1
Ранок Анастасії починається з новин — якщо вночі росіяни били по Дарницькій ТЕЦ, це значить, що, ймовірно, їхню будівлю пошкодили теж. Тоді вона телефонує шефу і з колегою Ольгою Бонк їде до «Епіцентру» по плівку, цвяхи і степлери. Усе купують за особисті гроші директора Центру Ростислава Омеляшка. Кілька разів Анастасія й Ольга скидалися на плівку самі. Вона коштує недорого, пояснює Анастасія, а державні установи дуже неповороткі, і ніхто швидко потрібних грошей не дасть.
У фондосховищі вони вдвох латають те, що розбили російські удари. Раніше з ними працювали ще двоє чоловіків, були чоловіки і в археологічному відділі. Рук було більше, та й працювалося веселіше, згадує Анастасія. Тепер усі вони служать у війську, тож затягувати вибиті вікна плівкою доводиться їм удвох. Торік будівельники з Центрального підприємства з переробки радіоактивних відходів у Чорнобилі допомогли закрити вікна OSB-плитами. Нові вибухи повибивали більшість із них, а вцілілі псує волога: дошки вигинаються і тягнуть за собою рами.
Від натяжної стелі в будівлі залишилися клапті. Вікна в залах фондосховища вибиті разом з рамами. У реставраційній кімнаті треба дивитися, аби на голову не впала колишня натяжна стеля, — її уламки та лампи висять на дротах.
Діма Вага / «Бабель»
Анастасія веде нас понівеченими залами фондосховища. В одній із кімнат помічаємо зволожувач і кондиціонер. «Саме те, що тут зараз потрібно», — жартуємо ми. Після удару в кімнаті майже не лишилося вікон, тож холодно й сиро, як надворі. Під ногами хрустить скло, навколо лежать вибиті рами, десь крапає вода. Від натяжної стелі залишилися клапті, лампи звисають на дротах — доводиться дивитися вгору, щоб нічого не впало на голову. Останній вибух був таким сильним, що по стіні пішла велика тріщина, а масивний стелаж з експонатами повалився на сусідній.
Анастасія зрозуміла, що треба готуватися до нових ударів, щойно прочитала в медіа: Дарницьку ТЕЦ готують до запуску. Працівники й так знали, що станцію ремонтують після атак минулої зими, — чули звідти шум, проте ті, хто мав клепку, мовчали.
Анастасія заміряє вікна, аби для фондосховища прислали нові OSB-плити. Клімат всередині — як на вулиці, 19 жовтня 2026 року. Температура +14,2 °C, а вологість — 82%.
Діма Вага / «Бабель»
Минулу зиму вона називає найважчим часом своєї роботи тут. Якщо до цього лише періодично вилітали шибки, то тоді через пошкодження стелі почалося затоплення. В один з тижнів було два прильоти підряд: доводилось працювати в мінус двадцять і змітати з експонатів сніг — на деяких з них зʼявилось по три види плісняви.
Після ударів минулої зими фондосховище почало затоплювати, 24 лютого 2026 року.
Особистий архів Анастасії Панкової
Тоді ж довелось готувати виставку до 40-ї річниці катастрофи, яку у квітні — травні показали в Музеї Івана Гончара. Вказівка надійшла з Державного агентства з управління зоною відчуження, якому підпорядковуються Центр і музей. За словами Анастасії, в агентстві не до кінця розуміли, в яких умовах працюють музейниці, але підганяли їх зі строками. Експонати для виставки доводилося відбирати в неопалюваних залах, де їх замітало снігом.
Після дощів експонати покриваються пліснявою. На деяких її було по три види, весна 2024 року. Минулої зими з експонатів довелося змітати сніг, 17 лютого 2026 року.
Особистий архів Анастасії Панкової
Рятувати треба величезну колекцію. Центр зберігає 40 тисяч етнографічних і 20 тисяч археологічних матеріалів, а також понад 228 тисяч архівних документів із Чорнобильської зони та інших районів Полісся. Більшість зберігають саме тут — біля ТЕЦ. Частину вдалося перевезти до офісу Центру в Інституті електродинаміки на Шулявці, але вільного місця там уже немає. Анастасія жартує, що вони за роки роботи найкраще навчилися грати в Lego — пакувати речі вдвічі щільніше, ніж змогла б звичайна людина. Частина колекції залишається в Чорнобилі. Там працює експозиція «Памʼять про отчий край», яку тепер відвідують переважно військові та працівники зони: після 2022 року іншим туди просто так не дістатись.
