Приблизна кількість 7 000 мов не передає усього ступеня мовного розмаїття. Наприклад, у світі є 150 діалектів англійської мови. Лише в Індії розмовляють понад 19 000 мов і діалектів. У будь-якому гроні діалектів один постане як стандартний, і його часто використовують для позначення мови. Звичайно це діалект, яким розмовляли в центрі політичної та економічної влади, і його можуть свідомо поширювати, щоб створити національну єдність. Тому уявлення про мову часто тісно пов’язане з ідеєю національної держави: казали, що мова — це діалект з армією і військово-морським флотом. Якби не політичні кордони, іспанську та португальську мови можна було б вважати лише діалектами однієї мови, так само як норвезьку, шведську й данську. І навпаки, такі мови, як мандаринська, мають діалекти, які можна вважати окремими мовами.
Навіщо зупинятися на діалектах? Навіть у моєму вузькому колі англомовних друзів — про них усіх можна було б сказати, що вони розмовляють одним діалектом «стандартної англійської мови», — є значні відмінності у їхньому словнику, вимові та використанні граматики. Індивідуальне використання мови характеризують як ідіолект кожного індивіда. Коли населення планети становить 8 мільярдів осіб, це дає нам більше ніж 8 мільярдів мов, бо кожен із нас має кілька ідіолектів. Ми припасовуємо своє мовлення — вжиті слова та їхню вимову — залежно від того, з ким розмовляємо. Крім того, чимало людей двомовні, а деякі багатомовні. Підозрюю, що в минулому ці обидві обставини переважали ще більшою мірою, ніж тепер. Фактично ми торкнулися тільки верхівки айсберга мовного розмаїття, бо мови, діалекти та ідіолекти змінюються з плином часу. І справді, кажуть, що ми винаходимо мову по-новому щоразу, коли розмовляємо.
Причини й обмеження мовного розмаїття
Чому «цілком сучасна мова» засвідчує таку велику варіативність, і то багатьма способами? Чому ми знаходимо схожі риси між мовами, якими розмовляють у далеких частинах світу? Чому мовам не властиве ще більше розмаїття в типах звуків, слів і синтаксису, який вони використовують?
Одна причина полягає в тому, що мова обмежена анатомічними й когнітивними рисами, властивими кожній людині внаслідок належности до одного виду Homo sapiens. Фонем є стільки, скільки може створити голосовий тракт і розрізнити слухова система, яку ми маємо: 144 фонеми мови таа в Ботсвані, певне, близькі до верхньої межі, а мовам, де менше 10 фонем, було б важче забезпечувати ефективну комунікацію, і вони могли б бути непрактичними. Хоча проривні фонеми — єдиний тип приголосних, який можна знайти в кожній із 317 проаналізованих мов, інші типи приголосних, які характеризують як носові, фрикативні, плавні, перехідні, були виявлені в понад 90 % тих мов. І так само, хоча немає жодного універсального голосного, понад 80 % із тих 317 мов мають фонеми /i/, /u/ і /a/.
Так само й розмір, форма, гнучкість наших рук та інші фізичні атрибути обмежують кількість дискретних знаків і виразів обличчя, які можуть становити знакову мову. Наші мізки теж накладають обмеження: є межі кількости слів, речень, а надто вставлених речень, за якими ми здатні стежити в межах одного усного висловлення, байдуже, чи то проказувати його, чи то чути від когось іншого.
Це обмеження стає м’якшим, коли мову вживають на письмі. Речення можна писати з великою і потенційно безмежною кількістю вставлених речень. Інші люди можуть розуміти їх, бо, читаючи, нам не треба запам’ятовувати всього речення та порядку, в якому йдуть окремі речення, як це ми робимо, чуючи усне висловлення. Це лише одна особливість, якою письмо відрізняється від мовлення. На жаль, деякі лінгвісти плутають їх, припускаючи, що здатність до усної мови має охоплювати і здатність писати та читати, як-от спроможність формувати речення з безмежною кількістю вставлених речень. Це схоже на твердження, що, щоб пояснити розвиток вміння рахувати, нам треба пояснити ще й нашу здатність провадити диференційне числення.
