Василь Вишиваний — спадкоємець імператорської династії, надія сім’ї, український полковник, гей, авантюрист і шпигун. Тімоті Снайдер написав його біографію — а ми публікуємо з неї уривок

Козацьке минуле було віддаленим не тільки в часі, а й у просторі. Більшість легіонерів були галичанами, а на Галичині козацтва ніколи не існувало. Донедавна пошанівок до козацького минулого виявляли цілковито умоглядно. У Габсбурзькій монархії, у світі кавʼярень, університетів і урядових бюр, засновники Українського легіону — усі вони були інтелектуалами — постійно вказували на те, що козацький героїзм міг би стати прикладом, пробудити гордощі в нації, яку вони намагалися створити. А нині легіонери були в Україні, на Січі, де таборували серед примар. Вільгельм писав про те, що «має велику радість поміж нами, що саме нам випало щастя перебувати на цих знаменитих землях». Вони з Легіоном вирушали в призахідні прогульки до старовинних фортець і хрестів, що вінчали кургани. Вояки легко піддалися на чар романтичної ідеї, мовляв, минуле можна відродити, а відтак люди, яких поглинула історія, воскреснуть.

Та їхній командир Вільгельм знав, що історії недостатньо. Габсбурзька політика полягала в розбудові української нації, а для цього треба було діяти тут і тепер. Вільгельм був на Січі, щоб перетворити селян, які розмовляли українською мовою, на українське селянство. Він називав цю політику «українізація». Як він зауважив: «Є два розвʼязання: або ж вдасться моїм ворогам провести русифікацію, або ж вдасться мені здійснити українізацію». Українська нація, яку будував Вільгельм, не була тотожна тодішній українській державі — маріонетки німців, що покладалися на російських чиновників. Натомість Вільгельм мав візію майбутнього, де вся широка країна стане схожою на малу площу, де перебував архикнязь зі своїми вояками. На цих крихітних теренах довкола Січі Вільгельмові належало поквапно побудувати Україну.

Політика, до якої вдавався Вільгельм, нагадувала дії, які чинили націєтворці всіх часів і народів: позитивна дискримінація, пропаганда у пресі й романтична історія. Він перевіряв походження чиновників і заповнював сільські управи українцями. Він використовував пресу, щоб поширювати ідеї про національне визволення, а ще заснував часопис, який мав проукраїнське спрямування. Він вірив, що прийдешні покоління повинні сприймати світ інакше, ніж їхні батьки, тож наказував офіцерам навчати школярів. Його Легіон братався з місцевими селянами й ототожнював їх з Україною. Братання набувало різних форм. Деякі були регламентовані: Вільгельмові жовніри писали й ставили численні пʼєси для тамтешніх авдиторій. Що другого тижня аматорський театр УСС давав вистави в місцевій стодолі. Як пригадував Вільгельм, «по виставі були танки, і наші хлопці весело танцювали з тамошніми дівчатами до ранку».

Тож Україна народжувалася у стодолі — утім, християнство теж зʼявилося на світ у хліві. Вільгельм, який поширював ідеї української нації, що єднала людей по обидва боки габсбурзько-російського кордону, відіграв роль і в політиці, покликаній покінчити із задавненою християнською схизмою. Україна, яка споконвіків була пограниччям між Сходом та Заходом, між православʼям та католицизмом, стала традиційною лабораторією, де випробовували церковні союзи. Спроба, що відбулася у XVI столітті, замість союзу створила нову, «уніатську» Церкву, яка підпорядковувалася Ватикану, але служила літургію на православний манір. У ХІХ столітті Габсбурґи підтримали цю Церкву, погодилися давати освіту священникам і назвали її греко-католицькою. До ХХ століття греко-католицизм перетворився на національну релігію українців у Габсбурзькій монархії.

Саме митрополит Андрей Шептицький, якого Вільгельм за кілька місяців до того вітав у Львові, перетворив Греко-католицьку церкву на українську національну інституцію. Тепер, 1918 року, Шептицький мав великі плани. Він прагнув навернути православних вірян із колишніх теренів Російської імперії до греко-католицизму: так він повернув би їх у лоно Католицької церкви й покінчив би зі схизмою. Якби українці з Російської імперії навернулися до греко-католицизму, Габсбурґам було б легше контролювати Україну, адже центр цієї Церкви містився у Львові, у Габсбурзькій монархії.

