Вирвався! Борис Джонсон згадує роки в уряді в найновішій книжці «Кайданів нема» — а «Бабель» публікує уривок про неприємності, які він пережив незадовго до того, як його полюбили в Україні

Після страху приходить гнів

«То що ви хочете сказати?» — звернувся я до своєї команди в Номері 10. Я й повірити не міг, що нас спіткає така невдача. Ми творили чудеса, вакцинуючи британську громадськість. Завдяки величезним колективним зусиллям нам вдалося зробити людям по два щеплення проти Covid — безумовно, ми зробили це швидше, ніж будь-яка інша країна таких розмірів, як наша.

До серпня 2021 року 75 % дорослих були повністю вакциновані, а це означало, що ми змогли послабити обмеження та розпочати економічне відновлення швидше, ніж будь-яка країна «Групи семи». У моїй уяві вакцина тепер тече у наших венах, ніби якийсь безсмертний іхор. Ми звели гігантську стіну імунітету, великий і високий бастіон, щоб бути в змозі відбити наступну хвилю Covid, адже не було жодного варіанту, жодної мутації хвороби, яка могла б перемогти дві дози вакцини. Чи все ж є такий штам?

«Ну, пане прем’єр-міністре, — сказали мої колеги, — схоже, у нас погані новини». У Південній Африці з’явився штам під назвою B.1.1.529, який поширювався з неймовірною швидкістю; здавалося, що його справді можуть підхопити навіть вакциновані.

«Навіть після двох щеплень?» — перепитав я. Приголомшені, вони подивилися на мене і кивнули. Цей штам назвали Омікрон, за 15-ю літерою грецького алфавіту, що означає маленьке «о». Обираючи назву, медики свідомо проігнорували грецьку літеру «ну», адже вона могла звучати як «новий»; а що стосується букви «сі», то діяльність ВООЗ сильно залежить від Пекіна, тож міжнародним чиновникам не хотілося називати цей штам на честь Сі Цзіньпіна — принаймні не тоді, коли китайці так чутливо ставляться до своєї ролі у поширенні Covid у світі.

«І він уже тут, цей Омікрон? — запитав я. — У Великій Британії?» Мені відповіли, що так.

Двадцять сьомого листопада було виявлено два випадки, але на початку грудня їх уже налічувалося сотні. Мені стало зрозуміло, що нашій системі слід готуватися до ще однієї атаки на особисті свободи. Робоча група боротьби з Covid збирала відповідні юридичні документи; мені знову планували передати величезний ключ і попросити закрити країну.

У понеділок, 6 грудня, робоча група повернулася в повному складі, чомусь на чолі з керівницею політичного відділу Мунірою Мірзою. Я вважав Муніру затятою поборницею свобод ще з тих часів, коли вона працювала у мене заступницею мера. Я сприймав її як подругу і союзницю, тож був здивований побачити її на чолі делегації, яка підтримує локдаун.

Їхні аргументи звучали просто; це були старі аргументи, які протягом останніх кількох років неможливо було спростувати. Так, ми збудували стіну проти вторгнення вірусу, захистили мільйони людей. А як щодо незахищених? А як щодо людей з ослабленим імунітетом, онкохворих? А як щодо всіх тих, хто не міг або не хотів вакцинуватися?

На думку Муніри, на наші редути ось-ось мала накотитися хвиля інфекції. Величезна кількість людей захворіє, і навіть якщо новий штам Омікрон спричинить лише невелику кількість смертельних випадків, ми всі знаємо мантру: невеликий відсоток від дуже великої кількості — це все ще дуже ве- лика кількість.

Тепер уже точно не пам’ятаю, чи скреготав я зубами, чи лаявся, чи хапався руками за голову, але все це могло бути. Після всього, що ми пережили, це здавалося таким божевільним, таким неправильним: нас знову змушують робити ті самі прокляті речі. На той час залишалося лише кілька тижнів до Різдва, і поступово я знову потрапляв у ту саму політичну м’ясорубку.

Щодня кількість інфікованих зростала, а це означало (якщо Омікрон був таким же небезпечним, як попередні штами), що кожного дня, поки я не запроваджуватиму локдаун, кількість смертей зростатиме в геометричній прогресії. Під час моєї каденції вже загинули близько 160 000 людей. По суті, з часів Другої світової війни смертність у Великій Британії ніколи не зростала так швидко.

Працівники ритуальних служб постали перед збільшенням смертей вдвічі через епідемію коронавірусу і змушені були адаптувати роботу моргів під таке навантаження. Показник смертності від коронавірусу у Великій Британії був одним з найвищих в Європі. Сюррей, Англія, 20 травня 2020 року.

