Довговолосі королі та нігті Адама
Не меншу значущість у міфології та фольклорі людська шкіра набула у своїх дериватах, кератиновій (волосся) та альфа-кератиновій (нігті) іпостасях, які теж не оминула сакралізація (до того ж враховувалося, що саме в дериватах шкіра-сома людини максимально просуває себе в просторі, збільшуючи свою масу).
Магічною силою наділене довге волосся старозавітного Самсона, яке він, як назорей, ніколи не стриже, адже саме ці деривати шкіри наділяють його винятковою силою. Представники династії франкських королів, відомої як Меровінги, або Довговолосі королі, також свято вірили, що їхнє волосся, яке не знало ножиць, має чудодійну силу. Волосся Береніки, дружини єгипетського царя Птолемея, яке вона офірувала Афродіті, перетворюється на сузірʼя, а волосся юної християнки Інеси, виставленої оголеною перед натовпом за відмову поклонятися язичницьким богам, раптово відростає до пʼят і вкриває її голизну від очей нечестивців. Волосся взагалі часто асоціювалося із цнотливістю — Тацит, наприклад, пише, що германці зістригали дружинам волосся як кару за перелюб, а у фільмі Річарда Фляйшера «Вікінги» жінку, підозрювану в подружній зраді, піддають суду Одіна, зрубуючи її довгі коси сокирами.
Хосе Еченагузія Ерразкін. «Самсон і Даліла». 1887 рік. Музей художнього мистецтва в Більбао. Бернардо Строцці. «Береніка». 1640 рік. Художня галерея в Удіне.
Wikimedia
В апокрифічному «Заповіті Йова» Сатана, прибравши подоби торговця, обмінює волосся Ситіди, дружини благочестивого Йова, на хліб: «І тоді він ножицями ганебно обстриг моє волосся на ринку перед здивованим натовпом» (в цьому випадку Сатана своєрідно інтерпретує знаменитий вираз Ювенала panem et circenses.
Для Рапунцель і Петрозінелли довге волосся стає засобом порятунку з увʼязнення у вежі, для леді Ґодіви — можливістю уникнути ганьби, а для Дебри Джо Фондрен — шансом стати однією з найвідоміших моделей Playboy.
Волосся може символізувати любов і відданість, як у прикладі Марії Магдалини, яка, омивши ноги Ісуса сльозами, витерла їх своїм довгим волоссям, а може стати причиною загибелі (біблійний Авесалом, чиє волосся було настільки розкішне, що його щорічне підстригання перетворювалося на всенародне свято, після поразки у битві намагався втекти на мулі крізь ліс, але зачепився волоссям за гілку дуба і був убитий) або жахливим прокляттям: хворобами, що виявляються у надмірному рості волосся.
«Марія Магдалина», Ян Полак, 1500 рік. «Йоав вбиває Авесалома, сина короля Давида», Антоніо Темпеста. 1613 рік.
Ілюстрацію надало видавництво; Wikimedia
Хоча навіть у потворності інколи є спасіння. Саме тому у жінок, які страждають від жорстоких чоловіків, а також у дівчат, яких насильно змушують одружуватися, є своя покровителька і заступниця — бородата католицька свята Вільгефортіс.
Згідно з легендою, юна християнка Вільгефортіс була дочкою португальського короля, який хотів віддати її заміж за язичника, всупереч тому, що дівчина дала обітницю безшлюбності.
Щоб уникнути цього шлюбу, Вільгефортіс благала Бога зробити її потворною. Бог почув її молитви, і на обличчі дівчини виросла борода. Наречений злякався і скасував одруження, а розгніваний батько велів розіпʼясти непокірну дочку на хресті.
