Трампа і Путіна Першої світової звали Вільгельм і Микола. Вони мали ще більше влади — й наслідки були ще гіршими. Уривок із книжки «Сновиди. Як Європа ввійшла у війну 1914 року»

Європа початку ХХ століття була континентом монархій. П’ять із шести найважливіших тогочасних європейських держав були саме монархіями в тому чи тому вигляді, і лише одна (Франція) — республікою. Відносно нові національні держави Балканського півострова (Греція, Сербія, Чорногорія, Болгарія, Румунія й Албанія) — теж на той час монархії. Європа швидких крейсерів, радіотелеграфу й електричних запальничок усе ще несла у своєму серці ці давні, блискучі інституції, що прив’язували великі та складні держави до примх людської біології. Європейські керівники все ще були зосереджені на престолах і чоловіках чи жінках, які сиділи на них. Міністри в Німеччині, Австро-Угорщині та Росії були імперськими призначенцями. Три імператори мали необмежений доступ до державних документів. Вони також мали формальну владу над своїми збройними силами. Династичні інституції та мережі структурували комунікування між державами. Посли вручали свої вірчі грамоти особисто суверенові; а безпосередні перемовини й зустрічі монархів були звичною справою в довоєнні роки; ба більше, вони тоді стали ще важливішими, витворивши паралельну контактну площину, чий зв’язок з офіційною дипломатією інколи складно зрозуміти.

Монархи водночас були символічними та політичними гравцями й тому могли слугувати втіленням колективних емоцій і асоціацій. Коли паризькі перехожі витріщалися на Едуарда VII, який розкинувся у кріслі біля свого готелю й курив сигару, вони відчували, що дивляться на цілу Англію — у подобі дуже огрядного, стильного та впевненого в собі чоловіка. Його тріумфальне завоювання паризької громадської думки 1903 року допомогло торувати шлях до договору Антанти, підписаного із Францією наступного року. Навіть м’якосердий деспот Микола ІІ в очах французів виглядав героєм-завойовником, коли відвідав Париж 1896-го (попри свою автократичну політичну філософію й очевидний брак харизми), бо його вважали уособленням франко-російського союзу. А хто б міг утілити всі вади німецької зовнішньої політики — її непевність, розфокусованість і незадоволену амбітність — краще за гарячкового, безсоромного й зухвалого панікера, владного кайзера Вільгельма, який насмілився радити Едвардові Ґріґу, як диригувати «Пер Ґюнта»? Навіть якщо кайзер одноосібно й не формував німецької державної політики, він, безумовно, її уособлював для опонентів Німеччини.

Осердям монархічного клубу, що панував у довоєнній Європі, була трійця імператорських кузенів: цар Микола ІІ, кайзер Вільгельм ІІ і король Георг V. На зламі ХХ століття гілки генеалогічного дерева європейських монарших родин попереплутувалися так щільно, що за ними вже годі було щось роздивитися. Кайзер Вільгельм ІІ і король Георг V були онуками королеви Вікторії. Дружина царя Миколи ІІ, Олександра Гессен-Дармштадська, теж була її онучкою. Матері Георга V і Миколи ІІ — сестрами з данського монаршого дому. Кайзер Вільгельм і цар Микола ІІ — праправнуками царя Павла І. Кайзерова двоюрідна бабуся Шарлотта Прусська — царевою бабусею. Зважаючи на це початок війни 1914 року радше нагадує кульмінацію родинних міжусобиць.

Оцінити й порівняти міру впливу кожного із трьох монархів і їхньої влади над підлеглими непросто. Британія, Німеччина й Росія представляли три дуже відмінні типи монархії. Росія (принаймні теоретично) була автократією, де монаршу владу майже не обмежували парламент і конституція. Едуард VII та Георг V — конституційні та парламентські монархи й не мали прямого доступу до важелів влади. Кайзер Вільгельм ІІ опинився десь посередині — німецька конституційна та парламентська системи ще зберігали залишки давньої прусської військової монархії, що пережили процеси національного об’єднання. Але формальні управлінські структури не обов’язково найкраще ілюструють впливовість монарха. Серед інших важливих її чинників можна назвати наполегливість, компетентність і розумові здібності самого монарха, здатність міністрів блокувати небажані ініціативи й міру згоди між монархами та їхніми урядами.

