У більшості історій західної музики домінували життя і творчість композиторів, які зажили слави «великих». Але завжди існував цілий світ музичної творчості нижче за цей елітарний і публічний рівень, і я спробував звернути на нього увагу в цій книжці. Дослідити його значно складніше, бо ж свідчення про це розпорошені. Утім із часом дослідники дізнаються чимраз більше й більше про цей зниклий світ, і приблизно в ХІХ столітті ми можемо до певної міри досягти розуміння того, що там відбувалося. Це було останнє століття перед появою звукозапису й радіомовлення. Люди ніколи не чули музики, якщо не слухали музикантів або ж не писали музики самі. Тому, як і завжди, була майже універсальна потреба створювати її самим або знаходити людей, які її писали б. Був величезний попит на музикантів серед усіх класів. На нижчих рівнях суспільства це були вуличні музики й популярні виконавці. Зі зростанням середнього й вищого класів у XVIII та XIX століттях зростав і попит на музику, яку можна було б грати чи співати вдома, та інструменти, на яких можна було б її виконувати. Фортепіано, яке спершу коштувало, як цілий маєток, ставало дедалі доступнішим, тож звичайні сім’ї прагнули мати маленьке піаніно у вітальні. Виробництво піаніно процвітало в усьому західному світі. На вищому рівні особливо поціновували віденські й англійські інструменти, але в багатьох країнах існували й місцеві виробники, які постачали їх на внутрішній ринок. [...]
Картина Дельфена Енжольра «За фортепіано».
Wikimedia / «Бабель»
Проте ринок піаніно не стояв ізольовано. Його підтримували видавництва, які випускали ноти найрізноманітніших твофрів — від найновіших популярних пісень і танців до фортепіанних аранжувань симфоній та оперних арій. Навіть найповажніші композитори приділяли час цьому аматорському попиту. Гайдн писав фортепіанні тріо для внутрішнього ринку, Моцарт і Бетховен — відносно легкі фортепіанні п’єси. Шуман писав не лише віртуозну музику, але й альбоми «Для юнацтва»; деякі з «Пісень без слів» Мендельсона й деякі короткі п’єси Шопена вимагають лише нескладної техніки виконавця. Фортепіанна музика публікувалася в регулярних щомісячних журналах [...]. Брамс опублікував свої вальси у двох виданнях, й одне було спрощене для менш досвідчених виконавців, а Ґріґ написав збірки ліричних п’єс для домашнього музикування. Оркестрові твори часто перекладалися для фортепіанного дуету. Саме в такій формі люди вперше знайомилися з новітніми симфоніями, оскільки нагода почути їх у виконанні оркестру випадала вкрай рідко.
Обкладинка до нот балади «Малинівка». Обкладинка до нот «Щасливої сімейної польки».
Wikimedia / «Бабель»
Рівень виконавських навичок гри на інструменті або співу серед населення дуже різнився: від невпевненого початківця до практично професіонала. Музиканти-аматори збирали цілу колекцію нот — деякі з них були надруковані, інші переписані від руки — і заводили їх в оправу. Родині письменниці Джейн Остін належало чимало томів нот для фортепіано, арфи й співів, а також побутові тематичні композиції до її романів, написаних у перші роки ХІХ століття. Подібні збірки були популярні і в Сполучених Штатах серед заможного білого населення. Відомо навіть кілька прикладів звільнених темношкірих молодих жінок, яким пощастило мати такі збірки й час грати за ними. Музика, звісно, була лише одним із кількох видів домашнього дозвілля. Читання також багато важило. У XIX столітті все ще побутував звичай читати вголос. Є чимало картин та описів побутових сцен, у яких хтось читає членам родини. Часто це жінка, яка читає іншим жінкам, але іноді йдеться і про голову родини, який читає для всієї родини, найчастіше фрагменти з Біблії. Людей призначали читати вголос слугам, солдатам і робітникам на фабриках, а озвучування Святого Письма під час трапези було звичаєм у жіночих і чоловічих монастирях не одне століття. Ця традиція читати вголос є важливим контекстом, про який варто пам’ятати. Насьогодні домашня музика здебільшого записана, яку відтворюють через колонки чи навушники, а читають зазвичай мовчки, «про себе». Вікова звичка співати і грати одне одному йшла пліч-о-пліч із непідвладною часу звичкою читати одне одному.
