Десь десять астронавтів проєкту «Аполлон», які відірвалися від орбіти Землі й літали на Місяць, мали унікальну можливість розглядати планету звідти, звідки представники нашого виду її ще не бачили. Кілька з них розповідали, що цей досвід змінив їх дуже глибоко й надовго. Вигляд тієї «блакитної цятки», підвішеної в нескінченній чорній порожнечі, стирав національні кордони на мапах і робив Землю маленькою, вразливою, винятковою і дорогоцінною.
Едгар Мітчелл, який повернувся з Місяця з місією «Аполлон-14», пережив, за власними словами, містичний досвід, а конкретно — савікальпа самадхі, у якому его зникає, зустрівшись з безмежністю Всесвіту під час медитації на об’єкт — у цьому випадку на планету Земля.
«Найбільшою радістю було повернутися додому, — пригадував астронавт. — Через вікно своєї кабіни я бачив через кожні дві хвилини Землю, Місяць, Сонце і всю панораму небес. Це було могутнє, всепереможне переживання».
«І раптом я усвідомив, що молекули мого тіла, молекули мого космічного корабля, молекули тіл моїх товаришів були спроєктовані, виготовлені в якомусь стародавньому поколінні зір. [Я пережив] бурхливе відчуття єднання, зв’язаності... Не було ніякого “вони й ми”, а було “Це я! Це воно все, воно все єдине”. І це супроводжув захват, відчуття “Боже мій, ого, оце так!” — осяяння, одкровення»*.
Сила цього нового погляду — того самого погляду, який Стюарт Бренд після ЛСД-трипу на даху в Норт-Біч 1966 року так наполегливо намагався поширити в культурі, — стала поштовхом для сучасного екологічного руху, а також для формування «гіпотези Геї»: уявлення про Землю та її атмосферу як про єдиний живий організм.
Я думав про цей «ефект огляду з висоти», коли розмовляв з учасниками псилоцибінових випробувань, особливо з тими, хто подолав залежність після психоделічної мандрівки — можна сказати, у внутрішній космос. Кілька добровольців розповідали: вони подивилися на власне життя з нової відстані, точки огляду, з якої все, що колись здавалося страшним, тепер бачилося меншим і легшим, зокрема й залежність. Це звучало так, ніби психоделічний досвід викликав у багатьох з них ефект погляду з висоти на картини власного життя. Завдяки цьому відбулося зрушення у світогляді та пріоритетах, яке допомогло відпустити старі звички — інколи навіть надзвичайно легко. Один давній курець висловив це такими простими словами, що я ніяк не міг повірити: «Куріння стало неважливим, то я й покинув».
Винахідник ЛСД Альберт Гоффман випробовував ефект нововідкритої молекули на собі. Згодом він розповідав про свою поїздку на велосипеді після одного з дослідів — незабутню.
Netflix
Пілотним дослідженням відвикання від паління, у якому брав участь цей чоловік (Чарльз Бессант, і він не курить уже шість років), керував психолог Метью Джонсон, учень Роланда Ґріффітса в Університеті Джонса Гопкінса, де це випробування й відбувалося. Джонсону ледве за сорок. Як і Ґріффітс, він біхевіорист і вивчає «оперантне научіння» (або ж «обумовлення») в пацюків і тому подібне. Джонсон високий, стрункий, вугластий, носить акуратно підстрижену чорну борідку й великі ботанські ретро-окуляри в чорній оправі, що робить його трішки схожим на радіоведучого Айру Ґласса. Психоделіками він цікавиться ще зі студентської лави: тоді читав Рам Дасса й дізнався про Гарвардський псилоцибіновий проєкт, але не міг навіть уявити, що колись доведеться працювати з ними в лабораторії.
«Десь у глибині свідомості я знав, що колись захочу досліджувати психоделічні сполуки, — розповів мені Джонсон під час першої зустрічі в його кабінеті в Гопкінсі, — але думав, що це буде десь у віддаленому майбутньому». Але невдовзі після появи в докторантурі Університету Гопкінса, куди 2004 року прийшов вивчати фармакологію, він «дізнався, що в Роланда є цей засекречений псилоцибіновий проєкт. Усе склалося просто ідеально».
