Святослав Вакарчук — представник тієї епохи, коли артист міг кілька років писати альбом і весь цей час шукати одну «велику пісню». Jerry Heil — артистка епохи інтернету, коротких циклів і миттєвої реакції на середовище. Зустрівшись заради спільної пісні, вони обрали метод Вакарчука: два роки шліфували майже чотирихвилинну фортепіанну баладу.
Навесні 2024 року Jerry Heil запропонувала Святославу Вакарчуку зробити колаборацію. Відтоді вони багато разів зустрічалися, шукали партії гітари й фортепіано, підбирали гармонію та сперечалися, чи варто робити пісню настільки довгою. «Ми прагнули написати щось водночас ностальгійне, але свіже», — пояснює Jerry Heil. Однак виконати вдалося лише першу половину завдання.
За «ностальгійне» в цьому дуеті відповідає Вакарчук. За «свіже» мала б відповідати Jerry Heil, але вона одразу перейшла на територію лідера ОЕ і майже безслідно там розчинилася.
Вакарчук давно залишається приблизно в одному й тому ж творчому амплуа. «Дві весни» — не перша пісня в його дискографії з текстом про весну, свистом у бриджі та щемливою, але абстрактною історією любові й розлуки. Що сталося з героями? Хто куди та від кого поїхав? Чому між ними більше не ходять потяги? Бо якщо йдеться про Україну, то потяги у нас ще ходять.
Історія в цьому тексті не рухається вперед. Вона стоїть на місці, обростаючи купою дрібних деталей. Ми дізнаємося, що «повітря пахне шиєю коханої людини» та що її «комір пахне повітрям». Тим часом виє вітер, небом ходить зима, а десь попереду на героїв, само собою, чекає весна.
Вакарчук давно навчився писати пісні, в яких відчувається велике почуття, але майже ніколи — конкретна подія. Це тиха творча гавань, в якій він мешкає вже доволі давно. Ця безпека не означає, що метод не працює. Навпаки: Вакарчук залишає в пісні емоційну температуру, але прибирає біографічні обставини. Слухач не мусить розбиратися в чужій історії — він може поплакати про власну. Саме тому пісні «Океану Ельзи» так легко присвоювати, співати хором і присвячувати близьким людям.
Натомість Jerry Heil могла б навчити Вакарчука майстерності перевтілень і провокацій. У її дискографії з легкістю уживаються пісні з назвами «#Овердружба_Недосекс» і “Virgin Maria”.
Але у відео до пісні «Дві весни» Яна мімікрує під соромʼязливу інді-поп-співачку в розтягнутому светрі. Ніби вона Кіра Найтлі, а Вакарчук — Марк Руффало з ромкому «Почати знову». Не поп-зірки з великими командами, контрактами та стратегіями, а просто дві замріяні самотні душі у великому місті, які випадково зустрілися в затишній студії, аби писати на уривках нотних аркушів справжню музику.
У цій сумирній молодій жінці складно впізнати дику кішку в шкіряних чоботах, або поп-діву, яка катком їхала по конкурентах Нацвідбору, озброївшись наймасивнішими образами з можливих: Богом, релігією і спасінням людства. А потім ще й встигла заколабитися з KOROLOVA на гігантському EDM-фестивалі в Бельгії. Аж ось вона тихенько сидить у студії з Вакарчуком і співає під піаніно про потяги, небо і весну.
Якось на зйомках фільму «Дон Жуан де Марко» Марлон Брандо дав пораду юному Джонні Деппу: «Малий, у нас не так уже й багато масок. Не поспішай їх міняти». Депп згадував про це в багатьох інтервʼю. Про це ж можна було б сказати і Jerry Heil: скільки масок у неї ще залишилося? І нащо вона їх так часто міняє?
Відповідь на це запитання звучить доволі жорстко: у Яни немає іншого вибору. Бо докорінна проблема криється в самому устрої української музичної індустрії.
Святослав Вакарчук & Jerry Heil / Youtube
До Революції гідності українська поп-музика існувала за специфічною економічною моделлю. Величезну роль у ній відігравали корпоративи, дні міст і свята. Під них створювали артистів одного амплуа. Такого артиста замовляли як готову «фішку»: ось сексапільна білявка, ось веселий чоловік у капелюсі, ось романтичний співак для повільного танцю, а ось веселий клоун для діточок. Люди гуляли відкрито, напоказ.
Після Революції гідності тренд на показну розкіш минув. Разом з ним зникли легкі гроші в індустрії. Новому поколінню артистів замість однієї «фішки» довелося будувати багатовекторні корпорації імені себе. У ринковій моделі з квитковими концертами, бренд-менеджерами, стримінгами і податками їм тепер потрібно набирати дуже багато аудиторії, бо конверсія слухача доволі низька: один покупець квитка і десять слухачів на сотню хейтерів і тисячу фоловерів.
