Кліматгейт: фінальний акорд?
Уявіть собі сучасний аналог сумнозвісної Вотергейтської справи 1972 року, що свого часу призвела до відставки президента Річарда М. Ніксона. Хакери, пов’язані з Росією та проєктом WikiLeaks, зламують поштовий сервер і оприлюднюють тисячі приватних електронних листів. Усе це — частина масштабної, ретельно організованої дезінформаційної кампанії, мета якої — вплив на американську політику.
Ви, певна річ, можете подумати, що я описую знамениту змову між Кремлем та командою Дональда Трампа з метою втручання у президентські вибори у США 2016 року, яку згодом охрестили Рашагейтом. Проте — ні. Я маю на увазі події листопада 2009 року, які увійшли в історію як Кліматгейт.
Напередодні Конференції ООН з питань клімату, що мала відбутися у грудні 2009 року в Копенгагені, прихильники рішучих дій очікували на історичний прорив. На цей саміт, наступний після конференцій у Ріо та Кіото, кліматичні активісти покладали великі сподівання. Багато хто навіть називав його «Гоупенгаген» (від англ. hope — надія). Суспільство нарешті усвідомило масштаби екологічної загрози. Наслідки змін клімату ставали дедалі очевиднішими (з пам’яті американців досі не стерлися безпрецедентні жахливі події урагану «Катріна»), і документальний фільм Ела Гора «Незручна правда» (An Inconvenient Truth) мав колосальний успіх. Здавалося, світ нарешті пройшов переломну точку і готовий був узятися за спільне розв’язання кліматичної проблеми.
Напис на плакаті біля станції метро: «Допомагаючи перетворити Копенгаген на Гоупенгаген». Офіцер берегової охорони США шукає тих, кому вдалося вижити у Новому Орлеані під час урагану «Катріна», 30 серпня 2005 року. Врятовані від урагану «Катріна» і повені з Нового Орлеану у тимчасовому таборі Червоного Хреста на стадіоні Астродоум у Гʼюстоні, штат Техас, вересень 2005 року.
flickr / Rise90; Wikimedia
Однак прихильники бездіяльності та заперечення змін клімату знову втрутилися у процес, сфабрикувавши черговий фальшивий «скандал» за кілька тижнів до саміту. Сама назва, що міцно приклеїлася до цієї історії — Кліматгейт, була продуктом ретельно розробленого міфу. Його нав’язали громадськості та політикам спільними зусиллями підставних організацій, що діяли в інтересах індустрії викопного палива, проплачених ручних критиків та консервативних ЗМІ. Наприкінці того літа хакери зламали університетський сервер у Великій Британії та викрали тисячі особистих електронних листів кліматологів з усього світу, зокрема і мої. Заперечувачі змін клімату цинічно використали вирвані з контексту фрагменти листування, щоб очорнити і саму науку, і вчених.
Невдовзі кліматичні скептики переглянули всю вкрадену кореспонденцію і виклали її в мережу як систематизований архів із можливістю пошуку. Маніпулюючи окремими словами та фразами, аби спотворити їхнє первинне значення, вони заявили, ніби знайшли вагомий доказ того, що глобальне потепління — скрупульозно продумана афера. Терміни, абсолютно нейтральні для науковців (наприклад, слово «трюк», яким математики позначають спрощений спосіб розв’язання задачі), роздули до масштабів світової сенсації і зумисне перекрутили.
Заперечувачі зміни клімату вдавались до цих маніпуляцій з єдиною метою: довести, що вчені фальсифікують дані задля реалізації старанно вибудуваної схеми, щоб обманути громадськість! Підставні групи, дотичні до братів Кохів, та проплачені корпораціями критики прагнули підірвати довіру до науки і виставити кліматологів звичайнісінькими шахраями. Праві медіа, особливо імперія Мердока (зокрема Fox News і Wall Street Journal) і такі рупори теорій змови, як Drudge Report, Breitbart «News» і Раш Лімбо, масово тиражували цю відверту брехню, заповнюючи ефіри, телеекрани та інтернет неправдивими звинуваченнями, наклепами й інсинуаціями.
