Наталія вирвалася з Олешків разом зі своєю 84-річною мамою на початку блокади міста — але підтримує звʼязок з мешканцями. Ми записали з нею інтерв’ю

1

Розкажіть про ваше життя в Олешках до війни. Де ви жили, з ким, чи мали власне господарство? Розкажіть трохи про свою сім’ю.

Я родом з Олешків. Там у мене народилося двоє дітей, там я вперше вийшла заміж, розлучилась, а потім зійшлася зі своїм другим чоловіком Вітею. У 2011 році на заводі, де працював чоловік, почали платити все менше й менше. Потім завод взагалі розграбували, тому діти забрали нас до Миколаєва. Незадовго до війни ми з Вітею захворіли на ковід. Він не видужав, помер. У листопаді 2021 року я перевезла його поховати до Олешків, бо він завжди казав, що хоче бути похований там. Після цього повернулася до Миколаєва, до мене переїхала мама, відгодовувала мене, бо я дуже схудла і після хвороби, і через стрес.

Двадцять другого лютого 2022 року ми з мамою приїхали до Олешків — у мамин будинок. У місті також жили дві мої сестри. Після смерті чоловіка мені було важко засинати в тиші й темряві, тому в мене завжди горіло світло й був увімкнений телевізор. Так було й тієї ночі, коли почалася війна. Я прокинулась, побачила на екрані, що введено воєнний стан, і просто лягла спати. Не надала цьому значення. А зранку вже всі почали виїжджати. Мама сказала, що дім не покине, — а я залишилася з нею.

Яким ви пригадуєте перший рік-півтора окупації? Чи одразу почались проблеми з продуктами? Чи легко було виїхати на самому початку? Чи одразу росіяни почали полювати на місцевих?

Спочатку такого жаху в Олешках не було. Вночі, звісно, ракети летіли. Я не спала, чекала, поки почне світати. Переживала, бо по Миколаєву гатили. Проклинала [росіян], матюкала, гидоту писала в соцмережах. Всі пишуть, і я пишу. Десь у жовтні 2022-го одна моя сестра виїхала в Крим. А ми [з мамою] почали ходити між двома будинками: то туди прийдемо, приберемо, поперемо, приготуємо, то до сестри підемо, там переночуємо. Потім взагалі перебралися в будинок сестри.

Виїхати теж спокійно можна було. Ми постійно їздили до Скадовська, я отримувала пенсію за маму і скуплялась там, бо дешевше. Одразу ніхто ні на кого не полював. Хоча різні випадки траплялися. Я якось лежала в лікарні й познайомилась там із жінкою. То вона розповідала, що йшла містом, і раптом звідкись піднявся здоровенний дрон. Каже: «Ні в сих ні в тих як бахнуло». І її всю посікло уламками. Я містом пересувалась на велосипеді. Якщо бачила дрон, намагалася швидко проскочити. Останнім часом дрони вже прямо летіли назустріч. Їдеш і думаєш: «В який бік мені впасти, щоб красиво лежати?».

2

Найперша найбільш гучна трагедія, яка сильно зачепила Олешки, — це підрив Каховської ГЕС. Вже тоді містяни зіткнулися з проблемою невиїзду. Ми багато чули про те, що росіяни забирали в людей човни, або стріляли по тих, кому вдавалося пересуватися на човнах. Як потоп застав особисто вас?

Коли стався потоп, ми з мамою були в будинку сестри. Приблизно о п’ятій-шостій ранку сусід почав тарабанити у двері й кричати: «Вода підходить». Ми вийшли, але води начебто не було. Придивилися — а там, по колії, якою їздили машини, вже потроху текла струмочком вода. Чоловік сестри поїхав перевірити, що відбувається, у бік села Гопри. Там вода вже добре піднялася. Тоді він зателефонував знайомим, які жили в центрі. Вони сказали, що там води взагалі немає: центр був на височині, тому залишився сухим. Він відвіз нас туди. Там був двоповерховий будинок, з якого якраз виїхали мешканці. Ми заїхали туди: я, мама і ще четверо людей.

Тобто будинок сестри опинився в епіцентрі?

Так, будинок затопило. Якби не Володя, не знаю, що б з ним було.

Володя — це хто?