Однією з найдивовижніших рис впливу суверенів на формування міжнародної політики можна вважати їхню змінність із часом. Едуард VII, який очолював дипломатичну реорганізацію 1904–1907 років, мав непохитні погляди в міжнародній політиці й пишався своєю поінформованістю. Його можна назвати імперіалістичним урапатріотом: він лютував у відповідь на виступи ліберальної опозиції проти афганської війни 1878–1879 років і якось сказав колоніальному управлінцеві серу Генрі Бартлові Фрерові: «Якби мені дали зробити по-моєму, я б не заспокоївся, доки ми б не завоювали весь Афганістан і не тримали б його в кулаці». Він нетямився з радощів, коли дізнався про рейд проти Трансваальської Республіки у 1895 році, підтримував участь у ньому Сесіла Родса й лютував після кайзерової телеграми Крюґерові. Він до кінця життя зберігав рішучу ворожість до Німеччини. Здається, почасти цю антипатію спричиняло протистояння з матір’ю, королевою Вікторією, чия надмірна дружба із Пруссією йому анітрохи не подобалася, а почасти страх і ненависть до барона Штокмара — вічно насупленого німецького педагога, якого Вікторія з Альбертом попросили контролювати молодого Едуарда, щоб той неперервно навчався. Пруссько-данська війна 1864 року стала визначальним епізодом його ранньої політичної кар’єри: у цьому конфлікті Едуардові симпатії були на боці данських родичів його нової нареченої. Після сходження на престол Едуард став важливим спонсором антинімецького політичного угруповання, що гуртувалося довкола сера Френсіса Берті.

Пік впливовости короля припав на 1903 рік, коли його офіційний візит до Парижа (який називали «найважливішим монаршим візитом сучасної історії») проклав шлях угоді між двома імперськими суперниками. На той час відносини цих двох західних імперій отруювало обурення французів англо-бурською війною. Візит, організований з Едуардової ініціативи, став тріумфальним щодо впливу на громадськість і багато в чому допоміг розрядити ситуацію. Підписавши договір Антанти, Едуард продовжив працювати над угодою з Росією, хоча, як і багато його співвітчизників, ненавидів царизм та з підозрою ставився до планів Росії щодо Персії, Афганістану й Північної Індії. У 1906 році, почувши, що російський міністр закордонних справ Ізвольський перебуває у Парижі, англійський король помчав із Шотландії на південь, сподіваючись домовитися про зустріч. Ізвольський прихильно поставився до цієї ідеї і відвідав Лондон, де двоє чоловіків провели перемовини, які (за словами Чарльза Гардінґа) «суттєво допомогли злагодити перебіг переговорів щодо укладання угоди з Росією, які на той час велися». В обох описаних випадках король не демонстрував своєї виконавчої влади, а діяв як позаштатний посол. Він міг це робити, бо його пріоритети чітко відповідали пріоритетам ліберальних імперіалістів в уряді, чиє домінування в міжнародній політиці він сам і наближав.

Георг V був виліплений зовсім з іншого тіста. Перш ніж вступити на престол у 1910 році, він мало цікавився міжнародною політикою й лише дуже приблизно уявляв собі відносини Британії з іншими державами. Австрійському послові, графу Менздорфові, новий король дуже припав до душі, бо, на відміну від свого батька, здається, не мав сильних упереджень проти будь-яких країн світу. Втім, якщо Менздорф сподівався, що зміна володаря приведе до згасання антинімецьких настроїв у британській політиці, на нього чекало розчарування. Позірна міжнародна нейтральність нового монарха просто означала, що закордонні справи й далі залишатимуться в надійних руках ліберальних імперіалістів із Ґреєвого кола. Георг не зібрав довкола себе коло батькових противників, не плів проти нього політичних інтриг і не робив політичних кроків, не заручившись однозначною згодою своїх міністрів. Він більш-менш регулярно контактував з Едвардом Ґреєм і часто запрошував того на авдієнції, коли бував у Лондоні. Він обов’язково заручався згодою міністра щодо всіх політичних перемовин із закордонними делегатами — особливо зі своїми німецькими родичами. Тому можна сказати, що його сходження на престол супроводжувалося різким зменшенням впливу корони на загальну орієнтацію міжнародної політики, хоча обидва монархи мали однакові конституційні повноваження.

