Український футболіст Сергій Петров народився у Криму, пів життя прожив на Волині — а загинув під Покровськом, воюючи за РФ. Ми реконструювали події, які цьому передували

1

Сергій Петров народився у Криму, в Євпаторії. Змалку грав у футбол у місцевих командах. У 2011 році до міста на тренування приїхала команда спортивного клубу «ВІК-Волинь» із Володимира. На таких зборах колективи з інших міст зазвичай проводять товариські матчі з місцевими командами. Під час одного з них тренер «ВІК-Волинь» помітив потенціал Сергія і запропонував йому місце у клубі. Так у 14 років Сергій сам, без батьків, поїхав в інший кінець країни, де жив і тренувався у футбольній школі-інтернаті. В 11 класі, у 2014 році, Петрова запросили до клубу «Волинь» в Луцьку, де його тренером став Віталій Кварцяний. Віталій неодноразово казав, що бачив у Сергія потенціал, який могли оцінити не всі українські тренери.

Віталій Кварцяний — колишній головний тренер і президент луцької «Волині».

Віталій Кварцяний / Instagram

Сергій Петров у 2015 році.

Sergey Petrov / Instagram

Коли у 2014 році Росія анексувала Крим, родина Сергія — батьки, брат, бабуся і дідусь — вирішила лишитися на півострові. Сергій час від часу навідувався до них. Оскільки він жив в Україні, то отримав український паспорт, а з огляду на кримську прописку — і російський, без якого приїжджати до Криму було неможливо. У 2014 році Сергій познайомився з майбутньою дружиною — рівнянкою Тетяною. За рік після початку стосунків він запросив її поїхати разом до Криму, щоб познайомити з родиною. Як розповідає Тетяна, у родині Сергія ніколи між собою не обговорювали, хто за кого — Україну чи Росію.

У 2018 році Сергій і Тетяна одружилися в Рівному. За рік у подружжя народився син Давид, а у 2021 році — донька Даніела. «Для дітей він завжди намагався купувати все найкраще, — розповідає Тетяна. — Дуже любив, коли Давид приходив до нього на тренування: після занять вони грали у футбол, просто бігали полем і ходили на дитячий майданчик». Родина була дружною.

З 2014 до 2021 року Сергій грав у шести українських футбольних клубах. Найбільших результатів він досяг у складі «Агробізнесу». Як розповідає головний тренер клубу Олександр Чижевський, запрошуючи Сергія, він певною мірою ризикував: попри талант, футболіст мав репутацію спортсмена, який порушує режим. За словами тренера, він також знав про проблеми Сергія з алкоголем й одразу чітко окреслив межу — якщо той питиме, у клубі його не триматимуть. І футболіст тримався.

З «Агробізнесу» Сергій пішов сам влітку 2021 року. Як каже Олександр Чижевський, футболіст вирішив «шукати кращої долі». За словами колишньої дружини, після «Агробізнесу» Сергій проходив розгляд у кількох футбольних клубах, велись перемовини. Колишній головний тренер «Волині» Віталій Кварцяний у 2025 році казав, що пропонував Сергія до «Динамо» і «Шахтаря», але домовитися не вдалося. «Він загубив себе нефутбольною поведінкою, але це був дуже сильний гравець», — наголошував Віталій.

Напередодні повномасштабної війни Сергій отримав пропозицію від білоруського футбольного клубу.

2

Уперше про повномасштабну війну родина Петрових дізналася саме від Сергія. За кілька днів до 24 лютого він поїхав до Білорусі, щоб приєднатися до білоруського футбольного клубу. Утім, перетнути кордон не вдалося через велику кількість військової техніки, яка вже була напоготові наступати. Повернувшись додому, Сергій сказав родині готуватися, бо ось-ось почнеться війна.

На той час родина мешкала в Рівному, неподалік аеропорту. Коли 25 лютого стався ракетний удар по самому аеропорту, у родині вирішили, що Тетяна разом із дітьми має виїхати до Німеччини, де жила її мати. Так вони і зробили. За місяць Сергій написав Тетяні, що його запросили у футбольну команду і він має їхати — куди саме та до якої команди, не уточнив.

Згодом виявилося, що насправді він виїхав у Крим. Відтоді звʼязок із Сергієм втратили всі його футбольні товариші. «Він сказав, що приїхав додому, що йому там добре і що він прийняв рішення пожити для себе, — згадує Тетяна. — Сказав, що ще не нагулявся і попросив дати йому свободу. Це було дуже важко сприйняти, адже в нас двоє дітей, і донька зовсім маленька».

Якими шляхами виїжджав Сергій — його колишня дружина не знає. Єдине, що він сказав їй про дорогу, — що виїжджав так, що не був упевнений, чи виживе. «У Криму він спочатку займався відновленням спортивної форми, а ще домашніми справами, адже його тато помер, — розповідає Тетяна. — Мама важкохвора, їй потрібна була допомога». Тетяна додає, що тоді не сприйняла виїзд Сергія як те, що він перейшов на російський бік. Вона вважала, що він просто шукає можливості продовжити футбольну карʼєру.