Заувага, що усна мова обмежена анатомічними структурами й когнітивними здібностями, не заперечує варіативности цих структур і здібностей та їхнього впливу на мовне розмаїття. Ми всі різнимося нашими фізичними та розумовими особливостями, і це може стати причиною, що ми чуємо й розмовляємо трохи по-різному. Серед багатьох генів, які ми маємо і які впливають на збільшення й розвиток мозку, є ASPM і MCPH. Ці гени мають варіанти внаслідок випадкових мутацій, які сталися за різних часів у минулому і поширилися серед не всього населення світу, а його частини. Громади, які розмовляють тональними мовами, здебільшого мають відносно низьку частоту обох варіантів (або алелів) цих генів, відомих як ASPM-D і MCPH-D.
Крім того, індивіди і популяції відрізняються морфологією своїх голосових трактів. Невеликі відмінності можуть призвести до змін способу, яким формуються такі звуки, як /r/, і тому деякі люди більше схильні до фонетичних змін, ніж інші. Люди, які розмовляють койсанськими мовами у Східній та Південній Африці, мають, якщо порівняти з іншими людьми, відносно малий кістковий виступ одразу позаду зубів верхньої і нижньої щелеп — той виступ відомий як альвеолярний гребінь. Койсанські мови — єдині мови у світі, які використовують клацання як приголосний звук, утворюваний всисним рухом, який створює виразний лускіт чи цмокіт між язиком і піднебінням, або всисний звук між губами (цмокання поцілунку), зубами або біля внутрішньої поверхні щік. Маленький альвеолярний гребінь зменшує зусилля при утворенні клацань.
Еволюція мов
Розмаїття мов, охоплених категорією «цілком сучасна мова», звичайно пояснювали їхньою еволюційною історією, яку можна почасти з’ясувати завдяки історичним свідченням. Стандартне пояснення полягає у тому, що колись існувала єдина мова, хоча питання коли, чому і як вона виникла, не розглядали. Оскільки люди розмовляли, виникали помилки: слова неправильно вимовляли, неправильно чули, не так розуміли. Це запровадило в мову випадкову варіативність — так само як генетичні мутації запроваджують випадкову варіативність у нашій ДНК. Деякі мовні помилки засвоюють, бо вони випадково вдосконалюють ефективність комунікації: або зменшують зусилля, потрібні для мовлення, або ефективніше передають інформацію. Такі помилки переймали, і вони поширювалися серед популяції, стаючи прийнятним способом мовлення, і то десь так, як сприятливі генетичні мутації поширюються завдяки природному добору. Інші помилки могли зберегтися не тому, що були корисні, а просто випадково — це лінгвістичний еквівалент дрейфу генів. Оскільки популяція зростала, розселялася і ділилася на окремі мовні громади, кожна громада породжувала свою низку мовних помилок, і деякі з них утверджувались. Мови почали дрейфувати в різні боки, змінювалися фонеми та слова, які вони використовували, способи поєднання слів і їхнє значення; сформувались діалекти, і деякі виявились такими відмінними один від одного, що стали взаємно незбагненними — окремими мовами.
Цей процес еволюції мов пояснює багато схожих рис та відмінностей у мовах сучасного світу. Схожі риси бачимо тоді, коли мови походять від спільної предківської мови; відмінності є наслідком нещадних змін, бо люди й далі розмовляють і слухають одне одного, це поєднується з розселенням популяції, зрештою, і з ізоляцією мовних громад.
Хоча це стандартне пояснення мовного розмаїття, воно потребує удосконалення. Передусім аналогія між мовними помилками та випадковими генетичними мутаціями проблематична. На відміну від генетичних мутацій, деякі мовні помилки виникають із більшою ймовірністю, ніж інші, унаслідок будови наших голосових і слухових трактів. Ми, наприклад, із більшою ймовірністю помилково скажемо голосний /i/ замість /ee/, ніж замість /o/, бо й /i/, і /ee/ утворюються тоді, коли язик піднімається вгору в передній частині ротової порожнини. Натомість, коли кажемо /o/, язик опущений вниз і зсунутий назад. Люди з відносно малим альвеолярним гребнем із більшою ймовірністю випадково утворюватимуть клацання під час мовлення, і цей звук теж може бути засвоєний як частина слова. І так само люди без генетичних варіантів ASPM-D і MCPH-D, найімовірніше, будуть чутливими до тональних варіацій у мовленні й можуть «хибно» пов’язувати значення з конкретним тоном, яким вимовляють слово. Крім того, деякі мовні новації можуть бути створені навмисне, тому вони аж ніяк не схожі на генетичні мутації. Люди навмисне створюють нові слова та можуть свідомо змінювати спосіб їхньої вимови, щоби створити свою соціальну та культурну ідентичність, навіть якщо це пов’язане з більшим, а не меншим зусиллям і їхні висловлення важче зрозуміти.
