1
Степанова мати Сталіна народилася і виросла в Магадані, потім з батьками переїхала до Ростова-на-Дону, отримала педагогічну освіту і не планувала жити в Україні. У Краматорськ її запросила подруга і познайомила зі своїм кумом Віктором Чубенком. Це було в 1992 році. За кілька років пара побралася. У Краматорську в них народилися сини — старший Андрій і молодший Степан (1997 рік).
Віктор працював у локомотивному депо, а Сталіна після декретів, які йшли один за одним, влаштувалася в школу вчителькою російської мови і літератури. Російське громадянство вона лишила, але спробувала вчити українську. Купила дитячу книжку з віршами, вивчила кілька і закинула, «бо політика держави була така». Та й потреби знати українську на той час у Краматорську не було — усі говорили російською, і в школах на її викладачів був попит.
Життя Віктора й Сталіни крутилося довкола синів. Жили Чубенки скромно, у квартирі на околиці міста. Сини ділили одну кімнату на двох, змалечку займалися спортом. Стьопа з дитинства був затятий, з характером. Водночас не соромився проявляти почуття — часто обіймав батьків, вже в старших класах брав маму за руку, і так вони йшли до школи.
У травні 2019 року, майже за пять років після вбивства Степана, Сталіна запостила у Facebook кілька фото із сином і написала «Я — МАМА!». Це одне з тих фото.
З особистого архіву Сталіни Чубенко
У російськомовному Краматорську Стьопа, як усі діти, зростав на російських серіалах, любив вірші Єсеніна, цитував «Майстра і Маргариту», на 9 травня дарував квіти ветеранам. Один зі своїх творів присвятив прадіду, який загинув у Другу світову. Де його могила, ніхто не знав, і щоб віддати шану, Стьопа ходив до вічного вогню.
Хлопець був гуманітарієм, писав твори й вірші і мав хист до футболу. Грав у дитячій футбольній команді «Авангард». У юному віці почав їздити з друзями країною на футбольні матчі, вболівав за донецький «Шахтар». Завдяки футболу здружився з «ультрасами». Так удома з’явилися книжки про УПА, а в Степана — вірші українською. Йому було 15 років.
— Приніс додому книжку Шкляра «Чорний ворон». Питаю, чия вона. А Стьопка: «Моя», — згадує Сталіна.
Коли почалася Революція гідності, Стьопі щойно виповнилося 16 років. Разом із друзями він поїхав до Києва на Майдан, пробув там два тижні й повернувся додому, але ненадовго. У лютому 2014-го йому зателефонував друг з Києва. Стьопа втік з уроків, взяв удома речі й гроші, купив сигарети і прибув на Майдан у розпал розстрілів протестувальників.
— Його неможливо було втримати вдома. З ним було складно, але ніколи не нудно, — каже Сталіна.
Російські військові й українські сепаратисти на чолі з Ігорем Гіркіним-Стрєлковим окупували Краматорськ 12 квітня 2014-го. В окупацію Степан носив кофту з написом «Слава Україні», якось у місті зірвав прапор «ДНР», а ще разом із друзями носив хліб і воду українським військовим, які під час окупації Краматорська тримали позиції в аеропорту біля міста.
Сталіна зберігає багато речей сина — зокрема книги.
Георгій Іванченко / «Бабель»
— Ми видихали, тільки коли син повертався додому, — згадує Сталіна.
В окупованому Краматорську таким, як Степан, лишатись було небезпечно — навколо безслідно зникали люди. Щоб захистити сина, батьки на Великдень забрали його в Ростов, звідки через місяць він утік додому. А згодом відмовився їхати відпочивати в окупований Крим, як наполягали батьки. Натомість поїхав до свого друга в Київ. Сказав, що пошукає на літо роботу і виш — наступного року він закінчував школу.
Пʼятого липня Гіркін з колонами проросійських бойовиків раптово покинув Слов’янськ і Краматорськ, окупація закінчилась. Віктор і Сталіна почали кликати сина додому. Він погодився, а після 22 липня 2014 року зник.
2
Ранком 24 липня Сталіні подзвонив невідомий. Сказав, що з Донецька, позивний «Славян», і що її син затриманий «контррозвідкою МГБ ДНР». Батьки в чому були помчали в окуповане місто. Прорвалися через барикади до захопленої будівлі СБУ і почали шукати імʼя сина в зошиті з прізвищами затриманих. Там його не було.
