Вʼячеслав Брюховецький хотів творити нових політиків — і йому вдалося. «Бабель» публікує велику біографію першого президента Києво-Могилянської академії — до річниці Незалежності та університету

Початок

Як засновник і президент Києво-Могилянської академії Вʼячеслав Брюховецький відомий принциповістю у питанні української мови. Це може видаватися банальним зараз, проте на початку 1990-х у Києві така принциповість означала щоденні зусилля. У Могилянці він власноруч зривав оголошення російською, і кілька викладачів залишили посади саме через те, що після певного часу, який давали, щоби перейти на українську мову викладання, не змогли цього зробити. Ця позиція повʼязана з дитинством Брюховецького.

Він народився в україномовній сімʼї у Владикавказі 1947 року, через два тижні після його народження батьки повернулися в Черкаси. У дитинстві стосунки з матірʼю були непростими (хоча вони були близькі до самої її смерті у 2004 році й саме до неї він підійшов за благословенням, коли його посвячували в ректори Києво-Могилянської академії). Уродженка Канева, вона, за спогадами доньки Брюховецького Оксани, була авторитарною людиною, і безкомпромісність батька в питаннях мови повʼязана саме з дитячою фрустрацією: батьки розмовляли українською, і малого Вʼячеслава дратувало, що вдома мама говорить українською, а на людях, як і багато українців у ті часи, переходить на російську. Батьки віддали його в російську школу — теж типова історія тих часів.

У шкільні роки Брюховецький мріяв стати футболістом, проте із футболом не склалося через травму звʼязок. Не вийшло і з греблею: Брюховецький боявся води, відколи ледь не втопився в ополонці на Дніпрі. Але склалося з шахами: він почав займатися в гуртку черкаського Палацу піонерів, уже в армії навіть грав за збірну України на першості Європи з шахів через листування. Саме через шахи імʼя учня Смілянського технікуму харчової промисловості Брюховецького вперше потрапляє в газети («Червоний стяг» і «Черкаська правда»). Шахи залишилися з ним на все життя, а пізніше зіграли свою роль у долі Києво-Могилянської академії.

Вʼячеслав Брюховецький вивчився на слюсара і пишався своїм розрядом усе життя. Працював на заводах у Смілі, Одесі та Черкасах. Саме як слюсар Черкаського заводу хімреактивів він починає дописувати в місцеві газети (тоді це називалося «робкор»). У 1969 році, після служби в армії (у Ракетних військах), Брюховецький вступив на факультет журналістики Київського університету.

Спочатку Брюховецький хотів поступати в Московський державний інститут міжнародних відносин. Він уже був кандидатом у члени партії, в армії отримав рекомендації від політвідділу ракетної бригади, у Черкасах — від обкому партії. Проте, як він писав у 2007 році, у травні 1969-го в нього «стався внутрішній злам — і я в один день відчув себе раптом українцем і принципово заговорив по-українськи» (у пізнішому інтервʼю він казав, що це сталося раніше, ще в технікумі). Хай там як, тоді він вирішив, що стане українським журналістом, а не радянським дипломатом. Вступні іспити склав, за власним зізнанням, «дуже погано», проте допомогли служба в армії та статус кандидата у члени партії.

1971 року Брюховецький також стає видавцем та автором самвидавного журналу (щоправда, вийшли лише два випуски). У «Передньому слові» до збірки без назви пише, зокрема: «Ми виступаємо проти покірності народу, що сприяє одурінню чиновництва. Для народу, що життям своїх кращих дітей завоював право встановлювати справедливий лад на планеті, не є природним стан, коли заповіти Леніна і його соратників забуті або перекручені». У цій же збірці він написав про свою тодішню подорож до Олександра Солженіцина. Пізніше він назве «Один день Івана Денисовича» другою улюбленою книгою своєї юності, саме завдяки якій відчув, «як важливо бути українцем» (першою був «Старий і море» Гемінгвея). Уже студентом Брюховецький вирішив особисто подякувати Солженіцину і поїхав шукати його в Москві й Рязані. Врешті знайшов його під Москвою, на дачі Мстислава Ростроповича, але Солженіцин поспілкувався лише через паркан — не знав, чи він справжній прихильник, чи підісланий КДБ. Через 20 років, коли Брюховецький викладав у США, він написав Солженіцину у Вермонт і навіть отримав відповідь та книжку з автографом у подарунок.

Однією з авторок цього самвидаву була Лариса Кисіль, майбутня дружина Брюховецького. Вони познайомилися в літературно-мистецькому гуртку на факультеті. Лариса вчилася на третьому курсі, Брюховецький — на першому (але був старший за неї). На третьому році навчання Брюховецького вони одружилися. Брюховецький друкувався у товстих журналах — «Вітчизні» та «Жовтні», у газеті «Літературна Україна». Йому дозволили вільне відвідування.

Пара винаймала кімнати у Віті Поштовій, а згодом у Бородянці, де Лариса Брюховецька працювала в районній газеті. Брюховецький, все ще студент, редагував тексти для товариства «Знання». 1973 року у сімʼї Брюховецьких народилася перша донька — Оксана.

Зліва направо: Жорж Горячківський, Оксана Брюховецька на руках у тата, Лариса Брюховецька, 1975 рік.

Сімейний архів Брюховецьких

Брюховецькі з донькою Оксаною, друга половина 1970-х.

Сімейний архів Брюховецьких

Роботу в «Літературній Україні» йому через декана факультету журналістики запропонував новий редактор «ЛУ» Анатолій Хорунжий (раніше Брюховецький був там на практиці). Вʼячеслав Брюховецький прийшов на місце заарештованого Валерія Марченка. Як потім згадував Брюховецький, тоді багато хто прийняв його за стукача, особливо відколи Хорунжий через три тижні після прийняття на роботу поставив ще студента завідувачем відділу інформації (потім він повернеться у відділ критики). Остаточне працевлаштування в «Літературну Україну» під час розподілу на роботу (у Радянському Союзі він відбувався після закінчення вишів, практично примусово) не обійшлося без перешкод, але врешті Брюховецький залишився в «ЛУ». Лариса Брюховецька працювала в редакції «Української радянської енциклопедії».