Попри ці проблеми стандартного пояснення, воно здебільшого розкриває те, як з плином часу мови змінювалися та диверсифікувалися, даючи нам змогу реконструювати їхні еволюційні історії. Ми простежуємо еволюцію живих істот, групуючи їх на родини та приписуючи їм спільних предків. І так само можна чинити з мовами. Коли дві мови мають однакові слова і граматичні конструкції, вони, певне, походять від однієї предківської мови.
Понад 400 мов у сучасному світі називають індоєвропейськими, бо всі вони походять від єдиної і тепер вимерлої мови, якою, за оцінками, розмовляли 6 500 років тому за бронзової доби (4 500 років до нашої ери). Ми називаємо цю вимерлу мову протоіндоєвропейською, і вважають, що нею розмовляли в регіоні, який тепер займають Україна та Південна Росія. Люди бронзової доби розпорошилися і на схід, і на захід. Розселяючись, вони сформували окремі мовні спільноти, їхні мови розвивалися у процесі «помилок» та добору, водночас на них впливали і мови людей, із якими вони контактували. Нині індоєвропейська мовна родина охоплює більшість європейських мов, а також деякі мови Північної Індії та Іранського плато, як-от бенгальську, фарсі та курдську. Ще одна європейська мовна родина — уральська. Вона набагато менша за індоєвропейську й налічує лише 38 мов. До неї належать угорська, фінська, естонська й кілька мов із відносно невеликою кількістю мовців, як-от марійська, саамська та вепська — всіма ними розмовляють у Північній Євразії. Найбільші мовні родини — австронезійська, що налічує приблизно 1 300 мов, якими розмовляють у таких далеких одна від одної громадах, як Мадагаскар і Тайвань, та нігерійсько-конголезька з приблизно 1 500 мовами, якими розмовляють на переважній частині Африки на південь від Сахари.
Індоєвропейську й уральську родини згрупували з трьома іншими євразійськими мовними родинами в одну надродину, відому як євроазійська. Вона спирається на спільні слова, які характеризують як ультразбережені, бо вони дуже мало змінилися з плином часу: слова, що називали, скажімо, mother, bark, ashes, worm у сучасній розмовній англійській мові, хоча з приводу цього питання точаться гострі суперечки. Стверджують, що протоєвроазійською мовою — предківською мовою всіх мов у межах євроазійської надродини — розмовляли приблизно 15 000 років тому, наприкінці останньої льодовикової доби.
Євроазійську надродину згрупували з іншими надродинами в меганадродину, названу «ностратичною». Хоч існує консенсус щодо принципу реконструкції мовних родин, і ми можемо бути впевнені в реконструкції деяких аспектів предківських мов, якими розмовляли до 8 000 років тому, чимало дослідників скептично оцінюють можливість піти ще далі вглиб часу й сумніваються у твердженнях про євроазійську й ностратичну мови.
Чому деякі слова і правила зберігаються, а інші зникають?
Прихильники стандартного пояснення мовного розмаїття походженням і модифікацією звертали значну увагу на варіативність, але не досить цікавилися питанням, чому деякі варіанти були засвоєні й поширились у межах мовної спільноти, а інші відмерли. Це привело до погляду, що мовне розмаїття, по суті, випадкове. Ще так недавно, 1989 року, один видатний лінгвіст стверджував: «Немає ніякої кореляції між будь-яким аспектом мовної структури і середовищем. Вивчення структури мови абсолютно нічого не розкриває і про народ, який розмовляв нею, і про фізичне середовище, у якому він живе». Це твердження 2003 року повторив інший лінгвіст: «Немає екологічної регулярности в тому, як головні типи мов розподілені у світі». Ці погляди некоректні: є типові регулярні зв’язки між особливостями мов та соціальними, економічними й фізичними середовищами, у яких вони існують.