Що ж до царя, то, попри надмірну авторитарність російської влади, його вплив на міжнародну політику був дуже обмеженим і щоразу суттєво зменшувався. Як і Георг V, новий цар Микола ІІ у політичному плані на час свого сходження на престол 1894-го був чистим і незаплямованим. Перш ніж стати монархом, він не створив власної політичної мережі впливу і з поваги до батька утримувався від висловлювань своєї думки про державну політику. Юнаком він не надто цікавився державними справами. Костянтин Побєдоносцев, консервативний правник, якого запросили дати юному Нікі майстер-клас із функціювання царської держави, згодом згадував: «Я міг тільки спостерігати, що він повністю був поглинений колупанням у носі». Навіть після того як він зійшов на престол, надзвичайна сором’язливість і страх від перспективи набути реальну владу в перші роки утримували його від насаджування власних політичних поглядів (якщо такі були) на врядування. До того ж йому бракувало інституційної підтримки виконавчої влади, потрібної для послідовного формування політичного курсу. Микола ІІ, скажімо, не мав ані особистого секретаріату, ані секретаря. Він наполягав на тому, щоб його інформували про навіть незначні міністерські рішення, але в такій величезній країні, як Росія, його відволікали буденні дріб’язкові справи, а до справді важливих не доходили руки.

Утім цареві таки вдалося (приблизно від 1900 року) надати російській міжнародній політиці певного спрямування. Наприкінці 1890-х Росія передусім переймалася економічним проникненням у Китай. Така далекосхідна політика влаштовувала не всіх. Декого жахала масштабність потрібних для неї інфраструктурних і військових зобов’язань. Дехто (як-от військовий міністр, генерал Олексій Куропаткін) вважав, що далекосхідний вектор відволікає країну від насущніших проблем на її західних околицях, передусім на Балканах і в турецьких протоках. Але Микола ІІ тоді все ще був переконаний, що майбутнє Росії твориться в Сибіру й на Далекому Сході, і робив усе можливе, щоб поборники східної політики брали гору над своїми опонентами. Після нетривалих побоювань він таки підтримав політику захоплення китайського плацдарму в Порт-Артурі (тепер — Люйшунь) на півострові Ляодун 1898-го і схвалив російське проникнення в Корею, яке наражало Санкт-Петербург на конфлікт із Токіо.

Втручання Миколи ІІ найчастіше були неформальними домовленостями, а не офіційними рішеннями. До прикладу, він підтримував близькі взаємини з аристократичними підприємцями, які володіли значною лісозаготівельною концесією на корейській річці Ялу. Лісозаготівельний магнат Олександр Безобразов, колишній офіцер елітного полку кавалергардів, скористався особистим знайомством із царем і зробив Ялу плацдармом для розширення неформального російського впливу на Корейському півострові. У 1901 році міністр фінансів Сергій Вітте повідомив, що Безобразов буває у царя «не менш ніж двічі на тиждень по кілька годин» і радиться з ним щодо далекосхідної політики. Міністрів ці візити впливових осіб дратували, але обмежити їхній вплив було годі. Саме такі неофіційні зв’язки сформували в царя ще агресивнішу позицію щодо російської політики в регіоні. «Я не хочу завойовувати Корею, — казав Микола ІІ прусському принцу Генріхові 1901 року, — але в жодному разі не дозволю Японії міцно там закріпитися. Це стане для нас casus belli».

