Бідність — більш конкретне і вимірюване поняття, ніж багатство. Багатство відносне. Для когось — це величезна яхта за $150—250 мільйонів, для когось — можливість купити що завгодно і не думати про ціни. Бідність визначають цілком конкретно і роблять це двома способами.
- Абсолютна бідність: Світовий банк встановлює чітку межу — якщо людина живе на менш ніж $2,15 на день, вона вважається бідною. У світі за цією межею живуть понад 800 мільйонів людей. В Україні прожитковий мінімум у 2026 році — 3 209 гривень на місяць, це так само трохи більше двох доларів на день.
- Відносна бідність: Євростат вимірює її інакше. Бідним вважається той, чий дохід нижчий за 60% медіанного доходу в конкретній країні.
Гроші не роблять людей мудаками. Існує стереотип, що багатство обовʼязково псує характер і спокушає жадобою. Був навіть популярний експеримент: дослідники посадили людей грати в «Монополію» і запрограмували гру так, щоб конкретним людям постійно щастило. Гравці, які отримували перевагу, починали поводитись зухвало, глузувати з опонентів і забирати собі все печиво зі столу. Автор дослідження зробив висновок, що відчуття багатства і влади робить людей негідниками.
Але згодом науковці зібрали більше даних на більших вибірках і спростували цю теорію. Гроші самі по собі автоматично не змінюють людину на гірше. Характер змінюється тоді, коли ми потрапляємо в нову довготривалу соціальну ситуацію: отримуємо новий статус, владу, змінюємо оточення, починаємо споживати іншу культуру. Або ж гроші просто працюють як прожектор: підсвічують речі, які були закладені в людині від початку. З іншого боку, багаті часто стають філантропами та волонтерами, присвячують життя допомозі іншим. Чому це не притаманно небагатим людям? Бо у них немає часу і можливості працювати безкоштовно чи віддавати свої гроші — їх просто немає.
Демонстративне споживання і лайфхак від Катерини. Часто люди купують речі, на які обʼєктивно не мають грошей. Соціолог Торстейн Веблен назвав це демонстративним споживанням. Згадайте останні iPhone у київському метро. Всупереч класичній економіці, яка вчить, що раціональним є економити та оптимізувати витрати, люди купують люксові бренди, щоб належати до іншого соціального класу — не насправді, а суто візуально.
Щоб не стати жертвою маркетологів, які агресивно продають важкий люкс, Катерина радить свій лайфхак: уявіть бажану дорогу сукню чи сумку з бутика не в ідеальній вітрині, а на стіні в підземному переході метро. Або в звичайному супермаркеті. Якщо за таких умов ви б так само сильно хотіли її купити, то річ хороша, треба брати. Якщо ні — вітаємо! Ви врятовані.
Річ не в зарплаті, а в контракті. Економісти порівнюють людей за доходами та капіталом, а соціологи дивляться ширше і вивчають соціальні класи — комплекс грошей, влади, освіти та соціального оточення. Існує кілька класових схем.
- Британський соціолог Джон Голдторп створив схему з 11 класів, де головне — тип контракту. Люди, які працюють руками, мають погодинні контракти — відпрацював і отримав гроші. Умовні «білі комірці» мають сервісні контракти — це про довготривалу карʼєру та інвестиції в навчання і навички. За Голдторпом, керівники, топменеджери та власники бізнесу належать до вищих класів — № 1 або № 2.
- Марксист Ерік Олін Райт класифікує суспільство через призму стосунків влади. Він вивів поняття «суперечливого класу». Наприклад, найманий топменеджер знаходиться посередині: він не є власником бізнесу, але отримує зарплату за те, щоб обстоювати інтереси власників перед підлеглими.
Життя топменеджерів з абсолютно різних індустрій, наприклад, айтішника та ректора, насправді дуже схоже: вони однаково горять на роботі, вирішують чужі конфлікти і виснажуються. Вони можуть заробляти принципово різні гроші, але все одно належатимуть до одного класу — їх обʼєднує однакова рутина і щоденний досвід.