Роздавати зброю цивільним на початку [великої війни] виглядало як агонія. Так само, як створювати підрозділи суто з цивільних (ТрО). У таких підрозділах всі були звичайними цивільними — від солдата до командира роти. Треба було робити інакше: брати регулярну армію, підвищувати досвідчених військових (робити бійців з досвідом командирами) і вже навколо них збирати цивільних новобранців.
Юрій Содоль вчинив багато речей, які суперечать честі офіцера. Він причетний до трагедій в Маріуполі та Кринках. Коли з полону повернеться командний склад 36 бригади, його час настане.
У Маріуполі я написав листа президенту. Спочатку я просив, щоб про реальну ситуацію президенту доповів командир бригади [Володимир Баранюк], потім просив Юрія Содоля зателефонувати президенту. Але ніхто не захотів брати на себе цю відповідальність. Тоді через мого земляка Давида Арахамію лист передали президенту, щоб він дізнався, що насправді відбувається в Маріуполі. Після цього президент сам зателефонував мені та звʼязав із тодішнім головнокомандувачем.
Мені довелось самому звʼязувати командира з головнокомандувачем. Щоб [Володимир Баранюк] міг напряму поговорити з Валерієм Залужним, я сам звʼязав їх через свій телефон. Командир боявся говорити правду про ситуацію в Маріуполі. Він очолив бригаду лише перед повномасштабним вторгненням, ще не знав добре свій підрозділ і не був знайомий з частинами, які були нашими «сусідами» на Маріупольському напрямку.
Морська піхота була єдиною, хто зустрів армію РФ на передньому краї в Маріуполі. Інші підрозділи були в тилу або в самому місті. До 1 березня вдавалося стримувати наступ, але потім за командою командира [Володимира Баранюка] нам наказали відійти на непідготовлені позиції на околиці. Коли закінчились їжа, вода й артилерія, залишилося лише три варіанти: здатися в полон, прориватися до Запоріжжя або на «Азовсталь».
При одній зі спроб прорватися до Запоріжжя, наш командир потрапляє у полон. Внаслідок цього гинуть люди, горить техніка, яка блокує маршрути. Ми бачимо, що противник згрупований. Його система вогню дозволяє вражати всі цілі на маршруті руху від заводу Ілліча до Волновахи або Запоріжжя. Тому було прийнято рішення прориватися з «Ілліча» на «Азовсталь».
Сьогодні Володимир Баранюк може померти. Зараз він перебуває в російському полоні, у донецькій вʼязниці. У нього анорексія. Усіх українських військових мають повернути додому, а вже після цього розбиратися, хто був правий, а хто ні. Коли людину, яка не була готова очолити [оборону напрямку] головного удару противника в Маріуполі, призначають на таку посаду, а потім росіяни судять її за «геноцид українського народу» — це несправедливо.
Те, що гарантії безпеки росіян в полоні не спрацюють, було ясно відразу. Коли наші спецслужби супроводжували сам процес здачі, це був останній промінь сонця для нас. Росіяни мені ще під час здачі казали, що «рука не дрогне».
Було таке, що я не міг сам їсти та пити. Після того як мене вперше забрали в дисциплінарний ізолятор, мене катували чотири години. Потім я взагалі не мав жодної змоги сам себе обслуговувати.
У полоні мені вдавалося стежити за українськими новинами. Один з підлеглих із позивним «Панда» стежив за українськими новинами за допомогою маленької саморобної радіостанції. Вона працювала на батарейці, а замість антени був просто мідний дріт. Панда слухав українську хвилю, записував новини, а ці записки потім передавали в інші бараки, щоб підтримувати побратимів і розповідати їм, що насправді відбувається в Україні.
Зараз я займаюся політичною роботою, але без мандата. Зранку до ночі в мене кипить телефон, і я вирішую завдання, які не покладені на мене державою. Це просто позиція громадянина, який хоче бути корисним для суспільства і країни.
Період, коли люди могли обирати — воювати чи ні, а також виїжджати за кордон, завершився. Зараз Україна не може собі цього дозволити. Не може бути так, щоб один був мобілізований і примушений захищати свою країну, а іншому кажуть: «Усе, виїжджай». Так несправедливо. Але й давати якісь штампи всім, хто виїхав за кордон, теж неправильно.
Україна могла раніше перейти до дзеркальних відповідей на удари Росії. Народ формує шкалу агресії. Якщо народ-агресор буде відчувати адекватні відповіді й буде знати, що за кожний ракетний пуск, за кожну вбиту дитину за ним прийдуть — тоді сприйняття буде трохи іншим. Ми бачимо в соцмережах реакцію росіян. Коли два роки тому ми не мали можливості проводити такі удари, їхня реакція була зовсім іншою.