457 днів з Трампом. Колишній радник президента США з національної безпеки Герберт Макмастер написав книжку про свою роботу в Білому домі. «Бабель» публікує уривок

За столиком у їдальні, яка слугувала для Трампа прихистком від формальностей Овального кабінету, зібралися приблизно десять людей. Позаяк Трамп не був схильний до роздумів чи самоаналізу, в цій кімнаті рідко панував спокій, і нинішня зустріч, як і безліч до неї, перетворилася на безлад.

Президент, як завжди, сидів на чолі столу, а навпроти, на великому екрані, транслювали Fox News. Ми обговорювали промову, у якій він збирався оголосити про вихід Сполучених Штатів з Паризької кліматичної угоди.

Разом з Ґері Коном, Рексом Тіллерсоном та іншими членами адміністрації я порадив Трампу залишитися в угоді. Ми запропонували президенту лише пригрозити виходом і таким способом домогтися змін у відповідь на його цілком виправдані побоювання щодо угоди, на кшталт несправедливого навантаження на економіку і промисловість США; фінансових зобов’язань, які передбачають, що американські платники податків фінансуватимуть зусилля зі скорочення викидів вуглецю в країнах, що розвиваються; а також загрози судових позовів, якщо американська промисловість не досягне «добровільних» цілей, передбачених угодою. Ба більше, Трамп розглядав угоду — що, як і JCPOA (іранська ядерна угода), не була ратифікована Сенатом, — як посягання на суверенітет США.

Я погодився з усіма цими пунктами, але порекомендував Трампу використати погрозу виходу як стимул для укладення нової угоди, яка б не ставила Сполучені Штати в невигідне конкурентне становище і водночас усувала проблему найбільших джерел антропогенного глобального потепління: збільшення викидів вуглецю з Китаю та Індії.

На одній із зустрічей я сказав Трампу: «Пане президенте, якщо ми вийдемо з угоди, то опинимося серед дещиці країн, які її не підписали, — Сирії та Нікарагуа. Членство в такому клубі нам не на руку». На додаток до зменшення впливу США у сферах, які потребують міжнародної співпраці, вихід обмежить здатність Трампа спрямовувати майбутні кліматичні дискусії у продуктивне річище «зсередини» табору підписантів Паризької угоди. Крім того, США не зможуть просувати кліматичні рішення, базовані на стимулах вільного ринку, як-от дешевий природний газ (для витіснення вугільних електростанцій) і ядерна енергія нового покоління.

А якби нам не вдалося реформувати угоду, Трамп у будь-який момент однаково міг з неї вийти.

Його це не переконало.

Щойно Трамп вирішив вийти з угоди, ми з Ґері почали працювати, максимізуючи позитивні та борючись проти негативних наслідків такого рішення. А зараз, у їдальні, я намагався переконати Трампа не сипати сіль на рану. Я був не проти жорсткої позиції, але, як і у випадку з промовою щодо НАТО, вважав додані в останній момент слова образливими і контрпродуктивними, особливо репліку «Мене обрали представляти громадян Піттсбурга, а не Парижу».

Я дочекався, поки розмова на мить вщухне.

— Пане президенте, подумайте, чи не викинути вам фразу про Піттсбург і Париж. Макрон витратив значну частину свого політичного капіталу, аби переконати вас залишитися. Ця фраза — необґрунтований удар у пах.

Ми з Пенсом щойно про це говорили, і він зі мною погодився. — Так, пане президенте. Ця промова сильна й без цієї фрази.

Раптом втрутився Беннон:

— Це найсильніша фраза в промові. Ваш електорат буде в захваті.

Трамп вирішив її залишити.

Через свою поведінку Трамп часто нехтував наявними перед ним можливостями. Наприклад, він не міг побачити взаємозвʼязок між скороченням викидів вуглецю та енергетичною безпекою США, або зрозуміти роль, яку американський енергетичний сектор може відіграти в обох цих випадках. Це нагадувало його нездатність пов’язати безпеку кордонів з імміграційною реформою. «Піттсбург, а не Париж», як і «Я змушу Мексику заплатити за цю стіну», було лише запальним зверненням до його електорату і не мало нічого спільного з просуванням його пріоритетів.