У вересні 2022 року Сергій почав грати за кримські футбольні клуби, однак у більшості матчів був на лаві запасних. У 2023 році він отримав пропозицію контракту від узбекистанського клубу Mash’al Mubarek і погодився. «Він був у захваті від команди, з його слів, у нього там добре складалося», — каже Тетяна. На початку 2024 року Сергій приєднався до іншого узбекистанського клубу — Kokand-1912.

Тетяну і Сергія офіційно розлучили у 2023 році. Усі ці роки Тетяна підтримувала з ним звʼязок, пропонувала йому приїхати до дітей, але він щоразу відмовлявся.

На початку 2025 року Сергій залишив Узбекистан і повернувся до Криму.

3

Чому Сергій залишив карʼєру в Узбекистані — точно невідомо. Його колишня дружина Тетяна відмовилася розкривати всі деталі, однак уточнила: в узбекистанському клубі Сергій виступав як українець, а в березні 2025 року в нього закінчився термін дії українського закордонного паспорта. Через це клуб не міг продовжити контракт, адже для цього Сергію потрібно було оновити документ, а до України він повернутися не міг. З футболістами з російським паспортом клуб контракт не підписував.

«Він телефонував мені, питав, чи можна оформити український паспорт за кордоном, — каже Тетяна. — Але потім у нього почалися проблеми з документами, і він взагалі не міг нікуди виїхати». Офіційного прощання Сергія з клубом не було, так само як й офіційного прощання клубу з ним. Повернувшись до Криму, Сергій кілька місяців грав в аматорській команді «Таврія-Енерго». Він отримав травму й без операції, найімовірніше, не зміг би продовжити футбольну карʼєру.

На початку літа 2025 року Сергій добровільно долучився до штурмового підрозділу армії РФ. Тетяна дізналася про це від знайомих, які надіслали їй фото колишнього чоловіка у військовій формі. Тоді вона написала йому сама. «Я прямо запитала, як він може прийняти таке рішення, адже по цей бік у нього діти, — розповідає Тетяна. — Сергій відповів, що по інший бік у нього мама, бабуся, брат. Також він написав фразу: “Це не ми такі, це життя таке”». Тетяна додає, що родина Сергія від війська відмовляла — та це було його свідоме рішення.

Відтоді вони спілкувалися лише один раз: Тетяна поцікавилася, чи в нього все добре, і Сергій відповів, що так. У своїх соцмережах він неодноразово публікував фото у військовій формі.

Наприкінці січня 2025 року Сергій загинув під Покровськом. В Україні про його смерть офіційно повідомили 15 лютого. «Про загибель мені сповістили його куми з Криму. Пізніше я сама звʼязалася з його сім’єю, — розповідає Тетяна. — Мені шкода його як людину і як батька моїх дітей. Але у моєму сприйнятті це зрада».

Сімнадцятого лютого Сергія поховали в Євпаторії.

4

Футбольні товариші Сергія, з якими він перетинався в різні періоди в різних клубах, кажуть, що ніколи не помічали за ним проросійських поглядів. За їхніми словами, Сергій завжди вважав Крим українським. Тетяна ж додає, що в їхній родині ніколи не порушували політичних тем.

Після анексії Криму Сергій продовжив спілкуватися з друзями, які залишилися на півострові. Один із них — друг дитинства Олексій Смирнов. Він трохи старший за Сергія і ще до 2014 року проходив службу в українській армії. Після окупації Олексій залишився у Криму й вступив до російської армії. Сергій похрестив його дитину та підтримував з ним стосунки до останнього.

Олексій і зараз служить у російській армії, проте, за словами Тетяни, безпосередньої участі в бойових діях проти України не бере. У 2022 році у «ВКонтакте» він підтримав дії Росії, а після загибелі Сергія опублікував допис памʼяті, назвавши його «героєм Росії».

Водночас чимало футболістів, з якими Сергій починав карʼєру в Україні, після 2022 року долучилися до українського війська. Серед них — Роман Годований, з яким вони разом грали за «Волинь». У 2023 році Роман загинув на Запоріжжі. Також Дмитро Задерецький — ще один вихованець «Волині», який жив з Петровим в одній кімнаті й на початку повномасштабної війни став на захист рідного Чернігова.

Зараз колишня дружина Сергія разом із дітьми проживає в Німеччині. Їхній син Давид минулої осені пішов у перший клас. У російсько-українській війні загинув двоюрідний брат Тетяни, який воював на боці України. У Тетяни зараз нові стосунки. Вона продовжує підтримувати звʼязок із родиною Сергія і каже, що готова допомогти їм, якщо вони цього попросять. «Я живу з надією, що колись Крим знову стане Україною, і діти зможуть відвідати місце, де похований їхній батько», — резюмує Тетяна.