Рафаель Глюксманн — наш перший і останній шанс на проукраїнського президента Франції, на якого Зеленський зможе дивитись, як на Макрона. Ось його біографія

Рафаель — син антирадянського філософа і онук радянського шпигуна

Рафаель Глюксманн народився 1979 року в Парижі — він єдина дитина філософа Андре Глюксманна та інтелектуалки Франсуази Віллетт. Його дитинство важко назвати звичайним: поки одні діти росли в сімʼях, де політику обговорювали хіба що за вечерею, до квартири Глюксманнів приходили дисиденти, біженці та люди, які тікали від диктатур.

Малий Рафаель із мамою, Франсуазою Віллетт.

Сімейний архів Глюксманів

А це Рафаель із татом, Андре Глюксманном.

Сімейний архів Глюксманів

Батько Рафаеля, Андре Глюксманн, був одним із найвідоміших французьких філософів другої половини ХХ століття. У молодості він підтримував комуністів і Мао Цзедуна, лідера комуністичного Китаю. Але згодом розчарувався в комунізмі і у 1970-х став одним із «нових філософів», які виступали проти радянського комунізму та ідеї, що політичне насильство можна виправдати великою метою.

У 1975 році Андре видав «Кухарку і людожера» — книжку про радянську систему та сталінські репресії. Україною Андре теж цікавився. Уперше він побував тут у 1970 році — ще за радянських часів. Пізніше повертався у 1990—1991 роках.

У 2000 році Андре Глюксманн нелегально потрапив до Чечні, яка переживала другу війну з Росією. Там він побачив зруйнований Грозний, поспілкувався з жителями й назбирав свідчення про катування та викрадення людей. Після повернення Андре написав для Le Monde великий репортаж про побачене. Він підтримував чеченський опір і називав війну Путіна продовженням російської політики, проти якої він виступав ще за часів СРСР.

Рафаель усе це бачив з дитинства. У їхній квартирі зупинялися люди, яких підтримував його батько: афганці, чилійці, чехи, росіяни та чеченці. Рафаель згадував, що іноді віддавав гостям свою кімнату. Так у його дитинстві звичайною справою було прокинутися вранці й побачити у власному домі людину, яка втекла від війни чи репресій.

Є й інший бік родинної історії Рафаеля — його дід Рубен Глюксманн працював на радянську розвідку. Про це Рафаель дізнався лише через десятиліття після його смерті, коли у 2026 році, працюючи над документальним фільмом про свою сім’ю, разом із дослідниками почав відновлювати цю частину родинної історії. У британських архівах вони знайшли документи, які підтверджували звʼязок Рубена з Комуністичним інтернаціоналом — організацією, яку створили в Москві для поширення комуністичного руху в інших країнах.

Рубен народився 1889 року в Чернівцях, які тоді були частиною Австро-Угорської імперії. Згодом опинився в Палестині, приєднався до комуністичного руху й почав працювати на радянську розвідку. Британська контррозвідка стежила за ним і в травні 1940 року заарештувала в Лондоні за підозрою у шпигунстві. Після арешту Рубена як потенційно небезпечного іноземця інтернували й відправили до Канади. Він опинився на борту SS Arandora Star — корабля, яким британці перевозили інтернованих. Другого липня 1940 року біля берегів Ірландії судно торпедував німецький підводний човен. Рубен загинув разом із сотнями інших людей.

Цю історію Рафаель фактично розслідував сам — разом із режисером Стівом Журденом та істориком Себастьяном Фойгтом. Результатом став документальний фільм «Глюксманни: сімейна історія», який вийшов у січні 2026 року.

Рафаель і Помаранчева революція

Наприкінці 2004 року 25-річний Рафаель Глюксманн працював документалістом і разом з колегою Девідом Хазаном збирався знімати фільм про Володимира Путіна. Але саме тоді в Україні спалахнула Помаранчева революція. Вона почалась після другого туру президентських виборів, в якому, за версією влади, переміг Віктор Янукович. Тоді Глюксманн і Девід Хазан змінили плани й поїхали до Києва.

Вони залишилися на Майдані на кілька тижнів і знімали революцію просто зсередини: багатотисячні мітинги, наметове містечко, виступи політиків і щоденне життя людей на площі. Камера опинилася в центрі протистояння між прихильниками Віктора Ющенка, який вимагав перегляду результатів виборів, та Віктора Януковича, якого підтримували тодішня влада і Росія.

З цього матеріалу Глюксманн і Хазан зробили документальний фільм «Orange 2004: une révolution européenne» — «Помаранчевий-2004: європейська революція». Сам Глюксманн пізніше згадував той період як дуже емоційний досвід: «Це був фільм про момент, я спонтанно відчував повну емпатію до натовпу». Для нього це була не просто історія про сфальсифіковані вибори. Він бачив людей, які вийшли на вулицю, щоб самим визначити результат і майбутнє своєї країни.

Саме під час зйомок на Майдані Глюксманн познайомився з тодішнім президентом Грузії Міхеілом Саакашвілі, який приїхав підтримати українських протестувальників. Вони проговорили весь вечір — про політику та філософію. Глюксманн пізніше згадував цю зустріч із гумором: у наметі було так спекотно, що камера запітніла й нормально записати Саакашвілі не вдалося. Зате саме та розмова, за словами Глюксманна, стала початком їхньої дружби.

Пізніше Глюксманн розповідав про свій досвід в Україні російській журналістці Анні Політковській. Його вразило, наскільки вільними від російського впливу він побачив українців. Політковська тоді відповіла йому, що Володимир Путін зрештою піде війною на Україну.

