Леоніду Кучмі виповнилося 87 років. Його історія водночас таємнича, брудна та масштабна — як і його часи

Розділ 1. Де Леонід Кучма сходить на вершину

У карʼєрі будь-якого політика настає день, коли він опиняється на піку свого впливу і могутності. Для Леоніда Кучми таким днем було 30 листопада 1999 року. Того дня він став на чолі держави вдруге. Вдруге пройшов церемонію інавгурації. Вдруге присягнув служити українському народові. Вдруге прийняв символи президентської влади. Усе, що відбувалося потім, було довгим прощанням із цією владою, вимушеним і болючим. Але того дня він був безумовним тріумфатором.

У Києві було похмуро і холодно. Сім президентів, два премʼєр-міністри й керівник найвпливовішої енергетичної корпорації регіону чекали на нього біля стін Маріїнського палацу — щоб прослідувати за ним на офіційний прийом. Молоді та старі. Глави автократій і демократій. Ось уже пʼять років вони спостерігали, як президент Леонід Кучма зміцнює свою владу у величезній непростій пострадянській країні та як він стає великим незалежним гравцем Центральної Європи.

У день інавгурації біля Маріїнського палацу стояли друзі і вороги, партнери і суперники. Його друг Александер Квасневський щойно досяг великого геополітичного успіху — він привів свою країну до НАТО. Коли це сталося, Леонід Кучма був поряд, на саміті у Вашингтоні. Тими ж днями Північноатлантичний альянс зробив кілька невеликих кроків назустріч Україні: він відрядив до Києва двох офіцерів звʼязку та позначив Яворівський полігон як центр для спільних навчань.

Рівні партнерські відносини встановлені з Росією. Чотири місяці тому набув чинності багатостраждальний договір про статус російського флоту в Криму. Із дозволу українського уряду російські нафтові компанії вже приватизували (або ось-ось приватизують) три ключових нафтопереробних заводи. Символом відносин між двома країнами стає футбольний матч збірних України та Росії — з великою помпою його грають напередодні президентських виборів. Просто перед матчем телеканали двох країн проводять телевізійний міст. У московській студії сидить молодий, але вже досить популярний премʼєр-міністр Володимир Путін — він привабливий, дотепний і випромінює дружелюбність. Матч закінчується рахунком 1:1. Сьогодні Путін — на інавгурації.

Міцні звʼязки з Росією дозволяють Леоніду Кучмі відігравати роль посередника та миротворця у своєму регіоні. Він допомагає Молдові, крихітній аграрно-торговій країні, яка кровоточить уже багато років. З президентом Лучинським, який приїхав на інавгурацію, він бачився трохи менше ніж пів року тому, в липні. У Молдові зараз працюють українські військові спостерігачі.

Ба більше, Росія пообіцяла, що більше не триматиме Молдову за горло за допомогою свого військового контингенту в Придністровʼї. Вона виведе звідти свої війська до 2002 року — це зафіксовано в документі, який Леонід Кучма, глава російського МЗС і президент Туреччини підписали лише тиждень тому в Стамбулі, на саміті ОБСЄ. Сьогодні президент Туреччини на інавгурації Леоніда Кучми.

Леонід Кучма має непогані особисті стосунки з президентами Біллом Клінтоном і Борисом Єльциним. Роками він вибудовував крихкий баланс між інтересами США та Росії. Завдяки цьому він щойно повернув Україну у «великий космос». Лише місяць тому міжнародний консорціум Sea Launch провів перший комерційний запуск. Триступенева ракета вивела на орбіту кілька навігаційних супутників. Проєктувало ракету рідне КБ «Південне». Збирав — рідний завод «Південмаш». На чолі обох підприємств — інженери, яких Кучма знає десятки років.

Україну не можна назвати повноцінною космічною державою. Для цього їй потрібен власний космодром, який на території країни не збудувати. Але Леонід Кучма вже знає, де це можна зробити. А поки що Україна його стараннями є серйозним гравцем у бізнесі космічних запусків.

Влада Леоніда Кучми міцна і всередині України. Великі небезпечні постаті кидали йому виклик, він вступав з ними в сутички й виходив переможцем.

Нейтралізовано колишнього голову СБУ Євгена Марчука, представника когорти українських «чекістів». Електорально принижено іншого суперника — соціаліста Олександра Мороза. Зрадник Павло Лазаренко втік і перебуває під слідством в Америці. На чолі уряду стоїть відданий премʼєр-міністр. У Верховній Раді засідають чотири слухняні фракції. Разом з дружнім «Народним рухом» вони дають необхідну кількість голосів — за цим слідкує «директор парламенту», бізнесмен Олександр Волков. Свої люди — на чолі Генеральної прокуратури, міліції та СБУ, вони наглядають, зокрема, один за одним. Але головне — основні економічні потоки перебувають під його контролем. Його ставленик керує «Нафтогазом». Енергомережами, найбільшими металургійними та хімічними заводами, ГЗК і шахтами, найвпливовішими телеканалами володіють бізнесмени, які багато чим йому завдячують.

Тридцятого листопада 1999 року ці телеканали ведуть пряму трансляцію з палацу «Україна». Зал заповнений під завʼязку. Другий президент України складає присягу, поклавши руку на Пересопницьке Євангеліє.

Сцена палацу «Україна», де відбувалася інавгурація.

Олександр Клименко

Леонід Кучма складає присягу. Київ, 30 листопада 1999 року.

Олександр Клименко

За день до інавгурації Леонід Кучма підписав спеціальний указ, яким запровадив нові церемоніальні атрибути: булаву і колар. У день його інавгурації їх використовують вперше. У руці Леонід Кучма стискає булаву — символ вікової тяглості його влади. На груди йому вішають знак-колар, який складається із семи медальйонів. На медальйонах символи української державності: тризуби, герби князівств, символ Гетьманщини та герб УНР.

Перед сімома президентами і двома премʼєр-міністрами Леонід Кучма виголошує промову. Він каже, що стратегічна мета України — вступити до Європейського Союзу. Він каже: «Україна вже ніколи не відмовиться від своєї незалежності».

