Бараки — десь 38 на 12 метрів — стояли переповнені. Усередині ані ліжок, ані матраців. Більшість полонених спали на підлозі, впритул одне до одного — ділили каремати, спальники, пледи. «Щасливчики», у яких на прийомці не забрали каремати, спали на них. Ночували навіть надворі — наприкінці весни ночі на Донеччині теплі.
На початку липня колонією поповзли чутки — «слонячки» по-зеківськи: один із бараків на промці ремонтують. Полонені обговорювали версії навіщо. Хтось припускав, що туди заселять російських військових, хтось — що так готують приміщення для українських полонених, яких передаватимуть на обмін.
Попри обіцянку привезти азовців у табір військовополонених відповідно до вимог Женевської конвенції, росіяни будували в кожному бараці «зеківську» систему: відповідати полонені могли лише в певний спосіб і визначеними фразами, їм влаштовували «шмон», тобто надретельну, прискіпливу і принизливу перевірку особистих речей, та поставили вертухаїв, себто тюремних конвоїрів.
Звиклі до дисципліни, азовці організували чергування, обрали старших у бараках, на вході мав сидіти днювальний зі списком «мешканців». До бараків кілька разів на день приходила охорона — росіяни в синій формі, яку зазвичай носили працівники російської Федеральної служби виконання покарань. Спочатку з перевірками, потім — почали забирати на допити. Щодо деяких мінометників або танкістів РФ відкривала кримінальні справи за нібито напади на цивільних у Маріуполі.
— З кінцями? — запитував днювальний, коли з барака когось забирали.
— Побачимо, — чув у відповідь од росіян.
Якось люди в синьому прийшли по [бійця «Азову»] Авокадо:
— Гришин, чого втикаєш? З речами на вихід!
Чоловік не відразу зрозумів, що звертаються до нього, — позивний замінив йому ім’я та прізвище. А коли збагнув, що то кличуть його, узяв свої речі, яких і так було небагато, — на випадок, якщо його обміняють або переведуть в інше місце, а решту пожитків, зокрема спальник, віддав хлопцям і пішов.
Надворі вже стояли й інші азовці. ФСІНівці порахували присутніх. Загалом п’ятдесят три військовослужбовці. Їх вишикували у дворику.
— Пацани, яке сьогодні число? — раптом запитав Авокадо.
— 27 липня, — відповів хтось.
— Котра година?
— 11:30
— Пацани, запам’ятайте цей день, недарма нас виводять.
У переддень охорона зі списками приходила в бараки азовців. Списки зачитував «ДНРівець» із позивним Третій — Артем Потапчук, колишній український правоохоронець, який зрадив присягу. В Оленівці він став начальником ДІЗО. Пояснив: треба розвантажити бараки.
Азовці, яких вивели, припускали, що їх повезуть до СІЗО Донецька чи колонії в Горлівці, як інших. Але одночасно так багато людей зазвичай не перевозили. Тож хлопці сподівались на обмін, обіцяний ще під час виходу з «Азовсталі». Перший якраз відбувся за місяць до того, 27 червня, — тоді Україні повернули 43 поранених.
Полонених вели територією Оленівки: дорогою вздовж бараків, центральною вулицею, ніби до виходу, а потім повернули ліворуч — до воріт на промку. Пройшовши крізь них, рушили далі алеєю до барака.
Оленівська колонія на фото із супутника. Червоним позначено корпус у промзоні.
Telegram
Всередину нікого не пустили, тож азовці лишилися під палючим сонцем. Сховавшись у затінку, чекали наступних полонених. Цілий день з азовських бараків приводили малі та великі групи. Кожен висував свою версію, чому їх зібрали. Більшість усе ще думали про обмін — промка розташована неподалік головного в’їзду до колонії, тож автобуси для обміну не доведеться заганяти вглиб території.
За кілька годин до барака впустили бійців із різних підрозділів «Азову» — подекуди не знайомих між собою рядових і офіцерів: від солдатів ремонтного підрозділу та медиків до підполковника Дмитра Букарьова, замкомандира із застосування артилерії. Загалом — 198 азовців.
Першого дня охорона все ж забрала до СІЗО Донецька п’ятьох із підрозділу протиповітряної оборони. Тож їх лишилося 193. Саме цю цифру крейдою написали на чорній металевій дошці на зовнішній стіні барака, біля виходу. За нею, округливши, вони потім називатимуть це місце «барак 200».
Про існування промки більшість навіть не знала — досі там нікого з полонених не утримували.
У центрі промки стояв барак, обнесений легким дірявим парканом-сіткою та іржавим колючим дротом. Озброєних автоматами Калашникова охоронців було небагато. Через спеку вони не сиділи в самому бараці та не підходили до азовців, а ховалися в затінку. Хтось був у бараці навпроти, забитому металобрухтом, інші сиділи неподалік у свіжовиритому полоненими капонірі.
Облік мешканців барака, який вели «азовці».