Року 1911 Франц Боас, так званий батько антропології, висловив раціональне припущення, що слова, які вживають люди, «повинні певною мірою залежати від головних інтересів народу». Найобговорюваніший приклад у світі — слово (чи радше слова) на позначення снігу. Боас зазначив, що інуїти (тоді відомі як ескімоси) мають більше слів для снігу, ніж можна знайти в англійській мові.
Деякі антропологи, віддані уявленню про мову як вільну змінну, не тільки засумнівались у твердженні Боаса, а й перебільшили його, довівши до сміховинности й заявляючи про «велике ескімоське словникове ошуканство». На щастя, здоровий глузд повернувся й офіційне наукове дослідження підтвердило думку Боаса: інуїти справді мають більше слів, щоб набагато тонше розрізняти типи снігу, ніж є таких слів в англійській мові. Це твердження розвинули далі в дослідженні, яке з’ясувало, що мови з теплих регіонів на низьких широтах часто мають одне слово на позначення і криги, і снігу, натомість у холодному кліматі вони мають окремі слова. Крім того, під час вивчення повідомлень із різних кліматичних регіонів, розміщених у Twitter’і в 2009—2013 роках, доведено, що люди, які живуть у холодному кліматі, справді частіше розмовляють про сніг, ніж люди в теплих регіонах. Цей самий принцип пояснює, чому народ гануну на Філіппінах, який вирощує рис, має багато слів для назви рису, а шотландці мають багато слів для назви дощу. А як могло б бути інакше?
Клімат може впливати на частоту фонем певної мови, не враховуючи способу життя: мови, якими розмовляють у теплому кліматі, мають відносно більше голосних, а мови, якими розмовляють у холодному кліматі, мають відносно більше приголосних. Це пояснено більшою частотою спілкування просто неба в теплому кліматі, де мовці та слухачі частіше відокремлені більшими відстанями, ніж за умов холодного клімату, де спілкування частіше відбувається у приміщенні. Голосні мають вищий ступінь сонорности, ніж приголосні, тобто гучніші, і їх можна чути на далекі відстані. Мовці в теплому кліматі частіше використовують і такі сонорні приголосні, як /r/, /l/ і /n/, натомість найчастіше вживаними приголосними в холодному кліматі є відносно спокійні такі фрикативні і проривні фонеми, як /s/, /z/ і /t/.
Покликаючись на принцип найменших зусиль і припускаючи, що сонорні фонеми потребують більших зусиль для створення, ніж несонорні, дослідники вважали, що сонорні фонеми з меншою ймовірністю виникатимуть і будуть вибрані в мовах, де розмова відбувається у приміщенні з мовцями та слухачами, близькими одне до одного. Не без слушности стверджували, що це риса громад, які живуть у холодному кліматі, хоча потрібні подальші дослідження, щоб перевірити, чи такі середовища справді пов’язані з більшою частотою розмов у приміщеннях. Крім того, слід розглядати інші чинники середовища, як-от топографію, рослинний покрив і вологість, бо всі вони, як стверджували, впливають на витрати й вигоди розмов із сонорними голосними та приголосними. Треба дослідити ще й інші чинники. Існують фізіологічні відмінності між людьми, родини яких довгий час жили за умов або холодного, або теплого клімату: холодний клімат сприяє більшому розміру тіла, щоб зберігати тепло (це явище відоме як Закон Берґмана). Чи може це впливати на голосовий тракт і звуки, які ми вимовляємо? Мій досвід свідчить, що за холодної погоди я більше щулюся, ніж за теплої, але чи змінює це сонорність голосних і приголосних, які я вимовляю?
