«Я не знав, чи вийду звідти [живим]». Як номінований на «Оскар» сирійський режисер Ферас Файяд живе в вигнанні та таємно знімає фільм про свою країну

Четверте березня 2018 року, театр «Долбі», Лос-Анджелес. Девʼяноста церемонія вручення «Оскарів». Зграйка фотокорів зустрічає номінантів. Серед зірок — сирієць Ферас Файяд. Його фільм «Останні люди в Алеппо» претендує на звання кращої документалки року.

Файяд — людина з історією. Після виходу фільму режисером зацікавилися сірійські спецслужби: він показав, як у 2015—2016 роках проасадівські війська бомбардували мирне населення Алеппо. Файяд позує перед камерами, дещо відсторонено розглядає незнайомців і жартує майже бездоганною англійською. На вигляд — типовий представник золотої молоді.

Преса жодного разу не назве його біженцем — не схожий. Стильно вбраний, з гарними манерами й прямою поставою. Тільки й того, що тимчасово працює в іншій країні.

Людина з Меркурію

Літо 2018-го, Данія, Копенгаген. Розмовляємо з Ферасом Файядом по Skype. «Не схожий на біженця? Та я ним і не є. Але спробуйте винайняти для мене житло і побачите, як складно такому, як я, стати своїм у Європі», — віджартовується Файяд. Під час інтерв’ю в стінах чергової орендованої квартири зізнається: платоспроможність і світлини з червоної доріжки тутешніх мешканців цікавлять значно менше, аніж колір його шкіри.

«Звідки ви? З Іспанії?» — за нагоди перепитує черговий орендодавець. «З Меркурію», — відрізає Ферас. Скажеш правду — залишишся без даху над головою. Бути сирійцем на теренах ЄС некруто. Та брехати, як більшість співвітчизників-орендарів, він не хоче. Якось у Німеччині (напевне, через акцент) колеги-кіношники відмовились говорити з ним по телефону, аж доки хтось із «своїх» не поручився за його репутацію. 34-річний Файяд до такого не звик.

Перші відкриття

Він народився в 1984-му, виріс у шанованій родині. Батько — інтелектуал, власник пристойної домашньої бібліотеки й першого відеомагнітофону в великому сирійському селищі. Мати — освічена працююча жінка, яка мала ті ж права й обов’язки, що і її чоловік. Про землі та нерухомість, що належать родині, Ферас згадує мимохідь. Просить не вказувати жодних географічних даних.

— Моя родина мала все, що потрібно для життя. Окрім свободи слова. Але її в Сирії не мав ніхто. І всі боялися таємної поліції.

Проблеми з благонадійністю почалися в Фераса ще в школі. Він пригадує, як зробив паперовий літачок з портрета Великого Керманича Хафеза аль-Асада — обличчя президента прикрашало кожен другий друкований аркуш. Щоб врятувати 15-річного Фераса від в’язниці, батько за кілька днів задіяв усі можливі й неможливі ресурси. Хабарів було недостатньо. Крім «відкупних», Файяд-старший дві доби постачав папки з рекомендаціями та документами про сімейну благонадійність. Пощастило.

— Тоді я вперше злякався, — каже Ферас.

Пригода зблизила його з батьком. Той почав запрошувати сина на родинні розмови за зачиненими дверима. Підліток переконався в тому, про що здогадувався й раніше: режим Асада-старшого — злочин. Кілька родичів Фераса, про яких не згадували при сторонніх, сиділи у в’язниці. Пізніше стало відомо, що одного з дядьків застрелили — начебто при спробі втекти.

Були й інші відкриття. Довгий час Ферасу снився кошмар: стривожений батько копає могилу (для кого?) і просить сина погратись у хованки в гаражі: «Не виходь, аж поки не покличу». То був не просто сон. Якось Файяда-старшого попередили про те, що готується обшук. Він жив по сусідству з генералом армії й тримав на полицях заборонену іноземну літературу. «Спали все», — панікували друзі. Файяд-старший дочекався слушного моменту і розвів багаття. Але найулюбленіші томи пожалів — закопав посеред двору. Якимось дивом під час обшуку нічого не виявили. Малий Ферас запам’ятав, як батько вирив могилу.