Розділ 2. Де Леонід Кучма читає «Українську правду»

Леонід Кучма не був націоналістом, але розумів важливість національної символіки. Гетьманська булава і колар із символами української державності — усе це має показати сусідам (насамперед Росії), що Україна — це не частина імперії, не територія для чужих заробітків, не пасивна фігура на дошці. Україна — це серйозно.

Леонід Кучма не збирався будувати націю, засновану на «ґрунті», на етнічності чи мові. Він не вірив, що це можливо зробити, не розколовши країну, де чверть громадян голосували за комуністів на парламентських виборах. Але він був прихильником «державництва». Леонід Кучма хотів побудувати механізми влади, які б гарантували, що Україна буде субʼєктом, повноцінним учасником міжнародних відносин, а не вічною жертвою сильніших сусідів. Він був передусім прагматиком. І як прагматик розумів, що для прозахідного курсу, який він обрав, йому потрібні зрозумілі Заходу обличчя.

За тиждень після інавгурації Леонід Кучма полетів у Вашингтон. Там він зустрівся з віцепрезидентом Альбертом Гором. Повернувшись додому, він вмовив прийти на посаду премʼєр-міністра Віктора Ющенка — голову Національного банку, людину проєвропейську і глибоко націоналістичну, банкіра, який зовсім недавно випустив національну валюту з портретом Івана Мазепи на десятигривневій купюрі. Леонід Кучма пообіцяв йому підтримку адміністрації та парламенту й дозволив сформувати уряд з людей, яких премʼєр вважав компетентними — декого з них Кучма терпіти не міг. (Можливо, він розраховував, що репутація більшості з них згорить у топці непопулярних реформ.) Він навіть не сильно заважав своєму премʼєру, коли той зачіпав інтереси найбільших бізнесменів, які допомогли Леонідові Кучмі обратися.

Можливо, Леоніду Кучмі й надалі вдавалося б балансувати інтереси людей у своєму оточенні — реформаторів і реформованих, технократів нового покоління і червоних директорів, прихильників бюджетної дисципліни та любителів субсидій із цього самого бюджету. Але влітку 2000 року молоде видання «Українська правда» передрукувало кілька статей інших видань. Ці статті жалили Леоніда Кучму в найвразливіші місця.

Одна стаття стосувалася його сімʼї, інша — звʼязків його оточення з міжнародним криміналом. Перша натякала Леоніду Кучмі, що коли він обиратиме собі наступника, йому треба придивитися до похресника — Андрія Деркача, випускника Вищої школи КДБ СРСР. Друга стаття вийшла на початку вересня і розповідала про те, що «директор парламенту» Олександр Волков був завербований слідчим карного розшуку ще за радянських часів і що він курував «український напрям діяльності» підприємця на імʼя Борис Бірштейн. Це мало що говорило необізнаним, але обізнані могли зробити висновок, що через Волкова президент повʼязаний з організацією Семена Могилевича, що була частиною численного і розгалуженого Солнцевського злочинного угруповання.

Статті зачепили Леоніда Кучму достатньо сильно, щоб він почав обговорювати їх із найближчим оточенням.

Невдовзі, 17 вересня 2000 року, співзасновника «Української правди» Георгія Гонгадзе вбили співробітники міліції. А наприкінці листопада голова соціалістів Олександр Мороз — здавалося б, назавжди знешкоджений політичний суперник — оприлюднив записи прослуховування з кабінету президента. Комплект цих записів потрапив до журналістів. В інтернет-виданнях їх публікували разом із розшифровками. На записах був Леонід Кучма без прикрас — авторитарний, цинічний і жорстокий. Плівки створювали враження, що Георгія Гонгадзе вбили за його вказівкою.

У розпал касетного скандалу Леонід Кучма викликав премʼєр-міністра Віктора Ющенка до себе в кабінет. Він заявив, що готовий присягтися на Біблії в тому, що не замовляв убивства журналіста. На той час премʼєр-міністр уже глибоко розчарувався в президентові як у керівнику країни, був по-людськи злий на нього і думав про відставку. Але емоції Леоніда Кучми переконали його в тому, що президент не бреше.

Хай там що, а відмотати плівку в касеті було вже неможливо. Парадний фасад будівлі на вулиці Банковій обвалився. Виявилося, що за цим фасадом відбувається те, що найточніше описується словом «рішалово».

Те, що раніше було видно обізнаним, стало видно всім. Що публічний імідж президента — це брехня. Що механізми української влади описані не в статтях Конституції. Що президентська вертикаль стоїть на компроматі, грошах і «договорняках». І що своїм корінням ці «договорняки» сягають ще 1970-х років, коли в радянській імперії утворився дивовижний сплав з інтересів червоних директорів, цеховиків, криміналу і керівників республіканських КДБ.

Щоб зрозуміти біографію Леоніда Кучми хоча б загалом, необхідно придивитися до того, що тими роками відбувалося в Радянській Україні.

Розділ 3. Де Україна трансформується — і Леонід Кучма разом з нею

Люди, які збудували незалежну Україну, сформувалися саме в 1970-х роках. Для Радянської України це був час великих змін. Час амбітних завдань і масштабних будівництв. Час зламу доль і стрімких карʼєр.

Молоді співробітники КБ «Південне» у 1970-х роках: заступник головного інженера Вадим Паппо-Користін, начальник відділу розробки ракетних комплексів Станіслав Конюхов, провідний конструктор Леонід Кучма.

КБ «Южне»

1991 рік: генеральний директор «Південмашу» Леонід Кучма розповідає про роботу заводу кандидату в президенти Леоніду Кравчуку.

Олександр Клименко

Радянська Україна переживала одночасно кілька масштабних подій. Першою і основною була модернізація Ракетних військ стратегічного призначення. Радянський Союз ухвалив нову «ракетну» доктрину, він зміцнював шахтні пускові установки, щороку виробляв сотні ракет нового покоління (з роздільною головною частиною) і знімав з бойового чергування ракети попереднього покоління.

На початку сімдесятих Леоніду Кучмі виповнилося 32 роки. Завод «Південмаш» і КБ «Південне», де він працював, у цей час збирали ракети в кілька змін. Молодий провідний конструктор Леонід Кучма зробив карʼєру саме на припливній хвилі ракетного переозброєння.

