Росіяни викрали їх під час окупації Київщини. У полоні вони познайомились. А через чотири роки їх разом повернули в Україну під час обміну. Історія Олексія Ковтуна й Олександра Кучая

Хронологія полону Олександра Кучая

21-річний Олександр мешкав у селищі Прибірськ, за тридцять кілометрів від Чорнобиля. У березні 2022 року в селі зник зв’язок, мешканці опинились в ізоляції. Поміж місцевих ходили чутки, що звʼязок можна зловити в селищі Оране, але був нюанс — до нього вісім кілометрів. Тож Олександр і ще чотири хлопці вирішили ризикнути й пішки рушили туди лісами. Вони дістались селища, зловили зв’язок, почитали новини й повертались додому. За кілька кілометрів від дому їх зустріли російські військові.

Вони почали перевіряти телефони та документи хлопців. У телефоні Олександра знайшли фото з колонами російської військової техніки — за це й зачепилися. Росіяни вирішили, що хлопці — ДРГ (диверсійно-розвідувальна група). Вони переговорили між собою і покликали свого головного на псевдо «Турист». «Прийшов нарваний дядько, — згадує Олександр. — Нас одразу поклали обличчям у землю, лякали автоматами, клацали затворами».

Російський блокпост у селищі Оране.

Скриншот / Youtube

Скриншот / Youtube

Далі хлопцям пообіцяли ще одну перевірку, після якої їх мали б відпустити. Але замість цього росіяни повезли їх до мосту через річку Прип’ять (у Чорнобилі), де на той час, за словами Олександра, вони розгорнули щось на кшталт штабу. Там почалися допити з побиттям. Російські військові питали, на кого хлопці працюють, кому надсилали фото і де розташовані українські позиції. Олександр із друзями не мали відповідей на ці запитання.

Після допитів хлопців посадили в автівку, зав’язали очі та руки й сказали, що везуть на розстріл. Зрештою їх привезли до Білорусі, де на них чекала ще одна перевірка. «Нас прийняв більш-менш адекватний чоловік, — розповідає Олександр. — Він глянув телефони й сказав: “Зачем вас сюда привезли, если у вас ничего нет?” Потім ще вибачився, але додав, що не зможе нас відпустити». У Білорусі хлопці пробули одну ніч. Вранці їх повезли до Росії.

Усі вони опинились в СІЗО № 2 Брянської області. Їх зустріли «прийомкою» — побиттям, через яке проходять новоприбулі полонені. Після цього повели в «баню»: тридцять секунд під холодною водою, а тоді — у камеру. Хлопців розвели по різних камерах. «Перший день я був сам, — пригадує Олександр. — Потім до мене завели ще одного цивільного. У нього була дуже сильна інфекція, у Гостомелі його тримали в холодильному приміщенні. На другий день його забрали до лікарні». Згодом людей в камері було вже шестеро: четверо цивільних і двоє військових.

У самому СІЗО Олександру не пояснили, за що його затримали — офіційного обвинувачення він так і не почув. У всіх «документах» його просили ставити підпис як свідка у справах про «воєнні злочини України проти Росії». Деяких бранців з камери росіяни формально все ж засудили.

Хронологія полону Олексія Ковтуна

19-річний Олексій разом із сім’єю жив у Бучі. Російські військові розгорнули свій блокпост за 500 метрів від їхнього будинку. На початку березня росіяни вже навідувалися до родини — перевіряли, чи не переховуються у них українські військові. Переконавшись, що ні, пішли далі. Одинадцятого березня, коли Олексій повертався додому повз той самий блокпост, його зупинили. «Причиною було те, що я нібито підозріло виглядаю, — пригадує він. — Казали, що я в чорному одязі й ніби належу до якогось угруповання».

Далі була стандартна перевірка телефону. У ньому росіяни знайшли фото розбитої російської техніки та прильотів. Олексія роздягли й почали оглядати тату — чимало з них можна було асоціювати з військовою тематикою, хоча хлопець не служив. Після цієї перевірки Олексію сказали, що додому він уже не піде. Йому натягнули на голову шапку, зв’язали руки й залишили «чекати».

Згодом до Олексія привели ще одного цивільного — 26-річного Артура, якого затримали дорогою з магазину. Причина була та сама: фотографував наслідки обстрілів. Усю ніч хлопців тримали в гаражі одного з приватних будинків. «Нам сказали, що зранку вони змінюють позицію і нас відпустять», — згадує Олексій.

Та зранку їх знову кудись привезли. «Навколо було чутно багато техніки, голосів, — розповідає Олексій. — Вони різали дерева, окопувались». Згодом Олексія та Артура кинули в метрову яму — просто викопану в землі, розміром приблизно півтора на два метри. Потім почалися допити. Олексія поставили на коліна і питали, де розташовані українські позиції. Коли він казав, що цивільний, його били, душили ременем, імітували розстріл. «Мені прощупали ліктьовий суглоб, — згадує Олексій, — потім взяли дерев’яну палицю і кілька разів сильно вдарили. Рука стала фіолетовою». Це був його перший допит.