Анастасія каже, що колекція вже «зібрала бінго»: експонати в Чорнобилі пережили російську окупацію, а ті, що залишилися в Києві, опинилися під постійними ударами. Центр збирає їх з 1994 року, до експедицій за цей час долучилися сотні науковців. Як виникла ця колекція і чому її основна частина опинилася біля ТЕЦ, ми говоримо із засновником і директором Центру Ростиславом Омеляшком.
У фондосховищі багато предметів, призначення яких без допомоги не зрозумієш. Це — поїлка для бджіл з мілким дном, аби комахи не потонули. Гало — скляні кулі для прасування. Двоє людей натягували тканину, клали посередині кулю і рухами перекочували її. Гарно розписаних скринь у музеї вдосталь — Анастасія каже, що директор їх полюбляє особливо. Через розміри знайти їм приміщення та перевезти їх особливо важко.
Діма Вага / «Бабель»
2
Історія Центру розпочалася 1989 року. Тоді молодий учитель Ростислав Омеляшко писав дисертацію про український пісенний фольклор і зібрав для неї понад 30 тисяч пісень. Та ось на місці Полісся на його етнографічній мапі залишалася велика біла пляма, що майже збігалася з мапою радіоактивного забруднення. Йшлося про 4 125 км² зони відчуження та безумовного відселення і ще 23,5 тисячі км² зони гарантованого добровільного відселення. Так Чорнобиль став головною темою роботи Омеляшка — і всього його подальшого життя.
З 1994 року науковці на чолі з Омеляшком почали їздити в комплексні етнографічні експедиції від Міністерства Чорнобиля. Впродовж наступних десятиліть до них долучилися близько 300 дослідників із різних інститутів. Однак у найнебезпечнішу 30-кілометрову зону відчуження майже ніхто їхати не хотів. Туди вирушали лише групи Омеляшка, до яких він збирав добровольців з усієї України. У 1995 році до однієї з таких експедицій приєдналася Ліна Костенко — і залишилася їхньою постійною учасницею більш ніж на десять років. Вона збирала матеріали про побут «мертвих сіл», документувала покинуті будинки, розмовляла із самоселами. Загалом Центр провів понад 170 експедицій.
Ростислав Омеляшко та Ліна Костенко у камуфляжі «дубок». До 2022 року науковці завжди їздили в зону відчуження в «дубку», проте після початку повномасштабної війни цю практику скасували. В експедиції в зону відчуження ходили лише групи Омеляшка — він набирав добровольців з усієї України. На фото Омеляшко в третьому ряду, перший зліва. Понад десять років Ліна Костенко була постійною учасницею експедицій до зони. Чорнобильська тема лягла в основу кількох її творів.
Державне агентство України з управління зоною відчуження / Facebook
Хронологія розвитку Центру
-
Початок історико-культурних експедицій при Мінчорнобиля на чолі з Ростиславом Омеляшком.
-
На базі МНС створили Державне науково-виробниче підприємство «Центр захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій». Центр очолив Омеляшко.
-
Реорганізація в бюджетну установу Державний науковий центр захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій.
-
Верховна Рада рекомендувала Кабміну створити Державний музей-архів народної культури українського Полісся.
У 2011 році Верховна Рада постановила створити на базі Центру Державний музей-архів народної культури українського Полісся. Кабміну рекомендували знайти для нього сучасне обладнане приміщення, а разом із Київською міською та обласною адміністраціями — виділити земельну ділянку. Концепцію музею, що лягла в основу постанови, підписали семеро академіків Національної академії наук, почесний президент Києво-Могилянської академії Вʼячеслав Брюховецький і Ліна Костенко. Утім, рішення залишилося на папері: формально музей існує, але через 15 років власної будівлі в Києві досі не має. Того ж року фонди втратили й приміщення, де зберігалися. Будівлю на балансі Міністерства надзвичайних ситуацій знесли, щоб звести на її місці багатоповерхівку.
Під час переїзду, згадує Омеляшко, міністерство подбало про багатьох, але не про культурну спадщину. Нове приміщення Центр шукав сам — на це пішло пів року. Омеляшко звертався навіть до кіностудії Довженка, але там запитали, яку матимуть із цього вигоду. Ми жартуємо, що після останніх російських ударів уже важко сказати, де було б безпечніше: на кіностудії чи тут, біля ТЕЦ.