Образ Медузи Горгони також можна розглядати в контексті «трихологічного прокляття» (Овідій стверджував, що Медуза була прекрасною дівчиною з розкішним волоссям, поки її не зґвалтував Нептун у храмі Мінерви, і розгнівана опоганюванням свого святилища богиня перетворила волосся нещасної на клубок змій), особливо якщо згадати інтерпретацію цього міфологічного сюжету в кіноновелі «Волосся» з антології Джона Карпентера і Тоуба Гупера «Мішки для трупів», в якій ідеться про сумну долю чоловіка, який погодився на трансплантацію волосся в сумнівній клініці й урешті став «ходячим серпентарієм». Хоча Фройд уважав, що відрубана голова Медузи символізує жіночі геніталії з волоссям, тобто йдеться про лобкову рослинність. У давньогрецькій культурі волосся на жіночому тілі вважали варварством, а жінок з волоссям на лобку — нецивілізованими, низькими за походженням або взагалі дикунками (в Арістофана у «Лісістраті» на депільованому жіночому лобку неодноразово акцентується увага — якщо хтось не зрозумів, що йдеться про поважних жінок).
Пітер Пауль Рубенс. «Голова Медузи». 1618 рік. Музей історії мистецтв у Відні.
Wikimedia
У мистецтві Стародавнього Риму, європейського Середньовіччя та Ренесансу жінок з рослинністю на лобку або під пахвами ніколи не зображували — це було табу, оскільки волосся в цих місцях вважалося візуалізацією гріха і — «біологічне, надто біологічне» — неприборканого сексуального потягу.
При зображенні чоловіків такого табу не було — на багатьох витворах мистецтва представники «сильної статі» мають волосяний покрив на лобку (наприклад, усім відомий «Давид» Мікеланджело або «Нептун» Берніні). Щоправда, потім Папа Павло IV усіх «зрівняв», видавши указ, в якому наказав прикрити причинні місця на всіх оголених статуях фіговими листками, а чоловіки там були зображені чи жінки — це вже було не важливо.
Завдяки фільму Денні Бойла «Транс» (де виголений лобок Розаріо Доусон має сюжетоутворювальне значення) навіть люди, цілком далекі від історії мистецтва, знають, що першим порушив табу на зображення лобкового волосся в жінок знаменитий іспанець Франсіско Гоя у картині «Маха оголена». Щоправда, якщо не ставити собі за мету це розгледіти, то порушення табу можна і не помітити. Набагато безкомпроміснішим у цьому плані виявився француз Гюстав Курбе — його картина «Походження світу» 1866 року навіть зараз викликає у глядачів бурхливу реакцію, а вже як ця картина шокувала в часи її створення, можна собі тільки уявити.
Франсіско Гоя. «Маха оголена». Приблизно 1797—1800 роки. Національний музей Прадо.
Wikimedia
З настанням ХХ століття тема лобкового волосся в образотворчому мистецтві перестала бути табуйованою, і художники почали шукати метафоричніші способи заявити про себе в цьому контексті. Наприклад, знаменитий «Чайний хутряний прибор», що став іконою сюрреалізму, досі не втратив своєї провокативності, адже пиття з хутряної чашки викликає мимовільні асоціації з кунілінгусом. Модельєри, на відміну від митців, «граються» з темою лобкового волосся більш прямолінійно, хоча ці ескапади вже не викликають особливо бурхливих реакцій. Якщо 1994 року поява Карли Бруні на подіумі в «хутряному бікіні» від Vivienne Westwood ще спричинила щось подібне до скандалу, то 2018 року моделі, які демонстрували «меркіни» («лобкові перуки») з колекції дизайнера Kaimin, сприймались майже буденно. Хоча саме завдяки цій невдалій провокації пересічний глядач фешн-шоу дізнався, що меркін винайшли в середині XV століття, коли жінки приховували за «лобковими перуками» ознаки венерологічних хвороб, зокрема сифілісу.
«Чайний хутряний прибор», Мерет Оппенгейм, 1936 рік.
Ілюстрацію надало видавництво
У романі Джона Ірвінга «Правила будинку сидру» є епізод, коли доктор Гомер, головний герой книги, після проведення аборту дівчині, в яку він закоханий, дезінфікує приміщення і раптом помічає «в себе на коліні кучерик волосся з лобка майже прозорої білявості — найчистіші, найтонші волосинки Кенді» (у відомій екранізації Лассе Галльстрема цього епізоду немає). Лікар ховає цей кучерик у гаманець, наче дорогоцінну реліквію, постаючи в очах читача невротиком, що припускає (хай навіть неусвідомлено) побутування контагіозної магії.