Інші впливи способу життя на словник
Як я зазначив, описуючи мовне розмаїття, деякі мови мають багато слів для назви кольорів, а деякі — лише кілька. Якби були тільки два слова для кольорів, ними були б чорний і білий (або еквівалентно темний і світлий). Третім кольором є завжди червоний, а синього часто немає або ж він поєднується із зеленим. Хоч яку кількість слів для назви кольорів мають люди, вони більше схильні ідентифікувати теплі кольори й розмовляти про них: червоні, жовтогарячі та жовті. Це тому, що більшість об’єктів у світі мають ці забарвлення, а вже потім ідуть такі холодні кольори, як сині й зелені; мова пристосувалася до потреб людини. Кількість і діапазон слів для назви кольорів значно більші в мовах сучасних західних культур, ніж серед традиційних мисливців-збирачів. Це тому, що професійна діяльність, характерна для сільськогосподарських громад і промислового виробництва в міських суспільствах, створила об’єкти з набагато більшою кількістю кольорів, ніж є у природі, і то завдяки використанню пігментів і барвників. Мови цих громад адаптувалися відповідно до такого розвитку і зросла кількість слів для назви кольорів завдяки чи то навмисному створенню слів, чи то неусвідомленій ході мовних змін.
Так само і слова для назви запахів, хоч у цьому випадку кількість слів зменшилася з розвитком сільського господарства й міського життя. Переважна частина людей мала більші труднощі в пошуку слів, щоб описати запахи, ніж щоб описати кольори. Звичайно це пояснювали тим, що у процесі людської еволюції зір став важливішим сенсорним механізмом після того, як пересування на двох ногах підняло наші носи від землі. Хоча є генетичні свідчення, що почасти це справді так, — 60 % генів ольфакторних рецепторів у людей функціонально неактивні, — спосіб життя теж відіграє важливу роль. В одному дослідженні порівняли здатність називати кольори в мисливців-збирачів семак-бері та в семелаї — перелогових садоводів. Обидва народи живуть у малайзійських тропічних лісах і розмовляють тісно пов’язаними мовами. Мисливці-збирачі не менш вправно називали запахи, ніж кольори, натомість рільникам було важко дібрати підхожі слова для запахів. Цей результат був підтверджений у випадку інших мисливців-збирачів, що не менш точно характеризували запахи, ніж кольори, на відміну від жителів західних індустріалізованих культур.
Тут (як і всюди) ми повинні бути обережні й уникати накидання таких наших західних категорій, як запах і колір, громадам, для яких вони можуть бути не зовсім доречні. Антрополог Діана Янґ якийсь час жила з мисливцями-збирачами ананґу з пустель Західної Австралії і з’ясувала, що в них існує тісний зв’язок між зеленим кольором і запахом, який виникає, коли перші дощі падають на пустельну землю. Відзначивши недостатність своїх слів, щоб описати запахи, вона охарактеризувала той запах як «евкаліпт із провідною ноткою пилу та лайна, можливо, собачого, верблюжого чи людського». Ананґу вживають слова panti wiru, які означають «добрий запах». Цей запах пов’язаний із зеленим кольором, — кольором рослин, які проростають після дощу і приваблюють дичину для полювання. Однією з найулюбленіших серед тих зелених рослин є дикий тютюн, mingkulpa. Його листки жують, щоб поглинати запах дощу і зволожувати тіло. Листки називають wanka, це слово має багато значень: зелений, здоровий, сирий, живий. Янґ підсумувала свої знахідки, стверджуючи, що зелений колір і конкретний запах культурно сконструйовані як неподільні: одне слово може викликати обидва відчуття. Це явище ми називаємо синестезійним сприйняттям, або синестезією. Під час нього сприйняття подразнює більш ніж один орган чуття водночас. Як ми побачимо в розділі 6, таке сприйняття могло відігравати провідну роль у винаході слів.