Ми познайомилися з ним у квітні 2022 року. Я його раніше не знала, а він каже, що бачив мене. І якось поступово він почав мені допомагати: то пакунки принесе, то ножі нагострить, то дерева підріже. Коли стався потоп, я віддала йому ключі, і він навідувався до будинку сестри. Бо він сам з тієї вулиці: ми жили в приватному будинку, а він — у тих великих будинках, які зараз побиті. Вода поступово сходила, і він ходив до нас відчиняв двері, щоб будинок провітрювався і просихав. Ще коли ми поспіхом виїжджали, то не забрали собаку. Коли Володя прийшов, побачив, що будка вже плаває. Там бійцівська собака, яка зазвичай нікого до себе просто так не підпускає. А він поліз — і вона йому дала себе взяти. Він забрав її й дотягнув до себе додому, на п’ятий поверх.

Правильно розумію, що будинок став непридатним для життя?

Володя ходив туди, відкривав вікна, двері. Коли вода вже почала сходити, вичерпував її від дверей. А потім каже мені: «Наташо, ти думаєш уже приходити?». Я почала приходити, і ми разом почали все вичищати. Повитягували покриття, складали їх у дворі, усе сушили. Спочатку вода була коричнева, брудна. Потім відкачували воду, але нічого спеціально не робили — чекали, поки вона сама встановиться. Дивимося — а вода вже чиста, прозора. Спробували й почали пити. А там за кілька кварталів — кладовище. Але нічого, живі-здорові, як кажуть. Шістнадцятого липня ми з Володею повернулися до будинку й почали жити вже втрьох: я, мама і він. А за кілька тижнів у будинок, де ми перечекали потоп, прилетіло — влучило в перший поверх, де ми спали.

А що сталося з маминим будинком?

Мамин будинок після потопу був дуже пошкоджений. Він стоїть у низині, там деякі будинки просто обвалилися. Один бік вулиці майже весь зруйнований. Коли після потопу прийшли подивитися, побачили, що там усе повивертало, попадало, були дірки — суцільне місиво. Стеля і горище обвалилися. Всередині росли дерева, повсюди зелень, навіть кавуни виросли. Згодом нам сказали, що росіяни заселилися в підвалі будинку.

Чому ви не виїхали з міста, коли вода вже відійшла? Адже якщо будинки вціліли, вони фактично ж стали непридатними для життя.

Тоді ще можна було виїхати, але ми трималися за дім. Ще й мама була зі мною, і я думала, що далеко її не довезу. Ми разів вісім складали речі в сумки, вони стояли, а потім я їх розкладала. Як тільки починалися сильні обстріли, знову збирали сумки. Коли ставало тихіше — знову розкладала.

А коли вода відійшла, чи намагалася окупаційна влада хоч якось привести місто до ладу? Чи були люди, які прибирали вулиці, шукали й займались похованням тіл загиблих?

Люди самі по собі виживали, ніхто там нічого не робив, нічого не прибирав. Потім ще пожежі пронеслись…

Пожежі — це що ви маєте на увазі?

В липні 2025-го дуже багато пожеж було. Росіяни скидали якісь запалювальні засоби. Як тільки бачили, що вітер, суха вітряна погода, — щось навмисне підпалювали. Так вони розважались. Памʼятаю, ми якраз повертаємось зі Скадовська і бачимо, що всюди чорний дим, горять хати. Побігли до сусідів, а вони виїхали, і в них уже все горить. Поруч лежали дрова, вони загорілися, і вогонь перекинувся на гараж. Потім пожежа пішла і на нашу літню кухню. Погоріло все, що ми тільки-но зробили: кухня, бойлер, плитка. Мед, рис, крупи — усе, що було. Зараз, наскільки мені відомо, росіяни й далі практикують цей метод.

3

Перед нашою розмовою ви попередили мене, що маєте контузію внаслідок дронового обстрілу. Чи готові ви розказати про це?