Ще більшого політичного контролю Микола ІІ досяг, коли призначив свого намісника на Далекому Сході, який цілковито відповідав не лише за цивільні та військові справи, а й за відносини з Токіо. Володар цього титулу, адмірал Євген Алексєєв, безпосередньо підпорядковувався цареві й тому міг не виконувати вказівок міністрів. Призначенню сприяла так звана група Безобразова, для якої воно було способом обійти відносно обережну далекосхідну політику міністерства закордонних справ. Як наслідок, Росія паралельно вела офіційну й неофіційну імперську політику, а Микола ІІ міг обирати з-поміж них собі до смаку й нацьковувати угруповання одне на одне. Адміралові Алексєєву бракувало досвіду й розуміння дипломатичного протоколу, а його різкість і непоступливість повсякчас відлякувала й сердила японських візаві. Сумнівно, що Микола ІІ свідомо обирав політику війни з Японією, але на ньому точно лежить левова частка відповідальности за війну, що вибухнула 1904-го, а отже, і за всі подальші катастрофи. [...]

Вільгельм ІІ — найнеоднозначніший із-поміж трьох імперських кузенів. Про діапазон його влади в німецькій політиці досі тривають суперечки. Кайзер, безсумнівно, посів престол, прагнучи бути автором міжнародної політики своєї країни. «Міністерство закордонних справ? Та я і є міністерством закордонних справ!» — якось вигукнув він. «Я єдиний господар німецької політики, — писав він у листі до принца Вельського (майбутнього Едуарда VII), — і моя країна мусить іти за мною, куди б я не пішов». Вільгельм особисто зацікавився призначенням послів і час від часу підтримував своїх фаворитів усупереч порадам канцлера і міністерства закордонних справ. Він активніше за обох своїх імператорських кузенів розглядав зустрічі й листування з іншими династіями (складову звичних відносин між монархіями) як унікальний дипломатичний ресурс, який варто використовувати в інтересах своєї країни. Як і Микола ІІ, Вільгельм часто (особливо в перші роки правління) діяв в обхід відповідних міністрів, радився з «фаворитами», заохочував конфлікти в різних групах впливу, щоб підірвати урядову єдність, і висловлював погляди, які не узгоджував із відповідними міністрами або й вони суперечили панівній державній лінії.

Саме в цій останній царині (самовільне висловлення несанкціонованих політичних поглядів) кайзер і зажив найгіршої слави — і від сучасників, і від істориків. Химерність тону й чудернацькість змісту багатьох його особистих телеграм, листів, побічних реплік, розмов, інтерв’ю та промов на міжнародні й внутрішньополітичні теми не залишають у цьому жодного сумніву. Привертає увагу вже сама їх надзвичайна кількість: кайзер говорив, писав, телеграфував, стенографував і скаженів майже неперервно протягом усіх 30 років правління — і велетенський обсяг усіх цих висловлювань записано і збережено для нащадків. Деякі його репліки бували нетактовними чи недоречними. Ось два приклади й обидва пов’язані зі Сполученими Штатами. 4 квітня 1906 року кайзер Вільгельм ІІ був на званій вечері в американському посольстві в Берліні. Під час жвавої бесіди з американськими господарями він згадав про потребу забезпечити житло для дедалі численнішого німецького населення: коли він тільки зійшов на престол, німців було приблизно 40 мільйонів, а тепер їх уже майже 60. Загалом це добре, але в найближчі 20 років треба буде вирішити харчове питання. Водночас великі території Франції, здається, були недостатньо заселеними і їх треба розвивати; може, варто запитати французький уряд, чи не проти він посунути свій кордон західніше, щоби прийняти надлишок німців? Усю цю пустопорожню балаканину (що, певно, задумувалася як жарт) було ретельно записано й передано до Вашинґтона найближчою дипломатичною поштою. Ще один приклад такої поведінки датовано листопадом 1908-го, коли шпальти газет заполонили припущення про можливу війну між Сполученими Штатами та Японією. Збуджений такими перспективами і прагнучи задобрити атлантичну державу, кайзер надіслав президентові Рузвельту листа з (цього разу цілком серйозною) пропозицією розмістити прусський військовий корпус на каліфорнійському узбережжі.