Профінансувати це переозброєння радянська імперія спромоглася тому, що Європа поступово відкривала для неї свої ринки нафти й газу. Крім того, на початку сімдесятих Радянський Союз отримав доступ до західних технологій і західних кредитів — завдяки політиці «розрядки». На радянський ринок прийшли американські, французькі, італійські та японські корпорації. Саме вони багато в чому створили (або модернізували) індустріальну базу, на якій згодом заробили свої капітали українські олігархи. Нові установки нафтових заводів, нові газові сховища, нові цехи металургійних комбінатів, нові блоки АЕС — республіка переживала хвилю індустріалізації.

За західними проєктами і ліцензіями, з допомогою західних фахівців у 1970-х роках Радянська Україна збудувала цілу нову галузь — хімічну. Одним з найбільших «хімічних» проєктів у республіці був аміакопровід, який йшов із Тольятті до Одеської області, і мережа хімічних заводів. Один з таких заводів, Одеський припортовий, звели на північно-західному узбережжі Чорного моря, на місці рибальського селища. Поряд із заводом з’явився порт, звідки аміак експортували до Америки. Партнером Радянського Союзу в цьому проєкті та покупцем аміаку була корпорація Occidental Petroleum. Володів нею Арманд Хаммер, американський бізнесмен з одеським корінням. Америка вклала в цей проєкт кілька десятків мільярдів доларів.

Нарешті, третьою масштабною подією в житті республіки виявилася масова еміграція українських євреїв до Америки. Усього за два останніх десятиліття існування СРСР з нього поїхали майже 300 тисяч радянських євреїв. Більшість з них втекли в пошуках кращого життя з великих українських міст — Одеси, Харкова, Львова, Києва. Майже дві третини з них опинилися в США. П’ята частина — в Ізраїлі. Решта оселилися в Канаді та інших країнах.

Це був побічний і, здавалося б, третьорядний ефект політики «розрядки». І все-таки він позначився на житті вже незалежної України в найнесподіваніший спосіб. До потоку чесних емігрантів за «залізну завісу» КДБ системно домішувало карних злочинців і завербованих нелегальних агентів. У результаті з Радянської України вийшла помітна частина організованої злочинності, якою КДБ у сімдесятих роках засівав Америку, Європу і Близький Схід. Руками цього «контингенту» радянська розвідка відмивала гроші, виготовляла фальшиві паспорти, торгувала зброєю з дружніми режимами.

Перші згадки радянської організованої злочинності та її зв’язків з КДБ з’являються у звіті президентської комісії 1986 року.

«Бабель»

Першою згадана злочинна група з Одеси. Досягнення є сумнівним для одеситів, але цікаве як симптом великого соціального явища.

«Бабель»

У 1991 році радянська імперія розпалася, і на місці СРСР утворилися незалежні держави. Коли це сталося, нелегали та їхні колишні куратори в КДБ опинилися серед тих небагатьох радянських людей, які мали звʼязки, необхідні для того, щоб із розмахом торгувати через кордони. Чим вони й зайнялися — тепер ця діяльність називалася міжнародним бізнесом.

Розділ 4. Де радянська імперія розпадається, а її таємна служба — не зовсім

Керівники українського КДБ у своїх мемуарах обожнюють згадувати, що український Комітет вирізнявся серед усіх комітетів союзних республік — лише в його складі працювала повноцінна розвідка. Це було так зване Перше управління.

Усього управлінь у КДБ налічувалося кілька десятків. Найвідоміше з них, «П’яте», розробляло, вербувало і репресувало українських дисидентів усередині республіки. «Перше» управління працювало з тими радянськими громадянами, яким було дозволено виїзд за кордон — ученими, ректорами університетів, директорами наукових інститутів. Крім того, українське «Перше» управління відбирало людей, яких Москва потім готувала й відправляла за кордон «нелегалами». Інші управління охороняли вождів, займалися контррозвідкою, спекулянтами, безпекою на транспорті, урядовим зв’язком.

Останнім, хто завідував цим таємним господарством у Радянській Україні, був голова КДБ УРСР Микола Голушко. Українець за походженням, він народився в сімʼї селянина, висланого до Казахстану, зробив кар’єру на Кузбасі, працював у Москві. У 1987 році Голушка прислали з метрополії, щоб він очолив український КДБ.

Ззовні він був типовим партійним апаратником, сірим і невиразним. Щільно стиснуті губи, квадратне обличчя, квадратні окуляри в товстій роговій оправі. Своїм першим заступником він поставив людину, що була його цілковитою протилежністю — яскравого, імпозантного, солідного Євгена Марчука, вихідця з «П’ятого» управління. Євген Марчук мав репутацію інтелектуала. Він володів іноземними мовами, розбирався в театрі та добре знав українську інтелігенцію — бо роками її розробляв.

На початку 1991 року, коли радянську імперію роздирали відцентрові національні рухи, але її доля ще не була остаточно вирішена, Микола Голушко вже знав, що не хоче залишатися в Україні. У серпні, під час невдалої спроби державного перевороту, він виявив далекоглядність, тихо перечекав путч і всидів у кріслі голови українського КДБ до останнього дня його існування.

На початку вересня 1991 року керівники республіканських КДБ зʼїхалися до Москви, щоб обговорити, як їхня організація житиме далі. Усім було зрозуміло, що СРСР не жилець. Республіки одна за одною проводили референдуми про незалежність, обирали президентів на прямих і демократичних виборах, ставали визнаними державами. Всесоюзний КДБ як вертикальна структура, що управлялася з Москви, йшов до свого закономірного фіналу.

Але просто розпустити Комітет і розійтися по своїх нових вотчинах ніхто не планував. Глави КДБ республік домовилися, що створять горизонтальну структуру, щоб координувати роботу між собою, — Міжреспубліканську службу безпеки (МСБ).