Невдовзі сімʼя Брюховецьких отримала житло в Києві — дві кімнати в комунальній квартирі на першому поверсі занедбаного «дореволюційного» будинку на вулиці Костьольній, 8 (тоді Челюскінців). У 1990-х цю квартиру викупили під офіс, а Брюховецькі переїхали на Оболонь. Сусідами по комуналці, як згадує Оксана Брюховецька, були тьотя Маша і тьотя Ріта, які привносили в життя комуналки певний драматизм: тьотя Ріта на якомусь етапі потрапила до вʼязниці, бо вдарила ножем приятеля під час вечірки. «Світло в туалеті вмикалося в кімнаті батьків, — згадує Оксана Брюховецька, — натомість вимикачем у самому туалеті не можна було користуватися, бо він був підключений до лічильника сусідів. Доводилося кричати через довгий коридор: «Тато, включи в туалеті!», і він там вмикав».

Ті, хто близько знав Вʼячеслава Брюховецького, згадують, що він любив майструвати і багато робив своїми руками, зокрема і в Ходорові. Оксана Брюховецька згадує, що у квартирі на Костьольній він сам зробив стелажі (три стіни в кімнаті подружжя Брюховецьких) та «другий поверх» — антресолі, на яких, окрім численних книжок, зберігалися річні підшивки газети «Літературна Україна» (Брюховецький здавав їх у палітурну майстерню). На «другому поверсі» зберігалися привезені із села гарбузи. (Більшу частину бібліотеки, в якій було майже все, що тоді виходило в Україні, Брюховецький згодом передав у Могилянку.) У кімнаті висів килим, який вишила «бабуня Валя» — мати Брюховецького, і портрет Тараса Шевченка. Оксана Брюховецька пригадує розмови батьків по вечорах: про що говорили в «Енеї», про тодішніх письменників і митців, як-от Володимира Яворівського чи Євгена Сивоконя. «Мені здавалося, що батьки багато всього критикують,» — пригадує Оксана Брюховецька. Але загалом і Лариса, і Вʼячеслав Брюховецький проводили вечори за друкарськими машинками — кожен за своєю, і доньки знали, що батьки зайняті та їх не можна турбувати. Інколи, коли «доходили руки», Брюховецький займався з доньками англійською.

Квартира в центрі Києва притягувала приятелів Брюховецьких, за тодішніми звичаями люди ходили в гості, а Брюховецький загалом був компанійською людиною, вечірки були бурхливі. Оксана, яка любила сидити з дорослими, згадує, що батько сам не співав, але любив слухати, особливо пісню «Ой на горі, та й женці жнуть».

Один з найяскравіших спогадів Оксани — домашній журнал, який для них придумали батьки. Журнал називався «СОЛО» (Славік, Оксана, Лариса, Оля). Брюховецький сам робив палітурку, друкував на машинці тексти, Оксана й Оля малювали. Якісь історії придумували батьки, якісь — Оксана й Оля. Усього зробили пʼять номерів, один з них було присвячено радянському ювілею — 1500-річчю Києва.

Оксана Брюховецька не пригадує, щоби посада батька відкривала двері у світ тодішньої київської еліти. З привілеїв може згадати хіба кілька путівок на море, скажімо, на базу відпочинку «Зоря». 1982 року Брюховецькі купили хату в Ходорові, хуторі на березі Канівського моря, туди їздили на вихідних і канікулах. Пізніше саме сюди Брюховецький запрошуватиме найближче оточення. Час від часу Брюховецький брав путівки в Ірпінь — у Будинок творчості, осередок Спілки письменників України, і сімʼя могла приїхати до нього на вихідні.

Знаменитий хутір Брюховецького був місцем, де він відпочивав із родиною, майстрував, записував «хуторизми» — короткі діалоги та рефлексії, але також приймав гостей, інколи для серйозних розмов.

«Ми йдемо. Національний університет "Києво-Могилянська академія". Жовтень – грудень 2004 р. Хроніка подій»

І також вирощував капусту.

«Ми йдемо. Національний університет "Києво-Могилянська академія". Жовтень – грудень 2004 р. Хроніка подій»

Власноруч збудовану Брюховецьким теплицю оглядають (зліва направо): Маруся Фізер, Анатолій Скрипник, Іван Фізер, Микола Жулинський, 9 жовтня 2004 року.

Фото зі збірки Factum est factum. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2010.

Доньки Брюховецького пішли у школу, в яку, як вважалося, ходили діти письменників — 117-ту школу імені Лесі Українки на Лютеранській (зараз — ліцей № 117 імені Лесі Українки). Хоча вона була українською, з високим рівнем викладання української мови й літератури (зокрема, там викладала Людмила Тютюнник, дружина письменника Григора Тютюнника), спілкування між дітьми та вчителями (поза заняттями) було російською. «Чесно кажучи, я теж переходила на російську», — згадує Оксана Брюховецька. Брюховецький же був безкомпромісний: «Тато міг прийти до школи на батьківські збори, скажімо, побачити якусь дівчинку україномовну і сказати мені: “Дружи з нею”. А що як вона мені не подобається?»

Інститут літератури

Кандидатську дисертацію Брюховецький захищав у Ленінграді в 1980 році. Робота в «Літературній Україні», як згадував він пізніше, «ставала нестерпною»: Брюховецький конфліктував із керівництвом і шукав можливості займатися наукою. Він пробував вступати в аспірантуру Інституту літератури, але його не прийняли — тодішній директор Микола Шамота вважав Брюховецького неблагонадійним критиком і на приймальній комісії дійшло до сварки (через творчість Юрія Яновського). Ситуацію в «ЛУ» це тільки погіршило. Юхим Лазебник запросив Брюховецького вступати в аспірантуру Інституту культури, писати дисертацію з бібліотекознавства (про рецепцію літературного процесу).

У 1980 році Вʼячеслав Брюховецький прийшов на роботу в Інститут літератури Академії наук (тоді УРСР), у відділ теорії соцреалізму. У 1988 році, після захисту докторської, очолив відділ теорії літератури і критики.

Інститут літератури був, з одного боку, суворо контрольований і заідеологізований, як і «Літературна Україна», з іншого — тут свого часу працювали Василь Стус (був аспірантом), Іван Світличний (аспірант, а потім працівник), Іван Дзюба. Як згадує Тамара Гундорова, яка прийшла в Інститут аспіранткою трохи раніше за Брюховецького, тоді Інститут літератури був складною структурою з різних поколінь і середовищ — фронтовики, агенти КДБ, партійний куратор з ЦК, якого спеціально споювали. Ще лишалися динозаври-сталіністи, які гуртувалися довкола відділу спецфондів, віддані, посвячені шевченкознавці, приховані дисиденти, «зарубіжники» зі знанням мов. Відбулася внутрішня зміна: 1978 року замість Миколи Шамоти директором став Ігор Дзеверін. Виросло нове покоління, яке із зацікавленням дивилося на Захід. Компанійський і жвавий Брюховецький «вніс живий дух». У часи перебудови він став секретарем парторганізації Інституту.