Бажання Трампа влестити своєму електорату іноді саботувало його обов’язок зосереджуватися лише на інтересах США. Проте коли лестощі полягали у внесенні важливих поправок до безглуздих політик, енергія Трампа і його зневага до норм могли бути як потужними, так і позитивними. Я хотів допомогти узгодити його нахили з розробкою збалансованої політики та змістовною взаємодією з іноземними лідерами.

Ми досягли подібного узгодження щодо відносин з Кубою та Венесуелою. Адміністрація Обами застосовувала такий самий підхід до соціалістичних диктатур у цих країнах, як і до теократичної диктатури в Ірані, припускаючи, що проблема полягає в нашій політиці стосовно них, а не в суті цих режимів. Ключові творці стратегії покращення взаємин з диктаторами в Гавані та Каракасі засвоїли Нову ліву інтерпретацію історії в найкращих американських університетах, де студентів навчали, що світ ділиться на гнобителів і пригноблених, і що геополітика — це вибір між соціалістичною революцією і поневоленням «капіталістичним імперіалізмом».

У 2014 році президент Обама і кубинський лідер Рауль Кастро оголосили про намір нормалізувати відносини між Кубою і США. Адміністрація Обами зняла попередження щодо подорожей американських громадян на Кубу, зменшила обмеження на грошові перекази, розширила доступ американських банків до кубинської фінансової системи і знову відкрила посольство США в Гавані та посольство Куби у Вашингтоні. У березні 2016 року президент Обама відвідав Кубу і навіть разом з Кастро взяв участь у флешмобі «хвиля» на бейсбольному матчі з нагоди святкування угоди між двома країнами.

Президент США Барак Обама під час товариського бейсбольного матчу на стадіоні у Гавані 22 березня 2016 року.

Getty Images / «Бабель»

Зліва направо: Саша Обама, перша леді Мішель Обама, президент США Барак Обама і президент Куби Рауль Кастро під час товариського матчу між Національною збірною Куби та командою «Тампа-Бей Рейз» (виступає у Головній лізі США), 22 березня 2016 року, Гавана, Куба.

Getty Images / «Бабель»

Поки обидва президенти святкували, політичні в’язні чахли в кубинських в’язницях, перебуваючи наодинці, зазнаючи побиттів, виконуючи примусову працю і не маючи змоги отримати медичну допомогу. Обама, як і Трамп, до непристойності прихильно ставився до авторитарних режимів, але жоден з них не визнавав подвійних стандартів, які вони застосовували, критикуючи один одного.

16 червня ми перелетіли на вертольоті Marine One з Південної галявини Білого дому на військово-повітряну базу Ендрюс і сіли на «Борт номер один» до Маямі. Ми з сенатором Марко Рубіо сиділи навпроти президента в його кабінеті й обговорювали деталі промови, яку він мав виголосити в театрі Мануеля Артіме. Колишня церква була названа так на честь члена революційної армії Фіделя Кастро, що згодом став політичним лідером Бригади 2506, яка в 1961 році провела безрезультатне вторгнення в затоку Свиней.

Команда Рубіо допомогла окреслити нову політику. Рубіо і Трамп, здавалося, залишили свою неприязнь один до одного під час республіканських праймеріз 2016 року в минулому і зараз дружньо бесідували.

Промова Трампа підсумувала нову політику. Наша довгострокова мета — заохочення переходу від армійської диктатури до представницького уряду, який поважає права кубинських громадян. Ми хотіли заморити кубинський режим фінансово, водночас підтримуючи появу cuentapropistas — підприємців, чисельність яких зростала поміж середнього класу кубинського населення.

Під час промови я сидів у ґрінрумі, але чув вигуки та оплески аудиторії, що складалася переважно з американців кубинського походження.

