«Бо твій патріотизм — празнична одежина, а мій — то труд важкий, гарячка невдержима». Ці рядки Іван Франко написав 1897 року Юліану Романчуку — політику, видавцю й голові «Просвіти». Приводом для їхньої полеміки стало переднє слово Франка до збірки “Obrazki galicyjskie”, де він різко висловився про земляків з інтелігенції, відмовився вихваляти рідну природу як найкращу у світі й пояснив, чому українська історія завдає йому болю.
Романчук відповів статтею «Смутна поява», в якій звинуватив Франка у відсутності патріотизму. Він наполягав на думці, що народ — одна велика родина. «Та й не питаємо, за що і що в ній любити, але любимо, бо то наше, бо то родина», — писав він у фрагменті, який цитує літературознавець Михайло Мочульський. Франко відповів віршем «Сідоглавому»: працюю для свого народу, але відмовляюся захоплюватися всім своїм.
Так 129 років тому зіткнулися два протилежних погляди на патріотизм: належність до свого народу як достатня підстава для любові — і відповідальність перед ним, яка змушує говорити неприємне.
Ця суперечка не почалася з них і не закінчилася на них. Українські культурні діячі, митці і мислителі сперечалися про те, який патріотизм потрібен їхній країні. Чи можна вимагати від власної культури більшого — і залишатися своїм? Питання про обов’язки перед культурою поставало в полеміці Грінченка з Драгомановим у 1892—1893 роках; у літературній дискусії Хвильового з опонентами у 1925—1928 роках; у протистоянні Івана Дзюби з офіційними захисниками «розквіту української культури» після його праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1965 року. А вже в незалежній Україні — у суперечках довкола книжки Григорія Грабовича «Шевченко, якого не знаємо» 2000 року, коли критичне переосмислення класика частина публіки сприйняла як його приниження.
Сьогодні відлуння тих дискусій можна побачити в Threads, де аудиторія ділиться на два табори: за Фелікса Редьку чи за Антона Тимошенка. Хто з них правий? І яка в цих світоглядів історична перспектива? Відповісти на таке складне питання міг би умовний Данило Яневський у нічному подкасті з істориками, філософами, журналістами.
Однак слово на цю тему бере Artem Pivovarov. У новому відео на пісню «Мій рід» поп-співак покладає на себе амбітну місію дослідження й переосмислення історії дванадцяти відомих українських родів, «чия спадщина стала невіддільною частиною української історії та культури», — як зазначено в описі відео. Добра ініціатива, що потребує виваженого підходу. Натомість маємо експресію, патетику й голі емоції. Рок-н-рольний драйв і надривна вокальна манера Артема потребують антагоніста, аби було на кого скерувати виправдану лють.
Artem Pivovarov / Youtube
З пресрелізу ми дізнаємося фабулу: усі дванадцять родів об’єднує те, що в різні часи їх намагалися знищити, забороняли, переслідували, виганяли, викреслювали з підручників, однак вони залишили свій слід. Які саме роди має на увазі Артем? В описі згадані родини Косачів, Лисенків, Симиренків, Франків. Різні люди з різних епох, з різними переконаннями стають учасниками одного героїчного сюжету: їх усіх утискали, вони вистояли, тепер ми продовжимо їхній шлях.
Історичні переслідування окремих членів цих родин, свавілля щодо них з боку НКВС чи царської поліції дійсно були. Але між самим фактом репресій і розумінням того, ким були всі ці люди, — дистанція, яку кліп долає одним емоційним стрибком. Артем готовий до крику пишатися відразу дванадцятьма родинами, бо це добре працює на його вже традиційно мегаломанський наратив.
Родоводи, герби, генеалогічні дерева, що квітнуть соковитою комп’ютерною графікою паралельно з тим, як Артем азартно слемиться на піщаному кар’єрі, мають сприйматися як правдивий екскурс в історію. Однак через швидкий кліповий монтаж усе це перетворюється на мішанину з рандомних артефактів. Щільний гітарний звук — тут пісня обережно заходить на територію поп-індастріалу, викликаючи асоціації з “mOBSCENE” Marilyn Manson — конкретизує ключовий меседж Артема: хай би як українці страждали в минулому, зараз ми потужні й незламні.
Складно зрозуміти, чому Артем продовжує на цьому наполягати. Він досі живе в бульбашці патріотичного піднесення 2022—2023 років чи просто із часом став заручником власного образу? Декілька років тому його цикл дуетів з поп-зірками на слова класиків української поезії «Твої вірші, мої ноти» справді викликав печіння в грудях і сльози на очах. Однак мені чомусь не вдається переконати себе в щирості й цілісності відео «Мій рід».
