Романи та щоденники Андрія Куркова виходять десятками європейських мов, екранізація його твору — в українському прокаті. Ось його (суб’єктивна) історія

Автор:
Оксана Форостина
Редактор:
Гліб Гусєв
Дата:
Романи та щоденники Андрія Куркова виходять десятками європейських мов, екранізація його твору — в українському прокаті. Ось його (суб’єктивна) історія

Getty Images

Андрій Курков — один із найтитулованіших українських письменників. Однак його титулованість особлива: майже цілком вона зосереджена за кордоном. Три роки тому New York Times назвав його найвідомішим українським письменником серед сучасних. У минулому та позаминулому роках твори Куркова були в довгих списках міжнародної Букерівської премії. Рецензії на його останні книжки виходять у The Atlantic, Guardian та Financial Times. У Андрія Куркова є не тільки визнання критиків, а й масова європейська аудиторія. Його твори — історичні детективи, дитячі книжки, сучасна проза — перекладені 45 мовами. Порахувати загальний наклад його книг важко, але сам Курков оцінює його приблизно у три мільйони примірників. У Андрія Куркова багато молодих читачів за кордоном і практично немає молодих читачів в Україні. Чому? Щоб відповісти на це питання, редакторка Оксана Форостина за дорученням «Бабеля» розпитала Андрія Куркова про його письменницьку карʼєру та склала його (субʼєктивну) біографію.

Ім’я письменника Андрія Куркова в новинах майже постійно. І майже постійно ці новини — про те, що відбувається з ним та його творами в Європі та Америці. Останні новини стосуються його роману «Сірі бджоли» та збірки есеїв під назвою «Щоденник агресії».

Роман «Сірі бджоли» Андрій Курков видав у 2018 році. Як і всі свої попередні книжки для дорослих, він написав «Сірих бджіл» російською, а потім перекладав на українську та інші мови. «Сірі бджоли» розповідають про двох людей, які залишилися в жити в «сірій зоні» між Україною та «ДНР». Вони вороги з дитинства, але обставини змушують їх створити зв’язок, схожий на дружбу. Дія роману відбувається під час АТО.

International Film Festival Rotterdam / Website

Свої січень і лютий 2022 року Андрій Курков описав у «Щоденнику агресії» — збірці есеїв, яка охоплює період від останніх днів 2021 року до липня 2022-го. «Щоденник» вийшов багатьма мовами вже наприкінці того ж року — в Німеччині, Іспанії, Великій Британії, Нідерландах, Норвегії. Він отримав Баварську літературну премію, яка щороку вшановує «моральну, інтелектуальну та естетичну мужність».

Як і багато інших українських письменників, перші місяці війни Курков багато часу витрачав на спілкування з закордонними журналістами та написання текстів для глобальних медіа. Запитів було багато: зіграв роль статус одного з найтитулованіших українських письменників і та обставина, що Андрій Курков відомий масовій західній аудиторії.

Свій шлях до неї Курков почав ще в радянські часи. Для російськомовного письменника з Києва цей шлях був зовсім не очевидний.

1

Один з кількох «екзотичних» фактів письменницької біографії Куркова — його служба охоронцем в Одеській виправній колонії в 1985—1987 роках. Туди Курков потрапив «по блату»: він домовився через приятелів мами про армійську службу в Одесі, щоби не проходити її у більш віддалених від дому місцях. Куркову було 24 роки, він мав два дипломи і навіть устиг попрацювати випусковим редактором у багатотиражці КПІ та редактором перекладів у київському видавництві «Дніпро». «Мені запропонували на вибір три тюрми: Миколаївську, Херсонську й Одеську, — розповідає Курков. — Я сказав: «Давайте мені тюрму біля моря».

Facebook / Andrei Kurkov

Одеська колонія не була першим знайомством Куркова зі світом криміналу. Спочатку сімʼя Куркова мешкала в Києві у Пущі-Водиці, а відтак — на вулиці Туполєва на київських Нивках, де батько, пілот-випробувач літаків, отримав квартиру від авіазаводу імені Антонова. На Нивках Андрій Курков ще у 1970-х отримав перший досвід вуличних бійок, участь в яких могли брати і 50, і 100 молодих людей. У міліцію потрапляв, але на обліку на стояв.

«У нас були регулярні бійки вулиці Щербакова проти вулиці Туполєва, завжди в одному місці, у старому закинутому вишневому саду, практично навпроти паркану заводу, — згадує Курков. — Я досі памʼятаю, що головними бандитами вулиці Щербакова були брати Гайструки. Їх усі боялися, бо вони билися палицями й ланцюгами для собак». Курков не пишається, що брав участь у бійках, але каже, що навчився в них принципу «бий першим»: «Коли небезпеку не можна обійти, треба грати в агресію, ставати більш агресивним за того, хто на тебе нападає».