— А ваші відеомагнітофон та відеокасети? Невже в поліції не виникало підозр?

— Треба було знати, де і що купувати. На сирійських базарах чергували спеціальні люди, які відслідковували, що саме ти шукаєш. По суті, «чорний ринок» був іще однією можливістю спіймати на гарячому.

Батько Фераса брав касети за кордоном — переважно, художні фільми. Ферас ковтав Гічкока, Фелліні, Юсефа Шахіна, Скорсезе, Полянського, Годара, Шаброля та Трюффо. Виявилось, що в чужинських школах дітей не лупцювали, а герої двогодинної життєвої драми могли жити й не знати імені Великого Керманича. Там не було жодного слова про доблесну поліцію, мудрого президента чи працьовитих членів його партії.

— Батько не купив жодного радянського фільму, — додає Ферас. — Хоча якраз цього продукту в продажу вистачало. Асад-старший захоплювався СРСР.

Як став режисером

Ферас марив професією художника. Його родина могла cплатити за навчання в будь-якому виші. Але він був надто аполітичний, ігнорував сирійську версію комсомолу, не став членом партії. Вступ до сирійського ВНЗ складався з трьох екзаменів. Перші два, на яких перевіряли навички, він здавав. На третьому (перевірка на чистоту намірів) його валили. Так було зі спортивною школою, із художкою та театральним інститутом, де юний Файяд сподівався стати актором.

У холі останнього до неблагонадійного абітурієнта підійшла «відома зірка театру». Заявила, що бачить перед собою режисера. Вона мала рацію: під час етюдів сцена, світло та інші дрібниці хвилювали Фераса значно більше власної гри. Зірка порадила йому їхати до Лівану. Так він і зробив. У Лівані вступив на режисерський курс — з першої спроби. Потім деякий час вчився у Європі. Знімати приїздив до Сирії.

— Там починалося щось цікаве, — пригадує Файяд. — Розмови з кухні почали лунати на вулицях. Усі розуміли, що за таке зухвальство їм світить не менше дванадцяти років. Викладачі казали нам розповідати про те, що нас хвилює. Де ще я мав знімати? Що могло схвилювати більше, ніж наші люди, які хотіли свободи?

Його посадили за шпигунство. Катували в підвалі без світла, вимагали зізнатися в злочинах різного калібру, шантажували безпекою рідних.

— Я не знав, чи вийду звідти [живим], — говорить Файяд.

Після звільнення він знову пішов знімати. Його вдруге схопили. Режисер пригадує, що тюрми вже тоді були переповнені, кожного дня до них привозили все більше «злочинців». Асад-син виявився злішим за старого. Діти опозиціонерів — впертішими та сміливішими за своїх батьків.

Вічне повернення

— Пробачте, що вчасно не вийшов на звʼязок, — Файяд телефонує опівночі, хоча обіцяв набрати о дев’ятій ранку.

Співрозмовник у спортивному одязі, за спиною — пошарпані шпалери. Під час попереднього дзвінка і він, і приміщення виглядали ошатніше.

— Я в Туреччині. Знімаю новий фільм у Сирії, мав придумати, як непомітно гайнути через кордон. На шляху назад виникли деякі труднощі. Але не хвилюйтеся, я вже в безпеці. Заночую у друзів.

Він задоволений собою. Коротко розповідає про новий фільм. Жартує, що його перший продюсер недооцінив дурість свого підопічного і зарано (та досить грубо) з ним розпрощався. Хвалиться, що нова команда йому повністю довіряє. Про відрядження-безумство говорить без зайвого пафосу. Я запитую, що він буде робити, коли закінчиться війна.

— Чи повернусь я? Складне питання.

— Вам, напевне, було страшно?

— За себе — ні.