Ще 3 липня Франц Гальдер записав у щоденнику, що кампанію в Совєтському Союзі фактично виграно, і хоч попереду ще будуть важкі бої (його словами — зачистка), у результаті він не сумнівався. Після пʼяти тижнів цієї зачистки, у понеділок 11 серпня, Гальдер лишив новий запис: «Стає дедалі очевидніше, що ми недооцінили російський Колосс... Цей висновок стосується і його економічних, й організаційних потужностей, його транспортної системи і загалом усього військового потенціалу. На початку війни ми нараховували у супротивника близько двохсот дивізій. Наразі нарахували вже триста шістдесят. У нашому розумінні ці дивізії не озброєні, не оснащені й на тактичному рівні дуже погано керовані, але вони є». Його очевидно дратувала впертість совєтів: «Якщо ми знищимо десяток, росіяни просто створять новий десяток».
Радянські війська, листопад 1941 року.
Getty Images / «Бабель»
Можливо, Гальдерові трохи полегшало б, якби він знав, що совєтське вище командування, Ставка Верховного головнокомандування (СВГК), кілька тижнів тому вирішило запровадити кардинальні зміни до організаційних структур Червоної армії, щоб допомогти їй продукувати всі ці «нові десятки». Згідно з Директивою № 1 відтепер совєтські армії ставали значно меншими, ніж раніше, а ключовий елемент усіх формувань — стрілецьку дивізію — зменшували з 14 500 до 11 000 осіб. Також на третину скорочували чисельність артилерії і на дві третини — кількість вантажівок. Утім, втрати росли, тож навіть такі підрозділи створювалися непросто: насправді кілька десятків стрілецьких дивізій на фронті ледве налічували по 5 тисяч бійців. Зменшилися не лише потужності піхоти. Мали скоротити й кількість танковий дивізій: в ідеалі у кожній мало бути 217 танків, але, як і у випадку з піхотою, втрати не дозволяли досягнути навіть такої цифри. Тим не менш, ця реорганізація і масова мобілізація дозволили Ставці між осінню 1941-го і початком 1942-го створити аж 170 нових стрілецьких і кілька десятків танкових дивізій.
Радянські танки вирушають на фронт, назустріч наступу німецьких військ. 22 червня 1941 року, перший день операції «Барбаросса».
Getty Images / «Бабель»
Що стосується ВПС, то авіаполки скоротили вдвічі: до 30 літаків. У результаті Гальдер зіткнувся з гнітюче великою кількістю нових наземних і повітряних частин на оперативних мапах Східної армії.
Хай там що було з совєтськими реорганізаціями, а таким нищівним той щоденниковий запис Гальдера робить саме те, що залишив його не якийсь анонімний солдат-фронтовик, не зневірений молодший офіцер, а один із двох найвищих командувачів німецької армії. Початковий переможний настрій баварця минув, нині його змінив повзучий страх. Легка перемога над Францією переконала багатьох німців, зокрема і Гальдера, буцім вермахт і справді непереможний, аж тут ці словʼянські недолюди ламали нацистський сценарій. Передчуття Гальдера поділяли багато фронтових командирів, наприклад, Ґоттгард Гайнріці: «Їхні частини наполовину знищені, але вони просто поповнюють їх новими людьми й знову атакують».
Через кілька днів після тих розпачливих слів Гальдер пішов ще далі, зробивши у щоденнику такий прикметний запис: «Зважаючи на слабкість наших сил і нескінченний простір, ми ніколи не досягнемо тут успіху». На його думку, «Барбаросса» зазнала поразки. Менш ніж за вісім тижнів після вторгнення військові уми, які стояли за всією операцією, прямо заявляли: остаточної перемоги досягти неможливо.
Іван Майський, посол СРСР у Великій Британії, дякує робітникам під час відвідин фабрик регіону Мідлендз, які передали СРСР усі вироблені впродовж тижня танки. Вересень 1941 року.