До цієї брудної гри охоче долучилися й праві політики. Сенатор Джеймс Інхоф, який відкидав переконливі наукові докази зміни клімату і прославився своєю заявою про те, що глобальне потепління — це «містифікація», без бодай тіні іронії підхопив відверту брехню Кліматгейту. Спираючись на ці сфабриковані закиди, він закликав відкрити кримінальні провадження проти сімнадцяти провідних кліматологів світу. Серед них опинилися лауреатка Національної наукової медалі США Сьюзен Соломон із Массачусетського технологічного інституту, Майкл Оппенгеймер із Принстона та Кевін Тренберт з Національного центру атмосферних досліджень. І для мене було справжньою честю опинитись в цьому списку.
Фізик Майкл Манн, автор книжки «Нова кліматична війна». Майкл Манн під час презентації книжки студентам у Глассборо, штат Нью-Джерсі, 24 лютого 2025 року.
Facebook / Michael E. Mann; sjclimate.news / Gavin Schweiger
Протягом наступних двох років близько десятка незалежних розслідувань у Сполучених Штатах і Великій Британії повністю виправдали вчених: жодних фальсифікацій даних, жодної спроби ввести громадськість в оману не було. Єдиним реальним злочином у цій історії виявилось саме викрадення електронних листів. І в цьому криється гостра іронія, адже Вотергейтський скандал, що й подарував світові суфікс «-гейт», стосувався викрадення конфіденційних документів, а не їхнього змісту.
Тим часом заперечувачі зміни клімату вичавили із фальшивого скандалу все можливе. Читачі напевне пам’ятають, як запекло Саудівська Аравія намагалася розмити висновки Другої оціночної доповіді МГЕЗК ще далекого 1995 року. П’ятнадцять років по тому саудівці діяли за тією самою схемою, прагнучи зірвати і без того напружені переговори у Копенгагені. Головний саудівський перемовник з питань зміни клімату Мохаммед аль Саббан заявляв, що викрадені електронні листи матимуть «колосальний вплив» на перебіг саміту. Через півтора десятиліття після того, як МГЕЗК офіційно дійшла висновку про помітний вплив діяльності людини на клімат, аль Саббан, не кліпнувши й оком, констатував: «Цей скандал чітко доводить, що між діяльністю людини та зміною клімату немає жодного зв’язку». Нібито кілька електронних листів із перекрученим змістом могли звести нанівець понад століття розвитку фізики та хімії і незаперечний консенсус світової наукової спільноти.
Якщо проаналізувати роль Саудівської Аравії та медіаімперії Мердока у розкручуванні наклепів і брехні навколо Кліматгейту, на поверхню випливає вельми цікавий факт. Принц Аль Валід бін Талал із саудівської королівської родини та Руперт Мердок є близькими союзниками з міцними фінансовими зв’язками. Донедавна принц Аль Валід через свою компанію Kingdom Holding володів 7% акцій News Corporation, що робило його другим за величиною акціонером медіаімперії після самого Мердока та його родини. (Аль Валід поспіхом продав свої акції після арешту за корупцію у 2017 році, чудово розуміючи, що усі його активи конфіскують або заморозять). Тож Мердок, News Corporation і саудівська королівська родина завжди мали спільний мотив для протидії заходам, спрямованим на вирішення кліматичної кризи.
Медіамагнат Руперт Мердок (праворуч) з саудівським мільярдером принцом Аль Валідом ібн Талалем та очільником компанії Mubadala Development Company Аль Мубараком (ліворуч) під час Медіасаміту в Абу-Дабі, ОАЕ, 9 березня 2010 року.
Getty Images / «Бабель»
Конкретних виконавців Кліматгейту так і не притягнули до відповідальності. Проте ми точно знаємо, що Росія та Саудівська Аравія відіграли певну роль в оприлюдненні і поширенні викрадених електронних листів. Саудівці відверто маніпулювали фальшивими закидами Кліматгейту, намагаючись зірвати ухвалення глобальної кліматичної угоди в Копенгагені. Нещодавні розслідування свідчать, що хакер, який зламав сервер, діяв на території Росії. З огляду на втручання Кремля у президентські вибори в США 2016 року, стає очевидним: в обох випадках організатори Кліматгейту використовували однаковий сценарій, мали той самий modus operandi та залучали тих самих учасників — Джуліана Ассанжа та його платформу WikiLeaks. Ба більше, навіть їхні мотиви були точнісінько такими самими.