Натомість допоміг Інститут електродинаміки НАН України: він дозволив розмістити фонди в будівлі на своєму балансі. Керівництво і працівників інституту Омеляшко називає справжніми патріотами — вони розуміли, чим займається Центр і чому колекцію треба зберегти. Ще до повномасштабної війни зі стелі тут місцями текло, але це були локальні проблеми. А ТЕЦ за кілька метрів тоді не здавалася загрозою.
Фондосховище займає двоповерху прибудову адмінбудівлі. Між ними та градирнею ТЕЦ — метрів десять.
Діма Вага / «Бабель»
3
Музей кілька разів мав шанс отримати власне приміщення. Перший зʼявився у 2006 році, ще до переїзду фондів у будівлю біля ТЕЦ. Київське управління комунального майна вирішило передати майбутньому музею закинуту школу біля станції метро «Славутич». За словами Омеляшка, бракувало одного кроку: керівництво МНС мало домовитися з Леонідом Черновецьким, який щойно став мером Києва. Та коли до нього прийшли заступники міністра Володимир Антонець і Анатолій Ведмідь, Черновецький їх «на поріг не пустив». На тому все й закінчилося. Потім було ще близько 15 варіантів будівель, але до переїзду справа так і не дійшла. Востаннє до повномасштабної війни керівництво намагалося створити музей просто неба в Чорнобилі. Інвестиційний проєкт представили й захистили в Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів 23 лютого 2022 року. Наступного дня Росія почала наступ на Київ і вже в перші години захопила ЧАЕС і зону відчуження.
Ольга Бонк розпакувала для нас бортне колесо, яке використовували як лебідку. Бортник вилазив на дерево, фіксував колесо, перекидав через нього мотузку й, обертаючи, підіймав до себе вулик. Посвіт і кіш для нічної риболовлі. У посвіті запалюють вогонь, приманюють на світло рибу і вичерпують ковшем. Анастасія показує, як працювати з коловоротом (сукалом) — пристроєм для намотування пряжі з клубків на шпульки ткацького верстата.
Діма Вага / «Бабель»
Тепер у музеї кажуть, що пошуку нового місця заважає плутанина з підпорядкуванням. Після розформування МНС зоною відчуження опікувалося Міндовкілля. Торік його приєднали до Міністерства економіки, а чорнобильський напрям передали Міністерству енергетики. Працівники музею ставляться до цього скептично. Зазвичай музеї підпорядковуються Міністерству культури, де принаймні є відпрацьовані процедури евакуації та захисту експонатів. «Не все ідеально, але є хоча б якась допомога», — пояснюють у Центрі. У непрофільному міністерстві, на їхню думку, не завжди розуміють, чим займається музей і яку цінність має його колекція. Коли цього року музей підготував виставку до 40-річчя Чорнобильської катастрофи — міністра енергетики Дениса Шмигаля на ній не було. Працівники шкодують: це була нагода показати йому, чим займається установа, за яку тепер відповідає його міністерство.
У цьому приміщенні раніше була експозиція — зі скляними вітринами для експонатів. Тепер скла тут немає навіть у вікнах.
Діма Вага / «Бабель»
Нещодавно до керівництва музею звернулися з двох громадських організацій людей, які отримали інвалідність через Чорнобильську катастрофу, з пропозицією створити повноцінний музей-архів на вулиці Нагірній на київській Татарці. Там уже є своєрідний «Чорнобильський комплекс»: храм памʼяті жертв катастрофи, курган з хрестом і дзвін. Ростислав Омеляшко та його заступник Анатолій Лазаренко розробили інвестиційний проєкт, але він знову застряг між двома міністерствами. Як вони кажуть, Міненерго не бере його до розгляду, бо не розуміє, який стосунок до нього має культурна спадщина. Мінкультури теж відмовляється, бо за законом не відповідає за питання Чорнобилю.
Пастка для ловлі раків. На полотні праворуч лежить намордник для теляти — з їжака. На коловоротах (сукалах) вирізали цікаві обличчя і голови коней. В експозиції музею на Шулявці є коловорот з обличчям, у якому відвідувачі впізнають Путіна. Анастасія й Ольга жартують: «Не ображайте наш експонат».
Діма Вага / «Бабель»
Така сама ситуація і з ремонтом. Після попередніх російських ударів Центр запросив будівельників, які оцінили роботи приблизно в чотири мільйони гривень. Але з Мінкультури знову відповіли: готуйте публічний інвестиційний проєкт. Коло замкнулося.