Коли Олексія викликали вдруге, йому сказали, що в телефоні знайшли важливий контакт. Його били, допоки не з’ясували, що це був не його телефон — він належав Артуру. Після цього Олексія знову відвели в яму, а на допит забрали Артура. «Спочатку я чув крики, — згадує Олексій. — Потім вони стихли. За кілька годин його закинули в яму як мішок». За його словами, стан Артура був критичним: численні травми, скривавлене обличчя, судоми. «Вночі він ще був живий, але вже не при тямі, — додає Олексій. — Ішов сніг. Я до нього притулився, щоб трохи зігрітися». На ранок Артур помер.

Зранку приїхали люди в чорній формі — схожі на спецпідрозділ, більш «офіційні». Вони забрали Олексія й відвезли до Гостомельського аеропорту, де утримували інших викрадених цивільних. Звідти його перевезли до Білорусі, а далі — одразу до Росії. Фінальною точкою стало Брянське СІЗО № 2.

Так виглядає Брянське СІЗО № 2 зсередини.

vk.com

vk.com

Як й Олександру, офіційного обвинувачення Олексію так і не висунули. У всіх документах він проходив лише як «свідок». «До нас кілька разів приїжджав уповноважений з прав людини, — розповідає Олексій. — Він казав, що для росіян і цивільні, і військові — однакові. Ми всі — “лица, препятствующие СВО”. Ще від себе натякав, що вважає мене корегувальником чи навідником».

У Брянському СІЗО Олександр та Олексій так і не перетнулися. Обоє кажуть, що попри постійний контроль, побиття за дрібниці та їжу, замість якої нерідко була холодна не кип’ячена вода, це місце здавалося «лояльним» лише в одному сенсі — як порівняти з тим, що чекало їх далі в Тульській колонії.

У Тульській колонії Олександр та Олексій зустрілись

13 травня 2023 року хлопців вивезли з Брянського СІЗО. «Полонені думали, що буде обмін «всіх на всіх», — згадує Олександр. — В’язницю спустошували». Утім, замість обміну їх етапували до Тульської колонії. Там Олександр та Олексій опинилися в одній камері — разом зі ще 22 полоненими, цивільними й військовими. Це була найбільша камера в колонії.

Священники Російської православної церкви освячують територію Тульської колонії.

vk.com

vk.com

Дружити в полоні забороняли. Перший рік росіяни не дозволяли навіть обмінятися кількома словами. Якщо через відеокамери або отвори бачили, що хтось із кимось розмовляє, могли вивести з камери й побити. Тому доводилося постійно маскуватися. «Там були сліпі зони, які не потрапляли на камеру, — уточнює Олексій. — Ми туди відходили й могли трохи переговорити».

Так із часом хлопці й потоваришували. «Льоша був трохи розбалуваний, — каже Олександр. — Він багато чого не цінував. Тому я почав його виховувати як старший брат». Олексій описує Олександра як дисциплінованого і більш жорсткого за характером хлопця, який справді став йому старшим братом. Разом вони почали займатися спортом — навіть склали графік тренувань і намагалися його не порушувати. «Коли зовсім накривало, я відтискався по 400 разів — і ставало легше», — розповідає Олексій. Такі тренування допомогли йому розробити руку, яку росіяни травмували ще під час перших допитів «на ямі».

З часом росіяни теж змирилися, що полонені в одній камері не можуть постійно мовчати — головне було не робити це голосно і не сміятися відкрито. «Льоша був мудрішим за старших чоловіків, — додає Олександр. — Бо коли ти смієшся, можна хоча б трохи відвернути обличчя від камери. А вони робили це так, ніби спеціально на камеру. Після такого вигрібали всі».

Як кажуть хлопці, у полоні вони знайшли багато друзів, з якими говорили про родину, і щодня вірили, що обмін от-от настане. Триматися допомагала й можливість писати рідним листи. Щоправда, як згодом виявилось, доходили не всі листи. Нечасто приходили й відповіді з дому. Олексій добре пам’ятає перший лист від матері. У ньому вона написала: «Сподіваюся, я передала тобі з генами свою силу і життєлюбність». Олександр отримав першого листа від мами у 2025 році. Каже, що до того моменту вже подумки «всіх поховав».

Олександр та його мама.

З особистого архіву героїв

Олексій та його мама.

З особистого архіву героїв

Умови в Тульській колонії

Як розповідають хлопці, у Тульській колонії перший час їм не дозволяли навіть присісти — вони постійно стояли. Вночі полонених могли розбудити будь-коли, після чого вони мали стояти до ранку. Побиття стали системними. «За перший місяць у Тулі мене побили більше, ніж за 14 місяців у Брянську, — уточнює Олексій. — Нас били як собак».