У Вашингтоні візит президента Румунії Клауса Йоганніса дав Трампу можливість краще зрозуміти загрозу з боку Росії. А я використав його як шанс допомогти Трампу в його заклику до союзників з НАТО розділити тягар, водночас розвіюючи занепокоєння щодо підтримки президентом статті п’ятої про взаємну оборону.

9 червня видалось насиченим днем. Я поспішав назад до Білого дому із собору Святого Матвія, де відбувся парастас за колишнім радником з питань національної безпеки Збіґнєвом Бжезинскі. Бжезинскі був надзвичайно люб’язний до мене, і я шкодував, що більше не зможу з ним радитися. Він був людиною твердих переконань та обіймав посаду в період турбулентності й поляризації 70-х років; Бжезинскі нагадував те, що відбувалося тепер.

Коли я провів брифінг Трампу щодо коротких заяв, які лідери зроблять у Трояндовому саду після зустрічі, президент глипнув очима від карти в нього на столі, обвів поглядом кімнату і поцікавився: «Як ви гадаєте, що мене питатимуть?». Він мав на увазі запитання від преси після заяв.

— Пане президенте, вас неодмінно спитають, чи підтримуєте ви статтю п’яту договору НАТО.

У розмову втрутився Беннон: «Не думаю, що про це хтось питатиме».

Я сказав Трампу:

— Ви неодмінно отримаєте це запитання. Однозначне «так» варте двох армійських дивізій у Європі.

Як я і передбачав, перше питання від преси було про те, чи підтримує Трамп статтю п’яту. Відповідь Трампа була незграбною, але непохитною: «Я зобов’язую Сполучені Штати — і завжди зобов’язував — дотримуватися статті п’ятої».

New York Times, до якої хтось злив двадцятисемислівне зобов’язання дотримуватися статті п’ятої, яке Трамп вирізав зі своєї промови в Бельгії, опублікувала матеріал під заголовком «Трамп пообіцяв захищати країни НАТО». Мені відлягло від серця, але я знав, що Путін і його корисні ідіоти в соціальних мережах й американських псевдомедіа продовжуватимуть розпалювати скептицизм Трампа щодо альянсу.

Під час однієї зустрічі в Овальному кабінеті Беннон використав усі тези кремлівської пропаганди: даремність воєн в Афганістані, Сирії та Іраку; марно витрачені трильйони доларів; те, які несправедливі до нас союзники щодо питань торгівлі, водночас користаючись із протекції США; слабкість НАТО; корупція в Україні; яким нечесним щодо Росії є розширення НАТО і які несправедливі санкції проти РФ.

Коли він закінчив, я запитав: «Стіве, чому ти так ревно захищаєш Кремль?».

Він відповів: «Я не захищаю Кремля», — а потім швидко змінив тему.

Коли я запропонував Трампу прийняти в Овальному кабінеті президента України Петра Порошенка, Беннон, як і очікувалося, порекомендував цього не робити, оскільки така зустріч може «розлютити Путіна» і тому, що український уряд «потерпає від корупції». Я погодився з аргументом про корупцію. Порошенко далеко не ангел. Він прийшов до влади, виступаючи за прозорість і реформи, але злив «Панамських документів» у 2016 році показав, що за декілька місяців до того, як обійняти посаду президента, він створив офшорну компанію на Британських Віргінських островах. Ми з Пенсом сказали Трампу, що зустріч дасть можливість заохотити Порошенка реформувати уряд і почути його погляди щодо Росії та війни в Україні. Трамп не погодився.

У вівторок, 20 червня, я, разом з Тіллерсоном, Россом, міністром енергетики Ріком Перрі та послом США в Україні Марі Йованович, приєднався до Порошенка і його делегації в офісі віцепрезидента Пенса. Це була позитивна зустріч. Ми з Пенсом нарешті переконали Трампа прийняти Порошенка.

Йованович — яку Трамп пізніше дискредитував, принизив, а потім звільнив, дозволивши своєму особистому адвокату Руді Джуліані вести підпільну дипломатичну кампанію в Україні, з метою збору доказів про тіньові бізнес-операції Джо Байдена і його сина Гантера та їхню торгівлю впливом, — згадувала цю зустріч як «незручну і бентежну». Утім, на мою думку, Трампу вдалося знайти спільну мову з колегою-бізнесменом Порошенком, і його, як завжди відвертий, стиль ведення переговорів дав свої результати.