— У розмовах з нами він говорив, що є шанс щось змінити в Інституті, агітував молодших вступати в партію, — згадує Гундорова. — Він змінив розуміння ролі цієї організації і з її допомогою намагався перебудувати саму систему. Думаю, це також була стратегічна місія, спрямована на демократизацію та формування нового покоління молодих докторів наук.

Простором нового покоління був коридор. Хоча кабінети не прослуховували, сусіди траплялися різні, а в коридорі молодь збиралася біля вікон. Тут можна було вільніше спілкуватися і переговорити про справи. Вʼячеслав Брюховецький переважно тримався в середовищі молодших, хоча мав авторитет і серед людей, близьких до дирекції. Наприкінці 1980-х у відділ Брюховецького прийшла Соломія Павличко, тоді відома насамперед як донька поета Дмитра Павличка. Із Брюховецьким вони товаришували до самої смерті Соломії 1999 року. Саме в цих коридорах (як і паралельно у Спілці письменників) зароджувався Народний рух України, який дуже скоро стане вирішальним і в житті Брюховецького, і в житті країни.

Соломія Павличко (1958—1999, на фото праворуч) товаришувала з Брюховецьким з часів роботи в Інституті літератури. Пізніше вона викладала у Могилянці на кафедрі літературознавства. У червні 2026 року НаУКМА запровадила програму з гендерних студій її імені.

Сімейний архів Брюховецьких

Вʼячеслав Брюховецький і Микола Жулинський під час однієї з поїздок Інституту літератури.

Сімейний архів Брюховецьких

Завдяки Інституту літератури відбулася ще одно поворотна подія: під час Міжнародного зʼїзду словʼянознавства у Софії Брюховецький познайомився з американським літературознавцем Іваном Фізером, і той запросив його на стажування. Брюховецький жив у родині Фізерів. Саме Фізер з часом матиме доленосну роль у започаткуванні Києво-Могилянської академії. Як працівник Інституту літератури і на той час доктор наук (він захищав докторську у Москві) Брюховецький відкриває Захід. 1989 року Іван Фізер запросив його викладати в Ратґерський університет, й окрім лекцій та поїздок по США та зустрічей з діаспорою, Брюховецький знайомиться з тим, як працюють західні університети. Коли він долучився до колег з Інституту, які у грудні 1989 року приїхали у США на симпозіум HURI, то вже цілком орієнтувався в американських реаліях, пригадує Гундорова, яка була учасницею делегації Інституту, і навіть міг показати колегам крамничку з порнографічними журналами: «Як і Микола Жулинський, він прийшов з робітничого середовища, і в ньому був якийсь драйв. Він не був сухарем, йому все довкола було цікаво».

Народний рух

На відміну від шістдесятників, Брюховецький не був у конфронтації до влади. Як і багато хто в часи перебудови, він вірив, що настав сприятливий період для змін. «Вʼячеслав Степанович хотів конструктивної роботи. Тоді треба було не дражнити тигра, — згадує Лариса Брюховецька. — Переконувати, що все в межах закону. На цих засадах він і формував товариство однодумців».

У своїх спогадах «Від Брежнєва до Зеленського: дилеми українського політолога» (2021) політолог Олексій Гарань згадує, що в листопаді 1988 року вони з Олександром Ємцем шукали приміщення для зборів Народного руху (який на той момент так ще не називався), і поет Віктор Терен дав їм пораду: «Треба зустрітися із секретарем парткому Інституту літератури Академії наук В’ячеславом Брюховецьким — це свята людина!» Гарань згадує, що розмова відбувалася в коридорі Інституту літератури. Брюховецький ходив із паличкою, бо незадовго перед цим зламав ногу.

Попередні дебати й написання програми Руху відбувалося вдома у Брюховецьких. Як згадує Оксана Брюховецька, батько доручив їй намалювати плакат до зборів в Інституті літератури. Фактично створення Руху в Інституті взяв на себе Брюховецький, а у Спілці письменників — Іван Драч. Уже 30 січня 1989 року ввечері в залі Інституту літератури затвердили перший проєкт програми і статут Народного руху. (Його зачитував Сергій Іванюк, який 1994 року стане ректором Києво-Могилянської академії.)

Саме Брюховецький взяв на себе організаційну роботу з підготовки установчого зʼїзду Руху — «чорнову, невдячну роботу», за словами Гараня, й очолив секретаріат зʼїзду. «Не піднімав голови», — як згадує Лариса Брюховецька. У Палаці культури КПІ, де відбувалася подія, потрібно було подбати про безпеку. Брюховецький комунікував із КДБ і домовився, що під час зʼїзду не буде провокацій.

Установчий зʼїзд «Народного руху України за перебудову» у Палаці культури КПІ, 8—10 вересня 1989 року.

Сергій Марченко

Після завершення зʼїзду делегати колоною пішли покласти квіти до памʼятника Тарасу Шевченку.

Сергій Марченко

За словами дружини, він збирав матеріали, але так і не встиг написати історію Народного руху. В його особистому випадку вона була короткою. Брюховецькому пропонували балотуватися на виборах 1990 року, але він відмовився. Після зʼїзду він задекларував, що буде творити політиків нового покоління.

Світський університет

Наприкінці 1990 року Вʼячеслава Брюховецького запросили викладати в Канаду, в університет Манітоби. Старша донька Оксана на той час вчилася в Училищі декоративно-прикладного мистецтва у Львові, а молодша Ольга поїхала разом з батьками. У Канаді вони дивилися репортажі з Києва, де відбувалася Революція на граніті — студентське голодування на Майдані Незалежності. (Десь там у цей час була й Оксана Брюховецька, яка приїхала на подію зі Львова.) На зустрічах у Канаді Брюховецький публічно заговорив про плани відродити Києво-Могилянську академію.

Брюховецький згадував, що вперше поділився ідеєю відродження Києво-Могилянської академії з Іваном Фізером під час стажування у Ратґерсі й під час регулярних спільних прогулянок ділився своїм баченням майбутнього університету. Саме Іван Фізер згодом започаткував Могилянське Академічне Товариство в Америці, яке збирало гроші на відбудову Могилянки.