Це було 11 вересня 2025-го, коли ми поїхали до Скадовська. Вирішили закупитися, бо продукти там значно дешевші, ніж у нас. Нас возила волонтерка Гала. Звісно, ми їй платили. Зазвичай вона брала чотирьох людей, і ми їхали легковою машиною. Перед поїздкою Гала попереджала: «Дивіться у вікна». Я й виглядала у вікно. Коли ми вже їхали додому, я побачила, що ніби дрон пролетів і полетів вдалину. І раптом він звідкись повернувся: зробив коло, розвернувся й ударив позаду машини. Пройшла гаряча хвиля, повилітали шибки. Я подумала, що ми горимо. Від удару приглушило слух, я майже перестала чути.

З чоловіком, який сидів попереду, нічого не сталося. Гала теж не постраждала. А в дівчат, які сиділи зі мною позаду, — нас було троє, — у волоссі та на голові лишилися уламки скла. Коли я вже почала розповідати вдома, що сталося, у мене почалася істерика, я розплакалася. Одразу після удару ще трималася, а потім накрило. В наступні дні на тій дорозі було тихо. А от 11 вересня, як мені розповідали, постраждали п’ять чи шість машин, були поранені. Казали навіть, що комусь знесло пів голови.

Як ви доїхали додому?

Гала одразу натиснула на газ. Я кричала: «Гало, зупиняйся!». Думала, що зараз може вибухнути ще раз. Але вона, навпаки, натиснула на газ і поїхала далі. Машина гуркотіла, тріщала, щось тягнулося за нею. Гала розвезла всіх по домах. А вже незабаром вона загинула. Стояла біля вікна, фарбувалася, і в цей момент поруч прилетіло. Уламком їй перерізало шию.

Ви прожили в окупації понад чотири роки. За які кошти ви жили весь цей час?

Ми отримали російські паспорти, тому для нас було більше можливостей, включаючи пенсію для мами. Були і заощадження. Якось Володя каже мені: «Давай спробуємо робити ковбасу». Ми купили все необхідне й почали робити кров’янку. Спробували, винесли продавати. Тоді біля місцевої лікарні ще не було ринку, і ми, здається, були одними з перших, хто там почав торгувати. Стали навпроти жіночої консультації. Люди виходили з лікарні й купували, купували, купували. Так поступово почали заробляти. Потім почали пекти «Наполеон», пиріжки, чебуреки, піцу. На центральному ринку ми вже боялися працювати. Там люди компаніями збирались, пиячили, а навколо літали дрони. Бувало, що на землі лежали руки, голови.

Олешківська багатопрофільна лікарня. Поблизу неї торгували Наталія та Володя.

Олешківська багатопрофільна лікарня

Багатоквартирна забудова в Олешках, вересень 2026 року.

Скриншот / Фото з аерозйомки 34 бригади морської піхоти “Борисфен”

А приблизно до якого часу ви цим займалися?

До нового року, до 2026-го. Потім перестали привозити продукти. Нічого не було. І ми самі винні, що не зробили запасів: думали, що ще встигнемо. А потім ударили морози. Постачання не було, місто замінували. Гроші в нас були, але купити не було чого.

Те, що в Олешках настала гуманітарна катастрофа і з міста неможливо виїхати, стало темою номер один в останні тижні. Втім, як я чула від волонтерів або родичів людей, які лишаються в Олешках, блокада там настала чи не з початку 2026 року. Коли в місті зникли базові речі?

Після потопу вже нічого не було. Світла, газу, бензину. Проблеми з постачанням їжі почалися в грудні 2025-го. У січні взагалі нічого не було. На початку березня щось трохи завезли, але там страшне творилося. Приїжджала машина, люди штовхалися, лаялися. Водій, який приїхав з товаром, навіть якось стріляв з пістолета в небо — як попередження. Ми з Володею приїжджали о сьомій годині, а іноді взагалі не могли виїхати: дрони літали постійно. Тільки зберемося їхати — а дрон уже летить назад. Потім, коли ставало тихо, ми швидко сідали на велосипеди і їхали, намагаючись проскочити. А коли добиралися, там уже стояла величезна черга.

Люди в черзі за їжею, 1 травня 2026 року.

Facebook / Олешки / Головко Валентина

Facebook / Олешки / Головко Валентина

Люди не боялися скупчуватись?