Далі написали заяву про зникнення на «голову військової поліції ДНР» — її тоді очолював сепаратист з позивним «Нос». Дізналися, що «вашого «правосека» і «нацика» повезли копати окопи в Горбачево-Михайлівку до Керча. Батьки поїхали в село, обійшли всі двори і окопи з фотографією сина. Крадькома хтось із місцевих сказав, що пораненого молодого хлопця повезли в Донецьк у лікарню і хочуть відправити в Ростов як полоненого. Віктор і Сталіна почали прочісувати лікарні, теж безрезультатно.
Врешті Сталіна упіймала самого «заступника міністра внутрішніх справ ДНР» Олександр Захарченка — вона чатувала на його кортеж.
— Почалася метушня, а я йому швидко: у мене зник син, 16 років, відправили до Керча, — згадує Сталіна.
Чому Захарченко не відмахнувся — невідомо, можливо, допоміг російський паспорт Сталіни. Про Керча і власне «Керч» Захарченко знав — це був один з батальйонів бойовиків, який викрадав, катував і вбивав людей. Наступного дня Захарченко передзвонив батькам і сказав, що Стьопу розстріляли. Ведеться розслідування — шукають вбивць і тіло.
Бойовики Олександр Захарченко (ліворуч) і Вадим Погодін (поруч у камуфляжі) захищають будинок Ріната Ахметова — його прийшли захоплювати мешканці Донецька, травень 2014 року.
vk.com
Пошуки тривали два місяці. Членів батальйону, який стояв у Горбачево-Михайлівці, затримали. Вбивці закопали тіло Стьопи в траншеї біля річки в окупованому селі. Тіло підлітка доправили в морг і запропонували швидко поховати. Сталіна наполягла, щоб усе оформили як треба. Коли сепаратисти відмовились відпускати батьків з тілом сина у Краматорськ, вона подзвонила в приймальну Захарченка і сказала, що вистрибне з вікна, якщо їх негайно не відпустять. Вже за десять хвилин їм дали добро на виїзд.
— Вони дуже хотіли, щоб я його поховала там. А я казала — ні. Вони бачили жінку не в сльозах і соплях, яку можна залякати. А жінку, у якої відняли дороге, — каже Сталіна.
На могилі Стьопи є дата смерті — 27 липня, у суді, який відбувся в Україні, дата смерті 28 липня. А Сталіна каже, можливо, його вбили і 29-го — «ніхто точно не знає».
Фото з поховання Степана в Краматорську, 8 листопада 2014 року.
Артем Гетьман
3
Убивство Чубенка паралельно розслідували в Краматорську і в окупованому Донецьку. Батьки Стьопи склали всі доступні факти і реставрували, що сталося з їхнім сином.
У Київ він поїхав не по роботу і не в пошуках інституту. Степан хотів мобілізуватися разом із добровольцями, яких відправляли воювати на схід. Йому відмовили через вік. Про це батькам розказали в «Сотні Лева», до якої прибився Стьопа. Наприкінці липня він надіслав повідомлення мамі, що з ним усе гаразд. А що їде додому і сідає в поїзд до Донецька — промовчав.
Чому він поїхав в окуповане місто — досі невідомо, каже Сталіна. Думає, тому що квитки були лише туди. У червні 2014-го між Києвом і Донецьком запустили потяги, а пряме сполучення з Краматорськом тільки обіцяли. Поїзди на Харків ішли переповненими.
На окупованих територіях Сталіна дізналася, що до Донецька Стьопа не доїхав 20 кілометрів. Приблизно 23 липня на станції Моспине його зняли з поїзда невідомі зі зброєю. Причепилися через синьо-жовті стрічки.
— У Донецьку ми чули «правосек», «нацик», ми знаємо, що його вбили за проукраїнську позицію, — каже Сталіна. — Знаємо, що в нього були синьо-жовто стрічки і шарф футбольного клубу «Карпати», але чи були вони на ньому, чи на рюкзаку чи в рюкзаку, і що там сталося взагалі — невідомо.
Якийсь час підлітка утримували в Донецьку, потім відвезли у село поруч — Горбачево-Михайлівку, де базувався батальон «Керч», і розстріляли. Перед убивством катували — вибили передні зуби.
У 2014 і 2015 роках в окупованому Донецьку Сталіна спілкувалася з кількома свідками вбивства. Вони розповіли, що Стьопу душили рушником, били так, що вже хтось казав: «Давайте швидше, щоб не страждав». Також обіцяли зберегти життя, якщо перейде на бік «ДНР», він відмовився.
