Сорок сім років тому Іран був монархією — країною правив шах Мохаммед Реза Пахлаві. Він орієнтувався на Захід, співпрацював зі США, модернізував економіку й армію, але водночас правив авторитарно. Частина суспільства — релігійні діячі, студенти, ліві — вважали його режим корумпованим, залежним від Америки й відірваним від народу. Саме тому в 1979 році в країні спалахнула революція. Іранські військові були готові розігнати протести силою, але їх зупинила Адміністрація президента США Джиммі Картера.
Американці сподівалися, що падіння шаха призведе до демократії. Поза тим Білий дім вів таємні перемовини з лідером ісламістів — аятолою Рухоллою Хомейні. Західні дипломати тоді вважали Хомейні таким собі «іранським Махатмою Ганді» — за аналогією з індійським лідером, який був символом мирного опору. Вони вірили, що Хомейні залишиться духовним наставником і не претендуватиме на реальну політичну владу. Але щойно шах залишив країну, Хомейні обманув і західних союзників, і власну опозицію. Замість обіцяної свободи він установив ісламську теократію — державу, де закони, політика й повсякденне життя підпорядковуються релігійним нормам. Відтоді Іраном фактично керує не президент, а верховний лідер — найвища духовна й політична фігура з необмеженими повноваженнями. Нині це наступник Хомейні — аятола Алі Хаменеї.
Протести в Тегерані проти шаха Мохаммеда Рези Пахлаві, 1 січня 1979 року. Аятола Хомейні вітає натовп захоплених прихильників після повернення до Тегерану, 1 січня 1979 року.
Getty Images
Новий режим тримався на кількох постулатах: Захід і США — це головні вороги, які десятиліттями «грабували» Іран, Ізраїль — це екзистенційна загроза, тому боротьба з ним є моральним обовʼязком, а ісламську революцію потрібно поширити на весь Близький Схід. Натомість релігійну владу вважали «чистішою» і чеснішою за будь-яку іншу. Ці ідеї дозволяли владі виправдовувати злидні, санкції та війни як «неминучу ціну за принципи». У країні існували різні політичні групи: поряд із радикалами були й помірковані політики, які намагалися домовлятися із Заходом і пропонували суспільству покращення життя. Ці «реформатори» частково втрачали вплив під тиском жорсткої внутрішньої політики, але продовжували формувати альтернативні думки серед населення.
У 2018 році США під керівництвом Дональда Трампа вийшли з ядерної угоди й запровадили максимальні санкції проти Ірану. Це значно послабило позиції поміркованих політиків, які сподівалися на діалог із Заходом, їхня головна ідея — «домовимося із США і почнемо жити краще» — провалилася. Це дало змогу радикалам у Тегерані на чолі з аятолою Хаменеї остаточно захопити владу.
Але наприкінці минулого року вперше за пів століття одночасно зійшлися майже всі умови, за яких режим може впасти повністю: фінансова криза, розділені еліти, різноманітна опозиційна коаліція, переконливий наратив опору та сприятлива міжнародна обстановка.
Національна валюта стала щоденним показником національного відчаю
Іран, країна з населенням 92 мільйони людей, десятиліттями був ізольований від світової фінансової системи. Сьогодні його державна скарбниця порожня, а національна валюта — ріал — перебуває у «вільному падінні». Вона стала не стільки засобом обміну, скільки щоденним показником національного відчаю: лише за рік ріал втратив понад 80% вартості щодо долара. Для порівняння: якщо у 1979 році за один долар давали 70 ріалів, то тепер — майже півтора мільйона.
Цей обвал спровокував катастрофічну інфляцію, яка перевищує 50% загалом, а на продукти харчування сягнула 70% — це один із найвищих показників у світі. Для порівняння, в американській політиці навіть 3% зростання цін зазвичай призводять до зміни уряду.