Засновник WikiLeaks Джуліан Ассанж прибуває в аеропорт Канберри (Австралія) 26 червня 2024 року. Ассанж повернувся до Австралії уже як вільний громадянин після суду у США.
Getty Images / «Бабель»
Володимир Путін прагнув поразки Гілларі Клінтон на виборах 2016 року не лише з геополітичних міркувань. Викопне паливо — це головний актив Росії, на його експорті тримається заледве не вся економіка країни. Перспектива президентства Трампа обіцяла колосальну вигоду як Кремлю, так і найбільшій у світі нафтогазовій компанії ExxonMobil. Вона відкривала шлях до створення спільного проєкту між ExxonMobil і російською державною компанією «Роснефть» для освоєння найбільших на сьогодні нерозроблених запасів нафти в Арктиці, Сибіру та Чорному морі. Ця мегаугода оцінювалася у приголомшливі 500 мільярдів доларів США.
Обидві корпорації підписали угоду про партнерство ще у 2012 році, проте вже 2014‑го проєкт заморозили через запроваджені адміністрацією Обами економічні санкції за анексію Росією українського Криму. Майже напевно, Гілларі Клінтон зберегла б ці санкції, але Дональд Трамп мав зовсім інші плани. У липні 2016 року, на Національному з’їзді Республіканської партії, коли Трамп був потенційним кандидатом у президенти, його передвиборча команда під керівництвом Пола Манафорта — людини, яка понад десять років працювала лобістом кремлівського ставленика й експрезидента України Віктора Януковича, — внесла зміни до офіційної партійної програми, вилучивши з неї положення на підтримку санкцій.
Одразу після інавгурації Трамп призначив генерального директора ExxonMobil Рекса Тіллерсона державним секретарем США. Його адміністрація спробувала скасувати санкції, які блокували мільярдну нафтову угоду між ExxonMobil і Росією. (Спроба не вдалася лише завдяки принциповій позиції кількох республіканців у Сенаті.) Тим часом розслідування спеціальної комісії під керівництвом колишнього директора ФБР Роберта Мюллера викрило втручання Росії у вибори на користь Дональда Трампа. Цілком очевидно, що саме нафтова угода на пів трильйона доларів стала головним рушієм цієї змови. Quid pro quo.
Володимир Путін і Дональд Трамп під час саміту G20 у Гамбурзі, Німеччина, 7 липня 2017 року.
Getty Images / «Бабель»
Усе це повертає нас до подій Кліматгейту, коли зацікавлені групи маніпулювали викраденими електронними листами, аби зірвати Копенгагенський саміт у грудні 2009 року. Тоді Дональд Трамп активно лобіював інтереси видобувних компаній, зокрема ExxonMobil і «Роснефті». Він прагнув знівелювати єдиний і найпереконливіший аргумент проти подальшого видобутку і використання викопного палива — загрозу змін клімату, спричинених людською діяльністю. Що ж до мотивації Росії, варто зазначити, що Володимир Путін також офіційно заперечує провину людства у зміні клімату, і замість боротьби з викидами пропонує просто пристосуватися до нових умов, цинічно стверджуючи, ніби глобальне потепління піде Росії лише на користь.
Кліматгейт став, по суті, генеральною репетицією перед масштабнішою атакою на екологічні реформи, яка розгортається сьогодні з ініціативи невеликої коаліції нафтодобувних держав. «США та Росія об’єднуються із Саудівською Аравією, щоб послабити кліматичні зобов’язання», — йшлося в заголовку The Guardian 9 грудня 2018 року, за дев’ять років після Копенгагену. Ці три країни (і Кувейт на додачу) сформували невелику коаліцію, щоб заблокувати резолюцію ООН на підтримку спеціальної доповіді МГЕЗК. Нагадаємо, у цьому документі вчені попереджали про катастрофічні наслідки для планети, якщо температура зросте більш ніж на 1,5 °C (2,7 °F). А як щодо Брекзиту? Або протестів «жовтих жилетів» у Франції проти запровадження податку на викиди вуглецю? Або схожих бунтів в Австралії, Канаді та американському штаті Вашингтон? Чи можуть усі ці події бути частиною цілеспрямованих зусиль держав-вигнанців, які прагнуть заблокувати прогрес у міжнародній кліматичній політиці? До цього питання ми ще повернемося згодом.