Контраст між мисливсько-збиральницьким способом життя і сільськогосподарським впливає і на частоту фонем у мові. Лабіодентальні фонеми утворюють, приставляючи нижню губу до верхніх зубів. До них належать фрикативні /f/ і /v/ і африкати /pf/ і /bv/. Дослідження мов у світі з’ясувало, що мови мисливців-збирачів мають приблизно 27 % від кількости лабіодентальних фонем, які є у мовах громад, що вирощують харчі. Це пояснюють тим, що мисливці-збирачі споживають твердіші харчі, ніж рільники і всі ми, покладаючись на вирощені харчі. Такі основні продукти, як пшеницю і рис, варять і пом’якшують перед споживанням, натомість мисливці-збирачі здебільшого жують і перетирають менш оброблені харчі. Від цього їхні зуби стираються, тож у підлітковому віці типовий прикус мисливців-збирачів змінюється: вертикальне і горизонтальне нависання зубів верхньої щелепи над зубами нижньої щелепи, що з’являється у нас замолоду й відоме як глибокий прикус, зникає. Його заміняє прикус без нависання. Через те лабіодентальні звуки важче вимовити. Вони вимагають на 30 % більше м’язових зусиль, ніж коли прикус глибокий. Тому лабіодентальні звуки, певне, виникли випадково, і їх засвоїли в мовних спільнотах, які покладаються на вирощені харчові продукти.
Соціальні впливи на словник
До впливів на мову середовища і способу життя додається вплив соціальних аспектів мовної громади: її розміру, контакту з громадами, які розмовляють іншими мовами, ступеня внутрішньої варіативности, зокрема наявности ремісників і низки соціальних класів. Знайдено дві значущі кореляції між розміром популяції і особливостями мови. По-перше, численним популяціям властива тенденція мати більшу кількість фонем у своїх мовах: більший фонемний інвентар. Це корелює з наявністю відносно коротких слів. Нечисленні популяції здебільшого мають менше фонем, що веде до довгих, багатоскладових слів, як ми бачили в гавайській мові, коли розглядали мовне розмаїття. Зазначмо, що кореляція не конче означає, що існує причиновий зв’язок: на фонемний інвентар, певне, впливатимуть чимало чинників, і з’ясування, які з них є причиною, а які — наслідком, — не просте завдання.
По-друге, мови, якими розмовляють менше людей, переважно мають більшу морфологічну складність, ніж мови, якими розмовляють ширші популяції.
Це означає, що вони додають афікси до слів для позначення відмінка, часу, заперечення та іншого, а не використовують окремі граматичні слова для виконання цих завдань. При цьому зростає й довжина слів, які можуть стати вкрай довгими, складними й важкими, щоб їх могла вивчити інша доросла людина.
Загалом мови, якими розмовляють нечисленні й відносно ізольовані популяції, схильні бути складнішими й мають незвичайні фонеми та важкі комбінації фонем; вони мають вкрай конкретні лексичні одиниці, немає послідовних правил порядку слів. Маючи небагато правил, такі мови надто важкі для вивчення в дорослому віці, хоча діти не мають проблем, опановуючи їх як свою першу мову. Папуа Нова Гвінея забезпечує чимало прикладів таких мов. Нинішнє населення цієї країни становить 10,3 мільйона осіб, які розмовляють понад 830 різними мовами. Деякі мови мають лише кілька десятків мовців. Майже кожне село має свою окрему мову, кожна з яких значно відрізняється від будь-якої іншої мови й може бути приголомшливо складною. Це твердження слушне і про мови, які існують у тропічних лісах Амазонії.
Чому існують такі відмінності між мовами, якими розмовляють у відносно малих і у великих спільнотах? Запропонували кілька чинників. Одним із них є ступінь економічної самодостатности. У сучасному світі такими мовами здебільшого розмовляють у тропічних середовищах, де є невелика різниця між порами року. Це дає змогу вирощувати харчові культури протягом року. Завдяки цьому малі спільноти самодостатні, потребують лише обмеженої торгівлі й контактів одна з одною. Тому їхні мови розвиваються своїми унікальними шляхами.