Як усі ці його витівки вписувалися у світ реальної політики? Будь-кого з міністрів закордонних справ чи послів у сучасних демократичних країнах, хто би припустився таких жахливих нетактовностей, одразу би звільнили. Як такі ляпсуси суверена впливали на ширший політичний контекст? Оцінювати вплив кайзерових висловлювань важко через їхню крайню непослідовність. Якби Вільгельм провадив чітку й послідовну політику, нам би вистачило порівняти наміри з наслідками, однак його наміри завжди були двозначними, а фокус уваги постійно зміщувався. Наприкінці 1890-х кайзер захопився проєктом створення «Нової Німеччини» (Neudeutschland) у Бразилії й «нетерпляче вимагав» підтримки та зростання міграції до цього регіону; зайве казати, що з цього проєкту нічого не вийшло. У 1899 році він сповістив Сесіла Родса про намір зробити «Месопотамію» німецькою колонією. Року 1900, у розпал Боксерського повстання, він уже висував пропозицію відправити цілий армійський корпус до Китаю, щоб розділити цю країну. У 1903 році він знов гукав: «Латинська Америка — наша мета!» й віддав розпорядження Адміралтейству (де, мабуть, не було іншої роботи) готувати плани вторгнення на Кубу, у Пуерто-Рико і Нью-Йорк; усе це була просто даремна трата часу, бо Генштаб так і не виділив необхідних підрозділів.

Кайзер захоплювався ідеями, потім знуджувався, розчаровувався й усе кидав на півдорозі. Тут його злить російський цар — а тут уже знов заворожує. Існували нескінченні союзницькі проєкти: союз із Росією і Францією проти Японії та Британії; з Росією, Британією і Францією проти США; з Китаєм та Америкою проти Японії і Троїстого союзу — чи з Японією і США проти Антанти.... Восени 1896 року, у час охолодження британсько-німецьких відносин через статус Трансваалю, кайзер запропонував створити континентальну лігу із Францією й Росією, щоб разом захищати свої колоніальні володіння від Британії. Втім фактично в той самий час грався з ідеєю усунути всі можливі причини конфлікту із Британією, просто відмовившись від усіх німецьких колоній, окрім Східної Африки. Втім уже навесні 1897-го Вільгельм відкинув і цей план, бо саме пропонував Німеччині налагодити тісніші відносини із Францією. [...]

Вільгельмова сваволя дуже виснажувала співробітників німецького міністерства закордонних справ, але аж ніяк не впливала на формування курсу німецької політики. Можливо, кайзерові постійні фантазії на тему майбутніх світових воєн між Японією й Америкою, вторгнення в Пуерто-Рико, глобального джихаду проти Британської імперії чи німецького протекторату над Китаєм і справді підживлювало дедалі глибше відчуття власного безсилля й відірваності від справжніх важелів впливу. Його проєкти — не політичні сценарії, а повітряні замки невиправного геополітичного фантазера. Тільки-но на обрії маячів справжній конфлікт, Вільгельм сурмив у всі свої сурми й хутко шукав причин, чому Німеччині аж ніяк не можна вв’язуватися у війну. Наприкінці 1905-го, коли напруга у відносинах із Францією сягнула піку, він перелякався і повідомив канцлерові фон Бюлову, що через внутрішню соціалістичну агітацію будь-які наступальні дії за кордоном абсолютно неможливі; наступного року, вражений новинами про незапланований візит короля Едуарда VII до усунутого французького міністра закордонних справ Теофіля Делькассе, кайзер попередив канцлера, що німецькі артилерія і флот не в тому стані, щоби вступати в конфлікт. Вільгельм міг не добирати слів, але тільки-но пахло смаленим — обертався і втікав світ за очі. Так він діяв і під час Липневої кризи 1914 року. «Аж дивно робиться, — писав французький посол у Берліні Жюль Камбон до одного високопосадовця французького міністерства закордонних справ у травні 1912-го, — коли бачиш, як цей чоловік, такий несподіваний, безоглядний і різкий на словах, виявляється сторожким і неспішним, коли доходить до діла».