Зліва направо: Володимир Путін, президент РФ, Дональд Трамп, президент США, Пол Кагаме, президент Руанди, Мішел Темер, президент Бразилії, принц Мухаммед ібн Салман ас-Сауд, премʼєр-міністр Саудівської Аравії на саміті G20 у Буенос-Айресі, Аргентина, 20 листопада 2018 року. Протести «жовтих жилетів», Бельфор, Франція, 1 грудня 2018 року.
Getty Images / «Бабель»; Wikimedia / Thomas Bresson
Матінку-природу не обдуриш
Кліматгейт справді став першою сутичкою в новій кліматичній війні. Це був маркер критичного моменту, коли прихильники заперечення і бездіяльності мусили визнати: уся фінансована ними машина дезінформації більше не здатна протиставити науці жодного притомного чи обґрунтованого аргументу. Тому, прагнучи знівелювати будь-які дії із захисту клімату, вони вдались до нової, значно підступнішої стратегії.
Одним з її елементів стала відверта брехня. Саме у цьому полягала суть Кліматгейту. За часів Трампа, який брехав із такою приголомшливою швидкістю, що журналісти просто не встигали рахувати, викривлення фактів перетворилося на абсолютну норму. І на цьому тлі заперечувачі науки остаточно втратили сором і страх перед спотворенням істини. Оскільки сьогодні широка громадськість визнає реальність кліматичних змін, їхні зусилля спрямовані на маргінальну меншість — на тих, у кого ідеологія та кланова політична ідентичність беруть гору над фактами. Саме ці люди становлять ядро консервативного електорату. Опитування 2019 року показують, що відсоток цих «затятих скептиків» в американському суспільстві мізерний. Та їхню штучну розкрученість у публічному просторі неабияк підсилює потужний мегафон, фінансований представниками індустрії викопного палива. Цей мегафон — телеканал Fox News і решта медіаімперії Мердока, а також армії інтернет-ботів, які затоплюють соціальні мережі дезінформацією та брехнею. Усе це робиться з єдиною метою — надати радикальним ідеям видимості масової народної підтримки. З тією ж самою метою складаються псевдонаукові доповіді, фальсифікуються звіти та проводяться зрежисовані дебати. Організовують їх підставні структури-ширми від індустрії викопного палива — щоб надати кліматичному скептицизму бодай якоїсь правдоподібності. Ці зусилля забезпечують правих політиків готовими тезами для виступів і надійним політичним прикриттям. Адже ці діячі і далі відробляють гроші своїх спонсорів, замість того щоб дбати про реальні інтереси суспільства.
Боротися з цими підступними атаками на факти потрібно зовсім не для того, щоб переконати купку затятих маргіналів, чиї лави рідшають, а вплив тане, — це однаково марна справа. Проте існує загроза, що вони й далі нав’язуватимуть свої погляди усьому суспільству. Через створюваний скептиками ефект ехокамери людям здається, ніби зміни клімату заперечує значно більша частина суспільства, аніж є насправді. Цей міф, своєю чергою, заважає нам порушувати важливу тему кліматичних змін у розмовах із друзями, сусідами чи знайомими. Сприймаючи її як суперечливу і занадто гостру, ми просто уникаємо її, не бажаючи спричинити конфлікт з потенційними співрозмовниками. Але що менше ми говоримо про проблему, то швидше вона зникає з порядку денного, і то слабшим стає тиск суспільства на політиків, від яких вимагають рішучих дій.
Кліматичний скептицизм сьогодні не зник, однак суттєво еволюціонував: замість безглуздого заперечення базових законів фізики його лобісти намагаються применшити масштаби катастрофи. Якщо бути точним, тепер вони борються не проти самого факту потепління, а проти очевидних доказів його руйнівних наслідків, як нині, так і в майбутньому. Хрестоматійний приклад — нещодавні апокаліптичні лісові пожежі в Каліфорнії. Скептики щосили намагалися відвернути увагу суспільства від очевидного факту: саме зміни клімату — що проявилися як аномальна спека та посуха — спровокували цю безпрецедентну катастрофу.
Мешканці залишають будинок у Пасіфік-Палісейдс, передмісті Лос-Анджелесу, 7 січня 2025 року. Спалені будинки в Альтанеді, штат Каліфорнія, 5 лютого 2025 року. Лісові пожежі, зазнімковані з передмість Лос-Анджелесу, штат Каліфорнія, 9 січня 2025 року.
