Українка Саба Ямані народилася в Саудівській Аравії, виросла в Києві, охрестилася, зробила камінг-аут і ледь уникла депортації та смерті. Ось її історія

Саба Ямані ще не має українського паспорта, тільки протермінований паспорт Саудівської Аравії. Коли її питаєш, чи вважає вона себе українкою, вона відповідає: «Ну звісно!». У неї смаглява шкіра, жорстке кучеряве волосся, на передпліччі правої руки татуювання — її улюблене слово арабською. Українською мовою Саба Ямані розмовляє без акценту, як будь-яка її однолітка, яка виросла там, де більшість життя прожила Саба, — на Лісовому масиві Києва.

Саба народилася в Саудівській Аравії. Її батько — саудит, біологічна мати — сирійка. Батько, працівник «Саудівських авіаліній», познайомився з українкою і, коли Сабі було три роки, вперше привіз її в Україну. Коли їй виповнилося шістнадцять, батько вирішив, що вона має вийти заміж за свого двадцятирічного двоюрідного брата. Саба тоді навчалася в школі в Києві і вирішила, що на батьківщину не повертатиметься — і не повернулася. Можливості змусити її батько не мав, тож Саба закінчила школу та вступила до університету. Вона охрестилася в православній церкві. Крім того, зробила камінг-аут: розповіла друзям, знайомим та родичам, що належить до ЛГБТ.

Коли почалася велика війна, Саба хотіла виїхати в Європу, але боялася, що на європейському кордоні її затримають за протермінований документ і депортують до Саудівської Аравії. Вона звернулася до Державної міграційної служби України. Там їй наказали здати на утилізацію ті українські документи, які вона встигла отримати, та виїхати у двотижневий термін. Якби Сабу депортували у Саудівську Аравію, там би її гарантовано заарештували і стратили — за татуювання, християнство та ЛГБТ.

1.

У дитинстві Саба говорила виключно арабською — мовою своєї першої родини в Саудівській Аравії. Якийсь час сімʼя мешкала на дві країни, до того ж батько мав фінансові труднощі, і врешті Саба переважно мешкала у Києві, на Лісовому масиві, з новою родиною: мамою, яку вона вважала рідною, її батьками, а згодом — братами. Коли її українська прийомна мама вступала до медичного університету в Києві, Саба лишалася вдома зі своєю українською бабусею, і порозумітися було важко. У садочку вона почала говорити російською, у школі — українською. Щоправда, два класи (другий і шостий) української школи вона пропустила, сімʼя саме тоді мешкала у Саудівській Аравії з батьком, у Ель-Хубарі. У другий клас Саба не ходила взагалі, а в шостому класі спочатку спробувала арабську школу, а потім, коли зʼясувалося, що арабську вона в Україні забула, — в англомовну. Вдома говорили англійською: мама Саби не знає арабської, а батько не знає інших іноземних мов, окрім англійської. (Саба й досі говорить англійською з молодшими братами, хоча вони знають українську.)

Англомовна школа в Ель-Хубарі, щоправда, не дуже відрізнялася від арабської: Сабі не дуже вдавалося подружитися з місцевими дівчатами, дівчачої дружби, якою ми її знаємо в Україні, не було. На відміну від Лісового масиву, де можна було гуляти, в Саудівській Аравії дозвілля обмежувалося домом і поїздками до родичів, у торговий центр, або в Ріяд, столицю, звісно, всією родиною. Якщо б мама Саби хотіла познайомитися там з іншою сімʼєю, наприклад, з іншими українцями, то ініціювати знайомство міг тільки її чоловік.

Хоча жіночий світ там відокремлений від чоловічого, Саба не памʼятає особливої приязні між жінками — ані її віку, ані маминого. Мама Саби товаришувала з місцевими українками, які, як і вона, вийшли заміж за арабів. Саба памʼятає радше їхніх дітей, яких їй доручали бавити. Загалом у гостях на дітей поширювалися загальні правила: дівчата окремо, а хлопці — де хочуть. Хлопці могли й гуляти на вулиці, хоча місцевий клімат не дуже цьому сприяє. Громадського транспорту в країні також обмаль, переважно всі пересуваються на авто. Жінки отримали право сідати за кермо лише недавно: до 2018 року це було заборонено.

У Саудівській Аравії Саба ходила з покритою головою з девʼяти років, а на вулиці її мав супроводжувати хтось із братів. Навіть якщо це був молодший брат — аби чоловік.

