Сьогодні виповнюється 130 років Нобелівській премії: її заснував чоловік, але (за легендою) його надихнула жінка. Ось хто з лауреатів премії пов’язаний з Україною

Альфред Нобель створив чимало технічних розробок, але головним своїм досягненням уважав динаміт. Його основою був нітрогліцерин — рідина, яка могла детонувати від різкого удару, струшування чи нагрівання. Перевозити її було небезпечно: сильна тряска могла вбити людей миттєво.

Нобель знайшов спосіб «приборкати» цю речовину. Він змішав нітрогліцерин із пористим абсорбуючим порошком (кізельгуром), який вбирав рідину й робив її твердою і стабільнішою. Так з’явився динаміт — вибухівка, яку можна було безпечно транспортувати і зберігати. Це був великий інженерний прорив: потужність нітрогліцерину залишалася, але ризики випадкового вибуху — значно зменшилися.

Спочатку динаміт був суто інженерним інструментом. З його допомогою дороги, залізниці, тунелі та кар’єри будували в рази швидше: ним підривали гірські породи, розчищали проходи і пришвидшували великі інфраструктурні роботи.

Нобель розумів, що його винахід можуть використати у війнах, але сподівався, що сила динаміту, навпаки, зможе стримати держави від конфліктів. Він говорив: «Можливо, мої заводи покладуть край війні раніше, ніж ваші конгреси: у день, коли два армійські корпуси зможуть взаємно знищити один одного за секунду, всі цивілізовані нації з жахом відсахнуться та розпустять свої війська».

От тільки на практиці сталося інакше. Вже за три роки після винаходу динаміт використали під час Франко‑прусської війни 1870—1871 років, а потім — під час Паризької комуни того ж року. У наступні десятиліття його застосовували для підриву мостів, укріплень і транспортних шляхів, а на його основі виготовляли міни, гранати, торпеди та артилерійські снаряди.

Вибухівка приваблювала й радикальні групи. У США з’являлися курси з роботи з динамітом, анархістські видання публікували інструкції. У 1880‑х роках його використовували в політичних нападах, зокрема у вбивстві російського імператора Олександра II (1881), вибуху на Геймаркетській площі в Чикаго (1886) та атаках ірландських націоналістів у Великій британії, включаючи Лондонський Тауер, Палату громад та Скотланд-Ярд.

Тож чимало сучасників сприймали Нобеля не як інженера, а як людину, яка розв’язала людям руки, давши їм у ці руки зброю. Цей образ швидко закріпився. За однією з найвідоміших легенд, у 1888 році, коли помер брат Нобеля Людвіг, французька газета нібито помилково надрукувала некролог про самого Альфреда. У ньому не сумували, а радше зітхнули з полегшенням. Доказів існування цього тексту не збереглося, але саме з цією історією пов’язують прізвисько «торговець смертю». Нібито в некролозі писали: Le marchand de la mort est mort — «Торговець смертю помер», і що Нобель «розбагатів на тому, щоб убивати більше людей швидше, ніж будь-коли».

Якщо вірити легенді, така посмертна репутація його глибоко зачепила. Тож Нобель нібито замислився над тим, як зробити так, щоб його ім’я не очорнили після смерті. Не маючи дітей чи близьких спадкоємців, він довго вирішував, що робити зі своїм статком. Зрештою, 27 листопада 1895 року у Шведсько-норвезькому клубі в Парижі він власноруч, шведською мовою і без участі юриста склав чотиристорінковий заповіт. У ньому залишив більшість майна для інвестування — а відсотки мали йти «у вигляді премій тим, хто протягом попереднього року приніс найбільшу користь людству».

Багатьом було важко зрозуміти, як людина, що створила вибухівку, може водночас говорити про користь для людства. Та в житті Нобеля була людина, яка могла змусити його думати про це серйозно — Берта фон Зутнер. Вона була письменницею, активісткою та одним із ключових голосів європейського мирного руху. За однією з легенд, саме вона надихнула Нобеля заснувати премію або хоча б її категорію — Премію миру.

Зутнер закликала Нобеля долучатися до миротворчих ініціатив. Він підтримував її фінансово, але відверто зауважував, що грошей замало і потрібні конкретні дії. Як згадувала сама Зутнер, він казав їй так: «Інформуй мене, переконай — і тоді я зроблю щось велике для руху». Вони листувалися близько двадцяти років. Їхній зв’язок був нетиповим: винахідник динаміту й авторка роману «Складіть зброю!».

Зутнер переконувала Нобеля, що Європа здатна обрати мир, якщо на це буде тиснути суспільство й міжнародні організації. Він же раз за разом відповідав скепсисом, кажучи, що уряди не слухають навіть найгучніших гуманістів, а «самих лише побажань замало». У цих суперечках вони й зійшлися — Берта наполягала на силі ідей, Нобель вимагав реальних механізмів, здатних змінити політику.