Getty Images / «Бабель»
Тепер, коли непокірні гітлерівські генерали здалися, сам фюрер вивчав оперативні мапи, схилившись над безрозмірним дубовим столом для нарад у своїй штаб-квартирі у Східній Пруссії, і помітив в Україні нагоду. Нацистський диктатор бачив величезне скупчення червоних військ, що і далі зростало, у потенційно фатальній ситуації. Зосереджені навколо Києва, Південний і Південно-Західний совєтські фронти мали чисельність понад мільйон осіб, а командував ними один зі сталінських фаворитів — Семьон Будьонний. Совєтський диктатор налаштувався не здавати українську столицю, і ця рішучість стала для Райху подарунком. Якби Східна армія могла обійти Будьонного, тоді великий вигин Дніпра міг би перетворитися із совєтського оборонного барʼєра на тенета, до яких потрапили б аж два фронти. Цей котел став би вдвічі більшим ніж Білостоцько-Мінський. Ішлося про справжнісіньку «концепцію винищення» — мрію кожного вищого німецького офіцера.
Гітлер у штабі головнокомандувача Сухопутних військ генерал-фельдмаршала Вальтера фон Браухича. Довкола столу стоять генерал-фельдмаршал Вільгельм Кайтель, генерал-фельдмаршал Вальтер фон Браухич, Адольф Гітлер. 1940 рік.
Wikimedia
З часів найуславленішого з тевтонських військових героїв короля Пруссії Фрідріха Великого «концепція винищення» домінувала в німецькій військовій думці. Надихаючись битвою під Каннами у 216 році до н. е., концепція мала на увазі повне знищення ворожої армії, і покоління офіцерів Генерального штабу завчали її як вершину військового мистецтва. Київ надавав їм саме таку можливість. Поза сумнівом, знищення аж двох фронтів стало би тим досі недосяжним нокаутом, який нарешті зламав би здатність Червоної армії до опору. Рундштедту бракувало мобільних сил для цього завдання, тож Бок отримав наказ виділити 2-гу танкову групу. Захоплення Москви скасували на користь шансу знищити все південне крило Червоної армії й захопити ресурси регіону — Гітлер бачив у цьому сенс і спокушав своїх генералів подихом слави.
Жереб було тепер кинуто. Гітлер залишив свою особисту печать на завершальному акті «Барбаросси», відвернувшись від Москви й кинувши оком на південь. Доля Куртової «неймовірно великої Росії» мала вирішитися на сході України, під її столицею, містом Києвом, на чию честь назвуть наступну грандіозну битву.
Наприкінці ІХ століття два вожді скандинавських вікінгів Аскольд і Дір відпливли Дніпром із Новгорода, щоб спробувати пограбувати Константинополь. Під час своєї подорожі вони натрапили на «невелике місто на горі», яким володіли хозари. Захопивши його, вони стали там гарнізоном, і з часом їхній форпост перетворився у столицю і найважливіше місто Київської Русі. До літа 1941 року Київ усе ще залишався столицею, нині — України, й одним із найбільших та найзалюдненіших міст у СССР. Крім того, Київ став прифронтовим містом.
Київ у 1925 році: Будинок піонерів (зараз Національна філармонія України) і вхід у Пролетарський сад (зараз Хрещатий парк біля Європейської площі).
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
Перше важливе завдання випало 6-ій армії: їм наказали не намагатися взяти Київ, а натомість чинити достатній тиск, щоб совєти не зводили з неї очей. Почалися жорстокі й виснажливі бої, що більше нагадували Західний фронт Першої світової війни, а не бліцкриги Другої. Ганс Рот знову опинився в авангарді: «Просуваємося до Києва... Ми здатні рухатися хіба дуже повільно. Перед нами лежить перша лінія бункерів. Мабуть, за нею ще десяток ліній оборони: бункери, мінні поля, болота, автоматичні вогнеметні пастки і хтозна що ще». Совєти почали масово мобілізувати місцеве населення на будівництво укріплень. Під Києвом уздовж майже 50-кілометрового фронту, розкраяного протитанковими ровами, траншеями і сотнею тисяч мін, встановили приблизно 750 дотів. Рот заледве вцілів, пробиваючись крізь лінії оборони: «На нас падає злива розпеченої шрапнелі. Товариші ліворуч і праворуч від мене пошматовані, мій стрій залитий їхньою кровʼю. Удар кидає мене на спину, але я не ушкоджений». Уже наступного дня він написав дружині: «Нині річниця нашого весілля, люба Розель».
Кияни будують оборонні споруди довкола міста. Липень 1940 року.
