Український суд засудив на пʼять років жінку, яка працювала в пенсійному фонді окупантів, щоб зібрати гроші та вивезти родину на підконтрольну територію
Восьмого жовтня 2025 року український суд засудив до пʼяти років в’язниці Вікторію Крикунову, яка працювала у Сватовому під час окупації. Два місяці (офіційно ще менше — з 1 по 20 червня 2022 року) вона виходила на роботу в пенсійний фонд і допомагала таким самим українцям, як вона, отримувати від окупаційної влади пенсію. Зароблені кошти вона витратила на те, щоб у вересні 2022 року вивезти всю свою родину з окупації в Україну. В Україні її звинуватили в колаборації та засудили.
Люди, засуджені за колабораціонізм, мають істотні обмеження в повсякденному житті. Їм обмежують відшкодування шкоди, завданої під час війни. Буде обмежена сума їхньої пенсії. Є випадки, коли засуджених за колабораціонізм обмінювали, а для цього вони мали написати про відмову від українського громадянства. Навряд чи можна назвати справедливими такі обмеження для людей, які не підтримували окупацію, а намагались вижити в ній і допомагати виживати іншим.
Ввести кримінальну відповідальність за колабораціонізм планували, коли зʼявилися перші окуповані території, — з 2014 року. Однак це сталося лише в березні 2022 року. Нову статтю Кримінального кодексу (111-1) відразу почали критикувати українські й міжнародні правозахисники. Управління верховного комісара ООН з прав людини в кожній доповіді закликає Україну вдосконалити цю статтю. Спроби змінити її були: у парламенті зареєстровано щонайменше вісім законопроєктів. Однак їх не поставили на розгляд.
У результаті за частиною пʼятою нової статті реальні строки отримують люди, які допомагали іншим виживати в окупації. Ця частина карає тих, хто добровільно обійняв керівні посади в окупаційних адміністраціях або інших органах влади, створених на окупованих територіях. На перший погляд, вона цілком логічна. Перші, хто спадає на думку, — колишні українські політики, які погодилася очолити окупаційні адміністрації, наприклад Євген Балицький. У січні 2025 року його визнали винним у колабораційний діяльності й засудили до 10 років ув’язнення.
Однак під цю статтю потрапляють ті українці, хто допомагав людям виживати в окупації. Це керівники житлово-комунальних підприємств — так звані вуличні і квартальні, які роздавали людям гуманітарну допомогу. З початку повномасштабної війни і до кінця вересня 2025 року саме за цією частиною зареєстровано найбільше проваджень — 4 693.
Ув’язнення на пʼять років Вікторії Крикунової зі Сватового — останній з гучних випадків засудження за колабораціонізм. До великої війни вона працювала в центрі зайнятості, який припинив роботу після окупації міста. Евакуації з міста не було. Її чоловік, рятувальник у ДСНС, відмовився працювати з окупантами, бо давав присягу Україні. Родина опинилася без грошей. Притому Крикунови утримували сина без однієї нирки і літніх батьків, які не ходили.
Вікторія Крикунова виступає в суді.
Facebook / Українська Гельсінська спілка з прав людини - УГСПЛ
У квітні 2022-го Вікторія Крикунова звернулася до знайомого в пенсійному фонді окупаційної адміністрації, щоб він прийняв заяву матері на отримання пенсії. Той, в обмін на це, попросив її стати заступницею в місцевому окупаційному пенсійному фонді. Крикунова погодилася. Вона пропрацювала там не більше як два місяці — до червня 2022 року. Вона допомагала пенсіонерам заповнювати заяви на отримання пенсії та реєструвала їх. Вже у вересні Крикунови виїхали. Український суд визнав її винною в колабораційний діяльності. І хоча формальний склад злочину тут є, бо вона справді зайняла посаду, суд не оцінив ані малозначність діяння, ані складні життєві обставини, ані умови крайньої необхідності, в яких вона перебувала.
Ще більш проблемними, ніж справа Крикунової, виглядають справи «вуличних» та «квартальних». Це активні мешканці вулиці в приватному секторі чи кварталі: вони стежать за порядком і контактують з місцевою владою. Під час окупації саме вони переважно контактували з окупантами і роздавали гуманітарну допомогу. У вироках українських судів це називають «організаційно-розпорядчими функціями» — тому їх судять за 5 частиною статті 111-1. Хоча насправді «вуличний» чи «квартальний» — це громадська діяльність і ніяк не офіційна посада, вона не має стосунку до окупаційних адміністрацій.
