У 1993 році Ізраїль і палестинський рух очолювали два харизматичних бойових лідери, яких точно не можна було запідозрити у взаємній приязні.
Прем’єр-міністром Ізраїлю нещодавно знову став Іцхак Рабин. Бойовий генерал, герой кількох війн, усе своє свідоме життя він присвятив протистоянню арабам. За кілька років до того Рабин здобув прізвисько «Костолом», бо коли був міністром оборони, наказав «ламати кістки» беззбройним палестинським протестувальникам.
Організацію визволення Палестини (ОВП) очолював Ясір Арафат — терорист, на якого десятиліттями полювали ізраїльські спецслужби. Він був лідером людей з руками по лікоть в ізраїльській крові. Саме на них лежала відповідальність за напад на ізраїльських спортсменів на Олімпійських іграх у Мюнхені 1972 року, захоплення пасажирських авіалайнерів і атаки на території Ізраїлю.
Іцхак Рабин, коли він очолював Міністерство оборони, 1988 рік. Ясір Арафат з бойовиками ОВП, 1970 рік.
Getty Images / «Бабель»
Окрім взаємної ненависті, цих лідерів об’єднувало лише одне: на початку 1990-х їхні народи опинилися в серйозній скруті.
У 1987—1991 роках неочікувано для Ізраїлю окупованими Західним берегом річки Йордан і сектором Гази прокотилися масштабні протести, відомі як Перша палестинська інтифада. Протести були переважно мирними, за винятком інцидентів, коли демонстранти жбурляли каміння та запальні суміші в ізраїльських силовиків. Щоб придушити демонстрації, ізраїльтяни вдавалися до колективних покарань: запроваджували цілодобову комендантську годину, відрізали електроенергію та воду цілим населеним пунктам. Стало очевидно, що це не спрацьовує.
Верхівка Організації визволення Палестини зустріла початок 1990-х у Тунісі, куди її ізраїльська армія вигнала з Лівану десять років тому. Відрізані понад двома тисячами кілометрів від власного народу, її лідери потроху втрачали вплив і не змогли взяти участь в інтифаді. До того ж щойно розпався Радянський Союз, який підтримував ОВП грошима та зброєю. А й без того майже відсутня арабська єдність була остаточно вбита іракським вторгненням у Кувейт.
Палестинська демонстрація у секторі Гази під час Першої інтифади, грудень 1987 року. Ясір Арафат і верхівка ОВП в Тунісі 1988 рік.
Getty Images / «Бабель»
Обидві сторони прийняли свої стратегічні поразки. Це спонукало їх шукати компромісу. Ізраїльтяни хотіли вийти з глухого кута, куди їх загнала багаторічна окупація чужих земель з вороже налаштованим населенням. Палестинці — повернутися додому та отримати державу вже не шляхом знищення Ізраїлю, а хоча б тільки на Західному березі та в секторі Гази.
1993 рік: народження «Осло»
Ізраїль не міг законно вести перемовини з ОВП, оскільки визнав її терористичною організацією. ОВП не могла вести перемовини з Ізраїлем, оскільки не визнавала його існування. Однак вони все ж їх почали — в січні 1993 року, в столиці Норвегії Осло. Перемовини були таємні і йшли через неофіційні канали. Зі сторони Ізраїлю процес курирували очільник МЗС Шимон Перес та його заступник Йосі Бейлін.
Перемовини йшли важко, з багатьма суперечками. Але вже у серпні ізраїльтяни та палестинці дійшли важливої згоди. Вони погодились віддати публічну ініціативу американцям, щоб ніхто не здогадався, що між ними були таємні контакти.
Угоду «Осло» підписали 13 вересня 1993 року на галявині Білого дому. Ще нещодавно непримиренні вороги Іцхак Рабин та Ясір Арафат потиснули один одному руки перед камерами світових телеканалів. За рік терорист Арафат, костолом Рабин та міністр закордонних справ Ізраїлю Шимон Перес отримали Нобелівську премію миру.
Ясір Арафат простягає руку Іцхаку Рабину після підписання угоди «Осло», 13 вересня 1993 року. Арафат, Перес і Рабин на врученні Нобелівської премії миру, 10 грудня 1994 року.
Getty Images / «Бабель»
Мирний процес розпочався. Організація визволення Палестини визнала легітимність існування Ізраїлю та відмовилась від збройної боротьби. Ізраїль перестав вважати ОВП терористами. Вчорашні цілі Моссаду стали кістяком органу палестинського самоврядування — Палестинської національної адміністрації (ПНА). Її очолив Ясір Арафат. До того ж палестинці отримали власні легітимні сили безпеки, які навчали та озброювали ізраїльтяни. Ізраїльські військові та розвідники тепер пліч-о-пліч співпрацювали з людьми, за якими ще недавно шпигували чи готувались убити.
У 1995 році сторони підписали угоду «Осло II». Під контроль ПНА перейшов увесь сектор Гази, а територію Західного берега поділили на три зони (A, B та C). Зона А перейшла під адміністративний та військовий контроль ПНА, зона B — під адміністративний контроль ПНА та палестино-ізраїльський військовий контроль, зона C залишалася під повним ізраїльським контролем.
«Бабель»
Остаточно врегулювати відносини ізраїльтяни та палестинці планували за п’ять років. Але це так ніколи і не відбулося.
