Майдан був революцією проти старих правил. Уся «домайданна історія» була зав’язана на корупційну ренту. Коли Майдан переміг, боротьба з корупцією стала ключовою. Ми отримали багато інструментів для того, щоб зробити владу прозорою, зокрема й окремий [антикорупційний] суд. Сьогодні, якщо хтось піде на держслужбу, то їхні ненароджені діти теж будуть politically exposed persons, і їм будуть неохоче відкривати рахунки в банках.
Перемога Майдану співпала з анексією Криму, вторгненням на Донбас. З’явився ще один табір людей, які поставили в пріоритет не програти у війні. І зараз ці два табори входять у клінч. Люди, які пріоритезують боротьбу з корупцією, вважають, що іншої етики не існує. [Для них] усі інші — це злодії та шахраї.
У 2014–2015 роках я сам був в «антикорупційному таборі». Але з часом зрозумів, що в кризові моменти, особливо під час війни, багато процесів не можуть бути прозорими. Наприклад, є ринок зброї. Країни, які можуть продавати нам зброю, поділені на кілька типів: ті, хто готовий продавати й розміщувати наші замовлення у себе на заводах (умовно, Велика Британія, Франція); ті, хто не готові ані продавати, ані виробляти для нас (Угорщина чи Сербія); і ті, хто готові продавати, але не напряму, а через посередників.
Наприклад, у 2023 році, коли ми були на Запорізькому напрямку, нам привезли вистріли для «Градів», які, судячи з маркування, з Пакистану. Їхній шлях в Україну був непрямим. Правила, за якими ми будуємо систему державних закупівель у мирний час, не завжди будуть працювати у воєнний час.
У 2022 році, коли все потрібно було «на вчора», нам усе продавали тільки за стовідсотковою передоплатою. Постачальник боїться, що завтра нашу країну захоплять росіяни й залишок грошей ніхто не перерахує. Тож доводиться брати на себе ризики та вирішувати, чи готова держава підписувати контракти на таких кабальних умовах і за такими цінами, чи ні. Якщо не готова — тоді військо не отримає того, що йому потрібно.
У нашій країні антикорупція продається найкраще. Цей товар готові купувати всі — і глядач, і слухач. Колись мій колега Михайло Дубинянський сказав, що вітчизняний попит на боротьбу з корупцією — це переліцьований вимір класової боротьби. Адже наша країна багато десятиліть існувала в колоніальному статусі в Радянському Союзі, де завжди була тема класової боротьби. Ми цю тяглість успадкували.
Після того як Україна відновила незалежність, ми вже не можемо не любити багатих так, як у Радянському Союзі. Але якщо сказати, що людина — корупціонер, у тебе зʼявляється легітимний привід для того, щоб її не любити.
Якщо хтось почне розповідати мені про економічний, інформаційний чи антикорупційний фронт — я буду дуже дратуватись. Це привласнення армійської легітимності. Фронт у нас у країні може бути лише один — той, на якому можна загинути. Усе інше — не фронт. Якщо ви хочете тримати щось економічне — тримайте економічний тил. Хочете тримати щось інформаційне — тримайте інформаційний тил. А фронт залиште людям, які ведуть бій.
У мене є свій маленький секрет, як тримати кукуху цілою. Це жити з дуже невисоким рівнем очікувань. Я міг би сказати, що очікую від суспільства солідарності, етики, що люди не будуть гратися у stolen value, не будуть привласнювати армійські терміни й так далі. Але я розумію, що це буде. І якщо заздалегідь прийму, що в цьому суспільстві мене багато що буде дратувати, то мені буде набагато легше.
Те, наскільки тобі легко живеться у житті, залежить від того, як ти любиш і як ти ненавидиш. Можна любити ковровими бомбардуваннями, а ненавидіти адресними санкціями. А можна навпаки. Моя стратегія — перша: любити масово, а ненавидіти адресно.
Коли у 2024 році українська армія заходила на територію Курської області, ми не бачили нічого з того, що бачили, коли російська армія заходила в українські міста у 2022-му. Ми не бачили цивільних, які зупиняють українські танки, як це було на Чернігівщині. Ми не бачили людей, які виходять на мітинги, як це було на Херсонщині.
Це найкраща ілюстрація того, чим відрізняється автократія від демократії. Перше, що намагається зробити автократ, коли захоплює владу, — атомізувати суспільство. Він намагається розформувати профспілки або підпорядкувати їх державі. Твій патріотизм повинен бути санкціонований державою. Не дай Боже, ти будеш патріотом без дозвільного квитка від держави. Такі люди ніколи не обʼєднаються для того, щоб заперечити твоє право на владу.
Але коли в таку країну приходить ворог, виявляється, що ти відучив людей не тільки від солідарної політичної дії, але й від будь-якої низової солідарної дії. Наприклад, коли українська армія прийшла на територію Курської області, виявилося, що росіяни не здатні ані обʼєднуватися, ані демонструвати своє незадоволення. Вони не здатні до волонтерства чи якоїсь несистемної допомоги власній армії.
Це фантастичний контраст з усім тим, що ми бачили й досі бачимо в українському суспільстві. Тому що демократія, попри всі свої недоліки та вади, створює у частини громадян відчуття, що вони є акціонерами своєї держави. І коли на твою країну нападають, ти як акціонер ідеш захищати своє.
Російське суспільство — це суспільство цинізму, який переміг. Вони не мають цінностей, у які б щиро вірили й за які були б готові чимось жертвувати. У цьому сенсі російська пропаганда дуже відрізняється від радянської. У радянської пропаганди бодай був якийсь ціннісний набір. Не знаю, наскільки фейковий, але він був: дружба народів, інтернаціоналізм, захист пролетаріату. Радянський Союз виходив на світовий ринок пропаганди зі своїм набором пропозицій. Сучасна Росія не пропонує власний набір цінностей на експорт. Її єдина пропозиція полягає в тому, щоб демонтувати цінності інших. Вона не каже: «Ми кращі за вас». Вона каже: «Ви нічим не кращі за нас».
Повну версію розмови дивіться на ютуб-каналі «Бабеля».