Facebook / Andrei Kurkov

Служба в Одеській виправній колонії була для Куркова відносно комфортною — переважно за друкарською машинкою. Курков писав замполіту доповіді для партзборів, перетасовуючи абзаци ідеологічно вивірених текстів з військових журналів. Одного разу «зековозкою» розвозив містом новорічні ялинки — по домах офіцерів і прапорщиків. Час від часу вирушав у місто до друзів, а від них, перевдягнувшись у цивільне, — по тусовках-квартирниках. У ті часи Курков писав поезію і «літературні анекдоти в стилі Хармса», пив портвейн і слухав музику з одеським андеграундом. Багато хто з того середовища згодом виїхав за кордон.

Після армії нових записів у трудовій книжці Куркова вже не було. Він тримався свого підліткового наміру бути письменником. «Коли мені було років тринадцять, я дізнався, що радянські письменники не ходять на роботу, — розповідає Курков. — Мене це страшенно вразило. Я напівжартома заявив батькам, що теж хочу бути письменником, не ходити на роботу, залишатися вдома і писати». Плану «Б» у нього не було, як не було, з його слів, і страху провалу.

Київські поетичні тусовки Куркова були, як він каже, відсотків на сімдесят російськомовними. Курков дружив і з україномовними поетами. З Іваном Малковичем, який тоді працював у відділі поезії видавництва «Молодь», він приятелює досі. Багато російськомовних з часом переїхали.

«Москва дуже зверхньо ставилася до російськомовних письменників з України, друкували тільки кілька прізвищ, малим тиражем, — розповідає Курков. — У 1980-ті роки я їздив у Москву, друкувався у журналі «Огоньок». Мені казали, якщо я залишуся в Києві, то нічого не досягну, треба переїхати, тоді ти будеш своїм. Це правда: немає жодного російськомовного київського письменника, який зробив би собі імʼя в Москві з Києва».

Facebook / Andrei Kurkov

Вдома також була конкуренція: на твори російськомовних письменників в українських видавництвах існувала квота — не більше десяти відсотків. Однак Курков головною проблемою для себе бачив невідповідність своїх творів радянським нормам: «У мене скрізь був чорний гумор і цинічне ставлення до радянської реальності». Проте він таки домігся від Спілки письменників уваги до своєї прози. У київському видавництві «Молодь» мала вийти книжка його оповідань.

Редакторка, якій доручили вести книжку, побачила у Куркові перспективного партнера у вирішенні квартирного питання. Якби він з нею одружився, вона отримала би квартиру. Курков відмовився, а згодом зʼясувалося, що книжка не вийде.

2

У багатьох біографіях людей покоління Андрія Куркова найцікавіше починається у другій половині 1980-х, у часи перебудови. Авантюрний період Куркова почався раніше.

Ще 1979 року він провадив «нелегальну переписку із Заходом». Він познайомився і заприятелював із польським інженером Сташеком Новаком, який працював на будівництві готелю «Київська Русь» і їздив між Києвом і Тарнувом. Курков перекладав кілька сторінок творів англійською та писав анотацію. Новак нелегально вивозив рукописи та переклади Куркова у Польщу, а звідти надсилав видавництвам. З Польщі привозив Куркову відмови. Якимось дивом їм вдалося уникнути радянського КГБ, але Новака зловили їхні польські колеги (без серйозних наслідків).

Курков не знайшов видавця за кордоном. Проте ця схема забезпечила йому членство у британському ПЕН-клубі. Серед видавництв-адресатів були університетські — Единбурзького, Оксфордського, Кембриджського університетів, де були славістичні відділи. Коли навесні 1988 року Курков приїхав до Англії на власне весілля, виявилося, що рукописи врешті потрапили до відомих британських письменників, зокрема до Пола Бейлі, леді Антонії Фрейзер (дружини Гарольда Пінтера), до літературної зірки Френсіса Кінга, президента Міжнародного ПЕН. Вони рекомендували Куркова у члени британського ПЕН на підставі надісланих з Польщі рукописів. Утім, це не дуже допомогло з публікаціями.

У липні Курков із дружиною Елізабет Шарп повернувся до Києва: Курков не захотів залишатися у Британії і ставати письменником-емігрантом. Елізабет погодилася жити в Києві. На кордоні у Бресті їх зняли з потяга і протримали всю ніч через валізу з книжками емігрантських видавництв.

Facebook / Andrei Kurkov

З Елізабет Андрій познайомився ще в 1981 році, коли вона приїхала до Києва за студентським обміном — вивчати російську мову. Тоді знайомство було коротким. Наступного року вона приїхала вже з іншою студентською групою, цього разу на три місяці.

