Дуже страшні жінки. Ліза Перрін розповідає, як людство боялося жінок-отруйниць, а «Бабель» публікує уривок з її книжки

На початку 1900-х років невелике село в глибинці Угорщини стало місцем епідемії отруєнь. Місцеві жінки прагнули врятуватися від жорстоких чоловіків. Повитуха запропонувала їм рішення — миш’як. Усього підтвердили сорок вбивств, але їх могло бути й більше.

На початку ХХ століття невелике селище в центральній Угорщині стало місцем масової епідемії отруєння. В її центрі опинилася незвичайна група селянок середнього та старшого віку. На фотографіях з судового процесу вони одягнені повністю в чорне, з хустками, пов’язаними навколо обличчя, з похмурими, пригніченими виразами лиць — як готичні матрьошки. Цих жінок звинуватили у використанні миш’яку для отруєння чоловіків та інших родичів місцевих жінок під час серії вбивств. Вона тривала близько двадцяти років і призвела щонайменше до сорока смертей, хоча деякі джерела припускають, що кількість жертв насправді наближалася до трьохсот. Ми, ймовірно, ніколи не дізнаємося, скільки насправді отруєнь здійснили отруйниці з Надьрева, натомість знаємо дещо про обставини, які призвели до цієї серії вбивств.

Надьрев був непростим місцем для життя. Віддалене село, що не мало навіть власного лікаря, становило аграрну спільноту селян, що ледве зводили кінці з кінцями. Шлюби зазвичай були договірними, а розлучення вважалися неприйнятними. Серед чоловіків села процвітав алкоголізм, і багато хто зганяв злобу на дружинах і дітях, вдаючись до фізичного насильства. Від жінок очікували, що вони приймуть свою долю, а також доглядатимуть за дітьми, літніми батьками та родичами чоловіка. Бідність, сімейні труднощі, насильство та відчай створювали небезпечну бурю в душах жінок Надьрева.

Коли до Надьрева приїхала Жужанна Фазекаш, досвідчена цілителька та повитуха, її дуже радо прийняли в цьому маленькому містечку, де не було інших медичних фахівців. Вона відрізнялася від інших жінок у селі. Вона була розлучена та, як казали, курила люльку, пила з чоловіками в місцевій таверні та носила в кишені миш’як, який неодноразово демонструвала. Жінки в селі дуже любили її та, що важливо, довіряли їй. Тітка Жужі (як її ласкаво називали) призначала оплату залежно від можливостей клієнток і брала замість грошей харчі. Вона робила аборти, за що її дев’ять разів заарештовували, але співчутливі судді завжди відпускали її на волю.

З початком Першої світової війни в 1914 році жінки Надьрева опинилися в новій реальності — житті, в якому майже не було чоловіків і батьків. Багато чоловіків долучилися до війська та воювали за Австро-Угорщину, і це дало жінкам змогу вперше отримати контроль над своїми фінансами, сім’ями та життям. Було важко самостійно вести сільське господарство, заробляти на життя та доглядати за дітьми і літніми родичами, але жінки також почувалися сміливішими завдяки свободі, яку вони здобули. Коли чоловіки повернулися з фронту, то виявили, що їхні дружини не бажають відновлювати колишній спосіб життя.

Кадри з фільму «Тісазуг» (1968) про отруйниць з Надьрева.

ceureviewofbooks.com

refresher.hu

Отруєння почалися з перешіптування між жінками, які співчували своїм сусідкам і звірялися повитусі. Вони виявили, що можна взяти липку стрічку, яка використовується для виловлювання та знищення настирливих кімнатних мух, і прокип’ятити її у воді. Миш’як, що містився в липкій стрічці, спливав на поверхню каструлі, й тоді його можна було зняти та перелити в маленьку пляшечку. Жужанну Фазекаш вважали основною розповсюджувачкою миш’яку. Коли вона почула скарги жінок на їхніх чоловіків, то, згідно з переказами, промовила щось на кшталт: «Навіщо їх терпіти?». І тоді чоловіки почали падати, як мухи.

Одна з отруйниць із Надьрева, Розалія Такач, пізніше зізналася в отруєнні свого чоловіка, якого в суді описала як «п’яну потвору». Вона також допомогла своїй подрузі Сарі Беке, коли та заявила, що її чоловік вдається до фізичного насильства. Розалія принесла їй флакончик «ліків», які Сара мала давати йому невеликими дозами, і через три дні він помер. Розалія також була причетна до ще кількох отруєнь, зокрема, до отруєння чоловіка іншої сусідки, алкоголіка-тирана, ветерана війни, який погрожував вбити її та дитину.