Ця форма магії, яку Фрезер назвав «симпатичною», виходить з того, що людське волосся, навіть якщо воно фізично відокремлене, зберігає з людиною тісний звʼязок. В основі цього вірування лежить уявлення про певну«просторову мережу», яка повʼязує наскільки завгодно віддалені одне від одного речі за допомогою «симпатії», керованої законами символічної аналогії. Відьма, спалюючи воскову ляльку з пасмом волосся своєї жертви, використовує саме ці властивості «просторової мережі».
Ось чому у всіх народів зрізане волосся ніколи не залишалося без нагляду і не викидалося поблизу житла — його або спалювали в певних місцях, або закопували так, щоб цього ніхто не бачив (у Лотреамона в «Піснях Мальдорора» волосина, що впала з голови Бога, видає моторошні таємниці Всевишнього, мстячись за те, що той не підійняв її). Відлуння цих вірувань можна виявити у традиції закоханих дарувати одне одному кулони зі вкладеними в них локонами волосся або у вікторіанській моді на прикраси, сплетені з волосся померлих родичів.
Траурні брошки вікторіанської епохи з волоссям померлого родича.
Wellcome collection
«Трихологічна манія» може мати й інший характер. У новелі Мопассана «Волосся» чоловік купує в антиквара старовинну італійську шафу, в якій виявляє схованку, де зберігається біляве жіноче волосся, «яке зрізали, мабуть, біля самого кореня і перев’язали золотою стрічкою». Чоловік стає одержимим цим волоссям, він бажає щохвилини перебувати з ним у тактильному контакті — занурювати в нього обличчя, цілувати, обвивати ним руки. Щоб не розлучатися з предметом своєї пристрасті, він усюди носить це волосся із собою і згодом опиняється в психіатричній клініці.
Ю. А.
Волосся, маючи колосальний психоактивний вплив на людину, здатне не тільки на тактильному, а й на суто візуальному рівні викликати як захоплення, так і всепоглинущий жах. Ідеальний приклад останнього — японський фільм «Дзвінок».
А. Т.
Так, сцена, в якій Садако вилазить з колодязя в кімнату крізь екран телевізора, до того ж її довге волосся повністю приховує від нас її обличчя, є, напевно, однією з наймоторошніших сцен в історії кіно.
Кадри з фільму «Дзвінок», 1998 рік.
You Tube / HDCLIPS
Ю. А.
Але тут є два важливі моменти, які перетворюють волосся на втілення жаху: по-перше, знеособлення, що лякає сильніше за будь-яке, навіть найжахливіше, обличчя; по-друге, волосся повинно бути чорним, тобто з максимальною концентрацією еумеланіну — саме тоді створюється візуальний ефект «чорної діри», і жоден інший колір волосся так не спрацює. Навіть синій. Хоча зараз вважається, що неприродний колір дериватів шкіри на нижній частині обличчя Синьої Бороди з казки Шарля Перро повʼязаний не з трихологічною аномалією в царині пігменторегуляції, а з грою слів у французькій мові, де bleue іноді позначає відтінок найбільшої інтенсивності. Звідси, власне, і вираз la peur bleue, що означає «злякатися до смерті», причому відпочатково цей вислів, судячи з усього, стосувався синього кольору губ хворих на холеру.
Семантизація пігментації волосся, наділення її не лише надзначенням, а саме трансформація у статус символу найбільше виявила себе щодо білявок, і саме фарбованих білявок. Ще Тертуліан побивався через те, що його співвітчизниці знебарвлюють волосся: «Інші поміж вас безперервно мастять своє волосся, щоб надати йому білявого кольору. Вони ніби соромляться своєї батьківщини і гніваються, що народжені не в Галлії чи Німеччині. Намагаються силоміць передати волоссю своєму те, чим природа обдарувала ці народи».
Починаючи з Мей Вест, Джин Гарлоу й Лани Тернер, образи голлівудських «платинових білявок» стали невіддільною частиною культури ХХ століття, поділившись на «холодних» (або «гічкоківських») на кшталт Кім Новак чи Ґрейс Келлі та «гарячих», як Джейн Менсфілд чи Мерилін Монро (у Європі, відповідно, «холодними» вважали Катрін Денев і Моніку Вітті, а «гарячими» — Бріжіт Бардо й Мілен Демонжо).
