Історія Маріупольського театру ляльок почалась з маленького кабінету телевежі
У 1995 році театр заснувала Ірина Руденко. Багато років театр працював у нетипових умовах: у кабінеті телевежі, аркаді міського парку, гуртожитку будівельників, колишньому меблевому магазині, а також у будинку і гаражі самої керівниці. Одного разу приміщення театру повністю згоріло, іншого — команду виселили, залишивши ні з чим.
Попри постійні «перебіжки» та проблеми з орендою, театр ніколи не зачинявся. Для підлітків, які сюди приходили, він був майже як психотерапія. Деякі переступали його поріг ще зовсім маленькими. «Ми вчилися не на своїх помилках, а на помилках головних героїв у виставах», — каже 18-річна Діана Клименко. Вона потрапила до театру в три роки. Менше ніж за рік вже декламувала великі монологи на сцені. Через два роки, теж у трирічному віці, до театру прийшла її молодша сестра Маріанна Клименко.
Це був не лише театр, а творчий дім Ірини Руденко. Вона знала все про кожного юного актора, була частиною їхнього життя. «Ірина Анатоліївна — ніби моя друга мама, — каже 16-річна Маріанна Клименко. — Я шалено її любила: вона приймала всі мої недоліки й допомагала долати комплекси».
У центрі — керівниця Маріупольського театру ляльок Ірина Руденко.
Маріупольський Театр Ляльок
Анна Прачева теж прийшла до театру у три роки. «Мене, бувало, засуджували за те, що з дитинства заявляла, що буду акторкою, а не лікарем! — згадує Анна. — Але Ірина прищепила мені таку любов до театру, що я хотіла пов’язати з ним усе життя». Зараз Ані шістнадцять.
У 2022 році театр збирав близько 800 глядачів щомісяця і мав у репертуарі приблизно тридцять вистав. Однією з його візитівок стала «Аліса в Задзеркаллі». Щороку її показували на головній сцені Маріупольського драмтеатру — і щоразу зал був переповнений. Не меншої любові публіки здобула й «Білосніжка і сім гномів». Поза сценою серед акторок завжди панувала інтрига — хто ж цього разу зіграє головну героїню, врешті це вирішувалося між ними самими. Репетиції могли тривати майже нон-стоп — від дев’ятої ранку до півночі, але актори насолоджувалися цим.
Вистава «Аліса в Задзеркаллі».
Маріупольський Театр Ляльок
Театру постійно не вистачало грошей, а у 2019 році він майже зачинився: ставку оренди приміщення різко підняли. Ірина Руденко зверталася до міської влади, але відповіді довго не було. Тоді актори театру, їхні батьки та деякі містяни вийшли на мітинги — зібралася майже сотня людей. Після цього «повстання» театр отримав нове приміщення в палаці культури «Молодіжний» за символічну суму в одну гривню на рік, і «перебіжки» команди нарешті закінчилися.
Найщасливішими часами для театру Роман Руденко, актор і син керівниці, називає 2021—2022 роки. «У театру була власна будівля, закордонний режисер приїжджав і опікувався всім, — розповідає Роман. — Діти навчалися в театральній школі й одночасно грали у виставах театру ляльок. Усе кипіло». Сам Роман почав грати в театрі з 13 років, а згодом став викладачем і правою рукою матері.
У 2021 році в Маріуполі проходив «ГогольFest». Під час фестивалю до театру приїхав грецький режисер Евангелос Космідис і почав працювати з трупою над виставою. «Я опинився у країні, де ніколи раніше не був, — каже Еван. — Я знав про події 2014 року, про Майдан і Крим, але не мав уявлення, що їду в зону війни, де для того, щоб потрапити в місто, треба проходити внутрішні кордони й показувати паспорт».
Напередодні премʼєри «Аляски» восени 2021 року. Праворуч на фото Евангелос Космідис.
Український культурний фонд
Еван Космідис разом з Маріупольським театром ляльок створили виставу «Аляска». Вона розповідає про підлітків з Маріуполя, яких війна змусила передчасно подорослішати. Героїв змальовували з реальних маріупольських підлітків — для цього кожен актор заповнював анкету, де розповідав про себе. Сюжет обертався навколо головної героїні Стефанії, або Аляски, — дівчини, яка вимушено переїхала з Києва в Маріуполь і зіткнулася з булінгом у школі.
Уперше «Аляску» показали на великій сцені у грудні 2021 року. Постановка вразила Ірину Руденко, і вона запросила грецького режисера стати художнім керівником театру. Він погодився. Команда вже планувала тур Україною, який мав завершитися виступом на «ГогольFest» у Києві в серпні 2022 року. Але виставу показали лише двічі.