Джонсон брав участь у перших псилоцибінових випробуваннях лабораторії: був провідником на кількох десятках сесій і допомагав обробляти дані, а 2009 року почав власне дослідження. Проєкт для курців передбачав кілька сесій когнітивно-поведінкової терапії, а тоді дві чи три дози псилоцибіну для п’ятнадцяти курців-добровольців, які хотіли кинути палити. Це було так зване відкрите клінічне дослідження без плацебо, тож усі знали, що отримають саме псилоцибін. Добровольці мали перестати курити ще до сесії з псилоцибіном: через певні інтервали вони здавали аналізи на рівень оксиду вуглецю, щоб підтвердити, що дотримуються умов експерименту й не повернулися до шкідливої звички.
Дослідження було крихітним за масштабом і не рандомізованим, однак його результати вражають, особливо з огляду на те, що куріння — одна з тих залежностей, які найважче подолати. Дехто каже, що відмовитися від тютюну навіть тяжче, ніж від героїну. Через шість місяців після психоделічних сесій 80 відсотків учасників визнали такими, що не курили. Через рік цей показник знизився до 67 відсотків, але це все ще вищий показник успішності, ніж у найкращих нині доступних терапій. (Зараз триває значно більш рандомізоване дослідження для порівняння ефективності псилоцибінової терапії з нікотиновим пластирем.)
Як і в дослідженнях для онкохворих із симптомами тривожності, тут також добровольці з найповнішим містичним досвідом показали найкращі результати: вони змогли, як Чарльз Бессант, покинути звичку.
Після бесід з онкологічними пацієнтами, перед якими постала перспектива смерті, людьми, які пережили неймовірний досвід — зустрічалися зі своїми хворобами чи подорожували в підземному світі, — мені було цікаво, як псилоцибін діє там, де на кону стоїть не так багато. Які мандрівки переживають звичайні люди, які просто сподіваються відмовитися від поганої звички, і з якими осяяннями повертаються?
Галюциногенні гриби були і є важливими в релігійних практиках масатеків, корінного народу Мексики. Вони називають їх «плоттю Бога».
Netflix
Навдивовижу банальними, як виявилося. Не те щоб їхні мандрівки були банальні: псилоцибін переносив їх у різні кінці світу, в різні історичні періоди, у відкритий космос. Але інсайти, з якими вони поверталися, були вкрай буденними. Еліс ОʼДоннелл, шістдесятирічна літредакторка родом з Ірландії, насолоджуватися «свободою потрапити куди завгодно» протягом своєї мандрівки. Вона відростила пір’я і могла перелітати в часі до різних періодів європейської історії, тричі помирала, бачила, як її «душа переходила з тіла до поховального вогнища, яке пливло на плоті по ріці Ганг», і опинялася «на краю Всесвіту, де стояла й дивилася на світанок творіння». Жінка «з упокоренням» зрозуміла, що «все у Всесвіті має однакову важливість, зокрема й ми самі».
Метт Джонсон називає ці осяяння «шо-моментами» й каже, що вони часто трапляються серед учасників його досліджень і їх аж ніяк не варто вважати неважливими. Курці чудово усвідомлюють, що їхня звичка шкідлива для здоров’я, огидна, затратна й непотрібна, але під впливом псилоцибіну це знання набуває нової ваги, стає «чимось, що вони відчувають нутром і серцем. Такі інсайти стають переконливішими, тривкішими, про них важче не думати. Ці сесії позбавляють людей розкоші бездумності» — нашого стану «за замовчуванням», у якому можуть процвітати шкідливі звички й залежності.
Звісно, ця реконтекстуалізація давньої звички не відбувається просто так: безліч людей приймали псилоцибін та курили собі й далі. Якщо це трапляється, то тому, що відмова від шкідливої звички стає урочистим наміром сесії, і терапевт інтенсивно підкріплює цю інтенцію на підготовчих зустрічах до сесії й під час інтеграції вже опісля. Терапевт ретельно моделює «сет» психоделічної мандрівки — це дуже нагадує те, як шаман використовує свій авторитет і театральну майстерність, щоб максимально посилити сугестивну силу «ліків». Тому дуже важливо розуміти, що «психоделічна терапія» — не просто лікування психоделічним препаратом, а радше форма «психоделічно-асистованої терапії», як завжди наголошують багато дослідників.