Так само їх зводила ще одна тема — як змусити світ відмовитися від війни. Зутнер стояла за абсолютне роззброєння, тоді як Нобель боявся, що беззбройні держави стануть легкою здобиччю тираній. І все ж її аргументи й віра в те, що людство може бути кращим, могли справити на нього вплив. Недарма дослідники припускають: саме їхня багаторічна дискусія стала ґрунтом, на якому визріла Нобелівська премія миру — категорія, на якій Нобель окремо наголосив у своєму заповіті.

Через дев’ять років після смерті винахідника, у 1905 році, Берта фон Зутнер стала лауреаткою цієї премії. Її відзначили «за тривалу й наполегливу діяльність на благо миру», зокрема за вплив на європейський пацифістський рух та за роман «Складіть зброю!», який став одним із найвпливовіших антивоєнних творів своєї епохи. Зутнер також увійшла в історію як перша жінка, удостоєна Нобелівської премії миру. У своїй переможній промові вона віддала шану Нобелю, зазначивши, що він завжди підтримував ідеї миру та допомагав грошима, коли переконувався, що це не порожні балачки.

Хто з нобелівських лауреатів має стосунок до України?

Україна рідко потрапляє на сторінки історії Нобелівської премії, але її сліди там є. Деякі лауреати народилися або мали сімейні корені на українських землях — і через їхні відкриття Україна отримала визнання у світі, навіть якщо вони самі більшу частину життя провели за кордоном.

Першим українцем, який отримав Нобелівську премію (з медицини), став харків’янин Ілля Мечников у 1908 році. Він довів, що в організмі є спеціальні клітини, які поїдають мікроби, бактерії та пошкоджені клітини. До його відкриття вчені лише здогадувалися, що в організмі існує якийсь захисний механізм. Більшу частину свого життя Мечников провів у Франції і майже ніколи не згадував у своїх словах Україну.

У 1952 році Нобелівську премію з медицини отримав Зельман Ваксман з Чернігівщини. Він відкрив стрептоміцин — перший антибіотик, який дійсно діяв проти туберкульозу, раніше практично невиліковного. Крім того, стрептоміцин виявився ефективним і проти черевного тифу, холери, бубонної чуми, туляремії та різних інфекцій сечовивідних шляхів. У 22 роки Ваксман емігрував до США і відтоді публічно не висловлювався про Україну.

У 1971 році премію з економіки отримав Саймон Кузнець. Він народився в Пінську (Білорусь), потім жив у Рівному (звідки родом його мама) і навчався в Харкові. Кузнець дійшов висновку, що коли країна починає розвиватися, багаті люди спершу стають ще багатшими, а бідні — ще біднішими. Але з часом, коли економіка зростає далі, нерівність доходів починає зменшуватися. Сам Саймон практично все життя прожив у США і у своїй біографії для Нобелівської премії писав, що «народився в Росії та переїхав до Сполучених Штатів».

У 1981 році премію з хімії отримав Роальд Гофман — він народився у Золочеві на Львівщині, пережив Голокост і згодом став одним із найвпливовіших хіміків ХХ століття. Його головне відкриття стосувалося того, як саме відбуваються хімічні реакції. Разом із японським хіміком Кенічі Фукуї він розробив правила, які дозволяють передбачити, чи відбудеться конкретна реакція, як саме молекула буде перебудовуватися, які зв’язки розірвуться або утворяться. До цього хіміки часто працювали методом спроб і помилок — деякі реакції виходили, інші ні, і було незрозуміло чому. Гофман вперше дав науці зрозумілу систему, яка працює як «дорожня карта» для молекул: які шляхи для перетворень відкриті, які закриті і якою «траєкторією» піде реакція. Це відкриття заклало основу сучасного синтезу ліків. Хоча більшу частину життя він проживає у США, Гофман неодноразово згадував Україну як «край задоволення його серця».

У 1992 році премію з фізики отримав Жорж Шарпак — уродженець Дубровиці на Рівненщині. Його головне відкриття — це пропорційна лічильна камера, новий тип детектора частинок. До нього фізики могли фіксувати елементарні частинки дуже повільно й лише поодинці. Шарпак створив пристрій, який вперше дозволив вловлювати тисячі частинок за секунду з високою точністю. Ця технологія змінила роботу великих фізичних лабораторій — від ЦЕРНу до медичних досліджень, де такі детектори використовують у томографії та радіотерапії. Майже все життя фізик прожив у Франції, але згадував, що народився «в Україні, на її кордоні».

У 2022 році Нобелівську премію миру отримала українська правозахисна організація «Центр громадянських свобод». Крім того, цього ж року її присудили правозахиснику Алесю Беляцькому з Білорусі та російській правозахисній організації «Меморіал». Під час чеченських воєн «Меморіал» документував воєнні злочини російських федеральних військ проти мирного населення. У 2009 році застрелили керівницю чеченської філії Наталію Естемірову. Організацію визнали «іноземним агентом» і закрили у 2021 році, але її активісти продовжують працювати.