Одного дня на неокупованій Донеччині затримали чоловіка, який вийшов з окупації. Він сказав, що бачив, як Чубенка вбили Жора, Буба і Керч. Свідок знав тільки прізвиська, українські слідчі за допомогою соцмереж встановили, кому вони належали — ватажку «Керчі» Вадиму Погодіну («Керч») і двом його поплічникам з батальйону Юрію Москальову («Жора») і Максиму Сухомлинову («Буба»).
Бойовики Погодін (крайній праворуч) і Москальов (стоїть другий ліворуч). Фото зробили 7 серпня 2014 року, менше ніж за два тижні після вбивства Степана. Максим Сухомлинов, 15 лютого 2015 року.
vk.com
Під час слідчого експерименту на неокупованій Донеччині свідок розповів, що Стьопу відвели до виритої могили біля річки, зняли кросівки, зв’язали руки і ноги скотчем, поставили на коліна, наділи на голову футболку і всі троє по черзі вистрілили в голову. Тіло замотали в брезент і закопали.
За результатами судово-медичної експертизи, Стьопа помер від трьох пострілів у голову. Наказ розстріляти віддав Погодін, він же вистрілив останнім, можливо, у вже мертвого хлопця. Перший постріл зробив Сухомлинов.
В Україні вбивство Степана розслідували як умисне (ст. 115 Кримінального кодексу). Справи за статтею «воєнні злочини» (ст. 438 КК) тоді не відкривали через брак досвіду, а між собою правоохоронці казали: «У нас не війна, а АТО».
Український суд у Донецькій області тривав три роки. Лава підсудних була порожня — убивць судили заочно. Засідання постійно скасовували — то судді були зайняті, то прокурори і адвокати не приходили. Для батьків затримки були мукою. Усі троє вбивць отримали вирок восени 2017 року — довічне увʼязнення. На той час вироки сепаратистам були рідкістю. Сталіна відчула, що у справі її сина настала хоч якась справедливість.
— Я не хочу для них смерті, а бажаю, щоб вони жили так, щоб хотіли померти. Щоб у колонії працювали і всі гроші віддавали дитячому будинку «Антошка», якому допомагав син, — каже Сталіна.
Сталіна в день вироку вбивцям Степана, листопад 2017 року, Торецьк.
4
Імена вбивць Степана Чубенка, які встановили в Краматорську, збіглися з тими, які Сталіні називали в окупованому Донецьку. У 2015 році вона отримала документ від місцевих незаконних правоохоронців. Там було сказано, що її сина вбили Погодін, Сухомлинов і Москальов, бо вважали членом «Правого сектора» і підозрювали в тому, що він може бути причетним до загибелі людей в Одесі 2 травня в Будинку профспілок. У документі вказали, що засудити винних у Донецьку не можуть — вони втекли, імовірно, в Крим.
Та невдовзі Сталіні подзвонили з Донецька — там схопили й відправили в СІЗО Москальова. Жінка примчала в окуповане місто, попросила очну ставку і неочікувано отримала згоду. І хоча згодом їхню зустріч скасували, вона встигла побачити обличчя вбивці сина, коли була в СІЗО, а його проводили повз. Усе, що вона змогла зробити, — передати йому в СІЗО передачу з їжею. Нагадала, що її сина тиждень після затримання Москальов і його поплічники морили голодом.
У 2016 році незаконний суд «ДНР» засудив Москальова не за вбивство підлітка, а за співучасть. Він переконав суддю, що не стріляв. Йому дали 16 місяців колонії й відпустили просто в залі суду — весь термін він відсидів у донецькому СІЗО, поки чекав рішення суду. Після звільнення Москальов з дружиною і п’ятьма дітьми переїхали до родичів у Росію й оселилися в Чебоксарах.
Тим часом Україна намагалася знайти вбивць Степана. Їх подали в міжнародний розшук Інтерполу, і це майже спрацювало — влітку 2017 року в Криму затримали Погодіна.
— Саме того, кого я хотіла допитати. Спитати, чому вони не віддали Стьопу. Вони, тварі, знали, що я його шукаю, — говорить Сталіна.
Погодіна затримали, коли він прийшов влаштовуватися на роботу в окупаційні силові органи з українським паспортом. Перевірка закінчилась тим, що він у розшуку за вбивство. Суд у Криму заарештував його на 40 діб, але в Україну Погодіна не екстрадували. Тодішній генпрокурор Юрій Луценко казав, що «не має морального права» звертатися до окупаційних органів Криму. В останні дні, коли спливав строк ув’язнення Погодіна, Сталіна здійняла галас у медіа і Україна передала документи на екстрадицію до Генпрокуратури РФ. Тим часом за бойовика вступилися впливові в Росії люди — починаючи від Стрєлкова і закінчуючи депутатами Держдуми РФ. Вони вимагали припинити репресії героїв «русской вєсни».