Майкл Поллан усе професійне життя писав про стосунки людей з їжею і з рослинами зокрема. Потім він зацікавився іншими рослинами.
Netflix
Але чим пояснити незвичайну владу тих досить звичайних інсайтів, з якими добровольці поверталися зі своїх подорожей? «Такого не буває із жодним іншим препаратом», — підкреслює Роланд Ґріффітс. І справді, після більшості психотропних досвідів ми повністю свідомі (а часом і соромимося) несправжності того, про що думали і що відчували під дією препарату. Хоча ні Ґріффітс, ні Джонсон про це не згадують, зв’язок між «побачити» й «повірити» може пояснити це відчуття справжності. Дуже часто під дією психоделіків наші думки стають видимими. Це не зовсім галюцинації, бо суб’єкт часто цілком і повністю усвідомлює, що видимий образ насправді не перед очима. Проте ці візуалізовані думки надзвичайно конкретні, яскраві, а тому запам’ятовуються.
Це цікаве явище, яке досі не пояснила нейронаука, хоча нещодавно з’явилося кілька цікавих гіпотез. Коли нейронауковці, які досліджують зір, використовують фМРТ, щоб отримати зображення активності головного мозку, вони бачать, що поведінки — усе це лише посилюється тиранією его й вигаданими цим его незмінними наративами про наші стосунки зі світом. Тимчасово поваливши цю тиранію і перевівши розум у незвичайно пластичний стан (який Робін Каргарт-Гарріс назвав би станом підвищеної ентропії), психоделіки (за допомогою вмілого терапевта) дають нам нагоду запропонувати нові, конструктивні сюжети про его та його стосунок до світу. І ці сюжети навіть можуть залишитися з нами.
Цей вид терапії дуже відрізняється від того, до чого ми звикли на Заході, бо вона ні чисто хімічна, ні чисто психодинамічна, тобто не вимикає ні мозок, ні розум. Чи готова західна медицина застосувати таку радикально нову — і стародавню — модель для ментальної трансформації? Це питання залишається відкритим. Джонсон визнає, що лікарі й дослідники, безпечно проводячи людей крізь викликаний психоделіками пороговий стан свідомості, де свідомість дуже відкрита до навіювання, «відіграють ту саму роль, що й шамани або старійшини».
Сама ідея застосовувати психоделічний препарат для лікування залежності не нова. Корінні американці давно використовують пейот і в ритуалах, і для лікування алкоголізму — цього лиха, яке принесла поява білої людини. Виступаючи на конференції Американської психіатричної асоціації 1971 року, психіатр Карл Меннінгер сказав, що «пейот не шкодить цим людям... Це краща протиотрута від алкоголю, ніж усе, що досі пропонували місіонери, біла людина, Американська медична асоціація чи державна система охорони здоров’я».
Корінні народи Америки тисячоліттями використовували кактуси пейот і вачума (останній цілком легально росте собі в Каліфорнії).
Netflix
Тисячі алкоголіків пройшли лікування ЛСД та іншими психоделіками у 1950–1960-х, хоча донедавна важко було сказати щось конкретне про результати. Якийсь час цю терапію вважали достатньо ефективною, щоб вона стала стандартним лікуванням від алкоголізму в Саскачевані. Клінічні звіти були дуже позитивними, але більшість офіційних досліджень проводили з неналежним дизайном і незадовільним контролем (там, де про дизайн і контроль узагалі можна вести мову). Результати виявилися особливо позитивні там, де дослідження виконували співчутливі терапевти (а надто терапевти, які самі мали досвід вживання ЛСД), а особливо негативні — після недосвідчених експериментаторів, які давали конячі дози пацієнтам, не звертаючи уваги на сет чи сетинг.
У даних панував повний хаос до 2012 року, коли метааналіз, у якому було поєднано дані шести найкращих рандомізованих контрольованих досліджень 1960–1970-х (за загальною участю понад п’ятисот пацієнтів), виявив і підтвердив статистично надійний і клінічно «значущий позитивний вплив на зловживання алкоголем» від єдиної дози ЛСД, і ефект цей тривав до шести місяців. «Зважаючи на докази позитивного впливу ЛСД на алкоголізм, — підсумовують автори, — дивує, чому цю терапію загалом залишають поза увагою».