Getty Images / «Бабель»

Волонтер Хашан Рашид молиться над могилою померлого від коронавірусу родича на Південному цвинтарі в Манчестері. Він був у команді волонтерів, які допомагали мусульманській громаді з дотриманням релігійних і культурних процедур поховання. 9 березня 2021 року.

Getty Images / «Бабель»

До того ж на цьому етапі вчені відкинули всі свої попередні сумніви щодо необхідності запровадження локдауну. Як ви пам’ятаєте, коли почалася пандемія, вони стверджували, що уряди повинні поводитися обережно, щоб не вжити перед- часних заходів, адже існує ризик, що терпець громадськості увірветься. Що ж, тепер сумнівів більше не було.

Мої радники з питань науки й медицини були обурені припущеннями (ймовірно, несправедливими), що ми від самого початку діяли занадто повільно. Тепер вони висували категоричні поради. Якщо ви вважаєте, що у вас проблема, сказав Патрік Валланс, тоді вам, мабуть, слід діяти трохи рішучіше і трохи раніше, ніж того начебто вимагає ситуація.

«Дійте рішуче, дійте швидко», — пробурчав він. Його погляд — погляд науковця — полягав у тому, що ми маємо завдати удару зараз і що, вчинивши так, ми не помилимося.

«То що, не помилимося, еге ж?» — запитував я себе.

Було цілком очевидно, що станеться, якщо ми введемо локдаун вже зараз. Ми знову попрощалися б з Різдвом, з усіма наслідками для готельного бізнесу та роздрібної торгівлі. Ми, ймовірно, не зможемо повернути дітей до школи в січні, що завдасть ще більше непоправної шкоди їхнім шансам у житті; а ще нас просто бісило те, що нас знову змушували діяти на основі недостатньої інформації.

Ми знали, що Омікрон заразний і що величезна кількість людей знову захворіє на Covid. Ми просто не знали одного показника — коефіцієнту смертності від інфекції (КСІ). Ми не знали, скільки людей загине від цієї хвороби в пропорції до тих, хто підхопить цей вірус. Звісно, ми могли б почекати, щоб дізнатися, але до того часу, як ми дізналися б про показники летальності, могло бути вже запізно, а високий рівень інфекції прирік би нас на величезну кількість смертей.

Ухвалювати ці рішення було жахливо; я знову почувався самотнім. Сидячи в кріслі у залі засідань Кабінету міністрів і розмірковуючи над цим, я іноді задумувався, чи зможемо ми колись у майбутньому використовувати якусь програму штучного інтелекту, заносячи в машинну пам’ять усі математичні дані, пов’язані з диявольським балансом між завданою пандемією шкодою і шкодою, завданою локдауном, та в якийсь спосіб отримати правильне рішення з погляду моралі, медицини, економіки й освіти.

Якщо поставити запитання саме так, то можна зрозуміти, що цього ніколи не станеться. Ми не зможемо покладатися на машини в ухваленні рішень, адже ці рішення мають бути політичними. Вони залежать від десятків окремих оцінок і пріоритетів, інтуїтивних суджень, які не можна просто ввести в машину. Ви маєте вміти пояснити їх громадськості, переконати людей. Вам потрібно продовжувати кампанію та аргументувати свою позицію; і хоча загалом люди, як не дивно, досі підтримували нас, я вже відчував, що восени 2021 року політичні настрої змінювалися.

Так, людей приємно вразила кампанія з вакцинації, вони пишалися британськими вченими та Національною службою охорони здоров’я, і цей настрій відображала наша популяр- ність в опитуваннях громадської думки, що було досить добре для уряду консерваторів, який 11 років перебував при владі.

Але жодна рослина не в’яне швидше, ніж політичні лаври, тож будь-яке пов’язане з вакцинацією сяйво давно вже розвіялося. Covid, ця жахлива інфекція, об’єднала нас; і коли здавалося, що загроза хвороби відступила, почуття національної єдності стало неминуче давати тріщину, а громадяни знову почали виявляти схильність до природного і виправданого невдоволення багатьма речами.

Тридцятого вересня ми нарешті скасували виплати за вимушену відпустку — надзвичайно щедру систему, за якою Скарбниця виплачувала 80 % зарплати (до 2500 фунтів на місяць), щоб ви залишалися вдома. Позаяк населення було практично повністю вакциноване, переважній більшості (крім Лейбористської партії) було зрозуміло, що це було правильне рішення. Програма надання відпусток (ми назвали її Програмою збереження робочих місць під час коронавірусу) була розумним кроком, а Ріші та його команда заслуговують на велику похвалу за швидкість, з якою вони її впроваджували. Проте лише одна ця програма вже обійшлася у близько 70 мільярдів фунтів, і, як знає кожен політик, набагато легше роздавати пільги, ніж їх забирати.