Робити Могилянку Брюховецький почав ще працюючи в Інституті літератури, перші зустрічі відбувалися там, інколи в коридорі. Наталія Шумкова, яка зараз працює у відділі стратегічного розвитку НаУКМА, була однією з перших учасників «змови». Шумкова працювала в одному відділі Інституту історії з Олексієм Гаранем, той показав їй «дві сторінки опису ідеї» і попросив зустрітися з Брюховецьким в Інституті літературі. Майбутній президент академії виглядав несподівано демократично — у розтягнутому светрі та джинсах, і не справляв солідного враження, проте Шумкова погодилася і взяла на себе організаційну частину роботи: «Я була просто секретарем, помічником з усіх питань. Відповідала на дзвінки, друкувала і розносила документи, їздила з дорученнями, тримала графік у рамках бодай десяти робочих годин і відпроваджувала міських божевільних».

«Отож спочатку було пʼять осіб. За створення факультету гуманітарних наук відповідав Сергій Іванюк, […] я був деканом-організатором факультету суспільних наук, Мирослав Кратко, теж «рухівець» з Інституту математики АН України — деканом-організатором факультету природничих наук», — згадує Олексій Гарань у спогадах від «Від Брежнєва до Зеленського».

На початках Могилянка не мала приміщення. Кожного ранку о восьмій у Брюховецького на Челюскінців збиралися Сергій Іванюк, Олексій Гарань, Мирослав Кратко і Наталія Шумкова. Спочатку був урок англійської мови, яку викладав письменник Володимир Діброва, потім домовлялися про справи та розбігалися по роботах. Англійська була принциповою вимогою Брюховецького: «Без англійської не буде академії». Декани-організатори вивчали американську та англійську системи освіти, шукали, які рішення можна використати.

Навряд чи Брюховецький зміг би «продати» ідею відродження Києво-Могилянської академії новій владі країни, якби не розумів, як працює тодішня посткомуністична політика: 14 вересня 1991 року в Будинку кіно відбувався Форум української інтелігенції, у президії якого сидів і Леонід Кравчук, голова Верховної Ради та кандидат у президенти України. Брюховецький завчасно домовився, щоби йому дали слово, коли Кравчук був у залі. Він публічно звернувся до зали з ідеєю про відновлення Могилянки: «Хто за?» Увесь зал піднімає руки, і Кравчук, який сидів у президії, теж. Кравчук дослухався до Брюховецького, і вже наступного дня вони зустрілися. Кравчук виділив гроші на стартовий проєкт з особистого фонду, а 19 вересня вийшло розпорядження голови Верховної Ради № 1570-ХII «Про відродження Києво-Могилянської академії».

— Могилянка не існувала би, якби Брюховецький не міг зайти до Кравчука, бо вони були з того самого середовища», — припускає Михайло Винницький, віцепрезидент НаУКМА і керівник програми Liberal Arts & Sciences.

Ідею підтримали багато людей, існував навіть низовий суспільний рух за відродження Києво-Могилянської академії. Серед ентузіастів були такі різні люди, як професор Омелян Пріцак, засновник Українського наукового інституту Гарвардського університету, і генерал Костянтин Морозов, перший міністр оборони України.

У листопаді 1991 року Брюховецький звернувся за порадою до першого заступника голови Київського міськвиконкому Миколи Лаврухіна: підшукати для проєкту фахівця з економіки та фінансів. Лаврухін порекомендував Євгенію Онищенко, колишню заступницю голови Київського міськвиконкому (до 1987 року). Онищенко, яку Наталія Шумкова описує як київську «залізну леді», мала глибоке розуміння, як працює радянська система, досвід роботи з Міністерством фінансів і Держпланом, мережу звʼязків зі столичними посадовцями, до того працювала в Апараті Президії Верховної Ради. «Без неї було б дуже важко, майже неможливо вижити», — каже Шумкова. Онищенко спочатку не хотіла йти на нове незрозуміле місце, але погодилася на зустріч із Брюховецьким в Інституті літератури, і той зміг її вмовити.

На цей момент, крім розпорядження Леоніда Кравчука, у Брюховецького на руках було розпорядження Кабміну (за підписом Вітольда Фокіна) про створення робочої групи, виконавчої дирекції для керівництва «ремонтно-будівельними роботами», виділення 500 000 карбованців для цього, а також доручення Київському міськвиконкому та Академії наук виділити «необхідні приміщення», які, власне, і будуть ремонтувати. Староакадемічний корпус колишньої Києво-Могилянської академії справді перебував у власності Академії наук. Проте маленька команда з девʼяти людей ще у грудні сиділа в маленькому кабінеті Подільської райдержадміністрації з милості Івана Салія, голови РДА. Решта території теперішньої Могилянки належала Вищому військово-морському політичному училищу, і залишати її військові не поспішали, розпорядження Кравчука начальника училища контрадмірала Олександра Коровіна не переконувало. Після чергової відмови Коровін чомусь запропонував Брюховецькому пообідати. В офіцерській залі їдальні він побіжно згадав, що другу частину перерви грає в шахи. Брюховецький запропонував партію: «Давайте, якщо я виграю, ви дасте нам одну кімнату». — «А якщо програєш?» — «Тоді я до вас більше не прийду просити кімнату». Адмірал погодився, він був кандидатом у майстри спорту з шахів. Грали у бліц: по пʼять хвилин. Брюховецький виграв першу партію, потім другу і третю. Коровін дотримав слова, і Могилянка отримала одну кімнату. Пізніше Брюховецький згадував Коровіна як найпоряднішого начальника училища. З військовими довелося співіснувати ще чотири роки, поки не випустилися всі курсанти.

Вʼячеслав Брюховецький, президент України Леонід Кравчук, міністр оборони Костянтин Морозов, 1 вересня 1993 року.

Фото зі збірки Factum est factum. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2010.

Контр-адмірал Олександр Коровін, Вʼячеслав Брюховецький, 23 лютого 1993 року.

Фото зі збірки Factum est factum. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2010.

Територія Києво-Могилянської академії на Подолі на початку 1990-х була занедбаною, проте вже тоді була зрозуміла її цінність і повʼязані з цим ризики. Як розповідав Брюховецький в одному з інтервʼю, люди з Адміністрації президента радили йому підготувати проєкт указу про передачу приміщень, які належали Академії історично. Проте грошей на ремонт не було, і Брюховецький не поспішав. Тодішній мер Києва порадив йому підготувати декрет Кабінету міністрів про передачу будинків, який зможе скасувати лише Верховна Рада. Пізніше були спроби забрати будівлі, які зараз належать Могилянці. За словами Брюховецького, це намагалися зробити і Валерій Пустовойтенко, і Володимир Горбулін.

Державного фінансування точно було недостатньо, хоча Могилянка мала окремий рядок у державному бюджеті України й унікальний статус. Потрібно було займатися фандрейзингом, і не тільки за кордоном. Першим українським меценатом Могилянки став Микола Кравець, керівник підприємства «Київгума», який на початку 1992 року пожертвував один мільйон карбованців. Вже згодом при Могилянці почали формувати Довірчу раду, внесок від організації становив $50 000.