Ще одним чинником є кількість дорослих, які вивчають мову в межах мовної спільноти. Діти вивчають мову принципово іншим способом, ніж дорослі, які вивчають другу мову. Мозок дітей готовий вивчати мову без ніяких свідомих зусиль протягом періоду, який називають вирішальним і який закінчується приблизно в підлітковому віці. Дорослі люди, які вивчають мову, мають вчитися самі або ж їх треба навчати, щоб вони знали значення слів і правила, які використовують для їхнього зв’язку. Це надто важко, коли нова мова належить до іншої родини: англомовна людина з’ясує, що їй важче вивчити мандаринську як другу мову, ніж німецьку. Численні мовні спільноти з більшою ймовірністю матимуть більше людей, які вчитимуть їхню мову як другу мову, ніж малі спільноти, бо часто складаються із суміші тубільних етнічних груп, кожна зі своєю мовою, іммігрантів, купців і подорожніх. Типи людей, які вивчали другу мову, змінювалися протягом історії. Колись до них належали поневолені популяції, а тепер, певне, буде значна частка туристів. Наявність людей, які вивчають другу мову, створює тенденцію до того, що домінантна розмовна мова (чи мови) формує риси, які полегшують вивчення мови в дорослому віці: короткі слова, які легко накладаються на об’єкти та дії у світі, регулярні правила поєднання таких слів.
Ще одним чинником є ступінь поділу праці та соціальної диференціації у межах популяції. Коли групи людей у межах однієї мовної спільноти розвивають спеціалізовані вміння, як-от гончарство або оброблення металу, або мають відмінності в багатстві та статусі, вони створюють власний словник і способи мовлення. Це може бути або навмисна стратегія, щоб створити свою ідентичність, або просто потреба: гончарям треба розмовляти про різні типи глини й обпалювання, натомість фахівці з металу обговорюють молоти та опоки. Але, становлячи частину єдиної мовної спільноти, ці групи однаково потребують розмовного спілкування. Це матиме той самий вплив, що й наявність людей, які вивчають другу мову: поступовий зсув до більш систематичної мови: мови з коротшими словами й більшою кількістю правил.
Кількість людей, які вивчають мову в дорослому віці, і кількість наявних спеціалізованих умінь, а також просто більша кількість людей, і кожна людина зі своїми особливостями мовлення і слухання, створюють ширший діапазон джерел для дітей, що вивчають мову. Хоча батько-мати і брати-сестри — головне джерело, діти постійно слухають, навчаються і часто копіюють будь-кого, кого можуть чути. У різних мовних середовищах численної популяції діти поставатимуть перед вищою частотою розмовних варіантів, деякі з яких вони засвоять, інколи всупереч тому, як розмовляють їхні батько-мати. Цей багатоджерельний процес вивчення мови збільшує швидкість мовних змін у бік ефективнішого й результативнішого спілкування: з більшою кількістю фонем, коротшими словами й більшою послідовністю в поєднанні слів, щоб створити додаткові рівні значення.
Цілком протилежне відбудеться в нечисленних спільнотах, де діти мають обмежену кількість джерел для вивчення мови. Крім того, розвиток мови в таких спільнотах може бути вразливим до випадкових змін, аналогічних дрейфуванню генів у біологічній еволюції. Випадкова смерть членів спільноти може зменшити загальну кількість фонем, які використовують, або слів, відомих у ній. Коли більша частина спілкування відбувається з тісно пов’язаними людьми, будуть нагромаджуватися складні й неефективні граматичні структури, так само як у межах інбридингових популяцій нагромаджуються дефектні гени.
Лінгвісти Елісон Рей і Джордж Ґрейс характеризували відмінності між мовами в малих і великих спільнотах на основі їхнього призначення: відповідно для езотеричного й екзотеричного спілкування. Під першим їм йшлося про розмови із членами своєї спільноти, серед яких значну частину інформації можна вважати за відому, а отже, її не треба передавати словами. Такі спільноти здебільшого мають незначні відмінності між членами, коли йдеться про вміння, знання та соціальний статус, і обмежений контакт з іншими мовними спільнотами. Вони матимуть небагато членів, які не народилися у спільноті й не опанували її мови в дитинстві. У таких спільнотах формуватимуться украй своєрідні мови, які важко вчити чужим людям.
Екзотеричне спілкування має протилежний характер: спрямоване назовні й полегшує контакт із членами інших спільнот, із якими буде обмежена кількість зон спільних знань: людьми, яких Рей і Ґрейс характеризують як «чужих». Щоби полегшити спілкування, інформацію кодують відносно короткими словами, які поєднуються з використанням твердої сукупности правил. Чужим дорослим це дає змогу швидко вивчати мову, а значення вимовлених тверджень стає прозорішим: здогади можуть ефективно сприяти з’ясуванню значення слова.