Микола Голушко переїхав з Києва до Москви, обійняв посаду начальника апарату МСБ та керував її щоденною роботою. Тим часом КДБ УРСР реформували й перейменували на Службу безпеки України. На посаду голови СБУ Микола Голушко запропонував президенту Леоніду Кравчуку свого колишнього першого заступника Євгена Марчука — вихідця з «П’ятого» управління. Частина опозиційних депутатів Верховної Ради, які ще недавно були дисидентами, обурилися цій кандидатурі — але їх переконали.

У листопаді 1991 року Верховна Рада затвердила Євгена Марчука на посаді голови СБУ. А наприкінці грудня Миколі Голушку зателефонував один з довірених силовиків Бориса Єльцина — голова МВС Микола Баранніков. Він повідомив, що президент Росії доручив йому створити нове силове міністерство.

Розділ 5. Де міністр безпеки РФ і голова СБУ потискають руки

Як і в незалежній Україні, у новонародженій Росії розпадалися радянські структури влади та народжувалися нові. Єльцин вичищав тих, хто підтримав серпневий путч, прибирав людей останнього генсека, змінював структуру уряду. Лояльність Бараннікова він помітив під час путчу — той не став відсиджуватися і виступив проти ГКЧП. У грудні 1991 року Єльцин доручив йому зліпити нове міністерство з МВС і МСБ.

Так у Росії зʼявилося Міністерство безпеки. Проіснувало воно недовго, лише два роки — до грудня 1993 року, але є важливим для цієї історії. Віктор Баранніков став міністром безпеки. Микола Голушко — його першим заступником. Одним із завдань Міністерства було контролювати закордонні угоди російських державних компаній. Закордонні — себто і з незалежною Україною теж. По суті президент Єльцин поставив тандем з російського мента і російського чекіста наглядати за торговельними відносинами з Україною.

Наприкінці 1992 — початку 1993 року російське Міністерство безпеки підписало кілька угод про співпрацю із СБУ. Віктор Баранніков приїхав до Києва. Його катали Дніпром на катері та водили Хрещатиком. Навесні наступного року з візитом у відповідь до Москви приїхав Євген Марчук.

Якщо не брати до уваги контрактів «Газпрому» на постачання газу і контрактів сибірських компаній на постачання нафти, однією з найбільших зовнішніх угод Росії була угода з корпорацією Арманда Хаммера на постачання аміаку через Україну. Її важливість складно було переоцінити. Росія успадкувала від СРСР одне з найбільших у світі виробництв аміаку. В обмін на аміак вона отримувала фосфатні добрива — ними живилося сільське господарство всіх пострадянських країн, включно з Україною.

Арманд Хаммер помер 1990 року, але контракт з його компанією діяв до 1998-го. Оборот виробництва й експорту аміаку обчислювався сотнями мільйонів доларів на рік. До розвалу імперії проєкт повністю керувався з Москви. Тепер одна ланка цього експортного ланцюжка належала незалежній Україні.

У незалежній Україні ця ланка не могла залишитись без нагляду. Очевидно, що тим, хто взяв би під контроль фінансові потоки, пов’язані з експортом аміаку, судилося стати багатими та впливовими людьми. Очевидно також, що нова російська влада в цьому питанні мала свої інтереси.

Розділ 6. Де Леонід Кучма погоджується зробити з автомобіля літак

Леонід Кучма став премʼєр-міністром України в жовтні 1992 року. Перш ніж обійняти цю посаду, він просидів три роки у Верховній Раді, не привертаючи до себе уваги. Леонід Кучма не був лідером депутатських груп, формальним чи неформальним, народні обранці не юрмилися навколо нього на перервах. Народний депутат Леонід Кучма все ще залишався директором заводу. Зважаючи на все, виживання «Південмашу» цікавило його більше, ніж законотворчість чи виступи з трибуни.

У своїх мемуарах Леонід Кучма розповідає, що, обравшись депутатом, він уперше в житті поїхав за кордон — і пережив культурний шок. Він здружився зі своїм земляком, спікером Верховної Ради Іваном Плющем, який був справжнім українським патріотом. Леонід Кучма почав читати книги з української історії та дивитися на радянську імперію іншими очима. Саме Іван Плющ запропонував Кучмі подумати над тим, щоб стати прем’єром.

Найімовірніше, після трьох років у парламенті Леонід Кучма розумів, із чим саме йому доведеться мати справу. Економіка країни повністю залежала від російських нафти й палива для АЕС, а також середньоазійського газу, що йшов через Росію. У Росії ж були її основні ринки збуту. На торгівлі між двома країнами вже сиділи посередники, які з’явилися за президента Леоніда Кравчука.

Передбачалося, що прем’єр-міністр керуватиме всім народним господарством країни в ручному режимі й водночас його реформуватиме. Одна частина його міністрів по суті були директорами державних промислових холдингів (міністерств), інша — стратегами-законотворцями, які мали перебудувати механізми державного управління. Загалом завдання прем’єр-міністра можна було порівняти з необхідністю на ходу, не перериваючи поїздки, розібрати радянський автомобіль і зробити з нього західний літак. Леонід Кучма розв’язав собі руки тим, що отримав від парламенту особливі, надзвичайні повноваження.

Уряд розпоряджався бюджетом приблизно у $27 мільярдів. Майже п’ята частина цих грошей мала надійти до скарбниці за рахунок зовнішньоекономічної діяльності. За цією діяльністю теж наглядав прем’єр-міністр. Леонід Кучма визначав, хто може торгувати з Росією та Америкою, чим саме він може торгувати і в яких обсягах.

Розділ 7. Де Леонід Кучма наглядає за тим, як працює «Україна»

Бізнесмен Борис Бірштейн (той самий, зі статті, яку передрукувала «Українська правда») з’явився в Україні, коли Леонід Кучма став премʼєр-міністром — у жовтні 1992 року. Це був колишній емігрант, нинішній власник десятка європейських компаній, одна з яких називалась «Сіабеко». Борис Бірштейн торгував у СНД вже кілька років. У Росії його покровителем був міністр безпеки Віктор Баранніков.

Шлях в Україну був досить очевидним. Тут у Бараннікова, через його заступника Миколу Голушка, були налагоджені зв’язки — насамперед з Євгеном Марчуком. На той час, коли Леонід Кучма посів крісло прем’єр-міністра, Євген Марчук очолював СБУ вже рік.