Грейс Келлі у фільмі «Вікно у двір», 1954 рік. Джин Сіберґ, Мілен Демонжо і Дейвид Нівен у фільмі «Добридень, смутку!», 1958 рік. Бріжіт Бардо у фільмі «Зневага», 1963 рік.
IMDb
Але колір волосся як деривата шкіри був не менш важливий і в ідеології — навіть зараз неправильно витлумачений вираз Ніцше die Blonde Bestie (літературне кліше для позначення лева як царя звірів) асоціюється з юним блакитнооким арійцем, який співає «Tomorrow Belongs to Me».
Волосся здатне сформувати легко впізнаваний індивідуальний образ і стати «візитівкою» нарівні з ім’ям, як ті ж перуки Воргола, зрослі брови Фріди або напомаджені вуса Далі, чи, навпаки, втілити концепцію zeitgeist на глобальному рівні. Наприклад, після того як 1967 року на бродвейській сцені відбулася премʼєра мюзиклу «Волосся» — який став не лише віхою гіпі-руху, а й (після екранізації Мілоша Формана) контркультурною й антивоєнною іконою ХХ століття, — довге волосся набуло нових символічних сенсів і спровокувало згодом появу цілої низки фільмів, що використовували у своїх назвах різні типи засобів догляду за волоссям — «Шампунь» Гела Ешбі, «Бріолін» Рендала Клайзера та «Лак для волосся» Джона Вотерса. Виявилося, що за допомогою дериватів шкіри та різноманітних маніпуляцій з ними можна говорити про все на світі.
Адже маніпуляції з волоссям часто відповідають змінам, що відбуваються на рівні шкіри-псі. Наприклад, головний герой фільму Мартіна Скорсезе «Таксист» вистригає на голові «ірокез» як символ своєрідного переродження та переходу з пасивного стану в активний, а протагоніст фільму Алана Паркера«Стіна», екранізації концепт-альбому гурту Pink Floyd, в аналогічній ситуації дочиста зголює брови. Саме через волосся людина усвідомлено або неусвідомлено демонструє новий етап свого життя — це може стосуватись як екзистенційного «оновлення» (принцеса Анна з фільму «Римські канікули» Вільяма Вайлера, щоб почати вільне від палацового офіціозу життя, зрізає своє довге волосся і робить коротку зачіску), так і виключно творчого (дадаїсту Марселю Дюшану було достатньо прималювати вуса і борідку Джоконді, зображеній на листівці, щоб почалася дискусія про апропріацію як метод художньої практики і реді-мейд як течію авангардного мистецтва).
Марсель Дюшан. L.H.O.O.Q., 1919 рік.
Прочитана вголос, ця абревіатура є співзвучною фразі Elle a chaud au cul, тобто «У неї гаряче в одному місці».
Wikimedia
Маніпуляції з волоссям завжди мали важливе символічне значення і в традиційних християнських обрядах — від постригу новохрещеного, що означає його першу офіру Богові, до виголювання тонзури під час висвячення на клірика або під час складання чернечих обітів, що знаменує остаточне зречення марнотного світу.
З не меншим пієтетом до волосся ставляться і в інших релігіях — сикхи не стрижуть волосся протягом усього життя, тому що це символізує зреченість і благоговіння перед досконалістю божественного творіння, ортодоксальні євреї дотримуються заповіді, що забороняє зголювати волосся на скронях, і відрощують пейси, благочестиві єврейки, чиї вибриті голови завжди повинні бути прикриті, віддають перевагу перукам-шейтелям.
Узагалі перукам як своєрідним головним уборам з натурального або штучного волосся можна присвятити окрему книгу, в якій конче згадати і богиню Сіф, яку наголо постриг підступний Локі, тому гномам довелося виготовити їй перуку із золотих ниток, і того ж Тертуліана, який переконував християн не покривати голову, «освячену хрещенням, волоссям чужої голови, цими смертними останками якогось бідняка, що помер від розпусти, або лиходія, засудженого на геєну», і піноподібні напудрені «алонжі» часів Людовика XIV, і неймовірно величезні «качхе», через які ламалися шиї корейських аристократок.