Відтоді психоделічна терапія для лікування алкогольної та інших залежностей переживає скромне й поки що обнадійливе відродження як в університетських дослідженнях, так і в різних підпільних застосуваннях. У пілотному випробуванні Університету Нью-Мексико, яке провели 2015 року, група з десяти алкоголіків отримувала псилоцибін разом із «терапією для підсилення мотивації» — типом когнітивно-поведінкової терапії, розробленої спеціально для лікування залежності. Сама собою психотерапія мало вплинула на вживання алкоголю серед учасників, але після псилоцибінової сесії пити вони стали значно менше, і ці зміни трималися впродовж тридцяти шести тижнів наступних спостережень. Керівник проєкту Майкл Боґеншутц бачить сильну кореляцію між «інтенсивністю переживання та впливом» на вживання алкоголю. Результати з Університету Нью-Мексико стали достатньо перспективними, щоб було дозволено набагато масштабнішу другу фазу випробувань із залученням ста вісімдесяти добровольців. Ці дослідження Боґеншутц зараз проводить у Нью-Йоркському університеті спільно зі Стівеном Россом і Джеффрі Ґассом.
«Алкоголізм можна розуміти як духовний розлад, — сказав мені Росс на першій зустрічі в кімнаті для сесій. — З часом людина втрачає зв’язки з усім, за винятком алкоголю. Життя втрачає сенс. Під кінець не залишається нічого важливішого за пляшку: ні жінка, ні діти... Зрештою, не залишається нічого, чим пияк не готовий був би пожертвувати».
Саме Росс і розповів мені історію Білла В., засновника «Анонімних алкоголіків», як він зав’язав з алкоголем після містичного досвіду від беладони, а в 1950-х намагався запровадити ЛСД у спільноті АА. Здавалося б, застосування наркотику в боротьбі за тверезість суперечить здоровому глузду. Та це цілком має сенс, якщо подивитися, як надійно психоделіки здатні викликати духовні прориви, а також формувати переконання (яке лежить у центрі філософії АА), що, перш ніж сподіватися на одужання, алкоголік має визнати свою «безпорадність». Філософія АА не дуже високої думки про людське его та, як і психоделічна терапія, прагне перенести увагу алкозалежного з власного «я» на якусь «вищу силу», а також на підтримку від спільноти — почуття взаємопоєднаності.
Те, що людина може так змінити погляд на себе за відсутності будь-якої зміни в обставинах, здається і обнадійливим, і сумним. Пригадую експеримент, про який мені розповідало кілька дослідників синдрому залежності, з якими я спілкувався, — так званий «Парк пацюків». У галузі досліджень наркозалежності добре відомо про те, що піддослідні пацюки у клітці, де є доступ до наркотиків, швидко стануть наркозалежними. Вони натискатимуть важелі, які дають доступ до наркотиків замість доступу до їжі, і часто доводитимуть себе до загибелі. Проте набагато менше відомо, що якщо клітку «збагатити» можливостями для гри, взаємодії з іншими пацюками, а також природними умовами, то ті самі тваринки повністю ігноруватимуть наркотики й ніколи не стануть залежними від них. Експерименти з парком для пацюків підтверджують уявлення про те, що схильність до залежності можуть викликати не так гени чи хімічні сполуки, як особиста історія й оточення.
А тепер з’явився клас речовин, можливо, здатних змінити те, як ми досвідчуємо особисту історію й оточення, і не важливо, наскільки зубожілі чи болісні вони. «Світ для вас — в’язниця чи ігровий майданчик?» — ключове питання, яке Метт Джонсон засвоїв з експерименту з парком для пацюків. Якщо залежність — це радикальне звуження поля зору, поведінки й емоційного репертуару, то психоделічна мандрівка має потенціал зняти ці обмеження, зробити людину відкритою до можливості зміни. Треба лише розвалити, а тоді збагатити своє внутрішнє довкілля.