Отже, до осені багато людей відчули фінансову «ломку» після виходу з відпустки, і коли вони невдоволено поверталися на роботу, а економіка виходила зі сплячки, відновлення попиту принесло ще більше проблем; це було схоже на раптове танення труб узимку. Людям захотілося отримувати все швидко — газ, мікропроцесори чи свіжі овочі, тож наші ланцюги постачання практично відразу зупинилися.

Ми залежали від наявності величезних контейнеровозів, і всі вони, здавалося, застрягли у неправильній частині світу, а один із них епічно загруз у Суецькому каналі. Ми відчували дефіцит пального; полиці супермаркетів спорожніли, і народ почав лютувати, запитуючи себе: де всі водії вантажівок? Де працівники, які розкладають товари на полиці?

Бізнес у паніці подав свій голос. Це все через Брекзит! — почулися волання. Брекзит і Covid відправили усіх додому, усіх тих старанних східноєвропейців з їхньою нібито вищою трудовою етикою. Не дивно, що неможливо було знайти нікого, хто б заправляв бензоколонки або працював у супермаркетах. Як це часто буває, виявилося, що насправді проблема була не в Брекзиті.

Найімовірніше, ми значною мірою недооцінили кількість громадян ЄС, які живуть у Великій Британії. Ішлося не про три мільйони (цю цифру називали обидві сторони на референдумі 2016 року), а понад п’ять мільйонів. Проблема з робочою силою полягала не в реальній нестачі мігрантів; радше, через Covid і вимушені відпустки люди виявили, що працювати з дому загалом досить приємно, враховуючи, що завжди можна сховати свої труси та охолоджене вино, коли зв’язуєтеся через Zoom. Величезна кількість британців (особливо чоловіків за 50) тихо покинула ряди робочої сили, і ця відсутність викликала таку паніку на Вайтголлі, що Міністерство внутрішніх справ і Консультативний комітет з питань міграції зрозуміли, що занадто сильно відреагували і зашироко відкрили можливості для імміграції, особливо для працівників соціальної сфери, тож наступного, 2022 року, ми мали рекорд- ний наплив працівників.

Але, звісно, було вже пізно. В умовах нестачі товарів і дефіциту робочої сили ми отримали неминучий результат: найважливішою політичною подією осені 2021 року стала повторна поява (вперше за довгий час) серйозної інфляції.

Черга до центру працевлаштування в Ромфорді, Велика Британія. 14 липня 2021 року.

Getty Images / «Бабель»

Працівники догляду та обслуговування будинку для літніх людей SAGE страйкують через низьку оплату та умови праці. Лондон, 21 жовтня 2021 року.

Getty Images / «Бабель»

Не було сенсу пояснювати, що це була глобальна проблема. Люди могли бачити, що їхні рахунки за комунальні послуги зросли, і це їх неабияк дратувало.

Насамперед населення лютувало й нервувало тому, що втратило страх. Доки люди загалом боялися Covid і того, як він може відбитися на них або їхніх близьких, вони підтримували нас, бажаючи, щоб ми все робили правильно, і принаймні на якийсь час були готові пробачити наші помилки. Парадокс масової вакцинації полягав у тому, що власне тріумф уряду зробив нас вразливими, бо ми усунули той всепроникний і гнітючий страх, який так довго схиляв людей надавати нам певну презумпцію невинуватості.

Як зазначив Кріс Вітті, це універсальна риса всіх пандемій: після страху завжди приходить гнів. Коли літо 2021 року перейшло в осінь, британській публіці стало зрозуміло, що ця жахлива і, відверто кажучи, добре всім набридла пандемія Covid нарешті добігає кінця.

Навіть якби нас не спіткала нестача пального, інфляція та інші проблеми, я вважаю, що накопичене у людей розчарування вилилося б на поверхню, щойно минув би страх. Люди просто дуже втомилися, насамперед від страху. Вони вже були ситі по горло всім цим пафосом пресконференцій щодо Covid , ситі по горло тим, що бачать мене на своїх телеекранах, коли я їм кажу «на жаль, буде це» чи «на жаль, чекайте на те». В цій загальній атмосфері невдоволення і роздратування медіа цілком справедливо відреагували на настрої нації та стали просто безжальними.

Я відчув, що політична ситуація дуже ускладнилася. Було важче набирати політичні очки, а справи, які мали йти добре, стали давати збій. Я вперше помітив цю проблему десь 18 листопада, через кілька днів після фіаско з Опатсом (як чомусь називали Овена Патерсона), коли ми запускали Інтегрований залізничний план. Це була велика програма — ключова частина планів вирівнювання, над якою ми працювали місяцями.