Ніколя де Ларжильєр. «Посвята Святій Женевʼєві паризьких магістратів». 1696 рік. Церква Сент-Етьєн-дю-Мон у Парижі. Анонімний автор. «Мііндо» (дослівно «Портрет красуні»). Музей мистецтв Кансон у Сеулі, Південна Корея.
Wikimedia
Перукарі, що працювали з волоссям (і лікували всі хвороби спусканням крові), згодом також стають символічними постатями, набуваючи неоднозначних рис таких собі трикстерів, що балансують між світлом і пітьмою, — щоб дотримати цієї рівноваги життєрадісного крутія Фіґаро із Севільї завжди «врівноважує» демонічний душогуб Свіні Тодд. Та й сам Творець у день суду, за словами Ісаї, стане небесним цирульником: «І пообголює тоді Господь бритвою голову й волосся ніг, ба й саму бороду» (Іс. 7:20).
Якщо традиція дарувати кулони з волоссям збереглася до сьогодення, то прикрасами з обрізками нігтів ніхто ніколи не обмінювався, хоча для адептів симпатичної магії (як, власне, і для тестів ДНК) нігті як ще один дериват людської шкіри є навіть кращими за волосся (у фільмі Христоса Ніку Fingernails фігурують навіть якісь незбагненні девайси, що за нігтями добирають ідеальних партнерів для життя), бо нібито зберігають у собі більше інформації про людину. Це повʼязано з міфами, які побутують у різних народів, про «первинні тіла» Адама і Єви, які були суціль вкриті гладкою і блискучою твердою оболонкою. Внаслідок гріхопадіння Адам з Євою втратили цей нігтьоподібний покрив, а ті нігті, що залишилися в них на руках і ногах, — лише рудименти початкової «рогової шкіри».
У мусульман, які ввійшли в іхрам, тобто у стан духовної чистоти паломника, що здійснює хадж, забороняється стригти нігті на руках і ногах (хоча Делез І і без хаджу їх не стриг, перетворивши в такий спосіб свої нігті на філософський мем). А у скандинавів ще відносно донедавна зберігався звичай обтинати небіжчикам нігті і спалювати їх, щоб Наґльфар — гігантський корабель, який сили зла з давніх-давен будують з нігтів мерців для участі в Раґнарьоці, — ніколи не міг бути завершений.
«Портрет Ци Сі, овдовілої імператриці династії Цін», Губерт Вос, 1905 рік. Під час правління цієї імператриці серед аристократів у моду знову ввійшли неймовірно довгі нігті, для яких виготовляли спеціальні футляри, які називають «хучжі».
Ілюстрацію надало видавництво
А. Т.
Згідно з Торою, якщо єврей хотів одружитися з неєврейкою, то ця жінка неодмінно мала зголити волосся на голові й відрощувати нігті доти, доки вони виглядатимуть потворно. Хоча навіть за дотримання цих та інших умов Тора все одно попереджала, що шлюб з неєврейкою може призвести до появи потомства, яке згодом зламає заповіді й на нього впаде кара — цараат.
У міфології шкіри — це, по суті, перше захворювання, так?
Ю. А.
Не тільки в міфології шкіри, а взагалі в еволюції хвороб людини цараат може вважатися первинним захворюванням. Очевидно, трохи пізніше виникає й одне з перших інфекційних захворювань — лепра (проказа), з якою цараат починають асоціювати, хоча за умовною «симптоматикою» він ближчий до псоріазу. На жаль, інквізиція аж до кінця XVIII століття трактувала псоріаз і лепру як одне захворювання, і ця недиференційованість призвела не тільки до усталеного помилкового тлумачення слова «цараат» у Біблії, а й до того, що багато хворих на псоріаз, подібно до прокажених, часто закінчували своє життя на багаттях. До речі, за своїм зміненим епітеліопоезом епідерміс у зоні псоріатичних висипів більше відповідає рептилоїдному.
А. Т.
Просто спало на думку, що в контексті уявлень «шкіра як душа» необхідно згадати про цараат, тому що, згідно з Торою, це захворювання походить не від природного інфікування бактеріями чи вірусами — його насилає Небо через нечестиві вчинки людини, тобто є знаком особливого Промислу Творця, а не суто біології. У певному сенсі цараат — це насамперед маркування душі людини в її фізичному втіленні. Тобто у зовнішності.