Є слово, яке дуже добре передає відчуття і астронавтів «Аполлона», і добровільних учасників псилоцибінових мандрівок: «трепет». Ця людська емоція, мабуть, допомагає сплести в одне ціле розрізнені нитки психологічних пояснень тих дослідників психоделіків, з якими я спілкувався. Від молодого психолога з Алабамського університету Пітера Гендрікса, який випробував псилоцибін у терапії кокаїнозалежних, я вперше почув, що переживання трепету може дати психології ключ для пояснення здатності психоделіків змінювати глибоко вкорінені патерни поведінки.
Поллан почав серйозно вивчати психоделічні речовини вже після 60 років. У молодості він навіть викинув свій запас грибів (про що тепер шкодує).
Netflix
«Люди із залежністю знають, що завдають собі шкоди — своєму здоров’ю, кар’єрі, соціальному добробуту, — але вони часто нездатні побачити, як їхня поведінка шкодить іншим». Залежність, крім усього іншого, — це ще й радикальна форма егоїзму. Один із викликів у лікуванні залежного — змусити його подивитися ширше за всепоглинний егоїзм залежності, поведінки, яка почала визначати його ідентичність і те, як він проводить свої дні. Відчуття трепету, на думку Гендрікса, може це зробити.
Гендрікс згадав у розмові дослідження психолога з Берклі Декера Келтнера — до речі, його доброго друга. «Келтнер вважає, що трепет належить до основних людських емоцій і розвинувся в нас тому, що підтримує альтруїстичну поведінку. Ми — нащадки тих, кому переживання трепету здавалося блаженством. Адже біологічний вид виграє́ від емоції, яка змушує нас відчувати себе частиною чогось значно більшого за себе самих». Цим «більшим» може бути соціальний колектив, природа загалом чи світ духів, але це щось достатньо могутнє, щоб змусити нас відчути мізерність свою і свого вузького егоїзму. «Трепет викликає відчуття “маленького его”, і це зміщує нашу увагу від індивідуального до групового й до загального добра».
У лабораторії Келтнера в Берклі провели цікаву серію експериментів, які свідчать, що після навіть відносно легкого переживання трепету (як-от під час споглядання верхівок дерев високо над головою) люди більше схильні допомагати іншим. (В експерименті, проведеному в евкаліптовому гаю на території кампусу Берклі, учасники одну хвилину мали дивитися або на дерева, або на фасад будівлі неподалік. Тоді до них наближалася підіслана людина, вона спотикалася, розсипаючи по землі олівці. Ті з присутніх, які дивилися на дерева, зазвичай швидше допомагали, ніж ті, завданням яких було дивитися на будинок.) В іншому досліді виявили: коли попросити людей намалювати себе до і після перегляду зображень природи, які навіюють трепет, то автопортрети після перегляду займатимуть набагато менше місця на папері. Схоже, переживання трепету може бути чудовим антидотом від егоїзму.
«Тепер у нас є фармакологічний спосіб викликати справді глибокі переживання трепету», — зазначив Гендрікс. Трепет у пігулці. Для наркомана, зайнятого лише собою, «справжнім блаженством може стати відчуття належності до чогось більшого й величнішого за себе, відчуття відновлення зв’язку з іншими людьми» — з тканиною соціальних і сімейних стосунків, які завжди страждають від наркоманії. «Дуже часто залежні починають усвідомлювати ту шкоду, якої завдають не лише собі, а й близьким. Саме це часто стає джерелом мотивації змінитися: відновлене відчуття з’єднаності й відповідальності, а ще — позитивне переживання дрібності власного “я” у присутності чогось більшого».
Поняття трепету, зрозумів я, може допомогти з’єднати кілька тих крапок, які я назбирав за подорож країною психоделічної терапії. Ще не зовсім ясно, причиною чи наслідком ментальних змін під дією психоделіків стає відчуття трепету. Так чи інакше, трепет часто фігурує у феноменології психоделічної свідомості, зокрема містичного досвіду, ефекту огляду, самотрансцендентності, збагачення внутрішнього світу й навіть генерування нових сенсів. Як пише Келтнер, нездоланна сила й загадка трепету такі, що цей досвід не піддається легкому тлумаченню в межах звичного мислення. Розхитуючи ці концептуальні рамки, трепет здатний змінювати наш розум.