У Київському державному педагогічному інституті іноземних мов студентами з-за кордону опікувався «Інтернаціональний клуб». Це були місцеві студенти, які показували іноземним студентам Київ. Серед них був і Курков. Одного разу йому довелося відбивати британських студенток у київських фарцовщиків у буквальному сенсі цього слова. Британок хотіли чи то пограбувати, чи то кудись відвезти. Бійка сталася в ресторані готелю мережі «Супутник» на Голосіївський площі. «Дівчат я відправив по номерах, і у нас була бійка стільцями, дуже така шумна. — розповідає Курков. — У мене на памʼять залишився шрам на губі».

Елізабет погодилася стати дружиною Куркова. Щоправда, вона відповіла «так» лише на третю пропозицію. «Вона вирішила приїхати й перевірити, чи не став я нормальною людиною, — розповідає Курков. — Але до Києва приїхати вже не могла. Тож 1987 року вона купила в туристичній агенції Progressive Tours, яка належала соціалістам, поїздку до Радянського Союзу — Ленінграда і Москви. Я її зустрів у Ленінграді, відірвав від групи, і ми поїхали автостопом в Карелію, в Естонію. Там були божевільні пригоди, ми повернулися до Ленінграда, щоб вона з групою летіла до Москви. У мене грошей на літак не було, я її наздоганяв на поїзді «Червона стріла». Шеф-кухар ресторану потяга взяв мене безплатно за те, що я буду грати йому на сопілці й розповідати анекдоти».

Facebook / Andrei Kurkov

Майбутнє подружжя зустрілося наступного ранку біля мавзолею Леніна, і саме там Елізабет Шарп погодилася стати дружиною Куркова. Весілля вони запланували в Англії.

Щоб дістатися на весілля, Курков витратив гонорар, який отримав як «літературний раб» радянського фантаста Кіра Буличова. Курков написав кіносценарій, за який Буличов мав отримати 10 тисяч рублів. Буличов залишив собі вісім тисяч «за прізвище», а дві пообіцяв Куркову. Врешті він віддав лише 1 200 рублів — але цих грошей вистачило, аби за пʼять днів на потягах і поромах дістатися Лондону.

Курков припускає, що тоді замість Кіра Буличова сценарії писали зо два десятки людей. Пізніше Курков помстився йому за недоплачений гонорар: розповів цю історію російським журналістам. Буличову довелося визнати, що сценарій писав не він.

Так чи інак, але після цього до Куркова почали надходити замовлення на кіносценарії. Його підліткова мрія — не ходити на роботу і писати — збулася.

3

Андрія Куркова охоче друкували в Росії до 2004 року. Публічна підтримка ним Помаранчевої революції ускладнила видання його творів у Росії. Євромайдан, анексія Криму і початок війни — припинила. Якби він поставив собі за мету «завоювати Москву», його шанси, мабуть, були б непоганими. Вдруге він зробив вибір на користь Києва, коли мав реальні шанси залишитися в Британії наприкінці 1980-х. Але там йому не сподобалось: зокрема, ввічлива дистанція, відчуженість між людьми. Йому було комфортно в письменницькому середовищі, проте на щоденне спілкування годі було й сподіватися.

Getty Images

«Я знав, що письменник-мігрант перестає бути письменником, — каже Курков. — Він не зможе писати для чужих читачів про їхнє життя. І про життя своєї країни теж, бо він втратив з нею звʼязок». При цьому Курков вірив, що як письменнику йому легше стати відомим саме на Заході. Він отримував гарні відгуки і з «російського зарубіжжя»: від видавця Микити Струве (онука Петра Струве), від письменника-емігранта Льва Копелєва. Вони пророкували Куркову велике майбутнє.

Справжній успіх прийшов аж у 1999 році. Тоді виданий німецькою мовою роман Андрія Куркова «Пікнік на льоду» потрапив у десятку бестселерів у Швейцарії, потім в Австрії й Німеччині. Коли Курков підписував контракт зі швейцарським видавництвом Diogenes Verlag, його засновник Даніель Кель попросив його вивчити німецьку, щоби представляти роман німецькомовній аудиторії. Курков німецьку вивчив, і коли книжка вийшла, поїхав у тур. Це була перша книжка з країн колишнього Радянського Союзу, яка потрапила в десятку бестселерів у Європі.

Presse-Service Stadt Wien

Успіх за кордоном зробив Куркова помітнішим і в Україні, зокрема в літературному середовищі. Його твори виходили в Україні і російською мовою, і в українських перекладах, дитячі книжки — українською. Сам він себе вважав російськомовним українським письменником, охоче спілкувався з колегами зі свого покоління — Іваном Малковичем, Юрієм Андруховичем, Оксаною Забужко, Юрієм Винничуком. Став членом Спілки письменників України (дещо консервативнішого середовища), проте не Асоціації українських письменників — «бунтарів», які вийшли зі Спілки у 1997 році. Втім, він вважає, що наприкінці 1990-х та у 2000-х його загалом не приймали й не любили: «Навіть люди, яких я вважав друзями, раптом могли написати якісь дивні тексти для газет, буцімто я брешу про свої успіхи за кордоном».