Премʼєра «Аляски» восени 2021 року.
Маріупольський Театр Ляльок
Весна 2022-го — російський удар руйнує будівлю театру, а команда розсіюється по світу
У березні 2022 року майже вся команда театру опинилася в облозі. Серед них була й керівниця Ірина Руденко. На той момент вона вже кілька років боролася з онкологією, але продовжувала керувати театром. «Перші три дні війни все було спокійно, — пригадує її син Роман, який тоді був у Києві. — Потім зв’язок зник. Лише за два тижні я дізнався, що всі живі. Мама та інші члени сім’ї сиділи в підвалах, а потім перебралися в Мелекіне, за десять кілометрів від Маріуполя, де були вода, світло і хоч трохи безпеки».
Ірина Руденко почувалася дедалі гірше, але телефонувала акторам і пропонувала допомогу. У травні вона евакуювалась до Донецького онкоцентру на хіміотерапію, яку мала пройти ще взимку. Було вже запізно — організм не витримав, 28 травня 2022 року Ірина Руденко померла. Маріупольський театр ляльок формально взяв паузу, але фактично розпався. Актори розʼїхалися. Хтось залишився в Маріуполі, хтось виїхав у Росію, хтось — у Європу чи Америку.
Палац культури «Молодіжний», який став домівкою для Маріупольського театру ляльок; Так він виглядає і сьогодні.
Анатолій Кінащук
Маріупольці насамперед мали вижити, спершу у своєму місті, потім — у чужому. Попри все, що відбувалося навколо, актори думали про свій театр. «Лякали думки, що я ніколи не повернуся в театр, — згадує Анна Прачева. — Якось тато прийшов і сказав, що [Маріупольского] драмтеатру [де театр ляльок давав вистави] більше немає. Я благала його перевірити, чи вцілів наш театр, хоча це було дуже небезпечно. Тато, звісно, не пішов. Я жила з цими думками, поки не виїхала з міста. Тоді побачила фото — театру немає, усе чорне».
Родина сестер Клименко — Діани та Маріанни — виїхала зі своєї квартири напередодні 24 лютого в більш безпечний район на околиці міста. Згодом їхнє житло було зруйноване. «Це було неймовірно страшно, — пригадує Маріанна. — Моя сім’я була поруч, але театр і всі друзі залишилися там. Я чула ракети, що летіли в Маріуполь, бо з нашого боку був табір російських військових». У середині березня сімʼя евакуювалася до знайомих в Одесу, а вже за місяць рушила далі — до Німеччини.
Трохи інакше склалася історія родини Анни Прачевої. З Маріуполя вони виходили на окуповану територію пішою колоною наприкінці березня. Спершу йшли діти, потім дорослі. Анна йшла із шестирічним братом. «Ми дійшли колоною до автобуса і поїхали до Володарська [у Росії], — згадує вона. — Нам сказали, що в колоні вбили жінку — маму підлітка, який йшов поруч з нами». Далі родина Анни виїхала в Європу, змінила кілька країн і зрештою оселилася в Австрії, у Відні.
Кожна з дівчат намагалася знайти себе у новій країні, шукаючи щось «стабільне». Для обох це був театр. Анна Прачева спробувала грати в театрі «Мельпомена» в Дубаї, але швидко зрозуміла, що це зовсім не те, до чого вона звикла в Маріуполі. Маріанна Клименко намагалася жити звичайним життям підлітка, сподіваючись, що навіть без сцени вона залишиться акторкою. Її сестра Діана теж не могла знайти себе: німецькі підлітки не цікавилися театром так, як в Україні, і не хотіли із нею товаришувати.
Восени 2022-го за підтримки донорів Еван Космідис відновив виставу «Аляска». До постановки він долучив тих акторів, які осіли в Європі. Перший показ присвятили памʼяті Ірини Руденко — виставу показали в Берліні. Потім знову настала тиша.
Команда «Аляски» на репетиції. У центрі — Евангелос Космідис.
Едуард Ляшенко
Еван надихнувся реакцією берлінських глядачів. Він обіцяв Ірині Руденко зберегти театр, тому шукав фінансування. Врешті-решт він виграв грант від Perform Europe, і на ці гроші трупа показала «Аляску» тричі у 2025 році — у Польщі, Боснії та Угорщині. «Я дав слово Ірині перед тим, як вона померла, що не здамся, — каже Еван. — І я не здамся. Вона довірила мені спадщину свого життя».