Посол США Марі Йованович під час церемонії передачі Збройним силам України радіолокаційних систем контрбатарейної боротьби та обладнання для обслуговування радарів, 17 серпня 2018 року.

Facebook / U.S. Embassy Kyiv Ukraine

Зліва направо: президент України Петро Порошенко, спецпредставник США з питань України Курт Волкер і посол США Марі Йованович, 19 грудня 2018 року.

Facebook / U.S. Embassy Kyiv Ukraine

Трамп згадав про свого «американського друга українського походження», який сказав, що Україна потерпає від корупції, а Крим насправді російський. Такий відвертий коментар шокував тих, хто з Трампом ще не взаємодіяв, але прямолінійність президента переважно була корисною. Порошенкові варто було почути цей меседж. Важливість цієї зустрічі полягала в тому, що вона, як і розмова Трампа з президентом Румунії Йоганнісом, заперечувала російські та альт-праві наративи, а також фальшиве виправдання російського вторгнення в Україну 2014 року.

В інтерв’ю наприкінці травня Трамп сказав: «Багато, дуже багато людей говорило мені, що я чудово справляюся з питаннями зовнішньої політики». Так воно і було, але йому постійно треба було допомагати зосереджувати свою руйнівну енергію на позитивних результатах, особливо коли інші підбурювали президента, аби він словами і діями руйнував критично важливі для просування американських інтересів союзи та взаємини.

[...]

Я залюбки залагоджував суперечки і з союзниками, і з супротивниками: це було частиною моєї роботи. Але міжусобиці всередині Білого дому терпіти не міг.

Наведу приклад: День незалежності США 4 липня. Наша наймолодша донька, Кара, приїхала додому з юридичної школи, тож усі три доньки, зять Лі й майбутній зять Алекс були у Вашингтоні. У суботу ввечері ми пішли на вечерю до Peking Gourmet Inn, культового ресторану, який часто відвідують президенти та інші знаменитості й де подають смачну приготовану по-домашньому качку по-пекінськи. Я був радий перебувати в колі сім’ї і думав, що наступні декілька днів будуть відносно спокійними. У президента були заплановані лише кілька телефонних дзвінків і легкий робочий понеділок. Трамп був у своєму гольф-клубі в Бедмінстері, Нью-Джерсі, де, як я сподівався, він теж зможе трохи відпочити.

У неділю я встав рано, почитав трохи у SCIF і разом із сім’єю пішов на месу в церкві Святого Йосипа на Капітолійському пагорбі. Посеред літургії начальник охорони Секретної служби Брент поплескав мене по плечу: «Сер, вибачте, що відволікаю, але з вами хоче поговорити президент».

Я спустився сходами церкви, перейшов вулицю, сів на заднє сидіння припаркованого там «Субурбану» і зняв слухавку захищеного телефону. Перш ніж з’єднати мене, із Ситуаційної кімнати повідомили, що президент говоритиме по незахищеній лінії з поля для гольфу.

— Доброго ранку, пане президенте.

Він був розлючений.

— Що ви, в біса, робите зі мною, генерале? У мене вже є заплановані дзвінки на вечір, а тепер мені ще треба дзвонити комусь по обіді.

— Пане президенте, я знаю про телефонні дзвінки, які ви схвалили на вечір, але мені нічого не відомо про дзвінки після обіду.

Трамп поклав слухавку.

Я дізнався, що Тіллерсон обійшов звичний процес і звернувся безпосередньо до планувальника президента, щоб той додав три дзвінки до розкладу Трампа: Мохаммеду бін Заєду (МБЗ) з ОАЕ, королю Саудівської Аравії Салману й еміру Катару Таміму. Темою була так звана криза в Перській затоці — ембарго проти Катару, запроваджене Саудівською Аравією, ОАЕ, Єгиптом, Бахрейном і Мальдівами, яке передбачало розрив дипломатичних відносин, а також розрив наземного, морського й повітряного сполучення. Я розумів, чому Трамп розлютився.

