Нам дуже важко виміряти результати своєї роботи. Традиційно благодійний фонд — це, насамперед, зібрані мільйони й тонни, кілограми турнікетів. Я теж можу сказати, що за 2024 рік медикам на передовій ми надали допомоги на 174 мільйони гривень. І далі вимірювати це в десятках тисяч рюкзаків, але як порахувати людей, які завдяки цій допомозі повернуться до своїх родин здоровішими, скоріше відновляться, реабілітуються після поранення і, можливо, повернуться на службу? Ми не маємо такої методики. Що можна сказати? За час повномасштабної війни ми поставили у військо 14 тисяч медичних рюкзаків. Кожен рюкзак — це допомога в середньому десятьом людям. Велика цифра? Велика.
Порятунок людини — це величезний комплексний ланцюг, в якому копійчана штука може бути незамінною. Наприклад, активна термоковдра. Що це таке? Яка у нас базова історія цієї великої війни? Відсутність швидкої евакуації. Людина має чекати на неї багато годин — до настання темряви, до зміни тактичної обстановки, щоб її змогли на ношах-волокушах потягти десь 5 кілометрів до найближчої точки, куди організують підʼїзд евакуаційного транспорту. І, наприклад, їй навіть вдалося зупинили кровотечу, але є така штука, як гіпотермія — поранений втрачає температуру тіла, і в результаті можуть запуститися незворотні патологічні процеси. Людина може померти від того, що вона просто охолола. Що робить термоковдра, яка коштує 500 гривень, якщо українська? Це вакуумований девайсик з тканини, в яку вмонтовані термічні грілочки, що гріють на 40 градусів протягом 6—8 годин. Це рятує життя.
Імунітет до болю зʼявився у мене задовго до 2022 року. Досвід АТО, який був не настільки інтенсивно болючим, насправді допоміг мені та моїм колегам підготуватися. Допоміг бути сконцентрованими та працездатними у 2022 році, коли людям здавалось, що таку кількість болю, яку ми бачимо, просто фізично неможливо пережити.
Прийняти нову реальність мені допоміг один прийом — ти маєш закрити очі й сказати собі, що в житті більше ніколи не буде 23 лютого. Бо коли весь час намагаєшся повернутися у своє життя, то можна збожеволіти. А коли сама для себе визнаєш, що цього просто більше ніколи не буде, то якось психіка починає крутити колесики й ти адаптуєшся.
Дуже важко сказати собі, що ти не можеш всіх врятувати і всім допомогти. Увесь час здається, що зробив недостатньо. З іншого боку, моя робота повʼязана не лише з постійною концентрацією болю, але й з концентрацією неймовірного світла і життя.
Через що я плачу в інтервʼю, так це через мам, дружин, батьків загиблих, які допомагають нам в найчорніші моменти свого життя. Наприклад, Світлана Поваляєва, яка втратила двох синів на війні. Коли досить нещодавно загинув її другий син, вона попросила людей в соцмережах допомогти нашому фонду. Це постійне відчуття, що тут чорна прірва, а тут якесь магічне світло. Ми балансуємо між цим.
Що мене розчаровує і розриває на шматки — коли батьки розмовляють зі своїми дітьми російською. Моїй дитині пʼять років. Коли почалася повномасштабна війна, їй не було ще двох. Якби я в той момент вирішила, що ми виїжджаємо за кордон, моя б дитина там заговорила іншою мовою. І зараз, коли я чую, як вона розмовляє фантастичною, літературною українською мовою... Це перша україномовна дитина в нашій зросійщеній родині. Це покоління діток, які щодня бігають в укриття. Коли я приходжу в садочок та іноді чую, як батьки говорять з цими дітьми російською, у мене опускаються руки. Коли у тебе є маленька дитина, а ти не хочеш докласти для неї базових зусиль — мені важко це зрозуміти.
Я б не хотіла повністю концентруватися на собі та своїх потребах — це ніби твій будинок горить, а ти сидиш на траві поруч і дивишся в небо. Ой, метелик пролетів. Це ж ненормально. Ти ж намагаєшся щось зробити, загасити пожежу. Потім подумати про те, що будинок наступного разу треба зробити краще, подивитись, що було не так, яка причина пожежі. Придбати вогнегасники, зробити якусь протипожежну систему. Оце ми робимо у сфері такмеду. А підхід «хай горить, може, хтось потушить» — якось скучно так жити.