Показовою тут є історія Тетяни Потапенко, прибиральниці локомотивного депо в Лимані, яку ще в середині 2000-х сусіди обрали головою вуличного комітету. Перед окупацією вона була заступницею «квартальної». Під час окупації Тетяна Потапенко залишилася в місті, вибивала в окупантів гуманітарну допомогу та дрова і роздавала їх сусідам. Заробітної плати вона не отримувала. Для звітності вона підписувала акти про отримання дров. Після деокупації Тетяна Потапенко продовжила допомагати сусідам. У грудні 2022 року її затримали, оголосили підозру в колабораціонізмі та засудили на пʼять років.
Адвокатка Ірина Тооде і Тетяна Потапенко в Індустріальному суді Дніпра, 15 серпня 2023 року. Фотографія з матеріалу видання «Ґрати».
Олексій Арунян / «Ґрати»
Свідки в суді підтвердили, що Тетяна Потапенко роздавала гуманітарку та дрова і не агітувала за Росію. Справа пройшла суди першої інстанції, Апеляційний і навіть Касаційний суд Верховного суду. Вирок залишили в силі: Потапенко ув’язнили на пʼять років, ще 15 років їй буде заборонено обіймати будь-які посади в органах влади та самоврядування. Лише один суддя колегії Касаційного кримінального суду ВС висловив окрему думку про те, що суди проігнорували норми міжнародного гуманітарного права. Крім того, на переконання судді, слідство не зібрало переконливих доказів, що Тетяну Потапенко справді призначала адміністрація. Адвокати Тетяни Потапенко готують скаргу до Європейського суду з прав людини.
«Бабель» опитав п’ятьох експертів, які знаються на українському правосудді та міжнародному гуманітарному праві. Вони коментують зміст і недоліки статті 111-1 «про колабораційну діяльність»
У статті про колабораціонізм немає визначення, що таке колабораціонізм. Для того щоб у слідчих, прокурорів і суддів було єдине розуміння, що таке злочинний колабораціонізм, у статті має бути прописане його визначення. Про це каже заступник начальника управління ОГП, прокурор Олександр Жила.
У визначенні варто прописати, що вона карає саме громадянина України або людину без громадянства, яка має посвідку на проживання на території України. Це також дозволить відмежувати державну зраду, колабораціонізм та пособництво державі-агресору (стаття 111-2КК).
«Зараз слідчі, прокурори і судді мають [різні] уявлення про ці явища, тому практика неоднорідна», — каже Олександр Жила. Тож, на його думку, варто було б визначити, що державну зраду скоюють громадяни України на підконтрольній уряду території, колабораціонізм — громадяни України на окупованих територіях, а пособництво державі-агресору — іноземні громадяни на будь-якій території.
Також, у відповідності до МГП, варто визначити, що злочином є не просто обіймання посади, а саме дії на цій посаді. «Колабораціонізм — це дії на користь ворога і на шкоду національній безпеці України», — каже прокурор Олександр Жила. Зараз у статті це не прописано, і тому судді не досліджують дії підсудних. Насправді прокурори і судді мають доводити, що дії підсудного завдали шкоди національним інтересам.
Окремо прокурор ОГП Олександр Жила зазначає, що потрібно не тільки змінити формулювання статті 111-1, але і розробити законодавство перехідного правосуддя.
Стаття про колабораціонізм має враховувати норми міжнародного гуманітарного права (МГП), наголошує директор GRC Foundation Вейн Джордаш. МГП виписане таким чином, щоб люди в окупації могли вести якомога нормальніше життя.
Суди, за словами Вейна Джордаша, мають з’ясовувати, чому людина в окупації зробила певний вчинок. Чи мала вона вибір? Чи діяла справді добровільно, чи була під примусом? Чи допомагав цей вчинок російській окупації, чи підривав український суверенітет? «Справжня мета закону — виявити і покарати тих, хто дійсно допомагав окупантам, добровільно і свідомо, — каже Джордаш. — Законодавство про колаборацію має фокусуватися на серйозних випадках, де є реальна шкода національній безпеці та суверенітету України».
МГП дозволяє агресору регулювати життя цивільного населення в окупації. Він зобов’язаний забезпечити порядок і безпеку на окупованих територіях, зберегти статус-кво адміністрації, яка діяла до окупації. Це означає, що місцева влада, держслужбовці мають залишатися у своїх функціях і ролях на окупованих територіях. Агресор має забезпечити роботу медичних і освітніх закладів. Але стаття 111-1 КК покарає українців, які на цих посадах працюють.
Електрика Дмитра Герасименка судили в Індустріальному суді Дніпра за те, що він очолив службу «ДНР», яка відновлювала енергопостачання, 21 березня 2023 року. Фотографія з матеріалу видання «Ґрати».