Погодіна не видали. Після звільнення із СІЗО він лишився жити в Криму, став забудовником. Ходив на телеефіри. Звинувачення у вбивстві підлітка спростовував.
У 2019—2020 роках Вадим Погодін часто зʼявлявся на кримському телебаченні — як забудовник.
vk.com
У 2023 році в справі знову стався неочікуваний поворот. Погодіна і Сухомлинова затримали, закрили в СІЗО Донецька і почали судити за вбивство Чубенка. Чому це сталося — можна лише здогадуватися. Одна з версій — «Керч» Погодіна в минулому напряму підпорядковувалась Гіркіну, якого влітку 2022 року звинуватили в екстремізмі й помістили в московське СІЗО.
Наприкінці травня 2023 року так званий суд «ДНР» відпустив Погодіна під домашній арешт, Сухомлинов залишився в СІЗО. Відтоді Погодін почав розповідати про суд над ними у «ВКонтакте». Ось його версія.
У 2023 році він добровільно приїхав у Донецьк, щоб розібратися зі справою Чубенка, арешт став для нього несподіванкою. У всіх дописах він наполягає, що не вбивав підлітка, однак називає його «нациком», «правосеком», «шпигуном». Каже, що за законами воєнного часу мав право його вбити.
vk.com
«Молоду республіку» Погодін називає «ДиРа», пише, що ефесбешники завербовані СБУ. У СІЗО Донецька половина увʼязнених — це герої «русской вєсни», які по дев’ять років чекають вироку. У своїх дописах він підтримує Стрєлкова і критикує його ув’язнення.
У березні 2024-го «Верховний суд ДНР» почав судити Сухомлинова і Погодіна. Їхніми адвокатами були колишні українські судді. У судовому процесі брав участь прокурор «ДНР» і представник Сталіни, якого надала «ДНР».
У жовтні 2024 року Погодін повідомив, що його і Сухомлинова збираються визнати винними і відправити до в’язниці на 15 років. Але цього так і не сталося. У листопаді 2024 року суддя припинив розгляд, бо прокурор неправильно склав обвинувачення. Погодін це рішення оскаржив — він вимагав виправдувального вироку.
Навесні 2025 року над Погодіним і Сухомлиновим почався новий судовий процес, який у липні 2025-го знову закінчився нічим — на сайті так званого «верховного суду ДНР» вказано, що справу проти Погодіна і Сухомлинова закрили, бо «вирок вступив у законну дію». Що це означає — незрозуміло. Погодін оскаржив і це рішення.
За його словами, Сухомлинова в лютому 2025-го випустили із СІЗО. Сам Погодін у 2024-му мобілізувався в російську армію. На зимові свята показав себе у військовій формі. У коментарях йому писали, що він усе ближче до губернаторського крісла у Львові. Він відповідав, що перед Львовом у нього буде проміжна станція в Одесі.
Наприкінці липня Погодін отримав поранення десь під Бахмутом, його оперували там, у Луганську і в Росії. У серпні він повернувся на війну.
Вадим Погодін знов пішов воювати проти України у 2024 році, а в липні 2025-го його поранили.
vk.com
5
Сталіна і Віктор Чубенки за судом в окупованому Донецьку над вбивцями сина не стежили. Про затримання дізналися з телеграм-каналу Гіркіна-Стрєлкова.
Сталіна каже, що про цих «тварєй» вони намагаються не думати. Родина товаришує із сімʼями загиблих військових. Спогади і підтримка дають їм сили жити. Але так було не завжди.
Найтяжчими для Чубенків були перші два роки після загибелі сина. У Віктора від сліз почалося запалення очей. Картав себе, що відпустив малого в Київ. Сталіна рятувалася роботою в школі, розривалася між розслідуванням у Краматорську і окупованому Донецьку, а після суду в Україні зайнялася волонтерством і збереженням пам’яті про сина.
— Я дуже рано втратила маму, у 26 років, і тяжко це переживала, — каже Сталіна. — А коли втратила Стьопу, то вирішила, що треба жити за нас двох, щоб Стьопа бачив мене з небес і казав: «Яка в мене мама».
Поки Сталіна й Віктор живі, у їхнього сина на Землі триває «життя після життя». Вони не можуть доторкнутися до нього, але кажуть, що відчувають поряд. Розмовляють з ним, і він допомагає.