Підхід Брюховецького полягав у тому, що відродження Києво-Могилянської академії — спільна справа. Студенти теж мали зробити внесок — допомагати в одному з відділів 200 годин на рік або сплатити благодійний внесок 200 карбованців.

Виш без корупції

Особливий статус Могилянки та епоха загалом дозволяли випереджати час і не чекати прописаної МОНом процедури. Уже перший набір студентів 1992 року був прикладом іншості. Києво-Могилянська академія перша запровадила тестування. Ідею Брюховецький, вочевидь, запозичив у США і впроваджував майже одноосібно. Остаточний варіант завдань він збирав сам (їх йому готували фахівці з усієї країни, з якими він тримав звʼязок через абонентську скриньку на Головпоштамті) і приносив єдиний примірник у Могилянку напередодні тестів. Тут бланки розмножували, складали й степлювали найвищі керівники університету — декани та проректори. «Найкращим зшивачем тестів був професор Володимир Моренець», — згадує Валентина Ковальчук, яка опікується архівом, де зберігаються тестові завдання — від тих перших 1992 року. (Могилянка долучилася до вступу за тестами ЗНО разом з усією країною, хоча й не без опору: могилянці вважали, що їхні тести слугують кращим ситом.)

Як і організацію тестування, багато що спочатку, особливо в перший рік, робили гуртом: Олексій Гарань у спогадах пише, як навесні 1992 року на подвірʼя Могилянки заїхала величезна фура з підручниками, які діаспора зібрала і переслала в Україну. Розвантажувати не було кому, тож довелося самому Брюховецькому і трьом деканам-організаторам. Багато робилося з коліс: паркет у Першому корпусі клали в останній день, а покривали лаком вночі, у переддень 1 вересня 1992 року.

Вступ за тестуванням був проривом, але ще більшим проривом була абсолютна неможливість вступити в Могилянку по блату — звичайна практика тих часів. Багато хто був відверто ображений на Брюховецького, який чомусь не погоджувався на прохання і пропозиції. Співрозмовники «Бабеля» не пригадують, щоби хтось із викладачів чи дотичних до підготовки тестування колись скористався короткотривалим доступом до тестів. Доньки самого Брюховецького в Могилянці не вчилися: Оксана після закінчення Академії мистецтв у Львові приходила як вільна слухачка, а Ольга вирішила вчитися на філософському факультеті Київського національного університету імені Шевченка, щоби уникнути іміджу «доньки президента».

Пропозиції «допомогти» в кабінеті Брюховецького лунали досить часто, його реакція завжди була однаковою: він пропонував пройти в касу й офіційно оформити цю допомогу як благодійний внесок на розвиток Академії. «Було образливо, що довгий час люди не вірили, що традиційний хабар при вступі в Могилянці не пройде», — пригадує Наталія Шумкова нерозуміння людей, які виходили з кабінету розчарованими.

Інший смак українства

Мовами викладання від початку були лише українська та англійська — непросте рішення в місті, де в інших вишах викладали переважно російською, і деякі викладачі, які прийшли у Могилянку, не володіли українською на потрібному рівні. Сам Брюховецький почав вивчати англійську ще підлітком: з допомогою словника намагався читати в оригіналі Гемінгвея.

Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х Вʼячеслав Брюховецький був далеко не єдиним з націонал-демократичного, як тоді казали, середовища, хто відкривав для себе західні університети та мав інтенсивні контакти з українською діаспорою США та Канади. Проте мало хто з цього середовища настільки завзято і методично впроваджував західні практики та мало для кого впровадження англійської мови й відкритість до англомовних джерел була настільки ж вагомою, наскільки впровадження у щоденні практики української. Євген Глібовицький, один з «ранніх» могилянців (закінчив її за спеціальністю «політологія» 2000 року), потрапив на навчання майже одразу після кількох років життя у США — навчання в американській школі та університеті (і невдалого знайомства з української вищою освітою у Львові після цього): «Після американського досвіду Могилянка була мені інтуїтивно зрозумілою».

Держсекретар США Мадлен Олбрайт у Могилянці. Виступає студент Іван Полтавець, сидять (зліва направо): надзвичайний і повноважний посол США Стівен Пайфер, Мадлен Олбрайт, Вʼячеслав Брюховецький, студентка Наталя Попович, 6 березня 1998 року.

Фото зі збірки Factum est factum. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2010.

Збігнєв Бжезінський, політолог, колишній радник з нацбезпеки президента США Джиммі Картера, робить запис у Хвальній книзі НаУКМА, 14 травня 2004 року.

Фото зі збірки Factum est factum. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2010.

Від самого початку в Могилянку приїжджали викладачі з-за кордону. (Один з найвідоміших — професор Джеймс Мейс.) Михайло Винницький долучився пізніше, уже на початку 2000-х, спочатку як викладач Києво-Могилянської Бізнес Школи та кафедри соціології. На той час НаУКМА уже сформувала особливу внутрішню культуру. Винницький пригадує, що його не сприйняли відразу: «Могилянці доброзичливо ставилися до гостей, але ти залишався гостем».

На початку 2000-х могилянську спільноту в Києві вирізняла українська мова, це був знайомий для багатьох маркер, проте могилянська спільнота не ставала від того просто ще одним україномовним середовищем. На думку Михайла Винницького, Могилянка була «активно агностичною» і донедавна в ній панував войовничий атеїзм. Правнук греко-католицького священника, Винницький виріс у середовищі української діаспори в Канаді, де церква була головним і часто єдиним осередком українського життя. У Могилянці він відкрив для себе «інший смак українства».

— Люди, які відродили Могилянку, вийшли з демократичного крила Комуністичної партії, зі світу, який був побудований на ідеї «своїх». Центральною концепцією Брюховецького були «наші люди». Він умів боротися проти влади. Для цього, на його думку, мали «зайти люди з нашого середовища».

Іншим маркером було несприйняття корупції. До певного часу це робило Могилянку унікальною. На думку Винницького, до 2005 року НаУКМА була єдиним некорумпованим вишем в Україні.