Борис Бірштейн був багатою людиною і не приховував свого успіху. Він хизувався норковою шубою і браслетом, інкрустованим діамантами. Москвою він пересувався кортежем з лімузинів, резиденцією йому служив особняк на Воробйових горах. Ліврея SEABECO прикрашала борти його приватних літаків, які він інколи надавав президентам і премʼєр-міністрам країн СНД.

За участі Бориса Бірштейна та Євгена Марчука український уряд створив акціонерну групу «Україна». До неї завели вісім українських промислових монстрів, які розташовувалися на маршруті аміакопроводу «Тольятті — Одеса». Це були три металургійних комбінати («Запоріжсталь», «Криворіжсталь» і ДМЗ), чотири хімічних комбінати й Одеський припортовий завод — усі вони підпорядковувалися новому міністру промисловості Анатолію Голубченку. Компанія «Сіабеко» Бориса Бірштейна отримала 35% акцій групи. Віцепрезидентом групи призначили генерала СБУ Олександра Нездолю — першого заступника Євгена Марчука.

У січні 1993 року уряди двох країн домовились, що Україна за рік перевалить через свій порт два мільйони тонн російського аміаку. Після цього Леонід Кучма видав АГ «Україна» квоту на експорт мільйона тонн. Окрім цього, групі видали квоти на експорт продукції її хімічних і металургійних комбінатів. На виручену валюту вона мала закупити для Міністерства промисловості (яке по суті було промисловим холдингом) запчастини, обладнання та сировину на $325 мільйонів.

У цій схемі було дві важливі обставини. По-перше, всіма перевезеннями (перегонками, перевалками) займалося Міністерство транспорту (яке, власне, було транспортним холдингом), на кошти бюджету. Премʼєр-міністр доручив йому це зробити своєю постановою. По-друге, АГ отримувала продукцію заводів (чавун, прокат, аміачну селітру) по суті безкоштовно — знову-таки за рахунок бюджету. Бюджет компенсував заводам її вартість — у купоно-карбованцях і за «внутрішніми цінами», які встановлював знов-таки Кабінет міністрів. З огляду на те, що інфляція за 1993 рік становила 10 000%, можна сказати, що заводи віддавали свою продукцію задарма.

Напевно, схема не була б примітною, якби заводи розпоряджалися вирученою валютою. Але валюту отримувала компанія «Сіабеко» на свої зарубіжні рахунки. Частину вона витрачала, щоби закупити товари для Міністерства промисловості, а залишок мала переказувати на рахунки Мінфіну в державному Укрексімбанку. Вже із цього залишку Мінфін мав компенсувати витрати Міністерству транспорту. За тим, щоб «Сіабеко» справно переказувала валюту Мінфіну, мав стежити генерал СБУ Олександр Нездоля.

Стейкхолдери АГ «Україна» обґрунтовували свою потрібність тим, що радянські директори були недосвідченими, не вміли укладати вигідних експортних контрактів і ставали жертвами шахраїв. Директори заводів бачили цю схему інакше. Наприклад, директор Донецького металургійного заводу Володимир Слєднєв розповідав, що насправді АГ використали для того, щоб крок за кроком приватизувати ці заводи.

Після того як завод віддавав свою продукцію за внутрішніми цінами (за інфляції 10 000%), він опинявся в боргах. Ці борги потім викуповували ті, хто мав живі гроші, — тобто компанії на кшталт «Сіабеко», й обмінювали їх на частку в акціонерному капіталі. Так, наприклад, частина акцій «Запоріжсталі» опинилася в руках зятя Бориса Бірштейна, молодого трейдера Алекса Шнайдера, і його партнера Едуарда Шифріна.

Розділ 8. Де Леонід Кучма відповідає на запитання, звідки взялися олігархи

Напевно, не буде перебільшенням сказати, що АГ «Україна» була трохи трейдерською фірмою, трохи митницею, трохи податковою адміністрацією, трохи Міністерством фінансів і трохи Фондом державного майна. Формально вона належала державі. По суті нею розпоряджалися приватні особи.

Початок дев’яностих років виявився часом, коли новонароджена українська держава здавала в оренду свої ключові функції. Можливо, цей процес склався стихійно. Можливо, під тиском Росії. Можливо, через добрі наміри, але помилкові рішення.

Можливо також, за допомогою таких компаній, як АГ «Україна», було легко спрямовувати грошові потоки «своїм» людям, зважаючи на те, що потім вони оплатять витрати на будівництво політичних партій, роботу виборчих штабів і створення провладних телеканалів.

Найвідоміші компанії того часу отримували квоти на зовнішню торгівлю від президентів і премʼєр-міністрів. Завдяки квотам вони могли заробляти гроші на великому панʼєвразійському ланцюжку. Природні ресурси з Росії — нафта, газ, аміак, кокс і коксівне вугілля, мідь та алюміній, деревина — їхали в Україну. Тут вони перетворювалися на бензин і мазут, добрива і металопрокат. Назад до Росії їхала продукція комбінатів і машинобудівних заводів: труби, феросплави, титанова губка, шини, електровози, трансформатори, газові турбіни та навіть трактори — їх випускав рідний Леоніду Кучмі «Південмаш».

Майже всі компанії, які були на слуху в дев’яностих — «Сіабеко» Бориса Бірштейна, «Нордекс» Григорія Лучанського і Вадима Рабіновича, концерн «Славутич» Віктора Медведчука, Григорія Суркіса і Богдана Губського, корпорація «Республіка» Ігоря Бакая, «Атон» Ігоря Маркулова та Євгена Щербаня, «КУБ» Юлії Тимошенко та Олександра Гравця — у різні роки виросли на різних ланках цього нового великого шовкового шляху. Їхні власники ввійшли до когорти українських бізнесменів, які обзавелися політичними партіями та засобами масової інформації.

На жаль, історія АГ «Україна» залишає більше запитань, ніж відповідей. Хто був справжнім творцем групи — Леонід Кучма чи Євген Марчук? Про що вони домовлялися між собою і про що з Росією? Чи знав директор «Південмашу», що він має сформувати машину тіньової приватизації, коли його вмовляли стати премʼєр-міністром? У чому полягала роль тодішнього президента Леоніда Кравчука?