Наглядачів колонії бентежили й татуювання хлопців: через них проводили окремі допити. Полонених змушували підходити до дверної фіртки камери й вигукувати будь-що «для розваги». «Ми мали казати щось типу «я підарас», — розповідає Олексій. — Якщо відмовлялись, могли вивести й побити. І більшість хлопців через страх погоджувались це робити».

Усе залежало від вертухаїв, але, як уточнюють хлопці, у Тульській колонії «лояльних» не було. Найбільше їм запам’ятався наглядач із позивним «Академік». Тричі він майже вбив полонених. Якось один з полонених замість того, щоб тримати руки за спиною, завів їх поперед себе. «Академік» це побачив і одразу мовчки вивів його з камери. «Проходить буквально п’ять хвилин, відкривається камера, викликають двох людей і кажуть: “Заносьте”, — пригадує Олександр. — Ми його заносимо, а він у конвульсіях і без тями».

Пощастило, що в камері був військовий з медичною освітою. Він одразу почав надавати допомогу — робив штучне дихання, масаж серця. Серце полоненого зупинялося двічі. Зрештою його вдалося врятувати. Пізніше виявилось, що в чоловіка після удару дубинкою по потилиці стався інсульт.

Крім різних методів побиття, росіяни застосовували електрошокер, іноді набирали повне відро води, в яке полонених занурювали на кілька хвилин. «Мене якось дуже сильно побили, а потім поклали мокру ганчірку на обличчя й обливали водою, — пригадує Олександр. — Ти не можеш дихати, ти просто задихаєшся». Ще росіяни погрожували сексуальним насильством. «Мене один раз змусили зняти штани, — ділиться Олексій. — І почали тикати черенком від лопати між сідниць».

Потім по колонії пройшла настанова не чіпати полонених. Олександра якось викликав до себе старший по колонії. Він сказав, що якщо той хоче, аби все й надалі було «спокійно» і щоб його швидше обміняли, він має доносити на інших. Олександр відмовився. Після цього його як «покарання» перевели в іншу, двомісну камеру. Там він сидів із хлопцем, якого вже знав раніше, але було видно, що його психічний стан сильно похитнувся. «Він щодня просто стояв біля мене і плакав, — розповідає Олександр. — Бувало, що він видирався на решітку на вікнах і кричав: “Я русский гражданин, отпустите меня”. Ще місяць-два, і я б цього не витримав».

10 березня 2026 року в Тульську колонію № 5 правозахисники та представники російської тюремної служби приїхали з перевіркою після скарг ув’язнених на погані умови, відсутність лікування і порушення їхніх прав.

vk.com

15 квітня до колонії знову навідались із подібним візитом.

vk.com

У цій камері Олександр перебував 6 місяців — аж до самого обміну. Олексій за той час остаточно втратив віру в обмін.

Обмін і повернення додому

Перед обміном у колонії зазвичай усе відбувалося за одним сценарієм: хлопців викликали в кабінет, до них приходив пропагандист і брав інтерв’ю. Він запитував полонених, як вони ставляться до росіян, до української влади та що вони планують робити після полону. А вже за кілька днів після цього хлопців везли на обмін. Так сталося і з Олександром та Олексієм.

Десятого квітня всіх, кого мали обміняти, вивели з колонії та завели в порожнє приміщення. «Мене завели в те приміщення, а одразу за мною завели Сашу, — пригадує Олексій. — І я одразу до нього обійматися. Я йому завжди казав, що якщо нас мінятимуть, то ми поїдемо в одній партії».

Одинадцятого квітня друзі нарешті опинилися вдома. Окрім батьків і друзів, Олексія зустрічав його двоюрідний брат. На початку повномасштабної війни його теж взяли в полон росіяни — він служив у Територіальній обороні Харкова. Його обміняли у 2024 році, нині він продовжує службу.

Олександра зустріла найрідніша людина — мама. Уже вдома він дізнався трагічну звістку: на десятий місяць його полону від інсульту помер батько.

Зараз хлопці продовжують спілкуватися. Вони важко проживають обстріли, дивуються цінам і тому, як змінився світ за ці чотири роки. Попри це в кожного вже є плани на майбутнє. Після обміну Олексій поступово повертається до звичного життя: ходить у тренажерну залу, читає книжки, зустрічається з рідними та друзями — каже, за ці роки він пропустив надто багато. Серед найближчих планів — поїхати до сестри, яка зараз живе в Німеччині. У майбутньому він хоче переїхати до Києва, займатися творчістю і, можливо, опанувати професію тату-майстра.

Олександр теж будує плани, але далеко наперед не загадує. Зараз для нього головне — відновити здоров’я, більше часу приділити мамі, а також дочекатися з полону двох троюрідних братів, які потрапили туди разом із ним. Він переконаний, що в російсько-українській війні «вже немає переможців».