Як і в будь-якому маленькому селі, всі одне одного знали, а деякі жінки були більш ніж готові посприяти громаді. Літня жінка Юліанна Ліпка допомогла іншій, на ім’я Марія Кьотелес, дістати отруту. Марія боялася свого жорстокого чоловіка-алкоголіка, тому Юліанна принесла їй миш’як, і та підсипала його в коньяк. Після смерті чоловіка Марія почала зустрічатися з його найкращим другом. Юліанна як доброзичлива сусідка була причетна щонайменше до шести випадків отруєння, зокрема, допомогла Марії Папаї позбутися її чоловіка Лайоша. Люди засвідчили, що бачили, як він бив її ланцюгом. Коли отрута лише спричинила його нездужання, але не вбила, Марія звернулася до Жужанни за допомогою, щоб довести справу до кінця. У суді вона сказала: «Я зовсім не відчуваю провини; мій чоловік був дуже поганою людиною, він бив і катував мене. Після його смерті я знайшла спокій». Багато жінок вважали свої дії не вбивством, а способом забезпечити власне виживання.

Чоловіки були не єдиними жертвами отруйниць з Надьрева. Деякі інші родичі також опинялися за столом, де подавали отруєний суп. Інколи це були літні родичі та батьки, які стали занадто обтяжливими для догляду або жорстоко поводилися з жінками, що ними опікувалися. Ситуація загострилася. Те, що почалося як радикальний, але, можливо, зрозумілий вихід із аб’юзивних стосунків, стало надто легким способом подолати й менш небезпечні для життя проблеми.

У червні 1929 року в місцевій газеті Szolnok Gazette опублікували анонімний лист, у якому жінок з Надьрева звинувачували в тому, що вони десятиліттями уникали покарання за вбивства. Газети та влада отримували подібні листи і раніше, але завжди вважали їх лише чутками. Проте цього разу вони серйозно поставилися до звинувачень і розпочали розслідування.

Спершу підозра впала на повитуху Жужанну Фазекаш. Після кількох днів допитів її відпустили, і вона одразу ж пішла до домівок деяких інших жінок, причетних до справи. Тепер їй потрібна була допомога, щоб зібрати гроші на юридичний захист. Вона приймала їхні пологи, робила їм нелегальні аборти, давала поради та допомагала у скрутні хвилини, але всі боялися поліційного розслідування та загрози, яку воно становило, тому відвернулися від неї.

Коли наступного ранку Жужанна побачила, що поліція повернулася до її будинку, жінка, яка так легко роздавала іншим миш’як, сама випила отруту. Вона померла, не дочекавшись медичної допомоги від поліції, та забрала з собою в могилу багато таємниць. Мешканці міста почали звинувачувати одне одного. Були висунуті звинувачення 35 особам, з яких усі, крім однієї, виявилися жінками. На жаль, дві з цих жінок повісилися на власних хустках, перебуваючи у в’язниці. Поліція ексгумувала з цвинтаря п’ятдесят тіл і провела експертизу на наявність миш’яку. У приблизно сорока з них було виявлено цю отруту.

У книзі «Тісазуг: соціальна історія епідемії вбивств» (Tiszazug: A Social History of a Murder Epidemic) Бела Бодо аналізує соціальні та культурні обставини, що передували вбивствам і судовим процесам у Надьреві. Він пише, що регіональні газети зображували жінок як відсталих селянок, не кращих за тварин. Глядачі з середнього класу та журналісти, присутні в залі суду, здавалося, насолоджувалися своєю перевагою над цими грубими та неосвіченими жінками. Публіка глузувала та сподівалася на найсуворіші вироки, пояснюючи злочини егоїстичним і жорстоким характером селянок, а не їхньою бідністю, знущаннями та відчаєм. Отруйниці могли втекти від своїх жорстоких чоловіків, але не від невблаганної громадськості. Один вдумливий журналіст повідомив, що підсудні «…викликали величезне розчарування. Замість відьом, демонів і підступних вбивць ми бачимо на лавах лише добрих, бідних, старих і змучених жінок… Усе марно, бо громадська думка налаштована проти обвинувачених».

Оскільки чимало з імовірних отруєнь сталися роками, а то й десятиліттями раніше, багато справ було важко розслідувати. Деяких жінок виправдали через відсутність доказів. Семеро обвинувачених отримали смертні вироки за участь в отруєннях, ще шістьох засудили до тривалих термінів ув’язнення. Після додаткового розгляду у вищому суді було виконано лише чотири з семи смертних вироків. Коли судові процеси завершилися, жінки зібралися біля будівлі суду та, за словами свідків, видавали моторошні крики, зазвичай характерні для похорону.

Чи був Надьрев аномалією? Дивним містечком, повним убивць-домогосподарок? Ні, але в ньому були всі потрібні інгредієнти для створення ідеального отруйного паприкашу. Ця історія та її герої висвітлюють проблему людських страждань, адже зневірені люди часто відчувають потребу вдаватися до відчайдушних вчинків.