Getty Images / «Бабель»
«Головний кліматичний скептик» Дональд Трамп зневажливо відгукувався про державних службовців, звинувачуючи їх у «невмілому та неефективному управлінні» та серйозно заявивши, що пожежі спалахнули, бо лісові масиви погано «вичісували». За іронією долі (особливо якщо згадати безпідставні закиди Кліматгейту на адресу вчених-кліматологів), оприлюднені у 2020 році електронні листи справді свідчили про маніпулювання даними — цього разу адміністрацією Трампа, — щоб приховати прямий зв’язок між глобальним потеплінням і лісовими пожежами в Каліфорнії.
Інші очільники держав з табору кліматичних скептиків наслідували цей приклад. Президент Бразилії Жаїр Болсонару спробував звинуватити у катастрофічних пожежах в Амазонії 2019 року самих екологів, намагаючись відвернути увагу від власної політики вирубування лісів та очевидних змін клімату. Та, певно, ще яскравішою ілюстрацією цієї тактики стали події, свідком яких мені випало бути під час творчої відпустки в Австралії наприкінці 2019 — на початку 2020 року.
Як писав я тоді в одній зі статей: «Візьміть рекордну спеку, додайте до неї аномальну посуху в і без того засушливих регіонах і ви отримаєте колосальні лісові пожежі, які зараз випалюють весь континент. Тут немає нічого складного».
Тодішній прем’єр-міністр Австралії Скотт Моррісон, консерватор, давно зажив слави затятого кліматичного скептика. Він відверто лобіював інтереси австралійського вугільного промислу і допоміг зірвати 25-ту Конференцію сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату (COP25) в Мадриді у грудні 2019 року. Ба більше, поки австралійці потерпали від наслідків безпрецедентної спеки та лісових пожеж, прем’єр спокійно відпочивав на Гаваях. Разом з іншими консервативними політиками й експертами Моррісон намагався відвернути увагу від реальної першопричини катастрофи, звинувативши екологів у тому, що вони перешкоджали владі проріджувати ліси. Водночас медіамашина Руперта Мердока, зокрема таблоїд Herald Sun, телеканал Sky News та газета The Australian (незалежний медіаспостерігач SourceWatch схарактеризував її як видання, що «заперечує зміни клімату з такою гротескною затятістю, яка аж заворожує»), активно розкручували міф про те, що ліси палають через підпали. Дійшло до того, що навіть син медіамагната Джеймс публічно розкритикував батьківську позицію, заявивши, що «глибоко розчарований повсякчасним запереченням», яке транслюють ресурси медіаімперії Мердока.
Прем’єр Австралії Скотт Моррісон оглядає ферму з вирощування польових квітів, яку спустошили масштабні лісові пожежі. Штат Вікторія, 3 січня 2020 року.
Getty Images / «Бабель»
Наслідки зміни клімату стали настільки очевидними, що жодна розсудлива, чесна людина вже не може їх відкидати. Вони вже підбираються до наших ніг — буквально, коли йдеться про повені та затоплення узбережжя через підняття рівня океану й надпотужні урагани, і переносно, коли ми постаємо перед безпрецедентними посухами, хвилями спеки та лісовими пожежами. За останні роки зміни клімату неодноразово торкнулися і мого життя. Першим таким потрясінням стала рекордна повінь улітку 2016 року в центральній Пенсильванії, де я живу. Іншим болючим спогадом стало те, що наприкінці жовтня 2019 року Каліфорнійський університет у Берклі (моя альма-матер) мусив закритися через історичну лісову пожежу на пагорбах Іст-Бей. Однак саме моя творча відпустка в Австралії під час катастрофічного літа 2019—2020 років стала моментом найтіснішого і найстрашнішого зіткнення з кліматичною кризою віч-на-віч.
Сьогодні зміни загрожують нашій економіці збитками на суму понад трильйон доларів щороку. Нещодавнє дослідження, проведене на замовлення Пентагону, попереджає про катастрофічний сценарій: через зміни клімату системи електро- й водопостачання та забезпечення продовольством можуть повністю сколапсувати вже до середини століття. Те, що колись вважалося суто екологічною проблемою, тепер переросло у пряму загрозу економічній і національній безпеці. Ця реальність змушує долучатися до дискусії дедалі більше політичних консерваторів. Серед них — Боб Інгліс, колишній конгресмен-республіканець від Південної Кароліни. Він очолює організацію republicEn, яка просуває ринкові механізми для боротьби зі змінами клімату.