Водночас економічний крах стер класові межі: він однаково сильно вдарив як по бідних, так і по заможних іранцях та впливових базарних торговцях. Окрім інфляції, країну роз’їдають корупція, погане управління та масовий відтік освічених людей за кордон. Молодь не може знайти роботу або працює не за фахом. Старші люди дізнаються, що їхні пенсійні фонди фактично порожні. Санкції знову посилилися, а ціни на нафту за рік впали на 20%. Через це Іран змушений продавати нафту Китаю з величезною знижкою. У повсякденному житті це означає постійні відключення електрики та обмеження водопостачання. Для багатьох іранців держава перестала виконувати навіть базові функції.
Чоловік готує на кухні під ліхтарик з телефону, 11 лютого 2025 року. Через брак палива, зношену інфраструктуру, недостатнє виробництво електроенергії та зростання попиту в Ірані вимикали електроенергію.
Getty Images
Кожного живого колишнього президента змусили замовкнути або відсунули на другий план
У 1979 році нова влада була широкою коаліцією різних груп. А тепер вона перетворилася на режим однієї людини — Алі Хаменеї. Тоді як один із засновників Ісламської Республіки й колишній прем’єр-міністр Мір-Хоссейн Мусаві уже 15 років перебуває під домашнім арештом. Кожного живого колишнього президента змусили замовкнути або відсунули на другий план: одного заборонили згадувати в медіа, іншого ізолювали й контролюють, третьому навіть не дозволили балотуватися на місце в Асамблеї експертів, що складається з 88 членів (священнослужителів, які обирають наступного верховного лідера).
Режим аятол роками просував лише відданих ідеологічно людей. У результаті держава втратила компетентних управлінців. Їх замінили лояльні, але слабкі кадри та релігійні чиновники, які втручаються в усі сфери життя. Через це навіть такі базові речі, як водопостачання для Тегерану, стали прикладом катастрофічного управління. Якщо на початку революції більшість керівників були ідеологами, то сьогодні більшість — циніки, яких цікавлять лише гроші й привілеї.
Верховний лідер Ірану Алі Хаменеї виступає на зустрічі з жителями міста Кум у річницю повстання проти поваленого режиму шаха, яке розпочалося в цьому місті в січні 1977 року, 9 січня 2026.
Getty Images
Раніше важливою опорою влади були базарні торговці. Вони допомогли ісламському режиму прийти до влади й роками його підтримували. Але з часом держава зробила ставку на Корпус вартових ісламської революції (КВІР) — силову структуру, яка перетворилася на величезний військово-економічний конгломерат. КВІР контролює ключові галузі економіки й створив систему, де багатство та вплив розподіляються всередині закритих кланів. Ірано-американський бізнесмен Сіамак Намазі називає Іран «збіркою конкуруючих мафій», де лояльність спрямована не до держави чи релігії, а до особистого збагачення. Ця система витіснила традиційних торговців. Базар із фундаменту режиму перетворився на джерело невдоволення.
Бійці КВІР із прапорами Палестини під час мітингу в Міжнародний день Аль-Кудс — день солідарності Ірану з палестинцями, який започаткував аятола Хомейні в 1982 році, 29 квітня 2022 року.
Getty Images
Однак одна група еліт залишається єдиною: сили безпеки країни. Їхня солідарність досі запобігала розпаду Ісламської Республіки. Жоден високопоставлений командир КВІР не висловив навіть мʼякої публічної критики аятоли Хаменеї, незважаючи на роки загальнонаціональних протестів та цілеспрямоване вбивство Ізраїлем майже двох десятків високопосадовців у їхніх лавах. Для багатьох із цих командирів втрата влади означала б втрату багатства та, можливо, життя. Вони, ймовірно, були б останніми лідерами, які повстали проти режиму. Але якби вони це зробили, режим не вижив би.
Ісламська Республіка — це теократія, яка претендує на моральне правління
Третя умова — небачена єдність опозиції. Протягом останніх років у протестах брали участь майже всі соціальні групи: бідні, середній клас, жінки, робітники, етнічні меншини, торговці. Ці групи рідко координують дії між собою, але причини їхнього гніву схожі. Особливо людей обурює лицемірство режиму. Силовики жорстоко карають жінок за відсутність хіджаба, тоді як їхні доньки та коханки живуть за кордоном без будь-яких обмежень.