Серед іншого, план передбачав будівництво трьох нових швидкісних ліній. Ми нарешті підтвердили, що HS2 пройде аж до Манчестера; ми прокладали нову високошвидкісну гілку з Бірмінгема до Східного Мідленда, готуючи новий маршрут до Лідса та на північний схід; і ми починали будівництво Північної потужної залізниці високошвидкісного маршруту з Ліверпуля через Воррінгтон до Манчестера, а потім через Пенніни. Ми також електрифікували сотні миль залізничних колій, і наші сполучення ставали швидшими, екологічно чистішими та надійнішими.

Борис Джонсон відвідує будівництво високошвідкісної залізниці в Соліхаллі, 4 вересня 2020 року.

Getty Images / «Бабель»

Активісти окупували дорогу перед головним входом до будмайданчика HS2, заблокувавши доступ машин на дві години. Напис на плакаті — «NHS, а не HS2», тобто «Служба здоровʼя, а не залізниця». Свиннертон, Англія, 4 січня 2022 року.

Getty Images / «Бабель»

HS2 запускає нову тунелепрохідницьку машину (ТПМ), яка мала безперервно працювати наступні три роки. Рікменсворт, Англія. 13 травня 2021 року.

Getty Images / «Бабель»

Це була політика вирівнювання в її найважливішому сенсі: нарешті ми намагалися охопити Мідленд і північні райони такими швидкими й надійними послугами приміського транспорту, які за 150 років стали частиною магічної формули успіху Лондона і південного сходу. Просто неймовірно і ганебно, що в минулому було потрібно стільки часу, щоб проїхати 30 миль потягом від Ліверпуля до Манчестера. Залізничний маршрут через Пенніни був жахливо повільним і незручним. Деякі вагони рухомого складу були виготовлені з перероблених одноповерхових автобусів.

Лідс залишався чи не найбільшим містом у Європі без метрополітену, і то була ганьба. Що ж, ми збиралися все це виправити. Ми планували з’єднати Лондон, Мідленд і великі міста півночі високошвидкісною залізницею — не забувайте, що китайці з 2008 року збудували 25 000 миль високошвидкісних залізничних колій.

Порівняйте це з Великою Британією — батьківщиною залізниць, де вперше потяг рушив колією. Згадайте, скільки миль високошвидкісних залізничних колій ми збудували за той же період. Саме так: величезний жирний нуль.

Тож ми збиралися отримати на півночі й у Мідленді ті самі вигоди від агломерації, які здатні підвищувати продуктивність праці завдяки якісній приміській залізниці. Мені це видавалося чудовою метою, тож я із задоволенням провів день у поїздах, подорожуючи країною та пояснюючи пасажирам, як час їхніх поїздок буде скорочуватися завдяки новим блискучим британським поїздам з новими коліями та сучасною системою залізничних сигналів.

То був масштабний проєкт вартістю 96 мільярдів фунтів, розрахований на 30 років. Я намагався розширити можливості для пасажирів по всій країні: це було саме те бачення, яке я запропонував партії консерваторів, коли балотувався на посаду її очільника у 2019 році. Ми пропонували ці проєкти в нашому передвиборчому маніфесті; але того дня мені здалося, що медіа нічого не хотіли про це знати.

Ми так широко анонсували це оголошення, що лейбористи зрештою зібралися докупи, і їм вдалося добряче зіпсувати те, що мало стати незнищенним планом. Це мало стати чи не найбільшим досягненням національної залізничної системи з часів вікторіанської епохи, але замість того, щоб погодитися з нашим баченням, опоненти стали його висміювати.

Вирок звучав так: ці плани не досить далекосяжні, і лейбористи навіть почали стверджувати, що ми «зраджуємо північ». Це неабияк нас розлютило, якщо врахувати, що лейбористи навіть пальцем не поворухнули для розв’язання цієї проблеми в регіонах, які вони самовпевнено вважали «своїми», протягом усіх 13 років їхнього перебування при владі (плани будівництва HS2 просто були включені у передвиборчий маніфест Ґордона Брауна 2010 року як відчайдушний засіб для привернення уваги, адже планів чи бюджету на їхню реалізацію передбачено не було; лейбористи насправді НІЧОГО не зробили).

Я дуже обурився, бо раптом відчув, що мені не надали нагоди належним чином викласти свою думку. Наступного тижня це відчуття посилилося.

Я приїхав до намету, встановленого на одному з будівельних майданчиків у Тайнсайді, для виступу перед представниками Конфедерації британської промисловості — групи, що лобіює інтереси найбільших компаній країни. Наші стосунки залишалися трохи напруженими з часів Брекзиту, проти якого запекло виступали функціонери цієї організації (хоча й не всі її члени).

Проте сьогодні я хотів наводити мости, в переносному і буквальному сенсі. Я хотів подякувати членам Конфедерації за їхню роботу під час пандемії Covid , а ще мені подобався новий генеральний секретар організації Тоні Денкер, який походив з Північної Ірландії.

