На деокупованих територіях люди живуть із тими, кого вважають зрадниками і колаборантами. Чи можливо їх примирити? Відповідає медіаторка, яка збирає їх за одним столом

Як ви розумієте, що громаді потрібна допомога, — люди приходять до вас самі чи ви пропонуєте свої послуги?

Ми почали працювати з громадами давно, ще до повномасштабного вторгнення. У нас є контакти щонайменше в десяти областях, зокрема в наближених до лінії фронту. Є спеціалісти, які аналізують ситуацію в громаді, і певний набір індикаторів, на які ми звертаємо увагу.

Далі ми вже безпосередньо спілкуємося з людьми — вони мають представляти різні групи. Якщо ми говоримо про деокуповані громади, то це мають бути люди, які повернулися, а також ті, хто залишився в окупації, зокрема комунальники, представники МНС та інші. Так ми отримуємо багатошарову картину, яку між собою називаємо «паспортом конфліктності громади». І коли ми бачимо, що є прихована напруга і взаємні претензії, пропонуємо допомогу, бо самі люди часто не знають про такі інструменти, як діалог.

А як ви пояснюєте загальну мету — це про об’єднати суспільство чи щось інше?

Мета — це жити в громаді далі всім разом, враховуючи різний досвід кожного. Зазвичай після кількох таких індивідуальних зустрічей люди готові до спільних професійних фасилітованих діалогів.

Люди, з якими ви спілкуєтеся на самому початку, — як ви на них виходите? Через місцеву владу?

Ми виходимо через теплі контакти, через людей, які нас знають у громадах, і потім у них питаємо, кого б вони могли ще порекомендувати. Довіра в цій справі дуже важлива. Я особисто виїжджаю на такі зустрічі і знаю місцевий контекст.

Як ви формуєте групи, чи є у вас якісь квоти?

У нас є критерії відбору учасників і основний принцип інклюзивності, тобто ми включаємо в групу всіх зацікавлених, хто має досвід окупації чи повернувся додому. Це і представники медичної сфери, і освіти, поліція і МНС, які не встигли виїхати. Також це бізнес, який продовжував працювати, волонтери, у певних громадах — священники. Загалом група — це 12—15 людей, не більше.

У нас були сімʼї, які залишались в окупації, а їхні рідні в цей час воювали на боці України. Були родичі цивільних полонених, яких полонили під час окупації.

Як люди, що мають претензії одне до одного, реагують на початку?

Перед загальною зустріччю ми проводимо по дві зустрічі з кожним учасником, пояснюємо, як все відбуватиметься, питаємо про очікування, яка в них мотивація. Є люди, які не хочуть брати участі в діалогах, бо хочуть усе забути.

Зазвичай яка мотивація в учасників?

В основному — «мені цікаво, чому він так вчинив», або «мені цікаво, чому вони продавали за російські рублі той хліб, молоко чи ще щось». У тих, хто повернувся, є своя мотивація — вони хочуть продовжити жити в громаді. У когось — це бажання очистити своє імʼя, репутацію, аргументувати і пояснити свої дії. І основна мотивація у всіх — щоб не бути в соціальній ізоляції.

Коли люди опиняються поруч, в одному приміщенні, наскільки вони вороже налаштовані? Чи здатні вони чути одне одного?

Спочатку завжди шалена напруга, і вона триває не одну зустріч, кілька. Спершу люди діляться на своїх і чужих, ображають одне одного, звинувачують. Але це абсолютно нормально — конструктивний діалог можливий лише після того, як учасники випустять пару. Потім починається етап, який ми називаємо «міряння болем». Тобто одні кажуть, що їм було складніше в окупації, наприклад, брати пенсії в російських рублях тощо, а інші кажуть, що їм було складніше залишити свій дім, все своє життя і поїхати. А далі вони вже намагаються почути і зрозуміти історію кожного і почати говорити одне з одним.

Скільки таких зустрічей ви проводите з однією групою?

Від трьох до пяти-шести, які відбуваються протягом пів року або навіть року.

Можете згадати якісь історії, що найкраще ілюструють лінії розколу?

