Споконвіків люди жили в оточенні тварин, які спеціалізуються на питті крові. Комарі, блохи, воші, блощиці, кліщі — існує чимало створінь, ласих до крові. Всі вони маленькі та викликають не страх, не інтерес і навіть не так відразу, як роздратування і дещицю задоволення, коли випаде нагода прибити. Однак варто кровосисну істоту збільшити хоча б до розмірів кажана, а тим більше собаки чи людини, як її образ набуває моторошних ознак.
Ми не байдужі до крові, боязнь вигляду крові є однією з найпоширеніших фобій та ще й такої, що вирізняється поміж інших страхів. Замість того щоб пришвидшувати серцебиття та викликати підвищення артеріального тиску, як то зазвичай буває від переляку, вигляд крові, навпаки, сповільнює серцебиття, а тиск може понизитися настільки, що людина знепритомніє. Від прадавніх часів кров вважали особливою речовиною, важливою для магічних ритуалів, називали основою всіх алхімічних реакцій. В усі віки люди споживали кров у їжу, однак не лише задля поживи, але і як чарівну субстанцію, сповнену життєвої сили. Для народів Півночі Європи споживання крові було необхідністю — у холодному кліматі не так багато їжі, щоб можна було знехтувати ще одним джерелом енергії. Однак навіть вони вирізняли кров з-поміж інших продуктів. Виготовлення страв із крові супроводжувалося ритуальними піснями, чого не було при приготуванні м’яса.
Лікар пускає кров хворому. Ілюстрація з підручника медицини «Книга здоровʼя» італійського лікаря Альдобрандіно Сієнського. Франція, кінець ХІІІ ст.
Wikimedia
Людям властива огида до пиття рідкої крові. Показовий приклад США ХІХ століття, коли існував забобон, що свіжа кров свиней та худоби спроможна вилікувати туберкульоз. Недуга була розповсюджена, в надії вилікуватися хворі чіплялися за будь-що. Навіть у смертельній немощі багатьом не вдавалося з першої спроби випити кров, настільки сильною була відраза. Уміння пити кров сприймається як щось чуже людині, те, чого не повинно бути в нашому світі. Певною мірою це стосується комах, хоч до них звикли. Запитання «Навіщо існують комарі?» не на шмат поступається питанню про сенс буття. Кровосисні істоти великих розмірів настільки чужі, що сприймаються як справжнісінькі вихідці з потойбіччя. Це демонструє образ вампірів. Сьогодні поширене уявлення, що пиття крові є основною характеристикою цих істот. Коли у фентезійній книжці або фільмі когось називають вампіром, ми всі розуміємо, що мова саме про пиття крові, а не про здатність перетворюватися на кажана, страх перед сонячним світлом або живого мерця — ці ознаки вторинні. Хоч у давніх оповідях вампіри не завжди живилися кров’ю, цю властивість підхопила та примножила сучасна культура. У первісному вигляді образ вампіра є уособленням чужого, язичника поміж християн. До сучасної культури вампіри проникли також як Чужі в різноманітних проявах, наприклад, як уособлення страхів британських колонізаторів перед народами Сходу. У німецькій стрічці «Носферату. Симфонія жаху» (1922) — першій екранізації Дракули, граф набуває обрисів стереотипного єврея, добре відомого німцям міжвоєнного періоду: худорлявий, з гачкуватим носом, оточений пацюками, розповсюджує чуму. Трішки згодом формується недосяжний образ Чужого, яким хочеться бути. Стильно одягатися, не працювати, провокувати, жахати, не спати ночами — чи ж це не мрія кожного підлітка і багатьох дорослих? У роботах Джима Джармуша (нар. 1953) «Виживуть тільки коханці» та «Мертві не помирають» вампіри є справжніми аристократами світу, населеного нами, — зомбі (у другій стрічці вампіри не згадані прямо, але Тільда Свінтон (нар. 1960), що зіграла вампірку в попередньому кінофільмі, знову постає чужою — іншопланетянкою). Зауважте, що марсіани у «Війні світів» Герберта Веллса (1866—1946) — перші в літературі іншопланетяни, які не залишилися на рідній планеті, а вторглися на Землю, також живляться кров’ю людей.
Генрих Фюслі, «Нічний кошмар», 1781 рік.
Wikimedia
Отже, вампір — це чужий. Зневажений, ненависний, жахливий або бажаний, але чужий. Пиття крові для вампірів є не фізіологічною потребою, а культурологічною. Так мовою образів указано на антагонізм вампірів до людей. Сучасна чупакабра на перший погляд перебуває осторонь, вона нагадує монстра, що живе під дитячим ліжком, — моторошного, але цілком безпечного. Принаймні п’є кров із тварин, а не з людей. Але вона також Чужа, іншопланетна. Якщо точніше — кінематографічно-іншопланетна.