Сьогодні нашим гаслом стали слова, які перегукуються з рядком пісні Елтона Джона: «Тримайся ближче, Тоні Денкер».

На папері моя промова мала непоганий вигляд. Вона охоплювала багато ключових тем політики вирівнювання: здобуття нових навичок, забезпечення населення широкосмуговим інтернетом, розвиток інфраструктури, план зеленої індустріальної революції з 10 пунктів. Насправді все йшло досить добре і могло б стати великим успіхом, якби я не вставив у виступ довгий монолог про свинку Пеппу — дивакувату мультяшну тваринку з мордою, схожою на фен, яка викликає магнетичне захоплення у маленьких дітей, зокрема й наших. Пеппа настільки вплинула на культуру у всьому світі, що (пригадуєте?) навчила американських трирічних діточок дивувати своїх батьків, вимовляючи «томато» замість «томейто». Я використав історію про Пеппу, щоб пояснити магію творчого духу британців — про те, як схожий на твір Пікассо малюнок свинки, обидва ока якої вмістилися на її мордочці збоку, перетворився на глобальну індустрію вартістю 6 мільярдів фунтів стерлінгів, аж тут цілком розгубився. Витріщившись на свій текст, я раптом зрозумів, що його сторінки абсолютно переплуталися, і у них не було номерів. Я подивився на аудиторію і спробував імпровізувати, але все було марно. Я не міг просто продовжувати балакати про свинку Пеппу, хоч це, без сумніву, цікавий персонаж.

Довелося ганьбитися все далі, а промова перетворилася на нічний кошмар. Раптом я помічав сторінку, яка, здавалося, відповідала поточним аргументам, і зачитував кілька уривків. Однак проблема полягала в тому, що там було близько 40 сторінок, надрукованих великим шрифтом. Щойно я доходив до кінця однієї сторінки, мені доводилося шукати наступну.

Але котру з них? Я нічого не міг зрозуміти. Це нагадувало складання пазла в прямому ефірі, і щоразу, коли я думав, що вже пройшов уривок про свинку Пеппу, він раптом виринав знову. Повторюючи фрагменти дивної балаканини про це шкідливе порося, я обливався потом.

Це був повний жах, суцільний безлад, і замість того, щоб просто трохи посміятися над цим і продовжити виступ, як це траплялося зазвичай, я був приголомшений, продовжував м’ятися і белькотіти «Пробачте, пробачте», але губився все більше.

Журналісти вирішили, що в мене стався якийсь зрив. «З вами все гаразд, пане прем’єр-міністре?» — це було перше запитання, яке мені поставили після цього у випуску телевізійних новин.

Отже, хороша промова перетворилася на психологічну драму зі свинкою Пеппою, а важливе оголошення про залізницю було зведене нанівець. Можна було передбачити, що відбуватиметься далі.

Попусків я більше не отримаю. Населення, яке тепер менше боялося Covid, значно охочіше, якщо не радісніше, було готове дати уряду прочуханку, якої ми так довго уникали. Якщо на це наважилися широка публіка та медіа, то депутати-консерватори готові були це робити й поготів.

Багато кого з них непокоїла їхня тривала відсутність у Вестмінстері (депутатів турбувало це набагато більше, ніж я припускав). Загалом британці давали високу оцінку нашим діям з приборкання Covid, і, якщо вже на те пішло, вони зазвичай хотіли, щоб наші заходи були суворіші та більш обмежувальні. Але була й галаслива меншість, обурена втратою свобод, яка вважала, що боротьба з хворобою має бути справою індивідуальних рішень і особистої відповідальності.

Аналогічний погляд мали переважно консервативні медіа, зокрема тому, що локдаун та припинення поїздок людей на роботу призвели до різкого падіння продажів газет. Я знав, звідки в них це береться.

Адже я брав участь у тих самих конференціях лідерів, де ми сперечалися з неймовірним обуренням, засуджуючи найменше порушення давніх свобод британців; а тепер знову, по суті, думав про те, щоб наказати всьому населенню не виходити з дому.

Що зі мною сталося? Чи я сп’янів від влади? Аж ніяк. Я просто вважав, що мої друзі помиляються, та й вони самі в глибині душі знали, що помиляються. Ми не могли дозволити Covid поширюватися далі й убити ще кілька десятків тисяч людей.

Деяких їхніх аргументів я так і не зміг зрозуміти. Група противників локдауну голосно скаржилася на тиск, який пандемія Covid чинить на Національну систему охорони здоров’я. Вони говорили, що пацієнтів з раком відсувають убік, що люди з діабетом або серцево-судинними захворюваннями пропускають важливі візити до лікаря. Це справді було так, але вся суть полягала в тому, що якби нас захлеснула велика хвиля захворювань і госпіталізацій, це було б ще гірше, адже означало б скасування заходів з лікування раку по всій країні та фактичну зачистку лікарняних палат від усіх пацієнтів, окрім тих, які буквально ось-ось помруть від Covid.

