Омелян Пріцак вважав, що повноцінні українські студії мають відповідати міжнародним академічним стандартам, користатися якомога більше з лінгвістичного й дисциплінарного розмаїття гуманітарних наук, уникати політизації, але водночас відстоювати окремішність українського історичного процесу.
Історія «українського Гарварду» почалася навіть до того, як Пріцак приїхав до США. Уже 1953 року на зустрічі в Колумбійському університеті було створено Союз українських студентських товариств Америки, що обʼєднав 600 студентів з 50 університетів. Наступного року було засновано Український студентський фонд, а в 1957-му — Фонд катедр українознавства (FKU). До 1967 року Фонд спромігся зібрати $250 тисяч. На початках студентська ініціатива відігравала вирішальну роль. Згодом цей рух пришвидшили мотивація й авторитет Пріцака.
Омелян Пріцак (третій праворуч) та правління Фонду катедр українознавства.
uamoderna.com
У часи, коли Україна не мала незалежної держави, Пріцак поставив перед українською діаспорою в Америці амбітне завдання: створити центр українських досліджень у провідному американському університеті власним коштом. Разом з тим центр не мав бути прихистком емігрантської історії «для домашнього вжитку». Пріцак наголошував: «Наука не може розвиватися в атмосфері ґетта. Їй потрібний постійний виклик (challenge), постійна напруга думки, обмін досвідом». Згідно з планом Пріцака гарвардські катедри української історії, мови та літератури мали створити «базу не для стосованої науки (“для пропаґанди”), а для чистої науки в українознавчих дисциплінах» та жодним чином не потрапляти «у відання української тимчасової еміґраційної установи».
Впродовж перших десяти років фандрейзингової кампанії в українській американській спільноті для катедри історії України в Гарварді зібрали близько $250 тисяч, а 1973 року обсяг зріс до $1,8 мільйона (завдяки внескам понад восьми тисяч людей). До ініціативи долучилися канадські українці. Видатний бізнесмен і благодійник Петро Яцик (1921–2001) закликав долучитися до справи Українського наукового інституту в Гарварді, як до фортеці, «яка уже обороняє і далі боронитиме наші українські інтереси серед кіл, які формують і будуть формувати публічну опінію Америки».
Зʼїзд постійної конференції українських студій.
uamoderna.com
У 1968 році було підписано угоду з Гарвардським університетом про заснування трьох катедр українознавчих досліджень. А 22 січня 1968 року було інавгуровано катедру історії України імені Михайла Грушевського. У 1971 році відкрили Гарвардську літню школу українознавства, а 1973-го — катедру української філології імені Олександра Потебні та катедру української літератури імені Дмитра Чижевського. Того ж року було засновано Український науковий інститут Гарвардського університету (HURI). Пріцак очолював його до 1989 року. У 1973 році Орест Субтельний (1941–2016) захистив першу докторську дисертацію з історії України в Гарварді. А 1975 року Пріцака обрали першим професором катедри історії України імені Михайла Грушевського. У 1977-му він започаткував і відтоді редагував журнал Harvard Ukrainian Studies, а в 1988 році заснував книжкову серію Harvard Library of Early Ukrainian Literature («Гарвардська бібліотека давнього українського письменства»).
У феноменальній історії «Гарвардського дива» інколи випадають з уваги три важливих аспекти. Перший — наголос на академічній тяглості, або, як стверджував Пріцак, «продовженні київської документальної школи» та львівського Наукового товариства імені Шевченка, яке очолював Грушевський. [...] Пріцак планував залучити представників старшого покоління українських історіографів — емігрантів з Радянської України — до викладання або публікацій у Гарварді. Зокрема, він мав на думці Полонську-Василенко, історика права Льва Окіншевича (1898–1980) та економічного історика Олександра Оглоблина. Ці плани втілились лише у випадку Оглоблина, та й то лише до певної міри. Шанований історик української економічної та політичної думки став першим запрошеним професором у Гарварді й викладав кілька курсів. Разом з Пріцаком він був керівником першого аспіранта — Ореста Субтельного. [...]