Андрей Шептицький відрядив бельгійського священника-редемпториста Франца Ксаверія Бонна, щоб той супроводжував Вільгельма. Бонн, як і кілька інших редемптористів, прийняв греко-католицький обряд та українську національну ідентичність. В Україні він був постійним Вільгельмовим супутником. Обоє швидко збагнули, що нема сенсу намагатися похапцем запроваджувати греко-католицизм. На сході України українською вірою було православʼя, тож балачки про католицизм чи греко-католицизм збивали людей з пантелику. Вільгельм із Бонном з’ясували, що місцеві українці, замість зацікавитися західною вірою, прагнули і собі навернути Вільгельма у православʼя!

Ще вони виявили, що українці йшли за Вільгельмом, попри його католицьке віровизнання, адже архикнязь був втіленням революційного провідника, якого вони прагнули. Здавалося, Вільгельм розумів, що для українських селян власність важила більше, ніж релігія чи національність. В окупаційній зоні, де верховодив Вільгельм, селяни зберігали за собою землю, яку впродовж революційного 1917 року відібрали в поміщиків. Вільгельм не дозволив Українській державі повернути землі попереднім власникам і, якщо було потрібно, персонально давав місцевій знаті відкоша. Він навіть зупиняв габсбурзьку армію, що намагалася проводити продовольчі реквізиції. Селяни, які протистояли реквізиціям у сусідніх регіонах, почали прибувати до Вільгельмової зони. Архикнязь навіть давав прихисток партизанам, що захищали селян від габсбурзьких збройних сил.

Легенди про ставлення Вільгельма до селянської власності ширилися всією Україною, і він став кимось на зразок Робіна Гуда з королівської родини. Габсбурзька адміністрація у Києві з тривогою зауважувала, що Вільгельмова Січ перетворилася на «пункт призначення для всіх невдоволених елементів з України». Те, як він причарував усіх невдоволених окупацією, помітили. Військових бентежило, що «серйозні люди» в колах українських політиків розглядали кандидатуру Вільгельма на роль короля України. Німці теж непокоїлися через «усе більшу популярність ерцгерцога Вільгельма, відомого серед людей як князь Василь».

Німеччина ненавмисне допомогла Вільгельмові зібрати на Січі ще більше українських вояків. Німецька армія, яка в березні та квітні 1918 року окупувала стратегічно важливий Кримський півострів на півдні, наказала українському підрозділові — Запорозькому корпусу — забиратися геть. Невдовзі після перевороту Скоропадського, який трапився 29 квітня, командири Корпусу побоювалися, що німці просто-напросто розпустять їхній підрозділ. Тож вони вирушили на Січ. Як і галичани з Українського легіону, офіцери Запорозького корпусу були віддані козацькій традиції. «Запорозький» означає «розташований за порогами» — це покликання на Січ. Запорожці з виголеними головами, озброєні кривими шаблюками, напускали значно більшого страху, ніж їхні обкладені підручниками короткозорі галицькі колеги. Запорожці носили свої шаблі до церкви й не знімали їх навіть на сповіді. Вони пояснювали, що лезам теж є що нести у сповідальню, ймовірно, так воно й було.

На початку травня 1918 року Січ стала міфічним тлом для небувалої зустрічі українських військових зі сходу та заходу. Раніше того місяця запорожці запросили Вільгельма та його Легіон на банкет. Полковник Всеволод Петрів пригадував першу зустріч своїх східноукраїнських вояків із вродливим ерцгерцогом: «Своєрідна група: масивні наші хлопці, чубаті типові українські лиця, а між ними породисте обличчя архикнязя, молоденького та щупленького тоді хлопчика, з русявим волоссям і голою верхньою губою, в австрійськім однострою та мазепинці». Вільгельм справив чудесне перше враження. Хлопці розповіли Петріву, що ерцгерцог із власної ініціативи заговорив до них, що розділяв їхні гризоти щодо політики, що знав їхню країну і розмовляв їхньою мовою. Найприкметніше, військові відчули, наче він — один з них. «Теж простий який, як наші хлопці!» — здивовано казали вони. Чоловіки не помилялися. Вільгельм був чарівливим і тактовним, не мав у собі й крихти омани чи лукавства.