У 2025 році театр оживає в еміграції та показує Європі історії маріупольських підлітків
Відновити перший склад «Аляски» було неможливо. Хтось з акторів залишився в окупації, хтось фізично не був готовий до акторського графіку. Колектив змінився, прийшли нові актори, а дехто зі старого складу повернувся на нові ролі. Так сталося з Марією Бойко з Маріуполя. До війни вона рік грала у театрі, а потім стала правою рукою Евана Космідіса. Коли режисер почав відновлювати театр, Марія була серед перших, хто долучився, й отримала головну роль — Стефанії. Акторка, яка грала Стефанію до війни, зараз живе в окупації.
Покази «Аляски» вже під час повномасштабної війни. На фото — Марія Бойко.
Едуард Ляшенко
Сценарій постановки змінився. Тепер головна героїня тікає до Європи, а актори розповідають про свій досвід війни й еміграції. Особливу увагу приділили булінгу. Підлітки потрапляють у нову школу з іншою культурою та ментальністю — те, що маріупольці пережили на власному досвіді. Діана Клименко грає роль найкращої подруги Стефанії. В еміграції вона пережила непрямий, але булінг, який є центральним у виставі. «Німецькі підлітки насміхалися наді мною через мову, — розповідає Діана Клименко. — Це не було по-дружньому, а навмисно».
Анна Прачева додає, що кожен персонаж в «Алясці» має щось спільне з нею та іншими акторами: «Коли я слухала монолог Стефанії, я пригадала себе після виїзду з Маріуполя: тоді я сиділа у кутку, тихо плакала і питала себе, за що мені це?»
Вистава показує насильство і важкі сцени: зґвалтування, оголеність, вживання наркотиків й алкоголю, також вона торкається теми суїциду. Деякі тексти вимовляють російською мовою. Щоб не травмувати акторів, у команді є фахівець із травмотерапії. «Найважчими для мене завжди були сцени смерті, — ділиться Маріанна Клименко. — З часом рани затягуються, і це перестає бути таким страшним. Але все одно після кожної вистави я ридаю».
Життя театру тепер у Європі, а повернення в Україну залишається невизначеним
Плани на майбутнє у керівників театру й акторів звучать по-різному. «Десь за п’ять років ми відновимо театр, — каже Роман Руденко. — Я не знаю, де він буде. Це може бути Німеччина, Австрія, Польща або навіть Україна». [«Аляска» та колектив театру ляльок зараз працюють над новим театром на чолі з Еваном Космідисом, і ця команда поки що не може підтвердити ці слова Романа].
Роман Руденко у виставі «Аляска».
Едуард Ляшенко
Молодим акторам повернутися до України буде складно. У 2022 році вони були підлітками. У Європі вони навчаються в нових школах, хтось вступив до університету або знайшов роботу. Більшість виїхали з України з родинами, які не планують повертатися додому. Причина одна: їхній дім — Маріуполь, а туди неможливо повернутися.
У сестер Клименко в Україні майже не залишилося рідних — усі евакуювалися, і відтоді вони до країни не приїздили. Для них Україна залишилася такою, якою вони бачили її у свої 12 і 14 років. «Додому я вже не повернусь, бо мій дім був у Маріуполі. Україна тоді й зараз — зовсім різні, — каже Діана Клименко. — Можливо, після університету, якщо буде стабільно і мирно, я повернуся. Але зараз бачу своє життя тут, у Німеччині».
Сестри Діана і Маріанна Клименко грають у виставі.
Ганна Клочко
«Моє життя тепер у Німеччині, і в мене немає тієї опори, яка була раніше, — додає Маріанна Клименко. — У Маріуполі все здавалося простішим: я знала, що попереду навчання в Києві, найкращий університет, підтримка театру. Тепер я повинна обирати професію, яка даватиме стабільний дохід, а не лише радість. Якщо війна закінчиться, я, найімовірніше, залишусь у Німеччині. В Україні після війни буде складно, а для актора — тим паче».
Найбільшою проблему для театру залишається фінансування. «Драматичний театр в Ужгороді чи приватні театри в Києві мають державну підтримку, власні приміщення, місця для репетицій і готові декорації», — пояснює Марія Бойко. У Маріупольського театру ситуація складніша. Команда розкидана по різних країнах Європи, усі разом збираються лише перед виставами. Актори працюють, щоб заробити на життя, тож репетиції проходять у прискореному темпі — від ранку до вечора, після чого вони одразу виходять на сцену.
Попри це Еван Космідис налаштований боротися за існування театру. Тепер у нього нова назва — Маріупольський театр ляльок у вигнанні (Mariupol Theatre in Exile).
Маріупольський театр у Європі.
Ганна Клочко