Ці аргументи були спрямовані не проти локдауну, а по суті, на його підтримку, хоча, здається, їхні прибічники самі цього не усвідомлювали.

А тим часом я теж не усвідомлював, що думки противників вакцинації вже встигли поширитися серед моїх колег у парламенті (та й серед широкого загалу також), тож тепер проблема з Covid здебільшого полягала в тому, що я не відчував настроїв рядових торі. Протягом 18 місяців, якщо й не довше, я не дуже тісно спілкувався з депутатами-консерваторами особисто, як це слід було б робити, якщо хочеш відстояти свою позицію. Почала накопичуватися неприязнь, і не лише в середовищі тих, хто відчував, що їх ігнорують або хто взагалі був налаштований недоброзичливо.

У 2019 році було обрано 109 нових депутатів від Консервативної партії; деякі з них були дуже молодими та недосвідченими, а в критично важливий період мого прем’єрства вони були змушені через мої вказівки сидіти вдома та дивитися у свої ноутбуки. В них нуртувало занепокоєння; вони читали твіттер і ставали легкою здобиччю для тих, хто хотів посіяти хаос.

У певному сенсі їхні тривоги були абсурдними. Навіть зараз, попри всі негаразди, ми все ще були попереду в опитуваннях громадської думки, а дії Стармера не змогли вразити світ. Однак іноді сама сила вашої позиції може спрацювати проти вас. Депутати міркували так: у нас є більшість у 80 місць, ми маємо ще багато часу до наступних виборів, тож я не бачу великої шкоди в непокорі. Це змусить тих ідіотів з Номера 10 більше мене цінувати.

До того ж багато хто з них вже давно вирішив, що обставини насправді складаються сприятливо для торі й можна задовольнити свою традиційну племінну звичку до царевбивства. Вважалося правильним думати (тепер у це важко повірити), що лейбористам буде неможливо суто з математичного погляду подолати нашу більшість, позаяк необхідні для цього зміни були б занадто значними, і що з перекроюванням виборчих округів на нашу користь ми неминуче виграємо наступні вибори.

Звідси не випливало, що їм слід дотримуватися виграшної формули; ні, ні — вони так не вважали.

На їхню думку, фракція консерваторів у парламенті могла б з легкістю обійтися без Джонсона — цього дражливого шарлатана, який затято прагне завершити Брекзит, виступає за політику вирівнювання, нульові викиди та інші відносно нові віяння в консервативному мисленні. В них є достатньо часу, щоб поставити на його місце когось нового і блискучого; когось, хто, можливо, більше їх слухатиме; того, під чиїм керівництвом їхній геній (маю на увазі геній депутатів торі) міг би належним чином розквітнути і хто просуватиме їхні інтереси й надаватиме переваги, яких вони заслуговують.

Борис Джонсон у другий день щорічної конференції Консервативної партії. Манчестер, 4 жовтня 2021 року.

Getty Images / «Бабель»

Ріші Сунак (у центрі), тоді канцлер скарбниці, у третій день щорічної конференції Консервативної партії. Манчестер, 5 жовтня 2021 року.

Getty Images / «Бабель»

Ось як це працює (і завжди працювало) в Консервативній партії; і, можливо, якщо згадати теорію Дарвіна, не так вже й погано, що лідер перебуває в постійній небезпеці.

Гадаю, що я почав усе більше усвідомлювати загрозу, а іноді навіть мимохідь замислювався, чому при моєму наближенні дехто, здавалося, припиняв розмовляти.

Можливо, я навіть інколи помічав якогось монстра в дзеркалі заднього виду, але забував, що ці речі можуть бути ближчими, ніж здаються. Проте, чесно кажучи, у мене не було часу про це думати; повірте, у прем’єр-міністра просто немає можливості турбуватися про такі речі через величезну кількість роботи, яку потрібно виконувати щодня.

Вже 8 грудня 2021 року стало зрозуміло, що нам доведеться ухвалювати рішення щодо Омікрону. Перед тим протягом кількох попередніх днів я поступово визначав свою позицію.

На перший погляд, наявні дані викликали тривогу. Того дня було зафіксовано 568 випадків захворювання, і штам явно починав поширюватися. Однак протягом останніх двох років я провів багато годин, вивчаючи епідеміологічні графіки, і, почавши з мінімальних знань, поступово нарощував свій експертний рівень.

Кілька тижнів ми щодня відстежували дані з Південно-Африканської Республіки, звідки прийшов Омікрон. Ми могли бачити, що крива на графіку зростання кількості випадків захворювання йде майже вертикально. Проте, звісно, мене цікавило, що відбувалося далі. Скільки людей потрапило до лікарні? Скільки з них померло?