Олексій Арунян / «Ґрати»
Наприклад, вона покарає директорів шкіл, голів районних і міських управлінь освіти — тому що їм доведеться запроваджувати російські стандарти освіти. Насамперед це буде стосуватись уроків «Розмови про важливе», які по суті є російською пропагандою. За словами Альони Луньової, російська влада спеціально намагається «замазати» всіх: ці заняття проводять класні керівники, а це майже всі вчителі школи. За словами Джордаша, суд має з’ясовувати, чи діяла людина під примусом, загрозою насильства, чи в умовах, які позбавили її свободи вибору.
За другою частиною статті 111-1 засуджують тих, хто отримав найнижчі посади в органах влади на окупованих територіях. Під цю статтю підпадають посади, не повʼязані з організаційно-розпорядчими або адміністративно-господарськими функціями. Відповідно, під неї підпадають навіть прибиральники, які працюють в окупаційній адміністрації. Як покарання в цьому випадку додається конфіскація майна.
Чи справді діяльність прибиральника завдає шкоди національній безпеці? «Стаття має обмежити комунікацію наших громадян з окупаційною державою. Але в окупації люди не живуть у вакуумі, їм треба там виживати. Не у всіх є город, де можна вирощувати картоплю і розводити курей, на яких можна протриматися, поки наші війська звільнять ці території», — каже слідчий СБУ.
Усі підприємці на окупованих територіях можуть підпадати під четверту частину статті. Вона передбачає відповідальність за передачу матеріальних ресурсів військовим формуванням держави-агресора. Опитані «Бабелем» експерти вважають, що в цій частині потрібно прописати добровільність цих дій. Адже цілком реальною може бути ситуація, коли до аграрія прийдуть російські військові по мастило, техніку, пальне, або з вимогою заселити військових в ангари.
«Спочатку приїжджають на танку, а наступного дня приїжджає бензовоз, — пояснює слідчий СБУ. — Швидше за все, людина після танка віддасть кілька тонн пального». За його словами, навіть якщо аграрій виїде з окупації — до нього можуть бути претензії, якщо він залишить там своє майно.
Повідомлення Херсонської обласної прокуратури про справу підприємця, який перереєстрував підприємство в податковій РФ, січень 2025 року.
@phogovua / Telegram
Ця ж частина статті криміналізує господарську діяльність в окупації. За три роки окупації громадянин України не може не контактувати з окупаційною владою. Що в окупації робити підприємцю? Женевська конвенція передбачає, що він може платити податки. Але для цього йому потрібно перереєструвати підприємство за російськими правилами — і це вже буде злочином. Купівля обладнання, збут продукції (наприклад, хліба для місцевих шкіл) — у цьому теж будуть ознаки колабораційної діяльності. На думку прокурора ОГП Олександра Жили, потрібно не тільки змінити формулювання цієї частини статті, але й розробити законодавство перехідного правосуддя.
Під частину пʼяту статті, крім вже згаданих «квартальних», підпадають і головні лікарі, захищені Женевськими конвенціями. Женевська конвенція визначає, що лікарі — це захищена категорія громадян і держава-окупант зобов’язана підтримувати діяльність медичних служб, забезпечити охорону здоров’я. Ба більше, за Женевськими конвенціями та додатковим протоколом до захищеної категорії «медичний персонал» потрапляють не лише лікарі, а й адміністратори лікарень — тобто головні лікарі.
Але українські суди продовжують виносити обвинувальні вироки головним лікарям. «Це справді не вкладається в умови Конвенцій, — каже Олександр Жила. — Виходить, дозволена лише приватна медична практика на окупованих територіях, бо в муніципальних лікарнях (які входять до окупаційних адміністрацій) є безліч адміністративних посад, без яких лікарні не можуть працювати і турбуватися про здоровʼя людей на окупованих територіях». За його словами, слідчим і суддям треба оцінювати дії головного лікаря. Якщо він або інші лікарі просували російську пропаганду, не надавали допомогу військовополоненим, відбирали у полонених чи їхніх дітей біологічний матеріал або катували — вони є пособниками воєнних злочинів і мають відповідати. Якщо вони лише виконували свої обов’язки — ні.
Пожежники на окупованих територіях захищені Женевськими конвенціями, бо вони захищають населення — але в Україні вони підпадають під сьому частину статті. Вона стосується українців, які пішли працювати в правоохоронні органи, суди або в збройні формування країни-окупанта.
В Україні пожежники і рятувальники — це співробітники Державної служби з надзвичайних ситуацій. Це не правоохоронний орган, але ДСНС виконує правоохоронну функцію. Велика палата Верховного суду розʼяснила, які саме співробітники ДСНС вважаються правоохоронцями, а які ні. Пожежники і рятувальники, які працюють на місці, до правоохоронців не належать.
Однак суди продовжують засуджувати тих, хто працює пожежниками на окупованих територіях. Зазвичай такі справи розглядають in absentia — без обвинуваченого. А отже, суди не оцінюють причин, через які людина погодилася на цю посаду, а також її дії на цій посаді.