Історик Олександр Оглоблин, у 1968—1970 роках — запрошений професор Гарвардського університету. Орест Субтельний, учень Омеляна Пріцака, 1973 року захистив першу докторську дисертацію з історії України в Гарварді.
nibu.kyiv.ua; wikipedia.org
Другий важливий аспект «Гарвардського дива» — прямий звʼязок з Пріцаковою німецькою академічною пригодою. Досвід навчання в Німеччині відіграв ключову роль, як і допомога його найближчих колег — Шевченка і Чижевського, у запуску книжкової серії Harvard Series in Ukrainian Studies («Гарвардська серія українознавства»), яку спочатку публікувало мюнхенське видавництво Wilhelm Fink Verlag. [...] Серед перших книжок мюнхенської Гарвардської серії були репринти важкодоступних праць із 1920-х: «Заборона українства» Федора Савченка (перевидано в 1970-му) та репринт англійського перекладу «Очерков истории украинской фабрики» Оглоблина (A History of Ukrainian Industry, 1971). У 1972 році перевидали франкомовний огляд міжвоєнної радянської історіографії львівського історика Мирона Кордуби. У серію також увійшла англомовна праця Юрія Луцького «Між Гоголем і Шевченком» та німецькомовна монографія про Григорія Сковороду — результат понад сорока років досліджень Чижевського про «невловимого» українського філософа XVIII століття.[...]
Ще один нереалізований книжковий проєкт — збірка статей Ричарда Пайпса — підводить нас до третього важливого контекстуального аспекту постання українознавчих студій в Гарварді: підтримка проєкту американськими совєтологами польсько-єврейського походження. Один з них — Ричард Пайпс (1923–2018), що в 1958 році став професором російської історії в Гарварді. Другим був інший гарвардський професор Адам Улям (1922–2000), що 1973 року очолив Центр російських досліджень. І Пайпс, і Улям народилися в міжвоєнній Польщі, й обидва бачили Радянський Союз не просто як багатонаціональну державу, але як імперію, яку слід називати «тоталітарною».
[...] Пайпс і Улям допомагали Пріцакові в переговорах з адміністрацією Гарварду, які він сам згодом обережно описував як такі, що зосереджувалися на «виясненні деяких закидів (головно відносно т. зв. українського “антисемітизму”)».
Професор Адам Улям, голова Центру російських досліджень Гарвардського університету, під час дискусії в Національному пресклубі, 1990 рік.. Ричард Пайпс, професор російської історії Гарвардського університету, радник президента США Рональда Рейгана, керівник східноєвропейського та радянського напрямку в Національній раді безпеки США.
Getty Images / «Бабель»; Getty Images
Неминуче, що однією з ключових проблем будь-якого українського проєкту в Сполучених Штатах не могло не бути ставлення до радянської політики в Україні та контактів з радянськими академічними інституціями. Попри болючий особистий досвід з КГБ, Пріцак був відкритий щодо цього, як тільки можливо. І в Західній Німеччині, і в Гарварді Пріцак ретельно стежив за розвитком гуманітарних наук у Радянському Союзі та охоче цитував радянські публікації. [...]
Український науковий інститут Гарвардського університету час від часу відвідували гості з Радянської України, що приїздили до Сполучених Штатів у складі офіційних делегацій. Втім, усі спроби Пріцака запросити до інституту окремих українських дослідників провалились. Очевидно тому, що запрошення надсилали тим українським радянським дослідникам, що мали репутацію непокірливих і вивчали теми, далекі від сучасної історії і партійної пропаганди. Тож у 1970-ті ані львівським медієвістам Ярославу Дашкевичу (1926–2010) та Ярославу Ісаєвичу (1936–2010), ані київському археологу Михайлові Брайчевському (1924–2001), ані філологу Леоніду Махновцеві (1919–1993), не дозволили приїхати в Гарвард. Так само відмовили у виїзній візі письменниці Маргариті Малиновській (1941–1983) та літературному критику Віктору Іванисенкові (1927–1997). [...]