Майже через 20 років Леонід Кучма випустив книгу, де пояснював, що, перебуваючи при владі, він усе зробив правильно. Відповідям на ці запитання президент присвятив одне речення. Він написав, що «великий капітал у нас виник на базі дрібних українських компаній, які спромоглися забезпечити собі патронат влади і взяти під контроль певні джерела ренти». Це була доволі точна відповідь. Хоча і дуже лаконічна.

Розділ 9. Де в Росії стається черговий державний заколот

Поки Леонід Кучма керував економікою України та намагався її реформувати, у Росії відбувалися драматичні події. Увесь 1993 рік президент Борис Єльцин бився за владу зі своїм парламентом і віцепрезидентом Олександром Руцьким. Відлуння цієї битви докотилося й до України.

За збігом обставин Олександр Руцький у ті роки курував російське сільське господарство і задумав там кілька масштабних проєктів. Під крилом Руцького колишній радянський міністр мінеральних добрив створив концерн «Росагрохім». До нього ввійшли десятки російських хімічних комбінатів, які, зокрема, виробляли аміак. Це був аналог «Газпрому» — лише в хімічній промисловості. У концерні був підрозділ «Агрохімекспорт». Саме він експортував аміак трубопроводом «Тольятті — Одеса» й був контрагентом АГ «Україна» з російського боку.

Усю весну й літо 1993 року Олександр Руцький боровся з президентом за повноваження. В одному з найяскравіших епізодів цієї боротьби він виступив у парламенті, де більшість становили супротивники Єльцина. З трибуни Руцький заявив, що назбирав на президента і його оточення одинадцять валіз компромату.

Під час протистояння між президентом і віцепрезидентом силовики поділилися на два табори. Міністр безпеки Віктор Баранніков став на бік Руцького. Його перший заступник Микола Голушко виявив більшу далекоглядність і став на бік Єльцина. Президент зняв Бараннікова з посади міністра безпеки та поставив Голушка на його місце. Люди президента почали збирати компромат на ворога президента. Шукали недовго. Вони вийшли на одного з партнерів Бориса Бірштейна — молодого авантюриста Дмитра Якубовського, і запропонували йому угоду.

Якубовський зрадив Бірштейна. Він прилетів до Москви й дав свідчення. З його свідчень випливало, що господар «Сіабеко» переказав підставним особам Руцького кілька мільйонів доларів, а дружина Віктора Бараннікова купувала за рахунок Бірштейна хутра й діаманти.

У жовтні 1993 року сторони перестали мірятися компроматами й перейшли до бойових дій. Танки й БТРи вірної президенту Таманської дивізії розстріляли будівлю парламенту і барикади навколо нього. Руцького і Бараннікова заарештували. Після цього бізнес Бориса Бірштейна в Росії зійшов нанівець.

За кілька тижнів до краху Олександра Руцького, наприкінці вересня 1993 року, прем’єр-міністр Леонід Кучма подав у відставку. Всю його премʼєрську каденцію український парламент, президент і він сам сперечалися за повноваження, хоча й не пускаючи в діло танки. Уже було зрозуміло, що наступного року влада в країні зміниться. Було призначено дострокові вибори. Імовірно, Леонід Кучма зрозумів, що сидіти на цій посаді далі немає сенсу.

Розділ 10. Де Леонід Кучма повертається в гру

Боротьба між претендентами на пост президента України в 1994 році була не такою запеклою, але не менш драматичною.

Роки по тому Леонід Кучма розповідав, що він не збирався повертатися до політики. Що його знову «вмовили». Спочатку його вмовили стати президентом Української спілки промисловців і підприємців. Потім промисловці та підприємці вмовили його балотуватися в президенти. Вони казали, що лише він може врятувати промисловість.

Леонід Кучма почав збирати команду і союзників. Вірним союзником виявився Іван Плющ. Він теж висунув свою кандидатуру, став очевидним «спойлером» Кравчука і відкусив у нього трохи понад 1% голосів у першому турі. Публічним керівником виборчого штабу став Дмитро Табачник. Менш публічним — нафтотрейдер Олександр Волков (майбутній «директор парламенту»). Одним зі співробітників штабу — похресник Андрій Деркач, нещодавній випускник Академії КДБ СРСР.

Леонід Кучма сідає в автомобіль, щоб вирушити на першу пресконференцію після виборів. У білому піджаку його особистий охоронець.

Олександр Клименко

Леонід Кучма виходить з Українського дому з першої пресконференції після виборів. За ним, ліворуч у білій сорочці — керівник штабу Дмитро Табачник. Праворуч у чорному піджаку — Олександр Волков. Київ, 13 липня 1994 року.

Олександр Клименко

Президентські вибори 1994 року докладно не описані. Існує непоганий опис медійної кампанії штабу Леоніда Кучми. Проте всі книги та публікації оминають питання, наприклад, про те, чим у штабі займалися Олександр Волков і Андрій Деркач. Після того як Леонід Кучма переміг на виборах, Волков з’явився на публіці вже в статусі помічника президента «із загальних питань». Андрій Деркач — як заступник голови Контрольної служби в адміністрації президента.

Незрозуміло й те, чи домовлявся майбутній президент про щось із головою СБУ Євгеном Марчуком. У першому складі уряду за президента Кучми він став першим віцепрем’єр-міністром і зайнявся найгострішими питаннями: «кримським сепаратизмом» і переговорами з Росією про розділ Чорноморського флоту. Заразом президент доручив йому розслідувати діяльність бізнесменів, які за Леоніда Кравчука були посередниками при закупівлі газу та нафтопродуктів: Ігоря Бакая (корпорація «Республіка»), Віктора Медведчука, Григорія Суркіса і Богдана Губського (концерн «Славутич»). Похресник Андрій Деркач увійшов до комісії «розслідувачів».