Країна потерпає від нестачі води, і багато іранців вірять, що пов’язана з КВІР «водна мафія» спрямовує ресурси на власні проєкти, залишаючи цілі села без води. Діти високопосадовців відкрито демонструють розкішне життя в західних країнах у соцмережах. У відповідь протестувальники скандують: «Їхні діти — в Канаді. Наші — у в’язницях».
Утім, попри масовість протестів для перемоги опозиції потрібно більше, ніж вуличний гнів. Вона має запропонувати вихід тим елітам усередині режиму, які незадоволені, але бояться, що з ними буде після падіння влади. Без гарантій безпеки ці люди не ризикуватимуть переходити на бік протестів.
Гасла «Смерть Америці» та «Смерть Ізраїлю» тонуть у нових: «Хай живе Іран»
Режим десятиліттями тримався на панісламській ідеології та зовнішніх ворогах. Тепер вона не працює. Їй на зміну прийшов жорсткий іранський націоналізм. Гасла «Смерть Америці» та «Смерть Ізраїлю» тонуть у нових: «Хай живе Іран». Люди відкрито відкидають витрати на війни й проксі-сили за кордоном. Один із найпопулярніших лозунгів: «Ні Газі, ні Лівану — моє життя лише для Ірану».
Більшість населення народилася після 1979 року й хоче просто «нормального життя» — без контролю вбрання, стосунків і приватності. Опозиція представляє режим як силу, що окупувала власну країну й грабує її ресурси.
Частина протестувальників об’єднується навколо Рези Пахлаві — сина поваленого шаха. Він живе у вигнанні з 1979 року. Автори зазначають, що лідери революцій часто поверталися з еміграції і відновлення монархій у конституційній формі має історичні прецеденти. Водночас Пахлаві має серйозні проблеми. Він не має організованої сили всередині країни. Він говорить про демократію, але частина його прихильників хоче повернення жорсткої автократії. Ця невизначеність заважає йому переманювати еліти.
Антиурядові протести в Тегерані, 9 січня 2026 року. Протестувальники в Парижі несуть плакати із зображенням Рези Пахлаві, лідера іранської опозиції та сина останнього шаха Ірану, 11 січня 2026 року.
Getty Images
Міжнародна ситуація також грає проти режиму
Зараз Іран — одна з найбільш стратегічно ізольованих країн у світі після Північної Кореї. Після нападу ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року, який Хаменеї відкрито підтримав, Іран опинився у ще глибшій ізоляції. Його союзники в регіоні ослаблені або знищені.
Протягом десятиліть Тегеран демонстрував свою силу через так звану Вісь опору — мережу близьких посередників та автократичних союзників. Але після руйнівної дванадцятиденної війни торік у червні цей стримуючий фактор був ослаблений. Керівництво «Хезболли» та ХАМАС розгромлене, а ізраїльські літаки почуваються в іранському небі як удома. Тепер режим виглядає беззахисним в очах власних громадян: у нього немає ні грошей у бюджеті, ні ППО, щоб закрити небо.
Сирійський Башар Асад та венесуельський Ніколас Мадуро більше не при владі. Володимир Путін поглинутий війною в Україні. Китай купує іранську нафту на умовах, вигідних лише собі. Дональд Трамп знищив значну частину іранської ядерної програми та відкрито попередив — якщо Іран продовжить убивати протестувальників, Сполучені Штати «готові до відповіді».
Жорстокість може затримати «похорон» режиму, але навряд чи «відновить його пульс»
Сьогодні Іран — це зомбі-режим. Його ідеологія мертва, економіка зруйнована, а лідери втратили авторитет. Єдине, що тримає цю систему при житті, — це cмертоносна сила.
Тому найважливішим елементом, якого все ще бракує для повного краху, є момент, коли силовики зрозуміють, що режим більше не дає їм привілеїв, і відмовляться вбивати за нього. Жорстокість може затримати «похорон» режиму, але навряд чи зможе відновити його пульс.
Системи ППО Ірану дають відсіч ізраїльським авіаударам у Тегерані, 21 червня 2025 року.
Getty Images