Колишній конгресмен США Боб Інгліс виступає перед консерваторами про кліматичну політику. Айова, США, 23 липня 2025 року. Учасники консервативного кліматичного саміту, де говорили про боротьбу зі зміною клімату. Юта, США, 20 жовтня 2025 року.
Instagram / lrepublicen
У Палаті представників США також набирає сили двопартійна коаліція з питань клімату. Багато в чому це заслуга «Громадянського кліматичного лобі» (Citizens’ Climate Lobby) — міжнародного ініціативного руху, який навчає волонтерів залученню представників уряду до участі в розв’язанні кліматичних проблем. Нині це об’єднання налічує вже понад двадцять республіканців, які виступають за реальні кроки для зменшення кліматичних ризиків. Навіть деякі найзапекліші республіканці-консерватори у Палаті представників, як-от Метт Гетц зі Флориди, відомий у Конгресі як «пітбуль» Дональда Трампа, визнають очевидне. Гетц дорікнув колегам по партії, які досі вперто заперечують науку, що мешканці його штату не можуть дозволити собі розкіш сперечатися про наукові теорії, адже прямо зараз відчувають на собі наслідки кліматичних змін.
З’являються ознаки того, що деякі лідери консервативного руху пом’якшують свою позицію щодо питання зміни клімату. Серед них, наприклад, відомий борець проти податків Гровер Норквіст, який принаймні натякнув на можливість підтримати фіскально-нейтральний податок на викиди вуглецю. (Я зустрічався з Норквістом восени 2019 року і переконався, що він добре поінформований і вдумливо підходить до цієї проблеми.) Інший приклад — нафтовий магнат Чарльз Кох (його брат Девід помер у серпні 2019 року), який у листопадовому інтерв’ю того ж таки року заявив: «Ми прагнемо розробити стратегію, яка реально спрацює: насправді допоможе зменшити антропогенні викиди CO2 і водночас не погіршить якість життя людей». Ці слова подають надію. Проте доки Чарльз Кох не відкличе своїх «бойових псів» — підставні групи й організації з тіньовим фінансуванням, які й далі атакують науку та вчених — і не продемонструє щиру готовність підтримати реальні кліматичні рішення, до його заяв краще ставитися з неабияким скептицизмом.
Брати-мільярдери Чарльз (у центрі) й Девід (справа) Кох на святкуванні театрального дебюту Нью-Йоркської міської опери. Нью-Йорк, 5 листопада 2009 року.
Getty Images / «Бабель»
Звісно, пропоновані консерваторами ідеї часто геть нереалістичні. Візьмемо, наприклад, заяву Марко Рубіо про те, що жителі Флориди мають просто «адаптуватися» до підвищення рівня океану. (Цікаво, що це означає? Відростити зябра та плавники?) Проте сам факт таких розмов свідчить про кардинальну зміну курсу. Республіканці нарешті переходять від відвертого заперечення науки до значно конструктивнішого обговорення кліматичної політики.
Прихильники бездіяльності — тобто нафтогазові корпорації та їхні кишенькові виконавці — прагнуть єдиного: не робити абсолютно нічого. Відтепер ми можемо називати їх інактивістами. Ця публіка постає перед нами в різних іпостасях. Найрадикальніших із них — затятих заперечувачів науки — як ми вже переконалися, майже не залишилося (за винятком окремих груп). На зміну їм приходить нова генерація маніпуляторів і дезінформаторів — ті, хто применшує загрозу, відвертає увагу суспільства, сіє розкол, затягує час або пропагує фаталізм. Усі вони — добровільні учасники багатовекторної стратегії: намагаються зняти із себе провину, розсварити суспільство і загальмувати реформи. Вони або просувають «альтернативні» псевдорішення, або запевняють, наче ми просто мусимо змиритися. Мовляв, так чи так вже пізно щось міняти, тож можна й далі спокійно качати собі нафту, та й квит. Отже, кліматична війна не завершилася. Вона хіба еволюціонувала, і про різні її фронти, на яких не вщухають баталії, ми поговоримо у наступних розділах.