Упродовж ХХ століття популярність поміж криптид утримували Нессі та різноманітні варіанти снігової людини. На тлі новин про них губилися звістки про зустрічі Джерсійського демона, людини-метелика в Західній Вірджинії, Стуршенської потвори у Швеції, мокеле-мбембе в Конго і монгольського смертоносного хробака олгой-хорхоя. Допоки 1995 року не з’явилася вона — чупакабра. Журналіст Бенджамін Редфорд (нар. 1970) (надалі йому випало стати провідним чупакабрознавцем сучасності) зацікавився: як так склалося, що на невеликому, віддаленому від континенту острові Пуерто-Рико до 1995 року жилося спокійно, а потім ніби сім босоркань пошептало — почали надходити звістки про невідому почвару. Для довідки: площа Пуерто-Рико 9 104 квадратних кілометрів, що трішки більше, ніж найменша область України — Чернівецька. Чупакабра вирізнялася не лише поведінкою, а й зовнішнім виглядом, не скидалася на жодну відому тварину (схожості з лисими койотами набуде пізніше, за межами острова). Редфорд розпочав журналістське розслідування, яке згодом опише в книжці Tracking the Chupacabra. Виявилось, що першою чупакабру побачила місцева домогосподарка Меделін Толентіно, що зробила малюнок. Можна іронізувати — «графічні зображення не брешуть», але нагадаю, що перша звістка про живого целаканта також надійшла до вчених у вигляді непрофесійного ескізу. Одначе доісторична риба шокувала і викликала інтерес іхтіолога Джеймса Сміта, а зображення чупакабри лише спантеличувало. Воно відрізнялося від усіх тварин, укупі з мокеле-мбембе та олгой-хорхоєм. І водночас нагадувало іншопланетну монстрессу Сіл із кінострічки «Особина». Першопочаткова чупакабра та Сіл на екрані є двоногими, безхвостими (доволі рідкісні ознаки поміж створінь, навіть чорти зазвичай із хвостиком), з великим мозковим відділом черепа і маленьким лицевим, великими «інопланетними» очима, довгими тонкими пальцями і, що характерно, — гнучкими шипами вздовж хребта. Поведінка також була тотожна. Чупакабра та Сіл прудко стрибали, люто шипіли, убивали проколами потужного язика, залишаючи на місці нападу слиз та огидний сморід. Пізніше інші пуерториканці «розгледять» ще одну подробицю — у чупакабри язик роздвоєний. У Сіл також. Фільм «Особина» вийшов у тому ж 1995 році, демонструвався в Пуерто-Рико, та... пані Меделін Толентіно не заперечувала, що бачила його незадовго до того, як стала першою людиною в історії, що здибала чупакабру. Якщо ще маєте сумніви щодо походження монстра, то шукайте відповіді на сторінках книжки Редфорда. Мені залишається лише тихенько заздрити.
Чупакабра згідно з малюнком Меделін Толентіно (за описами очевидців), 1995 рік. Кадр з фільму «Особина», 1995 рік.
Wikimedia; Imdb.com
Спробуємо не звертати увагу на передісторію першого «спостереження» чупакабри й переймемося загальним питанням: чи можливе існування великих кровосисних істот? Щоб відповісти, згадаймо поверхневу істину — тварини їдять для того, щоб отримати енергію. Не містичну «енергію», а звичайну енергію хімічних зв’язків, що надає наснаги молекулам нашого організму. Споживання їжі — також процес, і він потребує певних зусиль. Недарма найсильнішими м’язами нашого тіла є жувальні м’язи. Якщо десь на планеті причаїлися кровопивці, більші від кажана, то це нащадки стегозаврів, відомі тим, що будучи більш ніж сім метрів завдовжки, мали мозок розміром з волоський горіх. Бо ж яким тупаком потрібно бути, щоб, убивши козу, випити з неї пару літрів крові й полишити тушу! Окрім того, економія на мозку неминуча, адже він потребує чимало енергії, а її чупакабрі є на що витрачати. Смоктати кров з мертвої тварини — непросте завдання. Справжні кровосисні тварини (кліщі, блохи, комарі, клопи, воші) не зацікавлені в убивствах. Адже допоки жертва жива, їжа струменить по її жилах, тільки рота підставляй. З мертвої здобичі потрібно ту кров ще якось висмоктати, тобто витратити енергію на те, щоб отримати енергію. Отож, чупакабра і Дракула в реальності були б наділені маленьким мозком і величезними щоками. І худі, як трясця.
Якби чупакабра існувала, то була б з великими щоками, маленьким мозком і виснажена.
«Чупакабра, Дракони та Вовкулаки. Чому вимерли істоти, які ніколи не жили»
Смоктання крові — не єдина чудернацька властивість чупакабри. Подібно до сюжету казки «Брехач і підбрехач» Меделін Толентіно мала спільника — свого чоловіка Хосе Мігеля Аґосто, який додав подробиці, невідомі сценаристам «Особини». Він підмітив здатність потвори акуратно відсікати й забирати із собою геніталії здобичі. Тож пуерториканського монстра можна було іменувати кастраціокабра — «та, що оскопляє козлів». Також пан Аґосто вказав на здатність чупакабри впливати на людей за допомогою телепатії. Дивно, що такими непересічними особливостями надалі знехтували наступні «очевидці» в різних куточках світу. Патологічний потяг до геніталій козлів так і залишився у спогадах Хосе Мігеля Аґосто.