Про цю бюрократичну пастку керівники музею розповідають Ользі Сало, яка у вересні очолила новостворений Координаційний центр з евакуації загрожених колекцій і тепер має допомогти врятувати музейні фонди. Вірогідно, про проблеми фондосховища Сало дізналася з того самого допису, що й «Бабель», — у коментарях її тегали користувачі з проханням допомогти.
Про проблеми з приміщенням керівники Центру розповідають Ользі Сало — вона обіцяє допомогти.
Діма Вага / «Бабель»
4
Четвертого вересня 2026 року Міністерство культури запустило Координаційний центр з евакуації загрожених колекцій, який має стати засобом координації між музеями, Мінкультури, місцевою владою, експертами і місцями евакуації.
Ростислав Омеляшко і його заступник Анатолій Лазаренко розповідають його очільниці, що вже знайшли три можливих приміщення для фондосховища. Перше — порожня їдальня Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, друге — будинок «Преси України», третє — Виставковий центр. Найбільше керівникам музею подобається приміщення в університеті. Поки вони хочуть лише одного: щоб ректор Григорій Лукʼяненко погодився з ними зустрітись і обговорити можливий переїзд. Вони додають, що батьки ректора родом із Полісся, тому сподіваються, що той зрозуміє, чому цю колекцію важливо врятувати. Як бюджетна установа, Центр не може платити комерційну оренду, проте готовий платити за комунальні послуги. Омеляшко жартує, що в нинішній будівлі біля ТЕЦ вони теж платять за світло — якого там немає.
Анатолій Лазаренко і Ростислав Омеляшко. Лазаренко відповідальний за розробку інвестпроєктів. У Центрі кажуть, що їх не приймають через колізію з підпорядкуванням.
Діма Вага / «Бабель»
Загалом музею потрібно близько 2 000 м², сховище біля ТЕЦ займає 650 м² — важкі коробки з крихкими експонатами доводиться ставити одна на одну. Від постійної вологи коробки розкисають, а речі всередині псуються. Зараз музейники шукають хоча б тимчасове приміщення, де можна підтримувати нормальну температуру і вологість. Ольга Сало обіцяє найближчими днями звʼязатися з керівниками установ, які можуть допомогти з переїздом.
Знайти приміщення — лише частина проблеми. Музею бракує людей, які могли б перевезти всю колекцію. Для цього знадобиться більш ніж 15 КамАЗів, а із шістдесятьма тисячами експонатів працюють лише четверо музейників-фондовиків, хоча їх має бути щонайменше десять. Нові працівники сюди майже не приходять: середній оклад до вирахування податків становить 16,5 тисячі гривень. Молоді фахівці без наукового стажу і ступеня отримують ще менше. Найбільше Ростислав Омеляшко боїться, що колекцію розділять між різними сховищами. Усі ці предмети разом відтворюють культурний образ втраченої території. Якщо розвезти їх по різних музеях та архівах, зібрання втратить свою культурну й наукову унікальність.
Під час візиту «Бабеля» з будівлі перевозять частину архівів — через затоплення. Личаки з кори дерев.
Діма Вага / «Бабель»
Директор також не хоче вивозити фонди далеко за межі Києва — максимум у найближче передмістя. Експонати потребують постійного догляду: їх треба обробляти, реставрувати й консервувати. Якщо перевезти колекцію далеко, Анастасія Панкова та Ольга Бонк просто не зможуть регулярно туди їздити. Якщо знайти приміщення в Києві не вдасться, частину експонатів таки доведеться відправити до покинутої офісної будівлі в Чорнобилі. Найбільші предмети, наприклад, човни та скрині, там не помістяться. Та й чи безпечніше в Чорнобилі, Анастасія не впевнена: постійно зʼявляються новини про російські навчання в Білорусі.
Ольга Сало із цікавістю оглядає експонати, обіцяє допомогти і їде. Ростислав Омеляшко сподівається, що вона та Координаційний центр допоможуть звʼязатися з керівниками установ, які можуть надати приміщення. А поки залишається власними силами ремонтувати фондосховище біля ТЕЦ. «Уявіть собі: держава 35 років фінансувала, щоб ми це все зібрали. А коли ми зібрали, нікому нічого не треба. Держава не знає, куди це діти», — каже директор.
У музеї сподіваються, що для їхніх фондів знайдуть нове приміщення. Але тоді виникне ще одна проблема: Анастасія з Ольгою вдвох 15 КамАЗів не завантажать.
Діма Вага / «Бабель»