Невдовзі відбувся ще один банкет, упродовж якого українські вершники вразили Вільгельма показом кавалерійських маневрів. Запорожці вважали себе козаками, тож зберігали традиції козацької кінноти. Типовим козацьким викрутасом було схопити із землі шапку, женучи коня галопом. Козаки звисали з боку скакунів, щоб вдати мертвих чи щоб ухилитися від куль і стріл. Деякі могли навіть їздити догори дриґом. Вони спроможні були на повнім скаку розвернутися в сідлі задом наперед. Вільгельм, якого в огороджених парках батьківського маєтку вчив верхової їзди товстун-поляк, ніколи не бачив нічого подібного на ці карколомні трюки в широких степах. Архикнязь і тут легко знаходив спільну мову з військовими й радо пив пиво з місцевими селянами.

Вільгельм показував українцям, що він — один з них, а отже, може правити ними. Такого висновку дійшли й українські воїни. Під час одного зі своїх зібрань вони всадовили Вільгельма на троні, який привезли з Криму, і носили його туди-сюди, гукаючи «Слава!». На іншій зустрічі Вільгельмові подарували козацьку шапку і довгий повстяний плащ, який козаки називали буркою. Як і багато елементів української культури, слово «бурка» має мусульманські корені. І хоча сучасні араби називають буркою верхній одяг, що всуціль покриває жіноче тіло, в Україні так називали опанчу, яку носили звитяжці та воєводи. Зодягнувшись у бурку і надівши смушкову шапку, Вільгельм став князем Орієнту Європи, як здавна мріяв. Здавалося, що його дитячі мрії про схід і молодече прагнення українського престолу ось-ось втіляться. Побачивши Вільгельма в такому уборі, чоловіки стали жартувати про те, щоб «коронувати» архикнязя.

Колега полковника Петріва, полковник Петро Болбочан і собі мав на умі належну коронацію. Познайомившись із Вільгельмом, Болбочан запропонував Петріву використати архикнязя, аби спекатися Гетьманату під німецькою протекцією. Чоловік поцікавився, чи бува не «зробити маленький путч та проголосити гетьманом всієї України Василя Вишиваного». Він пропонував запровадити конституційну демократичну монархію. Вільгельм підписав би демократичну Конституцію, яка втратила б чинність, коли можна буде провести прозорі вибори.

Двоє східноукраїнських полковників ознайомили Вільгельма зі своїм планом. Вільгельм дав їм туманну відповідь і 9 та 11 травня телеграфував імператорові Карлу, прохаючи поради. Карл у відповідь наказав Вільгельмові продовжувати вести проукраїнську політику, але не робити нічого, що могло б загрожувати союзу з Німеччиною чи надходженню продовольчих поставок. Не можна було діяти похапцем. Якщо Габсбурґ посяде трон, а тоді втратить його, це дискредитує усю династію. Найголовніше було обрати слушну мить. Вільгельмові не слід було «чинити вирішальних дій», принаймні «тимчасово».

Якщо не враховувати Вільгельмового театрика, габсбурзька окупація південного сходу України була провальною. Вільгельмові вдалося представляти себе як українця і захищати селян. Решті офіцерів пощастило значно менше. Загалом армія не мала способів демонструвати добру волю, зате мала нагальну потребу зібрати побільше продовольства. Габсбурзькі солдати, яких спершу вітали як визволителів, тепер в очах місцевих людей стали грабіжниками. Селяни не хотіли приймати за своє зерно та худобу габсбурзькі гроші, а російські рублі нічого не коштували. Хлібороби ховали зерно в ямах. Залізничники оголосили страйк. Габсбурзькі військові наказали українським поліцаям палити села, де господарі опиралися реквізиціям. Вояки, і самі голодні, зʼїдали більшість зібраної їжі. За умовами «Хлібного миру» Україна пообіцяла до літа доставити Центральним державам мільйон тонн їжі. Вони отримали менш ніж десяту частину. Й оскільки український уряд не дотримав обіцянки, Габсбурґи й собі порушили слово. Таємний протокол до «Хлібного миру», відповідно до якого в обмін на зерно належало створити українські коронні землі в межах Габсбурзької монархії, спалили в німецькому Міністерстві закордонних справ.