Getty Images / «Бабель»
До 4 серпня частина Рота стояла всього за 15 кілометрів від околиці міста. Піхота Райхенау робила свою справу і відволікає увагу совєтів, але бої знекровлювали німців. «За останні два дні 529-й і 528-й піхотні полки втратили 380 і 304 особи відповідно. Заміна надходить надто повільно». Передові роти перебували в жахливому стані, як свідчив Рот: «Ми майже вичерпали свої бойові можливості. Нас виснажують нестерпна спека і жорстокі бої. Ми не зможемо довго стримувати хвилі російських атак — нам потрібні свіжі війська!» На цей час Східна армія мала на 200 000 бійців менше, ніж належало за штатом, і з тими нечисленними дорогоцінними підкріпленнями, що надходили, Райхенау не мав іншого вибору, окрім як розформувати низку піхотних полків і розподілити вцілілих серед решти, щоб спробувати зберегти їхню силу.
На передовій це мало що змінило. Рот із товаришами були майже поховані у власних шанцях масованим совєтським артилерійським вогнем та пресингом постійних атак: «Моє волосся обвуглене. Дебелий шмат землі прилітає мені у каску і збиває мене з ніг на кілька секунд, а потім зʼявляються вони, червоні дияволи: “Ура! Ура!”. Перші метрів за пʼятдесят від нас. Ми вилазимо з окопів, кулемети залишаються позаду, прикриваючи нас... за пів години бій закінчено». Навіть Рота бентежила вся ця дикість. «Я не памʼятаю подробиць бійні... ми бігли вперед, наче одержимі вбивством маніяки. Ми стріляли, різали, били. Моя сорочка розірвана, руки й коліна кровоточать, уся форма в крові. На лівому черевику — шматок розтоптаного мозку. Я блюю... мені паморочиться у голові, мене трусить».
Бійці Червоної армії з мінометом БМ-37. Малин, Житомирська область. Серпень 1941 року. Кулеметний взвод 8 мотострілкового полку 8 танкової дивізії Червоної армії із захопленим нацистським прапором. 1941 рік.
Getty Images / «Бабель»
І знову рішучість совєтів битися на смерть сприймалася не як мужність, а як доказ їхньої расової неповноцінності. «Бої останніх днів нагадують мені страшні лісові битви у Франції рік тому, але росіяни — це відмінний від бельгійців чи французів суперник. Тоді ми воювали проти людей, які, як належить солдатам, покладалися на розум, витривалість і досвід. Тут ворог схожий на тупу, байдужу, бездушну машину руйнування і смерті... французи навчилися б на помилках та намагалися б уникнути зайвих втрат. Ці хлопці бʼються, мов скажені, до останнього поруху. Вони ніколи не здаються!» Ґустав Бекер з того ж корпусу, що й Рот, також став свідком цієї бійні: «Росіяни... ідуть майже маршовим порядком, як на параді. Вони або не бояться, або певні, що опору не буде. Їх просто косять з кулеметів».
Ротове розчарування від совєтського ворога погіршував його прикрий фізичний стан: «Більшість із нас страждає від серйозних кишкових проблем, загально відомих як «всрався й не помітив» — і я один із них». Хоч це й було кепсько, Рот мав ще не найгірше здоровʼя. «В одного товариша нервова гарячка, під час атак він підскакує, стріляє на всі боки і лізе на червоних, навіть коли їх немає. Сьогодні вдень бідного чортяку мають везти у тил».
Німецькі солдати на Східному фронті. 1941 рік.
Getty Images / «Бабель»
Рот і його товариші, яких мали відправити на ротацію для короткого перепочинку, із жахом зустріли нову совєтську тактику. «Перед відʼїздом ми встановили мінні поля. Росіяни якимось чином про це дізналися, після чого зібрали хворих та людей з інвалідністю із сусідніх психлікарень. Потім піхота погнала їх через мінні поля. Це було неабияке видовище. Голі, якими їх постягали з ліжок, люди бігли шеренгою на наші позиції. Сотні з них розшматувало мінами». Власна нацистська програма евтаназії «Т-4» до кінця війни знищила майже 300 000 німців із фізичними та розумовими порушеннями, використовуючи газ і смертельні інʼєкції. Тож, мабуть, єдина різниця між цими двома невимовними жахіттями полягала лише в тому, чи можна дістати з того користь.