Боялися, але голод робив своє. У березні — на початку квітня цього року почали говорити, що біля магазину «Алмаз» на Красноармійській завезуть хліб. Ми й вирішили поїхати. Виїхали близько восьмої. Їдемо, чуємо, що десь літають дрони. До магазину доїхали — а там майже нікого, лише кілька людей. Поруч стояв розбитий навпіл будинок. Чоловіки, які були всередині, почали кричати: «Ідіть звідси! Тут обстрілюють, там мертві лежать».

Я встала — і саме в цей момент підлетів дрон. Я його побачила, зупинилася й почала хреститися. Він пролетів далі, нас не зачепив. Ми побігли ховатися до сусідки — жінки, яка жила за кілька будинків від магазину. Пересиділи в неї, поки стало безпечніше. А вже ближче до дев’ятої ми знову визирнули — а там черга. Найперше люди кинулися по ковбасу — була така варена ковбаса, найдешевша. Поки ми дочекалися своєї черги, її вже почали різати на невеликі шматки — приблизно по 300 грамів. Коли ми підійшли до магазину, звідти винесли на тачці пораненого чоловіка — він був увесь у крові. А за рогом лежали ще двоє загиблих. Я плакала і думала: «Невже заради 300 грамів ковбаси варто було стояти в цій черзі?».

Росіяни поцілили по точці, де містяни продавали їжу, червень 2025 року.

Facebook / Алла Лыхман-Малыш

Продукти в окупованих Олешках, березень 2026 року.

Facebook / Алла Лыхман-Малыш

Зараз багато говорять про те, що навіть українськими дронами не вдається доставити провізію в місто. Хоча такі спроби нібито є. Вам щось про це відомо?

Ще взимку казали, що в парку біля лікарні, де ми торгували, щось скидали — чи хліб, чи воду, вже не пам’ятаю. Ми самі хотіли на снігу написати [що треба їжа], але потім подумали: «Будинок такий здоровий, що ще скажуть, що ми забагато хочемо, і скинуть якийсь снаряд». Побоялися. А от у сусідки син виліз на горище й написав фарбою, що «тут живуть двоє пенсіонерів та інвалід».

4

У квітні цього року ви нарешті наважились виїхати. Як?

Взимку сталась ситуація з колишнім чоловіком моєї сестри. Він був п’яницею, і в його будинку постійно збиралися чоловіки й вони разом випивали. Якось уночі туди прилетіло, вдарило з двох боків. Стеля повністю обвалилася, і їх придавило. Кажуть, вони досі лежать під тією плитою. Я після цього дуже злякалася. Думала: «А раптом і мене придавить або стеля впаде?». А 5 квітня в наш будинок прилетів дрон. Після цього я почала боятися ще більше. Уже й сон не сон: наче спиш, але постійно насторожі. Щойно чую дрон — бігаю по хаті, починаю ховатися. Володя мені каже: «Лягла — і лежи. Не сіпайся, не рухайся. Бо, може, вони й через стіни бачать — зараз же різне є». Я ж думала, що якщо чутиму, що він летить, то знатиму, куди тікати, якщо зависне.

Ви кажете, що 5 квітня у ваш будинок прилетів дрон. Розкажіть про це детальніше.

Я вийшла на вулицю, стою, нагнулася, рву травичку в долоню. Дивлюся — дрон летить. Думаю: «Десь далеко». Піднімаю голову — Володя стоїть, кішку кличе в хлів, а дрон прямо над ним висить. Я кажу: «Володю, давай, бігом». Ми маму під руку — і поспіхом заскочили в хату. І тут чуємо — бах! — як рвоне кухню. Дрон вдарив на два-три пальці вище од рами, і всі склопакети посипалися — і дрібне скло, і великі шматки. Засипало місце, де стояла їжа.

Розкажіть про ваш виїзд.

У квітні молодший син Вадим просто поставив мене перед фактом, що домовився про наш виїзд. Він волонтер, сам усе організовував, сплачував, і постійно був на зв’язку з волонтеркою Оксаною [Волжиною]. Вона казала, коли треба почекати, а коли вже можна їхати. Ми втрьох — я, мама і Володя — пішли до лікарні, звідки мали евакуювати людей. Над нами літали дрони, мама йшла й молилася. Але того дня виїзду не було.