Сам Пріцак не відвідував Радянського Союзу відтоді, як приїздив до Львова 1959 року, і до часів пізньої перебудови Михайла Горбачова. Його не було серед 35 американських професорів українського походження, які підписали листа до офіційної влади в Москві й Києві про важливість встановлення контактів з радянською інтелігенцією та дипломатами. Цю групу називали «реалітетниками». Іван Лисяк-Рудницький, давній друг Пріцака, відігравав важливу роль у цій групі і в 1970 році на запрошення проректора Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка відвідав Україну. А 19 березня 1967 року в листі до Єжи Ґедройця (1906–2000) інший давній друг Богдан Осадчук згадав Пріцака поміж українських інтелектуалів в екзилі, які поділяють «максимальний лібералізм, діялог з Києвом і Москвою, пошуки моделей на майбутнє». Чи доречно вважати відносну маргіналізацію сучасної радянської історії в публікаціях HURI наслідком цих пошуків? Чи не був відчутний фокус на середньовічній і ранньомодерній тематиці, поміж іншого, пошуком можливостей принаймні якогось діалогу з радянською історіографією, або, точніше, з найменш заідеологізованою та найпрофесійнішою її частиною? [...]
Іван Лисяк-Рудницький (стоїть ліворуч) та Омелян Пріцак (поруч) на зібранні еміграційного гуртка.
wikipedia.org
Сам Пріцак інколи наголошував, що, на його думку, було важливо: для неупередженого академічного дослідження від часу історичного дослідження має минути щонайменше 100 років. Як зазначено в розвідувальному донесенні члена офіційної радянської делегації, яка зустрічалася з Пріцаком у Гарварді в грудні 1968 року, Пріцак казав, що Інститут має намір зосередитися на дослідженнях України перед 1914 роком і не планує публікувати матеріали, які містять політичні напади на Українську РСР. Це стало аргументом для КГБ розглянути доречність знову запросити Пріцака до СРСР.
Однак радянські спецслужби не знали, що «аполітичний характер» Українського наукового інституту Гарвардського університету не зупинив Пріцака, коли він писав «попередню пропозицію Української наукової офензиви», яку надіслав американському урядові 1979 року. Цей документ залишав за українським питанням ключову роль у можливому внутрішньому ослабленні комуністичного режиму в СРСР [...].
Для досягнення довготермінової мети посилити українську свідомість в УРСР Пріцак пропонував оголосити міжнародні конкурси популярних книжок про Україну, започаткувати дослідницькі стипендії для україністів і відкрити центри українознавства по світу (цим мали би займатись колишні гостьові професори Українського наукового інституту в Гарварді), організовувати щорічні академічні конференції, заснувати Міжнародну асоціацію українських студій, домогтися розсилки західних книжок зі східноєвропейської тематики в чільні бібліотеки СРСР. Для втілення цієї програми Пріцак просив $20 мільйонів початкового капіталу та $6–7 мільйонів щорічної субвенції.
Науковий співробітник Українського інституту, історик Зенон Когут і голова інституту Омелян Пріцак. Гарвард, 1970-ті роки.
University Library of Kyiv-Mohyla Academy / flickr.com
Пропозицію Пріцака не втілили. Однією з причин було вторгнення радянських військ в Афганістан у грудні 1979 року, яке означало початок нової, гарячішої фази Холодної війни. За збігом обставин лише за кілька днів перед радянським вторгненням в Афганістан Пріцак мав аудієнцію в Папи Римського Івана Павла ІІ, яку влаштував старий приятель з міжвоєнних гімназійних часів у Тернополі, тепер кардинал Владислав Рубін (1917–1990). Однією з тем розмови було святкування тисячолітнього ювілею хрещення Русі-України в 1988 році.
Пріцак зачепив цю тему в провокативній статті про радянські плани масштабного святкування 1500-ліття Києва, запланованого на 1982 рік. Відкидаючи будь-які припущення про існування Києва в 482 році з наукового погляду, Пріцак пояснював логіку радянського ювілейного літочислення і як спробу відвернути увагу від тисячолітньої річниці хрещення Русі, і як бажання затьмарити 50-ту річницю Голодомору. Публікація статті розлютила КГБ. Там саме розглядали можливість знову запросити історика відвідати СРСР, але відтак вирішили негайно заборонити йому вʼїзд до Радянського Союзу.
Попри пощирену (і небезпідставну) характеристику Гарвардського проєкту як академічного дива та виняткового досягнення української еміграції [...], «вплив Інституту на американське академічне середовище не слід перебільшувати». Усі академічні починання HURI не могли швидко подолати «переважно негативні стереотипи стосовно українознавчих студій», а Інституту не вдалося повністю консолідувати українську діаспору, крайні праві фракції якої періодично атакували Гарвардський проєкт.