Час, куплений кровʼю піхоти Райхенау, був безцінним для танкових груп, які мали стати кліщами великого наступу. Ґудеріан уже остаточно перевзувся у ставленні до операції й відчайдушно потребував відновити свої виснажені танкові формування. Їхній стан вганяв у тугу. У найкращій формі була 18-та танкова дивізія Вальтера Нерінґа, в її складі лишилося трохи більше половини від початкових близько двохсот машин, тоді як 17-та танкова дивізія Ганса-Юрґена фон Арніма мала сімдесят чотири машини, 3-тя танкова дивізія Вальтера Моделя могла зібрати 60 зі 198, з якими починала, а от 4-та танкова дивізія Віллібальда фон Ланґерманна унд Ерленкампа — лише сорок чотири все ще справних танки.
Люди також перебували у поганій формі. Бойові втрати були великими, але ще більше ставало поранених і хворих: поширювалися тиф, жовтяниця і дизентерія. Еріх Керн описав нищівні наслідки дизентерії: «Лазарети скоро були забиті й переповнені. Першим із моїх друзів туди втрапив Пауль (він потім помер). Він скаржився на сильний біль у животі, і коли я зустрівся з ним, то сам побачив, до чого йде: він був страшенно блідий і худий... багатьох після одного дня у лазареті відправляли назад до частин, і вони поверталися з шокуючими історіями: багатьох хворих клали просто на солому, не було горщиків, тож доводилося хезати у старі каски».
Головною проблемою ставав голод. Незважаючи на те, що німці забрали у місцевих майже все їстівне, ландзери постійно скаржилися на нестачу їжі й помітили, що на них стала завелика літня уніформа. Заміни для танкових груп надходили, але не надто швидко, причому найгіршими були прогалини у спеціалізованих формуваннях мотопіхоти. Хай там як, підрозділи хутко поглинали підкріплення, а все пальне і боєприпаси накопичували для майбутнього наступу.
Доленосний день заскочив змучені війська надто швидко. «Швидкий Гайнц» відправив своїх підлеглих на південь до річки Десна 25 серпня 1941 року. Налаштований на блискавичний удар танковими і моторизованими силами, які мали проломити совєтську оборону й увірватися на відкриту територію за нею, Ґудеріан швидко мусив визнати, що натомість вийде «кривавий боксерський бій» — їх зустрів надто сильний совєтський опір. Для Ганса Рота цей довгоочікуваний наступ не міг початися у кращий момент. Хоча й поранений, він відмовився залишити свій підрозділ і товаришів: «Підготувавши нас потужним артилерійським вогнем, росіяни намагаються штурмувати наші позиції. Хвиля за хвилею сунуть на нас і падають під нашим вогнем. Наче тобі на стрільбищах! Але ж які у них резерви! Атакувати наші позиції — це чистий безум. А втім, їхні нові натовпи все йдуть уперед... наші снаряди розривають на шмаття, наші кулемети косять їх».
Генерал-лейтенант Вальтер Модель, командир 3 танкової дивізії 24 моторизованого корпусу 2 танкової групи, яка у липні 1941 року форсувала Дніпро, розмовляє з командиром бронетанкової роти першим лейтенантом Бухтеркірхом. За успішну операцію Модель тоді був нагороджений Лицарським хрестом. Німецька броньована розвідувальна машина та протитанкова гармата в дії на околиці села. Липень-серпень 1941 року.
Getty Images / «Бабель»
Він став свідком випадку, через який легше зрозуміти, чому совєтські солдати продовжували навіть очевидно безнадійний наступ: «Двоє російських солдатів, останні у хвилі, бігли назад до своїх блокгаузів, ошаленілі від жаху. За десять метрів від будинків брязкають їхні власні кулемети і мелють їх на купи мʼяса... Хто може зрозуміти цих людей?» Рот бачив дію одного із сумнозвісних загороджувальних загонів Червоної армії, які мали завдання знищувати тих, кого запідозрили у втечі з поля бою. Як любив казати совєтський маршал Георгій Жуков, щоб у Червоній армії бути боягузом — потрібна сміливість.