Тож, аби проєкт став комерційно успішним, українському поп-артисту потрібно бути дуже гнучким і за потреби вміти переконливо вбудовуватися в усі доступні ніші, добираючи аудиторію звідусіль.
Ніша — розкіш розвинених економік. Українським поп-зіркам вона майже недоступна. Бо у нас просто не набереться Палац спорту лише з депресивних підлітків для місцевої Біллі Айліш або лише з квір-спільноти для місцевого Сема Сміта. Українському артисту доводиться одночасно існувати на радіо, у TikTok, на телебаченні, Нацвідборі, благодійних концертах і в жартівливих коментарях у Threads.
Ті, хто не зміг бути гнучким, після 2014 року спалили свої 50—100 тисяч доларів на запуск вхолосту і зійшли з дистанції. Таких — сотні. Нагору вибралися найгнучкіші. Дорогою нагору провідні українські артисти навчилися такої мімікрії, що тепер майже неможливо зрозуміти, де ховається сама людина та її справжня особистість. Це вже артисти породи політиків — досконалі машини з генерації трафіку, виховані в наджорсткому середовищі.
Ба більше! Після 2022 року український музичний ринок став ще жорсткішим. Зараз на ньому діє таке правило: маєш тільки одне амплуа — ідеш у другий ешелон. А вища ліга — це тільки мімікрія та разючі перевтілення без жодних рамок.
Грати в цю гру справді складно. Виходить не в усіх — навіть у топів. DOROFEEVA спробувала сісти на шпагат «сенсів», але швидко відкотилася до базових налаштувань. Тіна Кароль покрита таким шаром бронзи, що їй важко робити різкі рухи у зміні жанрів і звучання. Галаслива й хаотична Полякова дає плюс на плюс стресовому сьогоденню — зараз просто немає поля, на якому вона могла б успішно грати. Багато інших співачок, від Христини Соловій до Lida Lee, хоч-не-хоч, але все-таки фіксуються в одному амплуа — вічної Лоліти чи столичної стерви-досягаторки.
Довгий час чемпіонкою з мімікрії в українській поп-музиці була Alina Pash. Власниця реп-лейблу, клубна рейв-МС, співачка, яка виконує «Хуторянку» для президента, цнотлива етнофолькова берегиня традицій, плакальниця, R&B-відьма, girl next door та Еріка Баду карпатських гір в одному флаконі. Коли Аліна отримала «дискваліфікацію» та поїхала в добровільне вигнання до сонячної Каліфорнії, гідних конкуренток у Jerry Heil не залишилося.
Звісно, я не надто вірю в щирість Jerry Heil у дуеті з Вакарчуком. Він потрібен їй, щоб закрити сюжетну арку в першому розділі її історії успіху. Десять років тому Яна Шемаєва була ютуб-блогеркою і записувала кавери на пісні «Океану Ельзи». Вакарчук помітив її виконання композицій з альбому «Без меж», поділився відео у своїх соцмережах, а згодом слухав демозаписи, які вона надсилала йому електронною поштою. Тепер вони співають разом.
Яна — справді чудова акторка. Люди в коментарях під відео у повному захваті. Вони вірять і в розлуку, і в затишну студію, і в дівчину у светрі, яка нарешті заспівала зі своїм кумиром. Вони навіть вірять у те, що це справжній позачасовий хіт.
Але зробити пісню так, як робили колись, і прибрати з неї всі ознаки епохи — ще не означає створити evergreen. Іноді це означає лише написати стару пісню у 2026 році. У Вакарчука вже є близько сотні подібних композицій, які чудово звучать і без Яни.
Її присутність мала б змінити саму пісню, а не лише посилити вивіску. У хорошому дуеті два голоси створюють третю сутність: сперечаються, відповідають одне одному, показують дві версії історії або змінюють значення тих самих слів. Якщо одного виконавця можна прибрати й композиція майже нічого не втратить, тоді це радше маркетингова історія.
Нічого страшного, утім, не сталося. Святослав Вакарчук отримав поповнення у власній колекції метеорологічних хітів: «Осінь тепла, як весна», «Холодно», «І як ніколи у небі зима лютує», «Моя весна!.. Весна!..», «Майже весна», «Там, де літо, там, де душа моя» — а тепер ще й «Дві весни». Для Яни це ще одна цеглина у фундаменті її поп-імперії, для якої подібні огляди — як тоненька стріла, як струна, що малює акордами кольори неба.