Михайло Винницький, який зараз будує в Могилянці бакалаврську програму Liberal Arts and Sciences (Могилянський Тривіум — ідея, що виникла ще на початку Академії), мав непросту траєкторію взаємин і з НаУКМА, і з Брюховецьким особисто. 2004 року він повернувся в Могилянку з Канади, тоді ж у нього стався перший серйозний конфлікт з деканом-засновником Києво-Могилянської Бізнес Школи (kmbs) Павлом Шереметою. Брюховецький втрутився і забрав Винницького до себе помічником зі справ студентської активності. Винницький розумів, що це радше тактичний крок, аби притримати його та помирити з Шереметою. У 2007 року Володимир Моренець, віцепрезидент Могилянки, поїхав на пів року до США, і Винницький став виконувачем обовʼязків. Конфлікт із Павлом Шереметою поновився, й останній залишив kmbs. Цього разу Брюховецький, уже почесний президент, не намагався їх мирити.

— Брюховецький мав неймовірний талант розуміти людей. Ти відчував, що тебе чують. Він був генієм будівництва команди, мотивації людей, умів комунікувати як ніхто. Він особисто підписував кожен контракт із викладачем, сам переконувався, що людина може привнести в могилянську спільноту. І кайфував від того, що бачив людський розвиток.

Винницький розповідає, як раз на рік Брюховецький збирав академічну конференцію — збори всього персоналу. Дві години читав доповідь, дякував конкретним людям і підрозділам. Так спільнота розуміла, що відзначають.

— Це була не особиста вірність йому, він будував інституцію, — каже Винницький.

Спадкоємець

Брюховецький був переконаний, що має піти з посади президента НаУКМА після 60 років. У приватних розмовах Вʼячеслав Брюховецький обіцяв президентство багатьом людям. «Я знаю ще трьох людей, з якими він говорив про це», — каже Михайло Винницький, який теж встиг походити в «наступниках».

У виборах президента НаУКМА 2007 року брали участь два кандидати — Володимир Моренець, віцепрезидент з науково-навчальних студій, і Сергій Квіт, директор Могилянської школи журналістики та декан факультету соціальних наук і соціальних технологій. Переміг Квіт. Як пригадує Михайло Винницький, на виборах 2007 року Брюховецький підтримував Сергія Квіта, а не Володимира Моренця: Брюховецький хотів зберегти вплив на управління Могилянкою, а з Моренцем це не вдалося б.

Сергій Квіт заперечує, що Брюховецький вибрав його наступником і підтримував на виборах.

— Вʼячеслав Степанович завчасно і дуже раціонально готувався до виборів. Він працював з кількома людьми, зі мною теж. Мене відправили на два місяці до Брайтону, у Велику Британію, вчити англійську мову. У той же час професори Володимир Моренець і Володимир Панченко як потенційні кандидати поїхали покращувати свою англійську в Чикаго. Але не можу сказати, щоб Брюховецький на когось із нас вказував спільноті, радше ця версія сформувалася постфактум. Коли ми з Володимиром Пилиповичем [Моренцем] зрештою пішли на вибори, у нас фактично була спільна команда. Ми з ним домовилися, що тих самих людей поставимо на керівні позиції, чи він виграє, чи я, тобто в нас не було якогось драматичного протистояння. Навпаки, ми з ним дружили, співпрацювали. Як і з Володимиром Панченком.

Сергій Квіт припускає, що Брюховецький міг памʼятати його з часів створення Народного руху. Познайомилися вони в Інституті літератури: Квіт, студент факультету журналістики КНУ, став редактором відділу журналу «Слово і час», який видавав Інститут. Брюховецький як завідувач відділу теорії літератури запрошував його в аспірантуру, а в 1992 році — до Києво-Могилянської академії головним редактором університетської газети «Так».

— Брюховецький брав на себе всю відповідальність, яку на початках не міг ні з ким розділити, тож якісь авторитарні елементи в управлінні були неминучі, — каже Сергій Квіт про перші роки Могилянки. — Він робив деякі кроки на межі фолу: наприклад, запровадив в університеті контрактну систему працевлаштування, якої в незалежній Україні, через рік після розпаду Радянського Союзу, ще не існувало. Це дозволило йому в короткий термін сформувати колектив однодумців. Пізніше цю ідею, як і багато інших, втілили в національному законодавстві. В’ячеслав Степанович мав геніальну інтуїцію, він завжди вчився, радився, умів слухати.

Невдовзі після виходу першого номера стало зрозуміло, що можливостей видавати газету Могилянка не має, і Квіт пішов. Він викладав в Інституті журналістики й у КМА (не на повну ставку), а також до 2003 року був головним редактором заснованого дисидентом і націоналістом Зеноном Красівським журналу «Українські проблеми», захистив дисертації про Михайла Рудницького і Дмитра Донцова, був членом проводу Конгресу Українських Націоналістів, балотувався до Верховної Ради від Блоку «Національний фронт», очолював департамент преси і книговидання Державного комітету телебачення і радіомовлення, яким тоді керував Іван Драч.

Вдруге, теж на запрошення Брюховецького, Сергій Квіт прийшов до Академії вже 2001 року — відкривати Могилянську школу журналістики, потім став деканом факультету соціальних наук і соціальних технологій. Після Помаранчевої революції він очолив Консорціум з університетської автономії — обʼєднання восьми університетів різної форми власності, яке мало на меті впроваджувати самоврядність і самодостатність вишів.

На початку 1990-х Могилянці було набагато простіше експериментувати: вступне тестування, бакалаврські, магістерські та структуровані PhD програми, перші центри працевлаштування і забезпечення якості, перша політика доброчесності — вперше вони зʼявилися в Могилянці, і з ними вона поступово опинялася поза правовим полем. Деяким міністрам також не подобалося, що в КМА є друга мова — англійська.

Особливо напруженими стосунки з владою стали у 2010 році, коли міністром освіти став Дмитро Табачник. Могилянка виграла у Табачника три суди. Також три роки судилися з КМДА за Леоніда Черновецького. Йшлося про історичні будівлі Братських келій і Будинку настоятеля з архітектурного ансамблю Братського монастиря. Могилянка повернула їх на баланс Головного управління охорони культурної спадщини КМДА (теперішній Департамент охорони культурної спадщини).

Після виборів Брюховецький став почесним президентом НаУКМА і далі мав свій кабінет, а також зберігав певний вплив, зокрема як голова створеного ним Міжнародного Благодійного Фонду відродження Києво-Могилянської академії. Ще раніше він пропонував Міністерству освіти правки до законодавства, за якими президент і новообраний президент мали якийсь час працювати разом, щоб нова людина входила в курс університетських справ.

— Брюх відійшов від управління Академією, натомість зосередився на деяких важливих проєктах розвитку, у тому числі видавничих. Ми постійно спілкувалися і спілкуємося дотепер. В’ячеслав Степанович брав активну участь у боротьбі за новий Закон «Про вищу освіту», особливо його публічні коментарі були дуже важливі, — пояснює Сергій Квіт.