Для фігурантів розслідувань усе закінчилося добре. Корпорацію «Республіка» зобов’язали тільки погасити борги перед бюджетом — $209 мільйонів. Компанія Ігоря Бакая продовжила імпортувати газ до України, згодом за нею закріпили постачання в сім областей. Бакай став першим головою правління НАК «Нафтогаз». Богдан Губський і Віктор Медведчук увійшли до «паливно-енергетичної» робочої групи при уряді. Уряд прогарантував кредити, які «Славутич» брав у американської агенції USAID на імпорт бензину з Америки.

Коло бізнесменів, близьких до президента, склалося.

Розділ 11. Де Леонід Кучма не винний

Однією з найпоширеніших претензій до Леоніда Кучми є те, що він створив олігархів.

Зрозуміло, що насправді Леонід Кучма не створював олігархів. Він виріс в олігархічній системі, сформувався в ній і був її частиною, як і більшість радянських людей. Половина його життя припала на владу КПРС. Партійна вертикаль контролювала всі медіа, робила всі кадрові призначення, де-факто володіла всією власністю і розподіляла всі грошові потоки. По суті вона була партією олігархії.

Коли «червоний» олігархат випустив владу з рук — за неї одразу розпочалася бійка. У бійці брали участь усі. Новонароджений президент і його вертикаль. Депутатські групи та їхні лідери. Глави регіонів. Директори заводів. А головне — сплав чинів КДБ, криміналу і цеховиків, які спочатку стали кооператорами, а потім бізнесменами нової формації.

До того моменту, як Леонід Кучма став президентом, вони встигли заробити сотні мільйонів доларів, отримати частки в найбільших підприємствах, утворити клани та фінансово-промислові групи. Вони не встигли побудувати нові національні телеканали, але вже скуповували регіональні газети і канали «кабельного мовлення» — а заразом і дрібні політичні партії. Вони укладали угоди й створювали політичні спілки, зраджували одне одного і віджимали одне в одного власність. Коли Леонід Кучма став президентом, він упокорював непокірних і користувався послугами лояльних.

Девʼяності роки часто називають епохою дикого капіталізму. Але набагато важливішою характеристикою цієї епохи була дика політика — без правил. І коли щось необхідно поставити Леоніду Кучмі в заслугу — це те, що він форсував створення нових правил для держави.

Розділ 12. Де молоді та літні ідеалісти пишуть Конституцію

Щопонеділка о восьмій ранку президент Леонід Кучма проводив планерку. У своєму кабінеті в будівлі на Банковій він збирав пʼять-шість людей: секретаря РНБО Володимира Горбуліна, прем’єр-міністра та першого віцепрем’єра, керівника адміністрації Дмитра Табачника, його заступників з кадрів і внутрішньої політики. Вони розбирали події минулого тижня й планували найближчий. Володимир Горбулін уособлював «західний вектор» політики. Дмитро Табачник — «східний», проросійський.

Якщо подивитися на Україну очима новообраного президента Леоніда Кучми, вона перебувала в стані феодальної роздробленості, а її економіка була некерованою.

Країна була радше конгломератом регіонів, ніж унітарною державою. У червні 1994 року вона провела місцеві вибори. Тепер усі області мали власних голів, зі своєю «регіональною» легітимністю. Автономна республіка Крим взагалі проголосила «незалежність» й обрала свого «президента». На чолі уряду стояла досвідчена, але не ним призначена людина. Річна інфляція становила 400%. Україні треба було погасити «кримський сепаратизм», довести до кінця ядерне роззброєння, поділити з Росією Чорноморський флот, деактивувати працюючі блоки ЧАЕС і перебудувати її саркофаг — список проблем був нескінченним.

Передусім Леоніду Кучмі потрібно було створити повноцінні механізми управління державою. Наприклад, в українському уряді був Митний комітет. Водночас досі не існувало відомства, яке б збирало податки. Бюджетна система в цілому жила за законом, ухваленим в УРСР.

У цей момент Україна стояла на роздоріжжі. Парламент і його спікер Олександр Мороз хотіли побудувати «парламентську» вертикаль. За їхнім задумом, парламент мав не лише ухвалювати закони, але й стати центром виконавчої влади. Леонід Кучма, певна річ, був прихильником іншого шляху: вертикаль виконавчої влади мала підкорятися йому. З погляду теорії про поділ влади програма Леоніда Кучми виглядала більш прогресивною. Залишалося лише ухвалити нову Конституцію.

Більше ніж пів року, із зими 1994-го до середини літа 1995 року, президент і парламент вели позиційну боротьбу за повноваження. Вона включала численні раунди переговорів, успішні та провальні голосування, ультиматуми та кампанії в пресі. Нарешті 8 червня 1995 року президент Леонід Кучма і спікер Олександр Мороз підписали Конституційний договір. Він трохи розвʼязував президентові руки: тепер він міг призначити прем’єр-міністра за власним вибором. На цю посаду він поставив колишнього голову СБУ Євгена Марчука.

Про те, як робота над Конституцією проходила далі, «Бабелю» розповів один з її авторів — Роман Безсмертний. У першому проєкті Конституції парламент складався з двох палат. Верхня палата (Сенат) мала займатися проблемами регіонів, контролювати їхні бюджети, розглядати кандидатури на вищі посади в державі. Створити двопалатний парламент було старою ідеєю засновників «Народного Руху». Однак депутати врешті-решт поховали цю ідею.

З літа 1995 року проєкт Конституції лежав у парламенті без руху — доки за нього не взявся лідер депутатської групи «Державність» Ігор Юхновський. Він зібрав неформальну групу народних депутатів, які працювали над текстом. У певний момент на цю групу звернув увагу спікер парламенту, вона набула офіційного статусу, її головою обрали Михайла Сироту.

Раз на тиждень група зустрічалася з Леонідом Кучмою та обговорювала напрацювання. Радники президента сперечалися з депутатами. Заслужені юристи, які спеціалізувалися на конституційному праві, сперечалися з усіма. Роман Безсмертний згадує, що в цих суперечках президент виступав арбітром.