Певна дистанція — ввічлива або не дуже — захищала Куркова від нищівних публічних атак, яких зазнавав, наприклад, Андрухович. Причиною може бути й те, що від нього ніколи не було таких очікувань, як від україномовних письменників, і несхильність до конфліктів самого Куркова. Попри бойову юність він був обережний у висловлюваннях стосовно колег, особливо молодших.

Уже в зірковому міжнародному статусі та з репутацією людини виваженої Андрій Курков очолював український осередок Міжнародного ПЕН-клубу — від 2018 до 2022 року. За час його президентства один гучний скандал таки трапився. Тоді ПЕН-клуб підтримав студента Спартака Хачанова, якого мали відрахувати з Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури України за виставку «Парад пенісів». Звернення ПЕН до Міністерства освіти і науки обурило Івана Малковича та Максима Стріху, які демонстративно вийшли з організації. Попри це Курков залишився у приятельських стосунках із Малковичем.

З молодшими колегами так не вийшло. Зокрема, з Артемом Чехом та Іриною Цілик — у вересні 2023 року їх обурило рішення Андрія Куркова виступати разом на одній панелі з відомою американською журналісткою російського походження Машею Гессен під час Торонтського міжнародного фестивалю авторів. За кілька місяців до того, у травні, Артем Чех, Ірина Цілик, Артем Чапай та Маша Гессен опинилися в центрі скандалу. Українські письменники відмовилися від участі у фестивалі World Voices у Нью-Йорку, який організував PEN America, побачивши (в останній момент) російських учасників у програмі. Організатори пішли назустріч українським учасникам та винесли подію з російськими та китайським учасниками за межі програми фестивалю. Маша Гессен була заступницею голови опікунської ради PEN America і на знак протесту проти рішення організаторів залишила посаду.

PEN / Henry Chan Jr.

Травневий скандал мав неприємний післясмак. І Артем Чапай, і Артем Чех служили у війську. Артем Чех одразу після Нью-Йорка повернувся в Бахмут, де пʼять днів провів в оточенні під обстрілами — не тільки без звʼязку, а й без їжі і майже без води. Саме в цей час Гессен коментувала скандал у пресі. Тому коли у вересні Андрій Курков погодився на публічну розмову з Гессен у Торонто, це викликало обурення — більш чи менш гучне — низки українських письменників.

Публічно йому перепало значно менше, ніж рік перед тим Юрію Андруховичу за діалог з російським письменником-емігрантом Михайлом Шишкіним на фестивалі в Норвегії. Однак Курков уважає, що публічний тиск вплинув на наявність його книжок в українських книгарнях.

Два роки по тому Курков переконаний, що мав рацію: «Це була головна подія Торонтського міжнародного фестивалю, її транслювало Національне радіо Канади, в аудиторії були члени уряду та найвище військове керівництво. Розмова на таку величезну аудиторію про Україну без українського голосу — це глупство. Це просто дати можливість Маші Гессен повторювати, що це війна Путіна. Під час нашого діалогу вона визнала, що це війна російського народу, а не Путіна».

Курков визнає, що його покоління є для нього зрозумілішим. Йому легше й цікавіше з Юрієм Винничуком, Юрієм Андруховичем, Миколою Рябчуком, Данилом Яневським, ніж з тими, хто на 20—30 років молодший. Виправдовуватися і щось доводити він не схильний. «Я своє довів в інших країнах, — каже Курков. — Кожне покоління письменників пише для свого покоління читачів. Визнаю, що мої [українські] читачі постаріли разом зі мною. Це теж цікавий феномен: у мене багато молодих читачів за кордоном і, думаю, практично немає молодих читачів в Україні».

«Прийшла нова література, — продовжує Курков. — Відбулася зміна поколінь. Це політична історія, історія творення нової читацької спільноти. Вона росте і вона диктує книгарням, які книжки продавати. Вона прагне нової літератури, написаної її поколінням. Думаю, років через десять і Любко Дереш, і Андрій Любка будуть представниками старшого покоління, і вони теж на собі це відчують».

Ми розмовляємо з Курковим, коли той вирушає із Франції до США, у Цинциннаті. У нього запланований виступ у місцевому університеті. «Я подивився, скільки людей забронювали місця на мій виступ, — каже Курков, — і дуже задоволений».

Facebook / Andrei Kurkov