Політика, влада і компроміси

Сергію Квіту припали складні часи: Могилянка уособлювала все, що ненавидів новий міністр освіти. Тактика Квіта полягала в тому, щоби знаходити розколи в новій владі та просувати реформи вищої освіти.

— Багато хто ненавидів Дмитра Табачника навіть у Партії регіонів, — згадує Квіт. — Казали, що він лише може красти з музеїв картини й книжки, що він дешевий клоун і казнокрад. Але за Табачником стояли російські спецслужби й Російська православна церква, тому він був для своїх однопартійців буквально недоторканим. У 2012—2014 роках, продовжуючи роботу над законопроєктом «Про вищу освіту», ми маніпулювали. Наприклад, за участю американських експертів, зокрема в частині вищої освіти, для партії влади була підготовлена «Програма економічних реформ на 2010—2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Там були зроблені цілком правильні наголоси стосовно необхідності запровадження університетської автономії. Тому в публічному протистоянні з Табачником ми казали, що його політика повинна узгоджуватися з офіційно оприлюдненою «Програмою економічних реформ», а не обмежуватися корупцією й антиукраїнською істерією.

Ця тактика не суперечила тому, як підходив до вирішення складних проблем Брюховецький. Олексій Гарань у спогадах розповідає, як 1995 року, коли його колишній колега по Інституту історії Дмитро Табачник очолював Адміністрацію президента Леоніда Кучми, Брюховецький попросив його написати позитивний відгук на автореферат докторської дисертації Табачника. У книжці Гарань називає дисертацію «за сукупністю праць» (тобто замість тексту дисертацій подавали публікації в наукових журналах, Табачник же долучив навіть інтервʼю) повною профанацією, проте Табачник, тоді майже всесильний, міг тиснути на Могилянку, і Гарань виконав прохання Брюховецького — рекомендував присвоєння ступеня доктора наук.

«Моренець був ціннісним пуристом — у всьому. Брюховецький міг робити речі, які виглядали, на перший погляд, як ціннісний компроміс — хоча це завжди було з метою розвитку Могилянки», — коментує Михайло Винницький.

Уміючи бути політичним гравцем, політиком Брюховецький не став. Його неодноразово кликали на посаду міністра освіти, пропонували місце у списку «Нашої України», проте він відмовлявся. Єдиний його похід у політику обмежився депутатським мандатом у Київській міській раді 2006 року — він пройшов як перший у списку тієї-таки «Нашої України». Проте невдовзі добровільно склав мандат.

При цьому Києво-Могилянська академія як інституція і як спільнота не просто мала політичну позицію, але й на повну включилася у протести 2004 року — Помаранчеву революцію. Ба більше, гасло «Разом нас багато, нас не подолати» вперше пролунало за кілька тижнів перед Майданом — після обшуків у студентів Могилянки. Двадцять другого листопада 2004 року, коли стало відомо про масштабні фальсифікації у другому турі президентських виборів, саме в Могилянці відбулася нарада ініціативної групи, а наступного дня збори викладачів і студентів ухвалили рішення про страйк.

Колона могилянців на чолі з Вʼячеславом Брюховецьким іде Володимирським узвозом на Майдан Незалежності. Брюховецький виступить із заявою про громадянський спротив НаУКМА, 22 листопада 2004 року.

«Ми йдемо. Національний університет "Києво-Могилянська академія". Жовтень – грудень 2004 р. Хроніка подій»

Брюховецький на акції на підтримку «5 каналу», 28 листопада 2004 року.

«Ми йдемо. Національний університет "Києво-Могилянська академія". Жовтень – грудень 2004 р. Хроніка подій»

Могилянці йдуть на пікет Міністерства внутрішніх справ з вимогами відставки міністра та припинення репресій проти міліціонерів, які підтримали Віктора Ющенка, та курсантів, які брали участь у мітингах, 29 листопада 2004 року.

«Ми йдемо. Національний університет "Києво-Могилянська академія". Жовтень – грудень 2004 р. Хроніка подій»

«Я запитав Брюховецького: “Ви розумієте, що буде, якщо ми не виграємо, якщо Янукович стане президентом? Задавлять тоді Академію”. Він відповів: “Настають часи, коли треба робити вибір”», — описує цей момент Гарань. Під час протестів студенти щодня йшли колоною від Контрактової площі на Майдан, Могилянка мала там свої намети. У КМА також розташувався пресцентр Віктора Ющенка. Після революції частина команди Школи політичної аналітики НаУКМА пішла до секретаріату новообраного президента Віктора Ющенка. Ростислав Павленко майже з усією командою Школи політичної аналітики пішов до секретаріату президента Ющенка, частина звідти перейшла до Національного інституту стратегічних досліджень.

Помаранчева революція також поставила крапку в історії «Леонід Кравчук і НаУКМА»: Брюховецький надіслав Кравчуку, який був тоді депутатом від СДПУ(о) та почесним доктором Могилянки листа із закликом не визнавати фальсифікацію виборів, на що той не пішов. Тож 25 листопада 2004 року Вчена рада позбавила Леоніда Кравчука звання почесного доктора.

«Українське тіло»

На початку 2012 року Могилянка потрапляє на сторінки The New York Times, і це не був компліментарний матеріал: через три дні після відкриття президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт закрив виставку «Українське тіло» в Центрі візуальної культури, розташованому в Староакадемічному корпусі Могилянки. За кілька тижнів закрили й сам Центр візуальної культури — рішенням Вченої ради університету. Під стінами Могилянки відбулася акція протесту, найактивніше виступила проти студентська профспілка «Пряма дія».

Петицію проти закриття ЦВК підписали історики Тімоті Снайдер та Ян Ґросс, філософи Славой Жижек, Джудіт Батлер, Жак Рансьєр, колишній президент Польщі Александр Кваснєвський, головний редактор журналу Krytyka Polityczna Славомір Сєраковський, художник і куратор Артур Жмієвський та десятки інших відомих інтелектуалів і політиків.

Один з найгучніших мистецьких скандалів міжреволюційного періоду в історії України безпосередньо був повʼязаний не тільки з Могилянкою, а й з родиною Брюховецьких. Кураторками виставки були Оксана Брюховецька і Леся Кульчинська, хоча частіше звучало імʼя директора ЦВК Василя Черепанина, колишнього чоловіка Оксани й батька онуки Брюховецького Меланії. Співзасновницею ЦВК на початках була молодша донька Вʼячеслава Брюховецького Ольга, дослідниця візуальних мистецтв, кіно, викладачка кафедри культурології НаУКМА.