Ходити з покритою головою в Україні вона обіцяла батькові, це була умова, за якої він дозволив їй повернутися до Києва після шостого класу. До 14 років дівчина її не порушувала: по-перше, обіцянка є обіцянка, по-друге, батько мав звичку приїжджати до Києва зненацька, нікого не попереджаючи, і міг прийти в школу, щоб перевірити, чи покрита голова, чи Саба сидить за партою з дівчинкою, чи вчителька — жінка (якщо ні, то Саба не мала сидіти на першій парті), чи ззаду не сидять хлопці, — таким чином тримаючи і Сабу, і сімʼю у постійному страху й відчутті загрози. До цього додавалися побої: мама в результаті пережила два викидні, у Саби лишився шрам.

Українське середовище тиснуло у свій спосіб:

— Коли дівчина покриває голову, дуже рідко можна пройти по вулиці й не отримати якихось поглядів, засудження, тицяння пальцями, сміху і так далі. Я перейшла в нову школу, в гімназію. І там що тільки не казали — що у мене рак, що у мене бомба під хіджабом. Я не звертала на це уваги, але все одно це було відчутно.

Батько Саби, коли приїздив до Києва, вже навіть не зупинявся у своєї українською сімʼї, жив у готелі «Братислава». Проте саме її, Сабу, на відміну від братів, народжених українкою в Україні, вважав «своєю кровʼю» й хотів повернути до Саудівської Аравії. Він збирався одружити її з сином сестри як подяку, що та колись піклувалася про маленьку Сабу. Саба сказала «ні» — і порвала з батьком.

Фізичне насильство й контроль і щодо неї, і щодо мами Саба колись сприймала як культурну норму. Зараз вона припускає, що все ж таки були ще й персональні особливості. Батько навчався у США, тож навіть під час першої розмови спокійно сприйняв зізнання Саби про її орієнтацію: «Так, я знав з дитинства, бачив якусь різницю». Проте вже за кілька днів казав, що це жахливо. Всупереч стереотипу про казково й поголовно заможних саудитів, батько також постійно мав фінансові проблеми, брав один кредит за іншим, і сімʼю в Україні підтримував лише час від часу, коли вони його спеціально про це просили. Попри те що Саба відкинула його плани, він оплатив перший рік її навчання в університеті.

У дев’ять років Саба дізналася, що її мати не є біологічною. Бабуся необачно торкнулася цієї теми, а маленька Саба здогадалася перевірити мамин паспорт і все зрозуміла. Але нікому про це не казала ще багато років. Біологічна матір Саби живе в Сирії, у неї три доньки. Спілкування вона не шукає.

— Щоразу, коли я думала, що варто бодай познайомитись, я себе зупиняла. Я — втілення всього, що суперечить її релігії. Краще вже не травмувати людину. Та й, в принципі, ми чужі люди. І навіть не розмовляємо однією мовою.

Хрещення було ідеєю Саби, але зробили вони це разом із мамою. Мама Саби прийняла іслам, коли виходила заміж, а після розлучення у 2022 році думала про повернення в християнство: «Я вирішила, що для мене буде важливо якось приєднатися до мами, щоби нас щось обʼєднувало. Ми разом пішли, мене похрестили, а вона повернулась». До того ж Сабі завжди подобалися християнські свята й традиції.

— Для мене це просто уже рідне. І коли я тут росла, і ніхто не бачив, бабуся потай казала [на Великдень] «Давай битися яйцями!». Вона знала, що не можна, але дозволяла. Бабуся заклала перші зерна християнства, водила мене до церкви о шостій ранку святити паски. Мені було років сім. Для мене це було як пригода, щось нове.

Найбільше Саба любить Різдво. Вона робить різдвяне свято для молодших братів. Вони спілкуються з батьком, але давно прийняли вибір Саби: «Коли у мене дівчина зʼявилась раніше, ніж у них, їм, звісно, обідно було, але вони прийняли спокійно».

2.

Коли після повномасштабного вторгнення зʼясувалося, що Саба лишилася без чинних документів і мусить залишити Україну, вона була у відчаї. Її саудівський паспорт був протермінований ще з 2017 року, а щоб отримати новий, їй довелося б їхати у Саудівську Аравію. Поки вона жила в Києві, шлюб їй не загрожував, проте на території Саудівської Аравії батько за законом мав над нею повну владу до її 21-річчя.