Скріншот з відео
За вхідними дверима «барака 200» — прибудова з металевої сітки, обшитої металочерепицею. У ній азовці одразу вирішили облаштувати кухню. До основного приміщення вели залізні сині ворота. За ними, власне, колишній цех для металообробки.
Стіни барака зведені з бетонних блоків. Вікна — ближче до даху, вкритого листовим металом зі скловатою. У бараці ще з цехових часів лишилися прес, гострильний і токарний верстати — їх не винесли, бо заважкі.
«Замаслені. Я намагався їх крутити, аби хоч щось робити, а не слухати розмови побратимів про те, які торти вони хотіли б з’їсти», — пригадає потім [бойовий медик із позивним] Остапчик.
Сходи вели до колишньої будки головного інженера — з другого поверху відкривався вигляд на барак і можна було побачити, що діється всередині. Там серед давно покинутих речей полонені знайшли дзеркало — більшість із них уперше за кілька місяців побачили своє відображення. У тій же будці було, як жартома говорили азовці, «вікно на свободу» — воно виходило на трасу, якою їздили і цивільні, і військові машини.
Спершу в будці хотіли облаштувати спальні місця, бо весь барак був забитий двоповерховими металевими ліжками. Та вирішили залишити її як кімнату для нарад.
Як і в попередніх бараках, полонені визначили старшого — ним став Лемко, майор, який в «Азові» із 2014 року. Особовий склад розділили на взводи. За першим же наказом Лемка азовці оглянули барак і його периметр із двору. Тоді дехто вже припускав, що росіяни зібрали їх у бараці невипадково — можуть влаштувати провокацію, наприклад, закласти вибухівку. Але підозрілих предметів не знайшли.
Полонені намагалися гуртуватись підрозділами — обирали ліжка поряд, організовували собі харчування. Питної води явно бракувало — надворі стояли дві сині діжки, одна з краником, цю воду пили, інша без краника, до того ж у воді плавали пуголовки, тож цю воду черпали для душу.
Прийшов старший зміни. Азовці просили матраци та подушки — їх не було.
— Як це ти майор у 28 років? — навіщось запитав старший зміни.
— Та сам у шоці, — відказав Лемко. Його це запитання розсмішило. Він продовжив: — Нам би хлорки.
Згодом усе ж приїхала машина з матрацами — то виявилися зшиті ганчірки, набиті тканиною.
Після переведення, того ж дня, всіх армійців вишикували біля «нового» барака. До них прийшов сам «хазяїн» — колишній український правоохоронець Сергій Євсюков, який ще 2014 року зрадив присягу.
Зрадники Артем Потапчук і Сергій Євсюков.
Одноклассники
— Не переживайте, ви тут не надовго, ми покращимо вам умови — зробимо в інших бараках ремонт, буде з комфортом, — сказав пафосною російською.
Про які інші приміщення йшлося, азовці не зрозуміли. За кілька місяців перебування вони вивчили Оленівку — невідомо, де «з комфортом» можна поселити 200 людей.
День 28 липня в колонії почався, як завжди, о 6 ранку. Росіяни ввімкнули гімн РФ — азовці саркастично називали його «молитвою». Потім сніданок. Згодом у барак зайшли представники адміністрації.
Азовців вигнали з приміщення подалі від входу. Всередині залишилися тільки наглядачі. Надворі працював один військовополонений — старший посивілий чоловік, який проводив по зовнішній стіні дроти та підключав три ліхтарі із сенсорами руху для контролю. Після цього потужні пересувні прожектори забрали.
Попри підозріливість при заселенні, у той момент азовці не очікували поганого — [«азовець»] Смерч потім згадає, що вірив в історію про те, що керівництво колонії хотіло розвантажити бараки. Зрештою, цей новий був не такий уже й поганий — умови були не гіршими, ніж у попередніх. Навіть, здавалося, прохолодніше. А у спекотні степові ночі це цінна перевага.
День минав звично: ходили двориком, «засмагали», говорили, бо ж із деким не бачилися ще з «Азовсталі». Нікого на допити того дня не викликали.
Робити особливо чого не мали: подивився у вікно з інженерної будки, вийшов надвір, знайшов бичок, поділився з другом. Захотів пити — пішов до діжки. Воду в неї наливали з найближчої водойми з пуголовками. З книжок мали лише Біблію та російську наукову фантастику із супержінкою і трируким створінням на обкладинці. За звичкою азовці обмінювалися прочитаним, але цю в [бойового медика] Космоса ніхто брати не хотів. Вона так і лишилася в його сумці, коли він загинув.
Увечері охорона наказала всім полоненим зайти з двору в барак — уперше за два місяці в Оленівці їм не дозволили ночувати надворі. Всередину заводили за прізвищами, аби пересвідчитися, що всі на місці. Відтак заборонили виходити групами — навіть до туалету лише по одному.
А потім — вибух.
Пекло. Поранені. Медики. Порятунок.
Ліжка в бараку після обстрілу й пожежі.
armyinform.com.ua