Ніяк не йде з голови той Франко. До чого він тут? Людина, що сперечалася з безумовною любов’ю до національної родини, тепер має освятити саме таке родинне єднання.
Слід визнати: багатьом людям подобається той сервіс, що надає Артем. Він бере історичних постатей, чиї імена ніколи не зайве вшанувати, залишивши їхні думки за дверима. Експлуатує беззаперечний авторитет класиків без клопоту від ретельного знайомства з ними й пропонує слухачеві виключно приємну роль спадкоємця великих людей.
Однак це підміна понять. Притому не єдина в цьому релізі. Друга підміна — використання рокового амплуа. Образ рокера — давній фетиш Пивоварова. На початку 2010-х він був фронтменом харківського постхардкор-гурту Dance Party. Dance! Dance! А цього літа ефектно «згадував молодість», влаштувавши метал-шоу з мошпітом, гроулінгом і блекухою на головній сцені фестивалю Faine Misto.
Вочевидь, рокове амплуа досі не відпускає Артема, тож він переносить його і в новий реліз. Однак рок — це не просто драйв, енергія й гітари з дисторшеном. Одна з головних принад його бунтарської традиції — незалежний голос фронтмена чи фронтвумен, який дозволяє собі бути незручним, дратувати й говорити не тільки те, що хоче почути широкий загал. Як на сцені, так і поза нею.
Образ мислячого, незалежного рок-виконавця — це частина того авторитету, яким користується Пивоваров, коли приміряє роль бунтаря. Цю роль легко імітувати: достатньо відповідного костюма й манери виконання. Значно складніше проходити крізь ситуації, коли твої переконання не збігаються з очікуваннями людей, які забезпечують тобі популярність.
Такий ризик з’являється, коли митець готовий запропонувати слухачеві щось складніше за підтвердження спільної правоти. Приклад того, як рок працює зі спадком власної країни, — резонансне відео « “Deutschland” гурту Rammstein. Кліп малює складний, хворобливий зв’язок сучасного німця з власною країною через фрагменти історії від античності, колективної травми нацизму й аж до фантастичного майбутнього. Тут сплетені різні емоції: гордість, любов, сором, докір, відраза, надія.
Звісно, між цими роботами є принципова різниця обставин. Rammstein дивляться на німецьке минуле з дистанції десятиліть, із країни, на території якої не триває війна. Україна перебуває всередині травми, яка щодня продовжується. Потреба в піснях, що підтримують, об’єднують і дають відчути себе сильнішими, тут цілком зрозуміла.
Але якщо умовою чесної розмови про історію має стати остаточне зникнення загрози, ця розмова ризикує не початися ніколи.
Війна пояснює потребу в гаслах, але не робить їх достатньою відповіддю на будь-яке питання про минуле. Пісня підтримки може просто підтримувати. Однак коли артист береться досліджувати історію, від нього вже можна вимагати більшого, ніж міфодизайну й чергового підтвердження нашої величі.
Ця вимога стосується й вибору тем. Масовій культурі варто виходити за межі вже впізнаваного сюжету про відродження і знищення українських митців 1920—1930-х. Попереду величезний простір складних розмов: Друга світова, життя під різними режимами, повоєнні десятиліття радянської України. Там наші предки постають у ролях, які не завжди зручно розвішувати на генеалогічному дереві.
Нарешті, як щодо актуальних подій? Альтернативна сцена має довгу традицію реакції і навіть впливу на них. Поки Артем атакує безпечну для сучасного виконавця дистанцію минулого, Ел Йоргенсен із Ministry у пісні “Just Stop Oil” кричить про наближення найбільшої катастрофи, з якою стикалося людство, і про владу, яка нічого не робить. Таких прикладів безліч.
Рок — це конфлікт, у якому можна вибрати сторону й отримати заперечення від живих людей. Минуле теж здатне спричиняти такий конфлікт — якщо дозволити історичним постатям говорити власними голосами. Франко для цього підходить чудово. Він залишив достатньо текстів, щоб зіпсувати свято навіть найвідданішому шанувальнику.
У кліпі «Мій рід» є кадр, де Пивоваров підносить лупу до архівних матеріалів. Гарний образ уважного дослідника. Але справжня перевірка уважності починається там, де прочитане заважає тобі співати власну пісню.
Artem Pivovarov / Youtube