Проблема в тому, що її посвідку на постійне проживання в Україні було створено нелегально. Рідна мати Саби — сирійка, вона повернулася до Сирії одразу після її народження. Узяти з собою доньку вона не могла через заборону дівчинці жити під одним дахом з чужим чоловіком (якщо мама знову візьме шлюб). У Саудівській Аравії (й загалом в ісламі) не існує процедури відмови від дитини, тому українська мама Саби не могла законно її удочерити, бо не мала підстав. Справу вдалося залагодити за кілограм помідорів: українську дружину батька просто записали її біологічною мамою, а свідоцтво про народження «забули» здати в архів.

Це вирішило проблему на якийсь час, але створило нові, коли Сабі виповнилося 16 років. За посвідкою на постійне проживання їй вдалося скласти ЗНО, вступити і закінчити університет, працювати, проте відкрити рахунок у банку вона змогла лише недавно. Коли ж після повномасштабного вторгнення дівчина звернулася до адвокатів, а ті підняли архів, то Державна міграційна служба дала їй два тижні, щоб віддати документи на утилізацію й залишити Україну.

Рішення знайшлося випадково у буквальному сенсі: вона розговорилася з таксистом, біженцем з Білорусі, який порадив Сабі просити прихистку. У Державній міграційній службі її історію вивчали протягом року, але найголовніше, що Саба отримала документ — особи, яка звернулась по захист.

— Після того як я звернулася до ДМС, зі мною звʼязались благодійні фонди, які займаються біженцями в Україні. Мене це здивувало: повномасштабка, а тут благодійні фонди, і вони працюють з біженцями. Вони самі зі мною звʼязалися, запросили на зустріч, просто мені все розклали, сказали, що робити. Я була в розпачі, думала, що я весь цей час, з 16 років, сама в цій історії. А тут рандомні люди допомагали мені проходити цей шлях.

3.

У 15 років Саба почала асистувати мамі у стоматологічному кабінеті: приходила після уроків. Наприкінці першого курсу медичного університету почала працювати в інших клініках, всюди неофіційно. Про дискримінацію може говорити лише в одному випадку, у 2023 році, коли вже отримала посвідку на проживання (і закінчила інтернатуру): у клініці з асистентів до лікарів виростали всі, але не Саба. Коли вона звільнялася, то просто запитала, чи було це повʼязано з тим, що вона не має громадянства, і отримала відповідь «так». Зараз Саба — стоматологиня у приватній клініці на Новопечерських Липках.

Я запитую Сабу про неперекладне українське «свої». Хто її свої?

— Я була дитиною, яка весь час сиділа в інтернеті. Своїх я знаходила там. У підліткові часи для мене свої були просто фанати групи One Direction. В університеті своїми були такі ж самі люди з мусульманських сімей, які жили тут, які росли тут, якось асимілювалися в українську культуру. Зараз це, звісно, медицина, квір-спільнота і друзі, дуже класне нове оточення.

У медичному університеті, де Саба багато спілкувалася з іноземними студентами, за свою її приймали насамперед студенти африканського походження. Дід Саби був темношкірим, і вони одразу впізнавали її за кучерявим волоссям:

— Араби, коли я була там, казали: «Ти українка» або «Та ти хер-пойми-шо». Але африканці завжди, завжди: «Наша!»

Коли тисячі молодих людей залишають Україну або розглядають таку можливість, не можна не спитати, чим є Україна для молодих людей, які виросли в змішаних (мусульманських) сімʼях або приїхали вчитися і влилися в українське життя, повʼязують себе з Україною.

— ​​Ну, по-перше, це такі ж люди, як я, особливо жінки, яким важливо щось із себе зробити, окрім того щоб бути матірʼю, дружиною, домогосподаркою. Досягати своїх цілей, мати свої мрії. Як вони бачать Україну? Розвиток. Насправді, більшість студентів у медичному університеті, з Ірану, Іраку — це чоловіки приїжджають. Навіть чоловіки розвиваються тут більше, ніж у себе вдома.

Аби отримати українське громадянство, у травні Саба складатиме іспити: українську мову, історію України та іспит на знання Конституції. Реальні труднощі вона бачить тільки в іспиті з історії: наскільки вона пригадує зі школи, там усе заплутано.