Картина Едуарда Пісторіуса «Читання Біблії», 1831 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Фортепіано вважалося найвідповіднішим інструментом для дівчини чи юної леді, а гра на ньому була одним із досягнень, яке допомогло б знайти собі чоловіка. Деякі дівчата змушені були годинами неохоче тренуватися, інші діставали справжню втіху від музики й досягали високого виконавського рівня. На відміну від скрипки, на фортепіано можна було грати порядно, не вигинаючи тіло й не роблячи непристойних рухів руками. Для молодих виконавців було чимало підручників, які продавали великими накладами, а ще було хоч відбавляй учителів. Це були не просто музиканти, а, по суті, виховательки для молодих жінок з етикету й гарних манер. Це останній приклад зв’язку музики й етикету, який ми зустрічаємо у книжці «Придворний» Кастільйоне трьома століттями раніше, але тепер він просочився до нових «респектабельних» середніх класів.
Картина угорського художника Мігая Мункачі «Музична кімната», 1878 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Суспільство у Європі й Північній Америці все ще відбивало охоту навіть у найталановитіших жінок до публічної виконавської кар’єри. А оскільки їхня гра була обмежена виступами у приватному колі, то мало хто з них мав доступ до найвищого рівня музичної освіти. Нові консерваторії приймали деяких жінок, але вони зазвичай не отримувати такого самого рівня підготовки, як чоловіки, бо ж очікувалося, що вони стануть учительками або музикантками-аматорками; лише деякі з них вибилися у професіоналки на публічній сцені. Але впродовж ХІХ століття знайшлися приклади жінок, які зробили винятковий внесок у фортепіанне виконавство, а деякі з них навіть подолали бар’єр публічних виступів, на яких переважали чоловіки.
Уже наприкінці XVIII століття Моцарт і Гайдн написали деякі з найскладніших фортепіанних творів для жінок-піаністок. Найскладніші фортепіанні сонати Гайдна були написані для Терези Янсен, піаністки, з якою він познайомився в Лондоні. Вона була однією з найкращих учениць Муціо Клементі, відомого піаніста, композитора й виробника фортепіано. Янсен ніколи не будувала публічної кар’єри як виконавиця, але мала чудову репутацію викладачки. У Франції Елен де Монжеру, піаністка з аристократичної родини, яка дивом уникла страти під час Французької революції, була призначена першою в історії професоркою новоствореної Паризької консерваторії в 1795 році. Відома як піаністка й педагогиня, вона опублікувала 1816 року один із перших прогресивних курсів гри на фортепіано. Його роками перевидавали в усій Європі. Фредерік Шопен, один із найвідоміших композиторів-піаністів наступного покоління, безумовно, знав її: одна з його найвідоміших п’єс («Революціонерка») дуже близько перегукується з однією з п’єс Монжеру. Іншою піаністкою, яка вплинула на Шопена, була Марія Шимановська, полька, яка писала етюди, мазурки, вальси та прелюдії, що є ніби простішими прототипами творів, створених Шопеном двадцять і більше років потому.
Портрет Елен де Монжеру, написаний її коханим, бароном Луї-Філіппом-Жозефом де Вʼєнне на початку XIX ст. Портрет Марії Шимановської авторства Александра Кокуляра, початок XIX ст.
Wikimedia / «Бабель»
Найвідомішою піаністкою XIX століття була Клара Шуман, дружина композитора Роберта Шумана. Її батько, Фрідріх Вік, був провідним викладачем фортепіано і, зрозумівши, який талант має юна Клара, підштовхнув її до публічної діяльності, як Леопольд Моцарт учинив зі своїми дітьми — Вольфґанґом і його сестрою Наннерль. На відміну від Наннерль, публічна кар’єра Клари Шуман тривала понад шістдесят років, починаючи з її дебюту з Лейпцизьким оркестром Ґевандгаусу у дев’ять років. Вона була єдиною піаністкою, яка могла змагатися за славу з чоловіками-віртуозами ХІХ століття. Вийшовши заміж, виконавиця відмовилася від блискучих показових виступів, щоб зосередитися на музиці емоційної глибини — від Йогана Себастьяна Баха й Бетховена до творів свого чоловіка Роберта Шумана. Вона перетворилася на літню, дуже шановану особу з вдумливою поведінкою та чудовою репутацією вчительки, яку Ліст та інші називали «жрицею» музики. У ранні роки вона писала прекрасну фортепіанну й камерну музику. Але після одруження Роберт дав зрозуміти, що її головним обов’язком будуть дім і сім’я (вони мали восьмеро дітей), і Клара поступово зневірилася у своїх здібностях написання музики. Проте вона грала й далі, гастролювала в перервах між пологами і стала головною годувальницею сім’ї, коли її чоловік занедужав на психічну хворобу.
Клара й Роберт Шумани, 1906 рік.
Wikimedia / «Бабель»