В Україні військами на фронті керують оперативно-тактичні угруповання (ОТУ) і тактичні групи (ТГр). Це тимчасові об’єднання, в них входять підрозділи з різних бригад. Кожне угруповання має свій штаб — командний центр, де офіцери планують операції, координують дії підрозділів та віддають накази.
У цій системі управління є два головних недоліки. По-перше, командири ОТУ та ТГр ротуються і не встигають зрозуміти, як працюють підрозділи, та повноцінно познайомитися з підлеглими. По-друге, вони керують «солянкою»: частинами з різних бригад, які юридично залишаються підпорядкованими своїм командирам. Наприклад, для конкретного завдання командир ОТУ може отримати танкову роту з однієї бригади та стрілецький батальйон з іншої.
Хто відповідає за ділянки фронту
Анастасія Лисиця / «Бабель»
Командири ОТУ та ТГр не можуть самостійно формувати підрозділи, забезпечувати їх особовим складом чи технікою, змінювати структуру або призначати командирів. Вони також не відповідають за ротацію особового складу.
Командир ОТУ не має важелів впливу на дії підрозділів під час бою. Найбільше, що він може зробити — це почати службове розслідування, наприклад, якщо бригада без дозволу залишила позиції або умовно втратила техніку, яку ще можна було врятувати. Тож роль командирів часто зводиться до того, аби передати вниз накази згори, як-от «відновити тактичне положення згідно з наказом головнокомандувача».
Богдан Кротевич пояснює, як мала б виглядати реформа: потрібно сформувати нові структури управління військами, які працювали б як одне ціле. У них має бути постійний особовий склад, незмінна вертикаль управління та відпрацьована взаємодія між підрозділами всіх рівнів (бригадами, батальйонами, ротами).
На думку Богдана Кротевича, ефективніше було б формувати саме дивізії. Вони менші за корпуси, тому їх легше було б зробити боєздатними. Дивізія — це постійне формування з власним особовим складом, технікою, логістикою і штабом. Її командир має повноваження самостійно керувати боєм — на відміну від тимчасових оперативно-тактичних угруповань.
Щоб дивізія працювала ефективно, вона має сформувати штаб і пройти через злагодження на всіх рівнях — від рот і батальйонів до бригад. Командир не зможе ефективно керувати дивізією, якщо не знає особового складу й не відпрацював спільні дії з підрозділами. Наприклад, якщо в дивізійному маневрі одна бригада наступає, а інша утримує оборону або прикриває фланги, їхня взаємодія має бути відпрацьована заздалегідь.
Таке злагодження можна провести лише в тилу, на полігоні. Це означає, що для злагодження підрозділи потрібно вивести з лінії фронту — і кимось їх замінити. Зараз у ЗСУ бракує резервів. Через це тимчасово з фронту складно вивести навіть одну бригаду.
Попри це у ЗСУ вже відбувається перехід до корпусної моделі, де одна бригада має масштабуватися не втричі, як у дивізії, а в п’ять-шість разів. Це означає, що для повноцінного злагодження доведеться виводити в тил одразу п’ять-шість бригад — що майже неможливо, тому що у ЗСУ немає резервів.
Під час «корпусної» реформи 2025 року вже сформовано сім корпусів, які мають призначених командирів:
1 корпус НГУ «Азов» — на базі 12 бригади спецпризначення, командир Денис Прокопенко («Редіс»);
2 корпус НГУ «Хартія» — на базі 13 бригади оперативного призначення, командир Ігор Оболєнський («Корнет»);
3 армійський корпус ЗСУ — на базі 3 окремої штурмової бригади, командир Андрій Білецький;
8 корпус ДШВ — командир Дмитро Волошин;
12 корпус ЗСУ — командир Павло Процюк;
18 корпус ЗСУ — командир Роман Дармограй;
19 корпус ЗСУ — командир Олександр Бакулін.
Ще одна проблема — командири одразу отримують під керівництво великі підрозділи, не пройшовши всі ланки командування. В ідеалі офіцер ЗСУ має поступово проходити всі ланки: від взводу до командира батальйону, потім керувати бригадою (близько 3—5 тисяч осіб), потім дивізією (приблизно 10—15 тисяч), а згодом корпусом (понад 30 тисяч). Стрибок від бригади до корпусу ускладнить їм навчання.
Кротевич пропонує інший підхід: об’єднувати кілька виснажених бригад у меншу кількість боєздатних. Наприклад, із п’яти зробити три, які краще воюють. Їх треба вивести в тил, доукомплектувати технікою і людьми, додати артилерію та інженерні частини, провести тренування. Потім вони повертаються на фронт уже як одна злагоджена дивізія.
Такий підхід дозволяє поступово реформувати фронт, мінімально послаблюючи оборону. А також дає командирам і штабним офіцерам можливість набиратися досвіду та поступово переходити на вищі посади — наприклад, від командира бригади до командира дивізії.
Як зазначає Кротевич, зараз корпуси фактично працюють як тактичні групи. Командири корпусів керують лише однією-двома бригадами, а інші підрозділи тимчасово «придані» корпусу і офіційно підпорядковуються своїм початковим структурам. Через це є ризик, що реформа зведеться до простого перейменування: тактичні групи назвуть «корпусами» — і на цьому реформа забуксує.