Даних накопичилося так багато, що розібратися в них було важко, але я став просто одержимий вивченням графіків з провінції Ґаутенґ у Південній Африці. Дивіться, сказав я, рівень інфекцій зростає, і число госпіталізацій трохи підвищується, але смертність залишається на одному рівні!

Говорячи ці слова, я підкреслював те, що було добре відомо моїм радникам: моя освіта в галузі природничих наук полягала у вирізанні очей коровам на картинках і малюванні жовтоцвітів у школі на уроках біології. Чи й справді ми збираємося ухвалювати важливе рішення, що стосується життя і смерті, на основі мого аматорського розуміння графіків з Ґаутенґа? Професори пропонували всілякі правдоподібні пояснення низьких показників смертності в Південній Африці та різні причини, чому у Великій Британії все це може відбуватися інакше. Але до ранку 8 грудня мені вже набридло слухати ці пояснення: я був упевнений, що ми створили достатній бар’єр завдяки широкій вакцинації. Як і ми, жителі ПАР були в основному вакциновані AstraZeneca. Якщо у них виходило боротися з цим, то й ми впораємося.

Того дня засідання Кабінету міністрів тривало довго і ми гаряче сперечалися. Я виклав аргументи на підтвердження своєї впевненості в тому, що ми зможемо залишатися відкритими до Різдва і після нього та покладатися на вакцинацію. Більшість колег погодилися або висловили обережну підтримку.

І все ж мене здивував рівень незгоди з таким рішенням: навіть у цьому консервативному Кабінеті міністрів були ті, хто палко підтримував запровадження локдауну.

Особливо пригадую слова Майкла Ґоува. «Коли ваш літак горить, ви мусите посадити його, — сказав він. — Прем’єр- міністре, наш літак горить».

Я з великою повагою вислухав його та інших колег. Чи мав він рацію? Я й справді не знав, але загалом, після майже двох років спроб подолання хвороби, я вважав, що він не пра- вий. Того разу ми відхилили локдаун і обрали те, що назвали «Планом Б».

Ці заходи були більш символічними й передбачали обов’язкове носіння масок у громадських місцях, як-от церкви та кінотеатри; при цьому Кріс Вітті продовжував застерігати, що ми маємо залишатися обережними.

Замість того щоб закривати людей у їхніх домівках і зупиняти економіку, я вирішив покластися на вакцини. У нас було достатньо доказів, що третя (бустерна, підсилювальна) доза захистить від Омікрону. Отже, ми запустили кампанію «Отримай бустерну дозу просто зараз» і перенесли дату, до якої всі дорослі могли отримати її, з кінця січня 2022 року на кінець 2021 року.

І знову громадськість та Національна служба охорони здоров’я впоралися з викликом; ми досягли нашої мети, і мені було набагато приємніше займатися вакцинацією, ніж вводити локдаун.

Припускаю, що ваша думка стосовно цього рішення залежатиме від того, на чиєму ви боці в цій дискусії. Дехто скаже, що я пішов на ризик і мені пощастило; інші стверджуватимуть, що я мав би прислухатися до вчених і бути обережним.

Я ж вважаю, що було не лише цілком правильно протистояти запровадженню локдауну через Омікрон: це було абсолютно обґрунтовано з медичного та наукового поглядів, що, на мою думку, показує, чому подібні рішення можуть ухвалювати лише демократично обрані політики.

У мене навіть не було багато можливостей похвалити самого себе. Можливо, я правильно вчинив у ситуації з Омікроном, але проблеми посади прем’єр-міністра полягають у тому, що необхідно стежити за кожним м’ячем, який відскакує у ваш бік. У той же день, коли я вперше дізнався про Омікрон, про зустріч зі мною попросив керівник відділу комунікацій Джек Дойл.

На той момент я саме писав текст промови про виставку британської їжі, яка тоді проходила на Даунінг-стріт.

—Вибачте, що турбую, пане прем’єр-міністре, — сказав Джек. — У вас знайдеться хвилинка?

— Звісно, — сказав я, швидко продовжуючи писати, адже мій виступ мав відбутися вже за кілька хвилин.

Джек повідомив, що у Daily Mirror з’явився матеріал про порушення правил локдауну в Номері 10 під час пандемії.

Газета звинувачувала пресслужбу в тому, що вона влаштувала вечірку 18 грудня 2020 року (майже день у день рік тому). Дойл зазначив, що ця історія — нісенітниця, бо в пресслужбі існує традиція випивати по келиху вина на робочому місці у п’ятницю ввечері.

Я байдуже глянув на нього.

— Тобто ніяких правил не було порушено?

— Ні, прем’єре, — твердо відказав він, — ніяких правил не було порушено.

