Понад 120 тисяч школярів живуть у безпечних регіонах України, але навчаються у школах дистанційно — і це погано. Змінити ситуацію не дозволяє тиск нардепів і ГО, а також страхи, упередження та надії

Чи насправді багато дітей-ВПО не відвідують місцеві школи?

Так, особливо в західних і центральних регіонах. Тут лише приблизно 20% дітей-ВПО відвідують місцеві школи, у Тернопільській області — 15%. Краща ситуація у Києві та Київській області, Запорізькій та Сумській областях: тут у школах вчаться майже 40% таких дітей від загальної кількості ВПО у відповідній області.

Варто взяти до уваги, що статистика МОН враховує учнів і на дистанційному, і на очному навчанні. Кожна дитина в Україні може мати тільки один шкільний акаунт, неможливо мати реєстрацію у двох ліцензованих МОН школах одночасно.

А в чому проблема? Хіба дистанційне навчання — це погано?

Дистанційне навчання є важливим і незамінним для дітей, які опинилися на тимчасово окупованих територіях України. Ті з них, хто вчиться в українських школах дистанційно, мусять робити це потай, адже російська влада за це переслідує. Навчання в українській школі загрожує їхнім батькам увʼязненням, а їм самим — «усиновленням» і депортацією до РФ.

Крім того, дистанційне навчання необхідне на прифронтових територіях, де поблизу немає шкіл або через постійні обстріли відвідування школи є небезпечним — навіть якщо там є укриття, дорога до школи є щоденним ризиком.

Проте загалом міжнародні та українські дослідження твердять, що дистанційне навчання є неефективним. Воно є однією з основних причин освітніх втрат і просідання рівня знань. Це стало очевидним після пандемії 2020 року в усьому світі.

Втрати не є рівномірними: що бідніша сім’я, що довше тривало дистанційне навчання у тій чи іншій країні, то більші освітні втрати, особливо з математики. За деякими оцінками, один рік дистанційки потребує двох років надолуження освітніх втрат (з тьюторами тощо), за іншими — повернення до доковідних показників вимагатиме десятиліть.

Це підтверджують і результати PISA 2022 року, і результати загальнонаціонального тестування в Україні — усе стало гірше в усіх областях. В Україні невтішні результати PISA відображають, окрім наслідків ковіду, і велику війну. Особливий провал — у навичках читання. Якщо з математики та природничо-наукових дисциплін українці відстають від своїх однолітків з країн ОЕСР на півтора року, то з читання — майже на два з половиною.

Окрім освітніх втрат, страждають здоровʼя і соціальні навички. Підлітки «зависають» перед екраном після, а часом навіть під час занять (з іграми, соціальними мережами тощо) — загалом 39 хвилин на кожну годину навчання.

Чому ж тоді батьки роками залишають дітей на дистанційному навчанні? Це ж незручно.

Батьки, вчителі та учні, з якими поспілкувався «Бабель», вказують кілька причин, які часто накладаються одна на одну. Майже всі кажуть, що учні хочуть зберігати звʼязок з однокласниками і вчителями, триматися кола взаємної підтримки та розуміння. Інша розповсюджена причина — надія на швидке повернення: мовляв, навіщо привʼязуватися до місцевої школи, якщо скоро повернемося додому.

Деякі батьки бояться, що після повернення діти не зможуть навчатися у своїх старих школах, що для них не буде місць. Вікторія Топол працювала у Міністерстві освіти і науки, саме коли воно взялося за цю проблему. Вона розповідає про випадки, коли вчителі й директори шкіл підігрівали ці побоювання батьків і закликали їх лишатися на дистанційному навчанні.

Є причина дистанційки, про яку говорять неохоче — упередження до місцевих шкіл. Вони мають кілька причин.

По-перше, переконання, що місцеві школи гірші, ніж домашні. Часто так вважають і батьки, які виїхали за кордон. У більшості країн, де опинилися українські емігранти, відвідування місцевої школи є обовʼязковим. Для цього існують різні механізми — десь суворіші, десь слабші. Тенденція ж залишається: батьки намагаються зберігати звʼязок з рідними школами, навіть якщо це означає подвійне навантаження, а інколи пробують обійти місцеві вимоги.

По-друге, побоювання, що в місцевій школі дитину не приймуть і навіть ображатимуть. На цю тему є обмаль досліджень. Одне з небагатьох — дослідження освітнього середовища у Львівській області, яке показує, що проти попередніх років у 2025-му ставлення до дітей-ВПО суттєво покращилося (важливо зауважити, що в дослідженні самі ВПО — і батьки, і діти — становлять меншу частку опитаних). Батьки-ВПО в розмовах з «Бабелем» згадували окремі випадки зневажливого ставлення, переважно через мову, проте ніхто не називав це головною проблемою, яка впливає на вибір школи.