1994—1995 роки: провал «Осло»
Мирний процес оголив усі протиріччя між сторонами. Палестинські терористи (як радикальні ісламісти ХАМАС) не прийняли мир і не склали зброю. Ізраїль не хотів виводити поселення з окупованих територій та вважав увесь Єрусалим своєю неподільною столицею. Палестинці хотіли зробити Східний Єрусалим столицею своєї держави. Постала проблема прав палестинських біженців на повернення землі чи компенсацію.
Найголовнішим було те, що сторони мали різні бачення угоди. Іцхак Рабин сприймав угоду як можливість дати палестинцям самоврядування. Палестинці — як можливість отримати незалежну державу.
Як політик, Іцхак Рабін був змушений лавірувати. Клінтону він казав, що Ізраїлю дійсно варто відступитись з окупованих територій. У Кнесеті ж під час обговорення угоди «Осло II» він заявив: «Ми хотіли б, щоб це було утворення, яке є меншим за державу і яке самостійно керуватиме життям палестинців». Позицію Рабина проти палестинської держави описували і його помічники у приватних листах. В угодах «Осло» палестинська державність не згадується, а сам Рабин, говорячи про необхідність мирної угоди, публічно не закликав до створення палестинської держави. Навіть за такого обмеженого підходу угоди «Осло» та «Осло II» отримали у парламенті Ізраїлю лише 61 голос зі 120. Іцхаку Рабину довелось піти на ситуативну коаліцію з арабськими депутатами — безпрецедентний до цього крок.
Білл Клінтон та Іцхак Рабин у Вашингтоні, жовтень 1995 року.
Getty Images / «Бабель»
Завдяки угоді Ясір Арафат став легітимним для Ізраїлю й усього світу державним діячем. Він сподівався, що в прийдешні роки йому все-таки вдасться змінити ізраїльську позицію. Угоди «Осло» стали для ОВП бодай якимось рятувальним колом, щоб вийти з кризи. Однак Арафат хотів більшого, ніж ізраїльтяни готові були дати.
Поки перемовини буксували, незгодні з мирним процесом екстремісти з обох боків розпочали атаки. У лютому 1994 року єврейський ультраправий терорист Барух Гольдштейн під час молитви у Печері Патріархів розстріляв 29 мусульман. Сьогодні на місці могили Гольдштейна розбитий парк його імені, єврейські релігійні націоналісти щорічно приходять віддавати шану, а у вітальні міністра національної безпеки Ізраїлю Ітамара Бен-Гвіра ще донедавна висів його портрет.
Єврейський терорист Барух Гольдштейн. Жертва теракту Гольдштейна у госпіталі, 25 лютого 1994 року. Ультраортодоксальний єврей цілує могилу Гольдштейна.
Facebook; Getty Images / «Бабель»
Палестинські радикальні ісламісти стали мститися. Смертники підривали себе в автобусах, кафе і торгових центрах. На той час, попри заклики ізраїльтян, Ясір Арафат чи то не міг, чи то не хотів їх вчасно зупинити. Досі залишається загадкою: він хотів змусити ізраїльтян піти на поступки (включно з палестинською державністю) чи насправді не мав сил зупинити екстремістів.
А 4 листопада 1995 року на величезній демонстрації на підтримку мирного процесу єврейський ультраправий екстреміст застрелив прем’єр-міністра Іцхака Рабина. Це був кінець мирного процесу.
1996 рік: смерть «Осло»
Через пів року на виборах переміг правий політик Біньямін Нетаньягу. На початку перегонів він відставав від Шимона Переса (наступника Рабина) на 20 відсоткових пунктів. Але нові теракти ХАМАС і більш націоналістична передвиборча програма принесли Нетаньягу прем’єрське крісло. Програма відкидала розділ Єрусалиму, закликала до розбудови поселень і до «миру через силу».
Біньямін Нетаньягу виголошує промову після перемоги на виборах, 2 червня 1996 року.
Flash90
Хоча Нетаньягу палко протистояв мирному процесу і організовував демонстрації проти нього, він не розірвав угоди «Осло», коли став прем’єром. Для нього вони стали прикриттям. Заявляючи про прихильність до мирного процесу, він розширив окупацію. Одним з головних проєктів першого прем’єрського терміну Нетаньягу була розбудова кільця поселень довкола Східного Єрусалиму. Вони відрізали місто від палестинських територій і зменшували шанси палестинців претендувати на нього як на столицю майбутньої держави.
Йому вдалося навіть ввести в оману Білла Клінтона, який намагався реанімувати перемовини. Американський президент думав, що новий прем’єр насправді хоче мирного рішення, але йому заважають праві члени уряду. Через роки після відходу від влади Клінтон змінив позицію. Тепер він вважає, що Нетаньягу розширює війну, що збирається «правити вічно», і якщо не примусити його до миру, то миру не буде. Водночас Клінтон заявляє, що ХАМАС прикривається живим щитом з цивільних, змушуючи Ізраїль атакувати їх.
Клінтон, Арафат, Нетаньягу і король Йорданії Хусейн I на перемовинах у Білому домі, 1 жовтня 1996 року.
Getty Images / «Бабель»
Двадцять девʼять років потому Біньямін Нетаньягу очолює Ізраїль, ставши наймогутнішим прем’єром, якого знала країна. Він так і не змінив думки щодо мирного процесу. Угоди «Осло», розраховані на п’ять років, досі залишаються чинними. Мир здається як ніколи далеким.