Спалення сіл і договорів не допомогло втихомирити Україну. Селяни-повстанці віднаходили лідерів (іноді — більшовиків), які навчали їх партизанських тактик. Досить типовий габсбурзький звіт, датований червнем 1918 року, описує убивство двох жандармів у селі й розплату — повішення 13 селян. У липні залізничного чиновника пограбували, звʼязали й залишили на колії. Габсбурзькі та німецькі вояки не могли знайти винних. Того ж місяця, щоби пацифікувати село, габсбурзькі солдати вдалися до артилерії. Вони більше не могли відрізнити партизан від усіх інших, а каральні заходи, спрямовані на цивільних, лише підштовхували більше молодих чоловіків до лісу, до лав спротиву окупантам. До серпня габсбурзька військова розвідка повідомляла що «вбивства землевласників, поліцаїв, чиновників та інші ворожі акти тероризму проти вояків Центральних держав є звичною річчю».

Іноді протистояння із селянами набувало направду гротескних форм — наприклад, в останній день травня у селі Гуляйполе. Габсбурзьких вояків перемогли в бою й оточили, тож солдати сховались по кількох будинках. Одного послали, щоб здатися. На очах в інших його знеголовили й розчленували. Решту викурили з будинків і стратили. Каральна акція Габсбурґів закінчилася смертю 49 людей — невідомо було, чи вони хоч якось причетні до інциденту. Габсбурзькі офіцери не дуже тямили в місцевій політиці, тож їм рідко вдавалося точно встановити особи ворогів. Того разу вони вважали, що партизани були більшовиками, хоч насправді Гуляйполе було гніздом анархістської ватаги.

Габсбурзькі офіцери ставилися до України як до вулкана напередодні виверження. Якщо залишитися в Україні, то спротив тільки посилиться. Вийти з України означало спровокувати масове насильство. Габсбурґи побоювалися, що якщо Центральні держави покинуть ці краї, євреїв і землевласників чекають масові розправи. Вільгельмова політика, здавалося, тільки погіршувала цю моторошну ситуацію. Він захищав селян від реквізицій та допомагав партизанам протистояти власній армії. Архикнязь навіть прихильно ставився до анархістів-убивць із Гуляйполя і зауважував, що його пращур, Рудольф, заснував династію, покладаючись на схожі методи. Звісно, габсбурзька окупаційна адміністрація сушила собі голову над тим, що виробляв молодий ерцгерцог. У середині червня керманич габсбурзьких сил прямо спитав у Вільгельма, що він собі думає, але той відмовився відповісти відверто. Габсбурзькі дипломати писали до імператора і благали, щоб він відкликав Вільгельма з України.

Німецькі союзники були невдоволеними. Щойно їхні війська ступили на українську територію, вони отримали від розвідки звіт про змову, метою якої було всадовити Вільгельма на український трон. Спершу німці відмахнулися від цієї звістки, але ігнорувати свідчення на її користь, які все накопичувалися, ставало складніше і складніше. У березні, перед прибуттям Вільгельма, німецькі дипломати слушно виснували, що Габсбурґи «прагнули досягнути широких політичних цілей на півдні України». А 13 травня німецькі військові зауважили, що «думка про персональне єднання з Україною» — цебто українське королівство на чолі з Габсбурґом — «не покидає численних австрійських голів». Того самого дня німецькі дипломати звітували, що Вільгельм радо стане наступником їхнього гетьмана — а той був при владі лише два тижні.

Загроза, яку становив Вільгельм, захопила німців зненацька. Він був Червоним князем, членом панівного класу, що скористався революційним моментом, аби впровадити радикальну соціальну і національну політику. Звісно, німці розуміли, що більшовики, яких вони прогнали з України, можуть розраховувати на підтримку невдоволених їхньою гнобительською політикою. Вони досхочу наслухалися більшовицької пропаганди на радіо. Ще німці мали доступ до телеграм більшовиків, бо політичні комісари, зокрема Йосип Сталін, не завдавали собі клопоту вдаватися до шифрів. Тож більшовизм німців не здивував. Але вони не готувалися до лівого монархізму, до існування Габсбурґа, який, принаймні в дрібному масштабі, виконував більшовицькі обіцянки для втомленої від війни та окупації країни: давав їй землю, мир і національне визволення.

Дисклеймер: «Червоний князь» вийшла друком українською в колаборації видавництва «Човен» і видавництва «Локальна історія».