Батьки Степана багато їздять країною — презентують збірку, яку зібрали з віршів і творів сина. Вона називається «Я зрозумів сенс життя». Розповсюджують її за донати — «Стьопа так заробляє гроші». Більшість віршів у збірці російською — батьки запланували перекласти їх українською. Самі в побуті теж перейшли на українську.
Сталіна на презентації збірки творів Степана, серпень 2023 року.
З особистого архіву Сталіни Чубенко
На перший погляд родина Чубенків здається відкритою — завжди готові розповісти про сина. Насправді вони багато про що мовчать. Наприклад, ніколи не говорять про старшого сина Андрія — де він зараз і чим займається, про родичів у Росії і російський паспорт. На питання про своє імʼя Сталіна каже, що воно не на честь диктатора, а від слова «сталь». Від людей Чубенки закрились і через хейт у соцмережах. Перші роки після загибелі Стьопи їм багато писали, що син «бродяжив по країні», «треба було рити окопи — вижив би», «треба відпустити і жити».
— А як відпустити? Я часом переживаю, чи не забуваю Стьопку, бо менше плачу, — зізнається Сталіна.
Багато років вона мучилася, що не змогла врятувати сина. Згодом стала запитувати себе, не чому це сталося, а для чого.
— Ніхто нічого не міг вдіяти з бандитами з «Керчі», вони вбивали цивільних людей в окупації, грабували. Стьопа своєю загибеллю знищив їх. З вересня 2014-го їх уже не було, — каже Сталіна.
6
Після повномасштабного вторгнення Віктор і Сталіна переїхали жити до Полтави. Боялися не так обстрілів, як окупації. У 2022-му хтось напав на могилу Стьопи, розбив пам’ятник. Батьки вважають, що це було попередження від тих, хто в Краматорську чекає на росіян. Батьки замаскували могилу, щоб чужі не знайшли. Перезахоронювати сина не планують.
Могила Степана в Краматорську до нападу вандалів.
З особистого архіву Сталіни Чубенко
— Стьопа хотів, щоб Краматорськ був Україною, нехай оберігає своє місто, — каже Сталіна.
В евакуації вона веде онлайн-уроки в краматорській школі. Викладає основи здоров’я і зарубіжну літературу. Тішиться, що в курсі немає російських творів. Віктор кілька років як вийшов пенсію.
Одна з мрій Чубенків — щоб синові дали звання Герой України. Відповідна петиція зібрала необхідні 25 тисяч голосів, але Героя не дали ні на День прапора, ні на День Незалежності.
— Невже Стьопа не герой для влади? Він життя віддав за Україну, — каже Сталіна.
Тепер Чубенки багато цікавляться політикою. Сталіна підписана в соцмережах на Офіс президента, Ірину Геращенко і Петра Порошенка. Вона і Віктор — палкі прихильники останнього. Сталіна говорить, що він для неї лідер, Віктор додає, «у якого високий рейтинг серед західних політиків». «Мінські угоди» для них — вдалий хід, який дозволив відтягнути повномасштабну війну.
— У 2014-му Стьопа казав, що, окрім Пороха, ніхто не витягне країну. І досі так вважаю, — говорить Віктор.
Віктор Чубенко.
Георгій Іванченко / «Бабель»
На те, що генпрокурор Порошенка Юрій Луценко не зробив нічого, щоб Погодіна екстрадували, батьки вже не ображаються. Кажуть, його все одно б не віддали. А от прихильників нинішнього президента вони не люблять і майже з порога, без жодних питань Віктор називає кореспондентку «Бабеля» «зелебобіком», каже, це видно з першого погляду.
У Полтаві вони орендують невелику квартиру. Евакуювалися туди з двома собаками — Білкою, яку прихистили після 2022 року, і Бімом, собакою Стьопи. Бім недавно помер. Речей у Полтаву привезли мало — по одній маленькій сумці на кожного і дві великі коробки з речами Стьопи.
Коли лунає повітряна тривога, Сталіна виносить з найбезпечнішого закапелка квартири картонні коробки.
— Що я ховаю за двома стінами, то це речі Стьопи, — говорить вона і дістає чашку сина із символікою «Шахтаря» і трико, в якому він займався греко-римською боротьбою.
Прикладає до себе худі з написом «Слава Україні» і футболку, в якій син грав у КВК. Така сама була на його голові, коли його розстріляли.
У листопаді цього року Степану мало виповнитися 28 років.
Речі сина, які Сталіна перевезла в Полтаву.
Георгій Іванченко / «Бабель»