Подібні побоювання мають і батьки, які переїхали доволі недалеко від дому, а не, скажімо, з Харкова до Львова. У них такі ж самі мотивації та аргументи, що можна почути й у Львові.

Соціологиня Оксана Михеєва, професорка Київської школи економіки, досліджує проблеми переселенців і мешканців окупованих територій з 2014 року. Нещодавно вона проводила фокус-групи з дітьми мігрантів віком від 10 до 18 років. Усі вони згадували булінг у школах. Проте під час розмов виявилося, що жодна дитина з фокус-груп не стикалася із системним фізичним та емоційним насильством. Просто діти називали булінгом будь-яку сутичку, навіть одноразову. «Зараз багато уваги приділяють боротьбі з булінгом у школах, проте потрібно навчити [дітей] розрізняти звичну підліткову конфліктність і булінг», — коментує Оксана Михеєва.

Можливо, батьки мають рацію, і старі школи справді навчають краще, навіть дистанційно?

У деяких випадках це справді так: наприклад, якщо дитина вчилася у сильному ліцеї в Харкові, а родина переїхала в маленьке містечко.

Статистика в усьому світі демонструє перевагу шкіл у великих містах над школами в селах і містечках, так не тільки в Україні. Проте якщо подивитися на результати ЗНО і НМТ з математики (у випадку української мови будуть інші викривлення), то випускники шкіл навіть не Львова, а Львівської області традиційно посідають друге місце після Києва (він стабільно на першому). В Україні існують регіональні феномени, наприклад, високий рівень шкіл у Сумській області. Також не можна сказати, що школи в Харкові чи Дніпрі завжди сильніші, ніж у західних областях — треба дивитися результати тестів. Це можливо також перевірити у випадку кожної конкретної школи.

Хіба Міністерство освіти не може нічого змінити?

Насправді Міністерство освіти і науки зробило кілька спроб змінити ситуацію, проте вони нікому не сподобалися — ані депутатам, ані громадським організаціям, ані профспілкам. Міністру Оксену Лісовому ці спроби мало не коштували посади. Його наказ № 1112 був покликаний повернути дітей до очного навчання (щоправда, у не зовсім прозорий та доволі складний спосіб). Саме скасування цього наказу дозволило Лісовому залишитися в новому уряді Юлії Свириденко.

• У 2024 році МОН разом з Мінцифри запустили програму «Школа офлайн». Це програма повернення учнів до очного навчання.
• У серпні 2024 року МОН видав наказ № 1112, а у вересні — наказ № 1276. Вони регулювали мінімальну кількість учнів і паралельних класів, необхідних для того, аби школа могла продовжувати навчати дистанційно, і для переведення дітей на очне навчання за місцем фактичного проживання в деяких регіонах. Це означало закриття окремих шкіл, особливо в невеликих містах.

Так питання стало політичним. Проти наказу № 1112 виступили народні депутати, деякі громадські організації та Профспілка працівників освіти науки і освіти. За оцінками Профспілки, у разі ухвалення наказу понад десять тисяч учителів втратили би роботу.

Заступник голови Профспілки працівників науки і освіти Сергій Романюк пояснює, чому його організація виступала категорично проти наказу. Насамперед — це раптове і масове безробіття вчителів. У Профспілці, каже Романюк, розуміють, що демографічні зміни неминучі, проте «зараз цей процес іде плавно, ми створили мʼякий буфер».

Рішення, що пропонував МОН вчителям, які втрачають роботу у прифронтових областях (з різних причин), — увійти до кадрового резерву. Проте і це рішення Профспілку не задовільнило, адже вимагало би від учителів переїхати в інший регіон, де є вакансії, або втратити й роботу, і виплати.

Крім того, Романюк (інші громадські організації погоджуються) каже, що наказ суперечить Закону про освіту. За законом батьки мають право вибирати форму навчання для дітей.

Ну добре, що ж можна зробити?

Олеся Мандзюк, заступниця директора департаменту освіти та культури Львівської міської ради, розповіла «Бабелю», як вирішуватимуть проблему у Львові. Формально діти-ВПО на дистанційному навчанні не є відповідальністю міської чи обласної освіти, поки вони сумлінно відвідують заняття у своїй школі: система бачить як проблему лише пропуски, і тільки в цьому випадку інформує соціальні служби. На місцях просто немає інструментів, за допомогою яких дітей можна витягнути з дистанційки в ті чи ті форми соціалізації.

Тому Львівська міська рада разом з UNICEF Україна цього року запускає літні табори, в яких діти — насамперед ВПО, але не тільки вони — зможуть подолати освітні втрати з математики та української мови. «Витягнути дітей на світло» можливо лише в позашкільний час. Вийти на їхніх батьків планують через локальні медіа і соціальні мережі. UNICEF допоможе ресурсами, місто вкладеться у проєкт людьми.