Глюксманн і Саакашвілі

Після Помаранчевої революції Глюксманн ще кілька років працював документалістом. А у серпні 2008 року, коли російські війська почали війну проти Грузії, 28-річний Глюксманн поїхав до Тбілісі. Там він багато часу проводив із вже добрим другом Міхеілом Саакашвілі — вони годинами розмовляли в президентському кабінеті вночі. У ніч із 7 на 8 вересня 2008 року, коли в Тбілісі домовлялися про припинення вогню за посередництва французького президента Ніколя Саркозі, Глюксманн був поруч із Саакашвілі.

Після цього вони записали серію довгих розмов, які восени 2008 року вийшли книжкою «Я говорю з вами про свободу». Це було не просто інтерв’ю з президентом: Глюксманн намагався зрозуміти людину, з якою збирався працювати. У передмові він писав: «Мене підкорили харизма й ентузіазм цього чоловіка». А згодом зізнавався, що Саакашвілі виявився для нього ще цікавішим, ніж він очікував: «Я хотів зрозуміти, що в нього всередині. А там усе виявилося ще більш продуманим».

Рафаель Глюксманн та Міхеіл Саакашвілі на етапі створення книги «Я говорю з вами про свободу».

YouTube

Facebook

Після виходу книжки Саакашвілі запропонував Глюксманну приєднатися до своєї команди. На початку 2009 року той офіційно став його радником з питань європейської інтеграції. Формально Глюксманн працював у Раді національної безпеки — органі, який координував зовнішню політику, оборону та питання безпеки. «Нам бракувало розуміння європейського політичного контексту, ми були ізольовані. Рафаель швидко став важливою частиною нашої команди», — згадував тодішній секретар Ради Гіга Бокерія.

Глюксманн допомагав Саакашвілі спілкуватись з європейськими політиками, працював над його промовами й просував грузинський курс на зближення з ЄС. У цей період він остаточно перейшов від ролі спостерігача до політичного активіста. Сам Глюксманн називав це «переходом у режим прихильника» — en mode partisan. Своїм головним противником він вважав російську владу та її «дух КДБ».

Грузія стала для нього і особистою історією. Там Глюксманн познайомився з Екою Згуладзе — грузинською чиновницею, яка працювала в МВС і займалася реформою поліції. Згодом вона стала міністеркою внутрішніх справ Грузії. У 2011 році Глюксманн і Згуладзе побралися. У них народився син, але згодом пара розлучилась.

Глюксманн був радником Саакашвілі до 2012 року. Після перемоги опозиційної «Грузинської мрії» він залишив країну й повернувся до Франції. Згуладзе через кілька років переїхала до України. У грудні 2014 року вона стала першою заступницею міністра внутрішніх справ Арсена Авакова й долучилася до реформи української поліції.

Політичні амбіції і перспективи

Після Грузії Глюксманн не одразу став політиком. У 2013 році він повернувся до Франції, писав книжки й займався публіцистикою. У 2018 році разом з іншими активістами заснував проєвропейську політичну партію «Громадська площа». У 2019 році став депутатом Європарламенту. Зараз працює у комітетах із безпеки й оборони та закордонних справ, а також входить до делегації Європарламенту в парламентському комітеті асоціації Україна — ЄС. Паралельно очолює «Громадську площу».

Для України Глюксманн — один із найпомітніших французьких політиків, які виступають за військову допомогу. Ще у 2022 році він закликав Європу постачати Україні більше зброї й попереджав: «Якщо ми не зупинимо Путіна в Україні, у нас більше не буде миру на континенті». Він також виступав за припинення імпорту російських газу й нафти.

У 2026 році Глюксманн вимагав прискорити постачання Україні ППО та далекобійної зброї, зокрема Taurus. Він підтримує удари європейською зброєю по військових цілях у Росії та виступає за передачу Україні близько €210 мільярдів заморожених російських державних активів. «Україна стане колискою або могилою європейської могутності, яку ми хочемо побудувати», — заявив він у травні 2026 року в своїй книзі «Нам досі хочеться» (Nous avons encore envie).

Він також наполягає, що Європа має нарощувати власне виробництво зброї та бути готовою підтримувати Україну без США. У лютому 2025 року Глюксманн писав, що ЄС має «зробити гігантський стрибок» і стати самостійною політичною, військовою та економічною силою, а заморожені російські активи використати для військової й фінансової підтримки України.

Двадцять третього серпня 2026 року Глюксманн оголосив, що балотуватиметься на президентських виборах 2027 року. Потенційних конкурентів у нього чимало, і всі помітні не мають сентиментів щодо України. Марін Ле Пен — одна з головних претенденток на президентське крісло й лідерка французьких правих — виступає за переговори з Росією і вважає, що Франція має бути обережнішою з військовою допомогою Україні. Жан-Люк Меланшон — лідер радикальної лівиці та давній критик західної військової підтримки Києва. У червні 2026 року він сказав, що «єдиний шлях — переговори, щоб покласти край війні».

Поки що Глюксманн не фаворит. За актуальними опитуваннями, він має близько 10—12% підтримки проти 35% у Марін Ле Пен і 16—17% у Жана-Люка Меланшона. Ле Пен розраховує на тих, кого найбільше хвилюють міграція, злочинність і загальна вартість життя. Меланшон — на тих, хто хоче вищих зарплат, нижчих цін і більшої державної допомоги: серед його пропозицій — підвищення мінімальної зарплати, пенсія з 60 років і обмеження цін на продукти першої необхідності. Глюксманн може запропонувати виборцям сильнішу Європу, жорстку позицію щодо Росії та підтримку України разом із соціальними й екологічними питаннями. Але саме українська тема навряд чи стане для нього головною: у лютому лише 47% французів підтримували продовження постачання зброї Україні, 39% були проти. У 2022 році підтримка такої допомоги була значно вищою — 65%.