Раніше Трамп заявив журналістам, що Катар дозволяє фінансування терористичних організацій «на дуже високому рівні». Я базувався там у 2003—2004 роки, в передовому штабі Центрального командування, де Сполучені Штати були «великою собакою» на «ґанку» крихітної, але багатої країни. Катарські лідери дійсно мовчки схвалювали так звані благодійні організації, які фінансували терористів та екстремістів. Ба більше, Катар приймав членів багатьох терористичних та екстремістських груп, дозволяючи їм займатися підбурюванням, вербуванням і фандрейзингом. (Поки терористи під командуванням ХАМАС 7 жовтня 2023 року вбивали, катували, ґвалтували й викрадали цивільних в Ізраїлі, лідери руху відпочивали в пʼятизіркових готелях у Досі, що ще краще ілюструвало для людей дволикість Катару.)

Я намагався узгодити нашу відповідь з усіма департаментами й відомствами, але Тіллерсон з Меттісом, справедливо занепокоєні доступом до найбільшої американської військової бази на Близькому Сході Аль-Удейд і її підтримкою, прагнули розрядити кризу. Обидва мали давні стосунки з катарською королівською родиною — Тіллерсон від часів роботи на посаді виконавчого директора ExxonMobil, а Меттіс як командувач CENTCOM. Їх не настільки турбувала підступна поведінка панівної сім’ї, як нас із Трампом.

Меттісу, Тіллерсону й мені потрібно було скоординувати наші позиції, аби надсилати послідовні накази і діяти відповідно до вказівок президента. У середині червня наша команда узгодила проєкт спільних цілей і тез, що відповідали настанові Трампа використати кризу в Перській затоці, аби переконати катарських лідерів обмежити фінансування терористів та екстремістів. Однак Тіллерсон вирішив діяти за власним планом, практично ігноруючи директиву президента. Як і у випадку з телефонними дзвінками, запланованими для Трампа, Тіллерсон робив усе складніше, ніж це було потрібно.

Перш ніж повернутися на месу, я зателефонував держсекретареві.

— Чому ви обійшли протокол РНБ для внесення дзвінків до розкладу президента? Він відповів, що дзвінок був «терміновим», бо він планував поїздку до Перської затоки наступного тижня, аби спробувати врегулювати кризу. Я пояснив, що його рішення було не лише порушенням процедури, а й несправедливим щодо президента, який відпочивав із родиною і мав у своєму розкладі інші заплановані дзвінки. Я попередив, що ці дзвінки будуть контрпродуктивними: Трамп недвозначно сказав мені не призначати жодної підготовки до них.

— Рексе, — сказав я, — ви отримаєте протилежне тому, що хотіли.

Після меси, яка саме закінчилася після дзвінка Тіллерсону, я повів сім’ю на екскурсію Білим домом. Пізніше, усамітнившись у своєму кабінеті в Західному крилі, я підключився до телефонних розмов президента. Коли Трампа з’єднали з Мохаммедом бін Заєдом, Тіллерсон закликав до деескалації.

Трамп втрутився, підсумовуючи думки «двох таборів» у власній адміністрації. Він явно не був у таборі Тіллерсона. Президент згадав про масовий теракт 22 травня в Манчестері, внаслідок якого на концерті американської поп-зірки Аріани Гранде загинуло 22 людини і 1 017 отримали поранення. У його голосі чувся гнів. «Я втомився від цього. Люди втомилися від цього. Це має припинитися».

Мохаммед бін Заєд відчув для себе можливість і попрохав про більше часу.

Трамп запитав:

— Рексе, що думаєш?

Тіллерсон встиг сказати лише кілька слів про те, наскільки звинувачення у фінансуванні терористів Катаром перебільшені, коли його обірвав Трамп:

— Мені начхати. Розберися з цим.