Щоб не тягнути маму, яка ходила з палицею і ледве пересувалася, додому, я попросила хірурга залишити її в лікарні. Наступного дня маму поклали в терапію, обстежили й виявили запалення легень. Десять днів її лікували, а ми щодня ходили від дому до лікарні і назад. За два тижні, 27 квітня, нам нарешті сказали, що виїжджаємо. Маму забрали з лікарні і поїхали евакуаційною машиною. На [білорусько-українському] кордоні нас уже зустрів мій молодший син. Першого травня ми були в Києві. Діти забрали нас у Миколаїв, і ось ми тут.

А тепер, як я розумію, такі евакуації вже взагалі неможливі?

Здається, ні. Хоча, я от розмовляла з однією жінкою. То вона розповідала, що наш місцевий терапевт, який уже ледве ходить — буквально спирається на велосипед, начебто виїхав. Це вона казала мені десь два тижні тому. Але як саме він виїхав, я не знаю. Вона казала, що, можливо, через Раденськ. Може, йшов, може, доїхав — я вже не знаю, як саме.

Евакуація, під час якої з Олешків вдалося вивезти 32 людини, травень 2026 року.

Facebook / Олешки / Головко Валентина

Евакуаційний автобус підірвався на міні, квітень 2026 року.

Facebook / Ksenia Arkhipova

Загиблі внаслідок російської міни.

З російських каналів

За останні дні я прочитала багато свідчень про те, що зараз відбувається в Олешках. Крім голоду й неможливості виїхати з міста, ще одна нагальна проблема — тіла загиблих на вулицях. Чи була схожа ситуація в той час, коли ви ще перебували в Олешках?

Коли я ще була в Олешках, мені розповідали, що біля «Алмаза» дрон поранив жінку, яка йшла до магазину. А потім люди, які поверталися назад, бачили, що вже собаки розривали тіло. Люди викопали яму й присипали її там. Володя теж бачив, як тіло лежить, а собаки його гризуть. Знайома, яка зараз в Олешках, каже, що люди бояться забирати тіла, бо думають, що їх самих уб’ють або поранять. Тому загиблі так і лежать.

Чи маєте ви зараз зв’язок з кимось, хто лишається в Олешках? Що вам відомо про нинішню ситуацію в місті? Наскільки вона змінилася порівняно з квітнем?

Так, спілкуюся. Кажуть, магазини всі закриті, ніде немає продуктів. Хто щось вирощував, той ще якось тримається: помідори, огірки, кабачки. Моя хороша знайома, наприклад, насушила кабачків. Хтось із тих, із ким я спілкуюся, каже, що ще й закрутки робить. Може, якісь запаси солі та цукру і залишилися. А ще знайома розповідає, що деякі люди почали ходити туди, де ще можна щось купити: хтось бере трохи для себе, хтось — щоб потім продати. Наприклад, пʼять кілограмів борошна можуть коштувати 100 тисяч рублів — це близько $1 000. За цигарки беруть ще дорожче.

Це звичайні мешканці? Вони десь роздобули ці продукти?

Так. Хто ходить на Раденськ, той щось звідти привозить і продає. Люди й раніше ризикували, їздячи в сусідні міста. Я сама знаю мінімум двох людей, які безслідно зникли дорогою в більш «тихий» період. Але я вважаю, що такі ціни все одно дуже високі.

Минуло вже майже пів року після вашого виїзду. Як ви облаштувалися?

У Миколаєві живуть два моїх сини з невістками. Вони допомогли нам із житлом — знайшли квартиру, потроху все необхідне докупили. Сини постійно допомагають. У мене пенсії поки немає, а в мами й Володі пенсія є. Володя ще й підробіток має. Їсти, слава богу, є що. Ми ж приїхали [з Олешків] худі-худі, штани теліпалися. Я кілограмів на десять схудла, а Володя — на 14. Зараз хоч трохи набрали вагу. Я ходжу по лікарях. Після того, як дрон вдарив по машині, я стала багато забувати. То одне забуду, то інше. Лікар сказала, що, можливо, це й деменція. Дуже боюся. У мами зараз пам’ять краща, ніж у мене.

Перед нашою розмовою ви попередили мене, що зараз лікуєтесь після контузій, працюєте з психологом і про пережите в Олешках вам важко говорити без сліз. Як ви зараз себе почуваєте після нашої розмови?

Очі на мокрому місці, але тримаюся.