Битви і кампанії вимірюються цифрами, як і багато чого іншого, і в цьому сенсі Київ був і лишається раєм для статистиків. Проте заяви і контрзаяви двох тоталітарних диктатур, охочих до брехні та фальсифікацій, вельми ускладнюють точну оцінку кількості жертв. Безсумнівно оточені совєти понесли скрушні втрати, яких не було ні до, ні після того. Нацисти провели підрахунки першими, і відтоді саме їхні цифри цитуються раз у раз. Геббельс ухвалив ще одну спеціальну передачу 28 вересня, де німецькому народові повідомили такі цифри: захоплено або знищено 343 літаки, 884 танки і 3 718 гармат, узято в полон не менше ніж 665 000 солдатів, убито — ще 100 000. Враховуючи поранених, загальні втрати Червоної армії перевищили мільйон осіб. Чотири совєтські армії повністю стерто з орбату Червоної армії, а ще від двох армій лишилися самі рештки.
Радянські військовополонені під час боїв під Уманню та Києвом. Серпень-вересень 1941 року.
Getty Images / «Бабель»
Совєтський Союз рішуче заперечував ці досить поспішно оприлюднені цифри. У тих німецьких цифрах справді є підстави сумніватися, хоч і твердження Москви про те, що їхні загальні втрати становили 616 000 осіб, включно з убитими і зниклими безвісти, виглядають заниженими. Значні розбіжності у цифрах майже напевно можна пояснити, з одного боку, тим, що совєти не хотіли визнати масштаби катастрофи, а з іншого — доволі легковажним способом, у який німці оцінювали кількість полонених. Хто точно не опинився серед полонених — це генерал-полковник Михайло Петрович Кирпонос, який став командиром оточених сил після того, як Сємьона Будьонного вивезли літаком. Кирпонос намагався прорватися, але загинув разом з усім своїм штабом. Його мужнє керівництво обороною оцінили із запізненням — після війни.
Для Сталіна і Ставки Київ став поразкою незбагненних розмірів. Південний і Південно-Західний фронти, найбільші польові формування Червоної армії, просто зникли, а з ними СССР втратив і більшу частину України. Крим опинився під прямою загрозою, а з ним — і домівка совєтського Чорноморського флоту в Севастополі. Тепер на шляху групи армій Рундштедта майже не лишилося перешкод. Дорогу на місто Ростов-на-Дону — браму до легендарного Кавказу — було відкрито. Бойовий дух у Райху різко зріс, внутрішні звіти нацистської партії описували величезне піднесення суспільних настроїв, і всі розмови знову велися про остаточну перемогу. Та й на фронті Київ став головним предметом гордості. Ганс Ердман Шенбек, молодий офіцер 11-ї танкової дивізії, казав: «Перемога під Києвом справила на мене глибоке враження. Коли прозвучало: “Ми це зробили!”, я відчув неймовірний тріумф. Це був приголомшливий досвід — спостерігати, як проходять довжелезні вервечки ворожих полонених».
Німецькі військові в Києві, 1941 рік. Німецькі солдати на Київській цитаделі. Вересень 1941 року.
Getty Images / «Бабель»
Здобуття Києва стало шедевром оперативного мистецтва ведення війни, але не стратегічним успіхом, який би призвів до краху совєтів чи хоча б переконав совєтське населення у тому, що у майбутньому можлива поразка, співмірна з тією, якою стане Сталінград для німців. Київ був просто гігантськими Каннами ХХ століття, та й усе, і дехто з переможців це знав. Один унтерофіцер написав: «Я маю серйозні застереження щодо того, чи ми побачимо кінець війни в Росії цього року... Військова міць Росії, безумовно, розбита, але країна занадто велика, а росіяни і не думають про капітуляцію». Отто Кумм, старший офіцер ваффен-СС, удостоєний нагород командир полку «Дер Фюрер», сказав: «Попри всю нашу самовпевненість, коли ми просувалися безкраїми просторами Росії, нас охопило відчуття ізольованості. Ми не поділяли безпідставного оптимізму тих, хто сподівався зустрічати Різдво вдома». Це відчуття іншого світу добре описав один військовий фотограф: «У нас більше немає мап, і нам лишається хіба що йти на схід за стрілкою компаса».