— Гаразд, — сказав я і продовжив писати.

Все це звучало як купа старих нісенітниць і було схоже на якусь тупу маячню, яку розповсюджують ображені колишні радники, імена яких читач може вже й не пам’ятати; тож я забув про це і дуже здивувався, коли наступного дня ця проблема виринула під час сесії запитань до прем’єр-міністра й перетворилася на основну лінію атаки лейбористів.

Нещодавно по телевізору я подивився інтерв’ю свого старого партнера по телепередачі Have I Got News for You Ієна Гіслопа. Він розповідав про так званий скандал «Партіґейт», або точніше, про драматизовану реконструкцію подій, показану на «4-му каналі».

Він був аж червоний від люті, його щоки тремтіли. «Я бачу таке вперше, — заявив він, — п’яний Боріс Джонсон танцює зі своїми радниками».

Я був просто вражений, адже, звісно, насправді нічого подібного не було: пиятика, танці — все це абсолютна неправда. Але ви знаєте, як кажуть: брехня пів світу обійде, поки правда взує чоботи.

Ось що насправді сталося, і це все, що вам дійсно потрібно знати про цю жалюгідну та надміру роздуту справу. Протягом приблизно двох років боротьби з Covid було десь 15 випадків, коли чиновники трохи знижували темпи роботи, піднімали келих на честь колеги, який іде, проводили вікторини або відзначали дні народження — так, як це відбувається в усіх установах.

Більшість із цих колег і далі продовжували боротися з Covid . Тоді ми вважали, що ці заходи відповідали встановленим правилам; я і досі так вважаю.

Я відвідав лише кілька з цих подій, і майже завжди для того, щоб швидко подякувати. Навіть за короткий час моєї участі в цих заходах я побачив достатньо, щоб сказати, що слово «вечірки» — це значне перебільшення того, що відбувалося.

Борис Джонсон на Даунінг-стріт. 13 листопада 2020 року.

Wikimedia

Зустріч в урядовому кабінеті на Даунінг-стріт, 10, у день народження Бориса Джонсона, 19 червня 2020 року.

Wikimedia

Ці події не можна назвати повсякденними, але водночас не слід сприймати якимись дивними чи незвичайними, не кажучи вже про те, щоб вважати їх гідними осуду. Не забувайте, що ми говоримо про тисячі посадовців Вайтголлу, які зустрічаються в сотнях кімнат протягом приблизно шести сотень днів; ми живемо в країні, де все ще вважається прийнятним на робочому місці зрідка дозволити собі келих вина.

Не вдаючись у подробиці цієї виснажливої справи, маю визнати, що у висвітленні цієї історії припустився кількох катастрофічних помилок.

1. Від самого початку я мав би діяти набагато рішучіше, коли намагався вгамувати гнів громадськості серією досить жалюгідних вибачень, навіть коли нічого не знав про події, за які перепрошував. Моє приниження тільки ще більше розлютило людей і створило враження, що ми завинили значно більше, ніж насправді.
2. Я не повинен був санкціонувати абсурдне й несправедливе полювання на відьом стосовно жінки, яка мала стати (хоч у це складно повірити) головою штабу Кіра Стармера.

Організований нею збір доказів потрапив під контроль королівського адвоката, який підтримував Лейбористську партію і публічно закликав у твіттері до усунення мене з посади. Мені просто слід було попросити всіх, хто має докази неправомірних дій, звернутися до поліції.

3. Я мав би зрозуміти, що за всім цим стоїть мій старий приятель Каммінгз (який досі не міг оговтатися від справи з замком Барнард) і що вони разом з Лі Кейном, по суті, підготували цілу низку грубо перекручених історій, якими підгодовували медіа.

Протестний плакат, створений художником під псевдо «Бод». Під зображенням слова Джонсона: «Не хочу, щоби ви бачили доповідь Сʼю Ґрей!» (Ідеться про доповідь другої постійної секретарки Секретаріату Кабінету міністрів стосовно «вечірок» на Даунінг-стріт.) Веймут, Велика Британія. 28 січня 2022 року.

Протести під парламентом через «патігейт». Напис на транспаранті: «Корумпований уряд торі. Брехуни, шулери й шарлатани, виженіть їх зараз». Лондон, 26 січня 2022 року.

Getty Images / «Бабель»

Що ж, не біда.

Знаєте, я був так глибоко впевнений у нашій невинуватості, що жодного разу не подумав, що ця історія створить реальну загрозу нашому уряду. Тож гадаю, що ми могли б і мали б упоратися з цією ситуацією набагато краще, якби я був менш наївним і довірливим.

Вже невдовзі перед нами постали набагато серйозніші проблеми, адже вперше з часів закінчення Другої світової війни ми стали свідками жорстокого вторгнення до суверенної та незалежної європейської країни.