Далі президент доповнив дискусію питанням про фінансування терористів Саудівською Аравією:

— Усі кажуть мені: «Катар, Катар, Катар»... Але ж Саудівська Аравія теж причетна?

Мохаммед бін Заєд зазначив, що саудівське фінансування більше не санкціоноване державою, але визнав, що кошти надходять до терористичних та екстремістських організацій також від приватних осіб і так званих благодійних організацій.

Трампу увірвався терпець.

— Криза в Перській затоці — мерзенна, але не така мерзенна, як підрив Всесвітнього торгового центру... чи події у Манчестері... Тож, Мохаммеде, тобі потрібен час. Моя позиція така: продовжуйте тиснути на Катар. Треба морити звіра голодом... Рексе, дай йому час. Якщо стане гірше, ну то й добре.

Розмова з королем Салманом, до якої долучився його син Мохаммед ібн Салман, була приблизно такою самою. Коли черга дійшла до розмови з еміром Катару Тамімом, Трамп був розлюченим і нетерплячим. Він сказав катарському еміру припинити фінансувати й переховувати терористів.

Це був передбачуваний результат. Я так і не розповів Трампу, що Тіллерсон знехтував процедурою РНБ. Я не хотів створювати додаткову напругу для жодного з них. Очевидні розбіжності в адміністрації Трампа були вигідні лише вашингтонським лобістським компаніям, що представляли інтереси Саудівської Аравії, Еміратів і Катару та в найближчі місяці отримуватимуть платню ні за що.

Я сподівався, що ці контрпродуктивні дзвінки переконають Тіллерсона співпрацювати зі мною і дозволити мені йому допомогти. Але під час своєї поїздки до Кувейту, Катару та Саудівської Аравії Тіллерсон був фактично сам-один. Він представив лідерам країн Перської затоки пропозиції, що суперечили вказівкам Трампа, і вони їх здебільшого проігнорували. Складні відносини з Тіллерсоном ставали не просто неприємними; тепер вони явно перешкоджали цілісності зовнішньої політики США.

Суперечки з Держсекретарем не припинилися і під час підготовки до майбутньої поїздки Трампа до Польщі, після якої ми мали поїхати до Гамбурга на саміт «Великої двадцятки» (G20). Я провів захищену відеоконференцію з країнами Квінта — нашим «клубом» радників з питань національної безпеки Франції, Німеччини, Італії, Великої Британії та Сполучених Штатів, — аби погодити спільні цілі.

Я не поділився зі своїми колегами занепокоєнням стосовно першої зустрічі Трампа з Владіміром Путіним, яка мала відбутися за лаштунками конференції. Тіллерсон наполягав на тому, щоб кожен із президентів мав лише «плюс одного», тобто його і Лаврова. Тіллерсон вперше зустрівся з Путіним у 1999 році, коли ExxonMobil уклала угоду з російським державним нафтовим гігантом «Роснефть». У 2013 році Путін нагородив його орденом Дружби, однією з найвищих нагород Російської Федерації для іноземних громадян. Тіллерсон — патріот і людина чеснот, але для деяких представників преси це не мало значення.

Чи не допомогла б моя присутність у кімнаті спростувати ідею про надмірну симпатію Трампа і Тіллерсона до російського диктатора?

Президент, без сумніву, надалі залишався б у центрі уваги наративу про Росію. Але для Тіллерсона зберегти особистий контроль над веденням зовнішньої політики було важливішим, ніж послабити невідворотну критику.

Ми всі певною мірою є в’язнями нашого досвіду. Понад десять років Тіллерсон обіймав посаду виконавчого директора компанії ExxonMobil, де він та його колеги в раді директорів займали «Божественну капсулу» — апартаменти площею тисяча сто квадратних метрів, окремо від власних працівників. Тож не дивно, що командна робота не була сильною стороною держсекретаря. Він намагався зосередити контроль над зовнішньою політикою в руках «Туманного дна».

Тіллерсон часто відходив від встановленого курсу, керуючись тим, що, на його думку, було корисним для країни. Я натомість намагався захистити автономію суджень обраного президента і запропонувати для його ідей чіткі шляхи реалізації.