Не всі ландзери, звісно, поділяли ці відчуття. Ганса Рота спершу охопив захват. Він і його товариші залишилися у центрі Києва: вони блукали підкореним містом, аж доки спокій не порушила серія оглушливих вибухів. Совєтська влада залишила мінні пастки і міни з годинниковими механізмами, деякі — велетенські. Рот згадував наслідки одного вибуху: «Над містом висить здоровенна грибоподібна хмара диму... Місцевий штаб, розташований у найбільшому готелі Києва, вибухнув, а разом з ним і інші великі адміністративні будівлі. Горить цілий квартал, під уламками кілька тисяч мирних жителів». Німецька влада поспішила звинуватити бандитів і диверсантів, а головне — євреїв, цапа-відбувайла, яким Рот радо задовольнився: «Усі євреї мають до обіду 25 вересня відзвітувати. Звісно, зʼявиться лише половина, але вони від нас не втечуть... Починається помста за наших товаришів, які загинули від мін. Тепер, за двадцять чотири години, 2 000 євреїв уже відправлено до Єгови».
Зруйнований вибухами і пожежами центр Києва (сучасний Майдан Незалежності). Кінець вересня 1941 року. Пожежі в Києві. Вересень 1941 року.
Getty Images / «Бабель»
Однак навіть Рота шокувала розмова з членом карального загону СС, який мав справу з «гебреями». Молодий солдат СС сказав Роту, що йому девʼятнадцять, і описав колишньому плакатнику винищувальну операцію, у якій щойно взяв участь.
«Протягом двох днів вони мали копати 50-метрові рови — кожен розрахован на 250 євреїв... потім, на третій день, коли приготували траншеї, усіх, від немовлят до найстарших, роздягнули догола. Перші 250 стають на край рову — гортанний гавкіт двох кулеметів. Уперед женуть наступних, вони мають залізти у траншею і розташувати мертві тіла одне біля одного, щоб місце не гуляло. Великі проміжки акуратно заповнені мертвими дітьми — вперед, вперед, має вміститися понад півтори тисячі! Потім знову повітря розривають кулемети, то тут, то там хтось стогне — їх добивають... це триває до вечора, у нас обмаль часу, в цій країні живе стільки євреїв! Спочатку мені взагалі відібрало мову. Цей юнак розповідав про це так, ніби випадково опинився на полюванні на фазана. Я не можу повірити, що це правда, і так йому і кажу. Він просто сміється і каже, що я повинен сам поглянути».
Звісно, Рот і кілька його товаришів поїхали велосипедами до яру, що прорізав околицю міста — природну ущелину називали Бабиним Яром. «Те, що я там бачив, жахає. Це картина, якої я ніколи не забуду. На краю ущелини стоять євреї, а по них бʼють кулемети, вони падають через край — метрів пʼятдесят. Хто б не стояв на краю, його змітають униз... Боже мій, Боже мій! Не зронивши й пари з вуст, я обертаюся і радше біжу, ніж іду назад у місто».
Те, що Рот побачив на власні очі, було одним із найбільших окремих масових убивств за весь Голокост. Протягом двох днів приблизно 33 771 єврея убили загони смерті СС, резервні поліцейські підрозділи поліцейського полку «Південь» Германа Франца та українські допоміжні сили під командуванням Пауля Блобеля, офіцера СС, який любʼязно постачав Ґергардту Паннінґу людський лабораторний матеріал для його дослідів з розривними кулями.
Розстріли київських євреїв у Бабиному Яру. 29—30 вересня 1941 року.
Getty Images / «Бабель»
Утім, Ганс Рот міг залишити побачений кошмар позаду, бо його дивізія приєдналася до наступу на схід: «Знову в дорозі! Знищення оточених армій завершено... вони проходять повз нас нескінченними вервечками. Можливо, це ті самі хлопці, з якими ми весь цей час воювали... тих, хто опинився у пастці, безжально вигубив гарматний вогонь. Не здаватися — це безумство. Довга черга совєтів проходить». Раптовий спалах людяності, який Рот начебто відчув у Бабиному Яру, швидко згасав, коли він дивився на колони пригнічених полонених, що товклися узбіччям: «Що це за люди? У їхніх очах, у поведінці є щось химерне, щось тупе, зовсім неєвропейське, навіть нелюдське». Його старі расистські погляди знову взяли гору. «Це не особиста мужність людини, що надихає її пожертвувати власним життям заради великої ідеї, а інстинктивний захист від небезпеки... те, що виглядає як мужність, є жорстокістю».