Василь Черепанин, випускник і викладач кафедри культурології Могилянки, на той час уже був однією з чільних фігур української інтелектуальної лівиці. Довкола ЦВК гуртувалися колишні студенти Олександра Івашини, ліва і феміністична молодь. Разом з Олексієм Радинським Черепанин також редагував журнал «Політична критика», франшизу польського журналу Krytyka Polityczna, чільного видання польських лівих під керівництвом Славоміра Сєраковського. Стосунки Черепанина з тестем спочатку були теплими, та коли спалахнув скандал з «Українським тілом», вони вже не спілкувалися. Щоправда, причина була не ідеологічна, а сімейна: Оксана і Василь розійшлись, і батьки болісно це пережили. Хоча злі язики називали Черепанина «кронпринцом», сімейний звʼязок із Брюховецьким уже був не привілеєм, а радше погіршував ситуацію.

Ще складніше було Оксані: на той час вона давно не мешкала з батьками, проте університет, до якого належав Центр візуальної культури, був «їхньою» територією.

— Це була ніби ганьба, — згадує Оксана. — Хоча раніше там [у приміщенні ЦВК] був Центр Сороса, що тільки не показували, й особливо це нікого не цікавило. Мама була дуже засмучена, батько теж. Ми зустрілися з татом в кафе, уже після скандалу. Я намагалася пояснити батькові, і він слухав. У якийсь момент ми знайшли точку розуміння. Навіть не знаю, чи він на ту виставку заходив, але йому надсилали якісь фото, звісно, «найжахливіших» робіт Толіка [Анатолія Бєлова], він мене питав: «Невже це тебе як жінку не ображає?» Ми теж були неправі, звісно: не поставили позначку «18+», не подали на експозицію достатньо пояснень. Таке мистецтво потребує дискурсу довкола нього. У якийсь момент батько сказав: «А чого ж ви це все не пояснили?» Зрештою, ми помирилися.

Оксана Брюховецька припускає, що навіть назва виставки, яку вона придумала, — «Українське тіло» — була тригером для покоління батька: «Українська культура дисидентська, антирадянська, трималася на духу і не дуже поєднується з тілесним, а надто із сексуальним. Плюс радянські табу».

ЦВК після вигнання з Могилянки переїхав до невеликого приміщення в кінотеатрі «Жовтень», а пізніше — у більший простір на вулиці Глибочицькій. ЦВК насправді був не першим господарем приміщення у Староакадемічному корпусі. З 1995 до 2008 року тут працював Центр сучасного мистецтва Сороса, приміщення відреставрували його коштом. Спершу ЦСМ очолювала американська кураторка та мистецтвознавиця українського походження Марта Кузьма, яка познайомилася з Брюховецьким через Джорджа Сороса. Саме Брюховецький наприкінці 1994 року запропонував ЦСМ зали у Староакадемічному корпусі. Згодом ЦСМ очолив Єжи Онух (пізніше — директор Польського інституту в Києві).

У ЦСМ, зокрема, працювали випускниці Могилянки Катерина Ботанова (кураторка і критикиня, яка згодом очолила Фундацію «Центр Сучасного Мистецтва», фактично правонаступницю ЦСМ), й Олеся Островська-Люта (зараз директорка «Мистецького Арсеналу»), Юлія Ваганова (зараз директорка Музею Ханенків), Ольга Жук, Катерина Стукалова, Тетяна Філевська (зараз заступниця міністерки культури). Катерина Ботанова пригадує, що коли 2008 року приміщення передали новоствореному Центру візуальної культури, разом з Тетяною Філевською мусила оперативно перевезти мистецьку колекцію ЦСМ в нове приміщення на Подолі. «Могилянка спочатку його не помічала, потім толерувала, потім виживала і, зрештою, попросила піти геть», — писала про ЦСМ Катерина Ботанова навздогін скандалу вже у 2012 році.

Центр візуальної культури від початку мав репутацію політично лівої, дружньої до ЛГБТ інституції та неодноразово зазнавав атак радикальних правих. На деякі події у ЦВК спеціально залучали охорону. Попри те що під час Майдану Василь Черепанин у буквальному сенсі слова опинився по один бік барикад з правими активістами, яких раніше критикував, вже у вересні 2014 року невідомі в камуфляжній формі жорстоко побили його на очах перехожих просто на Контрактовій площі — буцімто за «сепаратизм» і «комунізм». Сам Василь Черепанин повʼязував напад зі своєю ідеологічною позицією. Попри прохолодні стосунки, Вʼячеслав Брюховецький тоді намагався допомогти, звертався до знайомих у правоохоронних органах (нападників, утім, так і не затримали).

Батьки також підтримали Оксану, коли у вересні 2025 року і вона, і видавництво «Човен» отримали низку погроз, і видавництво скасувало презентацію її книжки «Голоси Black Live Matters» (перед тим презентації відбулися в Києві та Івано-Франківську). У 2020 році Оксана мешкала в Новому Орлеані, була безпосередньою учасницею подій на вулицях міста і згодом написала документальну книжку на основі свого досвіду і численних розмов з американцями.

Виховати президента

Вʼячеслав Брюховецький не був дисидентом і вмів будувати компроміси з владою. Утім, його, як тоді ще не казали, «червоні лінії» були чіткими: у своєму середовищі він не толерував корупції та російської мови, що в пострадянському Києві означало окремішність і навіть самотність. «Києво-Могилянська академія була найкращою комбінацією ідей у 1990-х», — каже Євген Глібовицький, випускник (2000) і член Асоціації випускників НаУКМА, який у 2005 році працював, а пізніше кілька років викладав у Києво-Могилянській Бізнес Школі.

Брюховецький зміг створити спільноту, спроможну консолідуватися і впливати на розвиток країни — на вулицях Києва, в уряді та парламенті. У Могилянці зародилися інституції, які з нею давно вже не повʼязують (наприклад, англомовна дворічна програма з економіки при Могилянці відокремилась у Київську школу економіки).

Поки що ніхто з випускників Могилянки не став президентом України — це декларував як місію Брюховецький. У парламенті зараз 12 її випускників. В одному з опитувань 11% студентів КМА написали, що мріють бути президентом. Місійність могилянців інколи ставала предметом роздратування і насмішок, їм дорікали за зверхність і впевненість у власній винятковості. Проте з роками те, що колись вирізняло Могилянку, стає нормою, інколи навіть законодавчою, а контекст, в якому вона поставала, — історією. Не в останню чергу завдяки зусиллям її викладачів і студентів.