Ліній розколу в громадах дуже багато: виїхав — не виїхав, співпрацював з росіянами — не співпрацював. І це питання не лише про колаборацію з юридичного погляду. Наприклад, жінка пекла пиріжки і носила росіянам на блокпости. Чому вона так робила? Або був випадок, коли люди після окупації їздили в Бєлгородську область і купували там генератори за російські рублі. У громаді не було світла, тож вони купували і привозили людям. Тепер їх звинувачують у тому, що вони вели бізнес із росіянами. А вони відповідають, що так допомагали громаді, купували ліки діабетикам і ще щось необхідне. Або більш складні історії, коли здавали адреси родин атовців.

А як люди реагують на пояснення тих, кого вважають колаборантами? Вони їх чують, приймають?

Спочатку — завжди різко. А коли заглиблюються, проговорюють, чи можна було вчинити інакше, чи можна було вижити, якщо відмовити росіянам, — тоді вони якось зближуються. Були випадки, коли люди казали, що це все наклеп і вони нічого не робили. Коли це було щиро, це бачили, і коли люди просто виправдовувались — це теж видно.

Але тут я хочу зауважити, щоб не було надмірних очікувань від діалогу: якщо спитати мене, чи відбувається після діалогу примирення, я точно відповім «ні». Діалог — це не магічна пігулка, це тільки можливість почути іншу точку зору і спробувати зрозуміти мотивацію і потреби іншої людини.

Які маркери показують вам, що діалог вдався? Якими люди мають вийти після роботи в групі?

Ми з колегами написали методичні рекомендації про те, що може бути ефективним фасилітованим діалогом. Ми чітко зазначали, що в нас можуть бути короткострокові результати, середньострокові — через декілька місяців, і довгострокові. Позитивним результатом ми називаємо, коли люди знімають ярлики «колаборанти», «зрадники». Якщо вони йдуть по вулиці й вітаються, коли бачать одне одного. А довгостроковий результат — знизити напругу в громаді, не допустити «самосуду», щоб люди відмовились від протиставлення «ми — вони».

Чи бувають випадки, коли діалог не спрацьовує? Коли люди в групі взагалі не чують одне одного?

Так, звичайно. Наприклад, діалог припиняється, якщо група вирішила, що в них тупикова ситуація і не варто нічого далі обговорювати. Це також результат діалогу.

Що відбувається після діалогу?

Часто громади просять продовжувати спільні зустрічі або вирішують відпочивати разом. Наприклад, одна з громад, яка, на жаль, втратила територію, вирішила продовжувати зустрічатись — люди відродили спортивні гуртки, знайшли місце для тренувань у Харкові і тепер так зустрічаються: приходять на футбол, баскетбол чи якісь інші спортивні ігри. Інші домовились проводити раз на місяць дні громади, на які вони зʼїжджаються з усього Харкова і області. У деяких окупованих громадах прокинувся волонтерський рух, люди разом плетуть сітки, допомагають військовим, відкривають хаби і проводять різні заходи, щоб молодь не виїздила.

А громади, які не втратили територію, — як у них справи після діалогу, є запит на спільні активності?

У таких громадах часто дуже змінюється структура самої громади. От, наприклад, Балаклійська громада. Там небезпечно, але туди приїхали люди з Ізюму чи з Купʼянська — це вже така внутрішня міграція. Там є запит на обʼєднання громади. Крім того, додається інший фокус — відновлення громади, побудова підземних шкіл. Це робота над тим, як залишити молодь у громаді і повернути людей.

Діалог може бути елементом перехідного правосуддя. Чи може він стати ефективним інструментом примирення після деокупації?

Примирення — це тривалий процес. Діалог може бути елементом чи одним з інструментів цього примирення. Але треба мати на увазі, що після завершення війни ми можемо очікувати на повернення людей у Запорізьку, Харківську, Херсонську, Миколаївську області. І це будуть люди не з Європи, а з території Росії, які опинились там не з власної волі. За нашою інформацією, це кілька мільйонів людей, зокрема молодь, яку вивезли батьки. Багато з них хочуть повернутись і жити в Україні. І з цим може бути складно. Нам точно знадобляться діалогові процеси, і варто вже зараз думати, як налагоджувати звʼязок із цими людьми.