У робочій групі вистачало молодих депутатів. Їхніми кумирами були члени «Української Гельсінської спілки», які відсиділи в радянських таборах. Частина дисидентів обралися до Верховної Ради та на засіданнях займали сусідні крісла. Для молоді вони були безумовними моральними авторитетами. Молоді депутати були впевнені, що головним елементом основного закону є права людини. Для українського народу вони хотіли свободи: свободи слова, свободи жити без прописки, свободи створювати партії та рухи. Улаштування держави було важливим, але не таким важливим — усі розуміли, що воно зміниться ще не один раз. В основу української Конституції вони поклали принципи Декларації прав людини.

Від Конституційного договору до Конституції минув рік. За цей час президент розчарувався в прем’єр-міністрі Євгені Марчуку та звільнив його за «політичні амбіції». «Приземлився» Євген Марчук у передвиборчому списку партії СДПУ(о) Віктора Медведчука і Григорія Суркіса.

Розділ 13. Де ми роздивляємось виворітний бік «України»

Українська політика дев’яностих мала два боки: лицьовий і виворітний. Лицьовий бік добре описаний. Збереглися передвиборчі програми, стенограми зʼїздів, результати голосувань. Політики того часу зазвичай охоче це згадують — свої ідеї, дебати, зустрічі.

На виворітному боці ділили гроші та власність. Поповнювали партійні каси. Фінансували газети і телеканали. Судити про нього доводиться за матеріалами судів і звітами спецслужб різних країн.

Обкладинка звіту ФБР 1996 року, який описує організацію Семена Могилевича. Його нескладно знайти в інтернеті.

«Бабель»

Обкладинка цивільної судової справи Бориса Бірштейна, з якої відомі подробиці його життя. «Бабель» дістав копію цієї справи в суді Онтаріо.

«Бабель»

Найбільш пізнавальний з них склала ФБР у 1996 році. Він називається «Євразійська організована злочинність» і описує велику децентралізовану мережу, що діяла в країнах СНД, США, Ізраїлі та Європі. До неї входили сотні людей, складалася вона з п’яти організацій. Однією з них була група Семена Могилевича. У межах мережі група Могилевича займалася фінансовими переказами (а також шахрайством, викраденням і здирницвом, торгівлею горілкою, нафтою і зброєю — усім на світі).

Членом групи Могилевича, серед інших, значиться співвласник телеканалу «Інтер» Ігор Плужніков. Інше відоме ім’я, яке з’являється в цьому звіті, — Вадим Рабінович, тодішній інвестор телеканалу «Студія 1+1». Якщо вірити звіту ФБР, у 1995 році він зустрічався в Тель-Авіві із Семеном Могилевичем і його партнером Сергієм «Михасем» Михайловим. Зустріч проходила в офісі людини, яку всі знали багато років, — Бориса Бірштейна.

На той час Борис Бірштейн встиг змінити кілька міст. Після невдалих гастролей у Росії він жив переважно в Бельгії. У 1994 році його та інших членів організації Могилевича почала розробляти група американських і європейських слідчих.

У 1995 році слідчі чотирьох країн нагрянули в квартиру Бориса Бірштейна в Антверпені з обшуком та ордером на арешт. За збігом обставин він відпочивав у Коста-Ріці — і тому уникнув арешту. Поліція просто обшукала його квартиру, вилучила документи і заморозила його бельгійські рахунки. Щойно Борис Бірштейн дізнався про обшуки та порушену проти нього кримінальну справу, він поїхав разом із дружиною до Ізраїлю. Там він швидко отримав паспорт — ймовірно, через іншого члена організації, Шабтая Калмановича.

Проте в Ізраїлі його викликала на допит поліція. Борис Бірштейн почав переживати за свою свободу. На початку 1997 року він переїхав у Торонто і купив там житло для своєї родини. У нульових його міжнародний «бізнес» потроху зачахнув — настільки, що він судився зі своїм сином за квартиру.

Уряд позбавив АГ «Україна» права на транзит російського аміаку трубопроводом «Тольятті — Одеса» у квітні 1997 року.

Розділ 14. Де Леонід Кучма залишається загадкою

Імовірно, другому президенту України не байдуже, яким його запамʼятають. Інакше б він не випустив чотири автобіографічні книги. Однак вони містять так багато очевидних замовчувань і маніпуляцій, що важко вірити й всьому іншому. Впевнено про Леоніда Кучму можна сказати лише одне: як ніхто він був готовий до того, щоб очолити ту новонароджену українську владу, яку диктували час і обставини.

Деякі його риси стають зрозумілими інтуїтивно. Мабуть, він любив владу, хоча спочатку і вдавав, що вона йому не потрібна. Мабуть, майстром арбітражу різних інтересів він став ще на ракетному заводі. Головою парткому заводу його колись поставили, щоб він балансував інтереси двох титанів — генерального директора «Південмашу» і генерального конструктора КБ «Південне». Мабуть, ще в ті роки він зрозумів: якщо пересидіти битву титанів, можна опинитися на вершині. Мабуть, тоді він навчився приховувати свої справжні амбіції.

Його першими вчителями та зразками для наслідування були наймогутніші радянські промисловці — генеральні конструктори ракетних КБ. Хоч він і сформувався в радянській системі, але виявився гнучкою людиною. Його погляди змінювалися під впливом оточення. Він умів збирати навколо себе молодих, розумних і амбітних людей. Проте насамперед він керувався тим, яку користь вони можуть дати йому, і лише потім — їхніми моральними якостями та цінностями.

Найпопулярнішим гаслом 90-х років було «Реформи!». Передбачалося, що ці реформи будуть ринковими. У певному сенсі так і сталося: партійна олігархія реформувалася в олігархію торгівлі ресурсами. Якщо з біографії Леоніда Кучми й можна зробити якийсь висновок, то він буде таким: не така важлива ідеологія цих реформ, важливо, яких людей вони роблять багатими і впливовими — моральних чи аморальних.

Реформи девʼяностих років зробили багатими і впливовими людей переважно аморальних. Ключове питання, звичайно, полягає в тому, чи був у моральних людей хоч один шанс? Можливо, єдине, що тоді могла обирати Україна, — це олігархічну демократію або демократію чекістів.

У центрі цього вибору стоїть Леонід Кучма. Його біографія — це історія нашої країни. Через роки наша справжня історія залишається невідомою.