Яскраве пірʼя, пишний хвіст чи одяг від Gucci допомагають вижити? Взагалі ні, але жінкам подобається ― і воно працює. Уривок із книжки нейронауковця Роберта Сапольскі

Завзяті читачі журналів Animal Behaviour та Cosmo добре знають, що жінки в усьому світі дуже переймаються тим, щоб знайти правильного партнера. Для тих видів тварин, які формують стійкі пари (наприклад, лебедів, які обирають партнера на все життя, або моногамних південноамериканських мавп), найбажаніша риса для самця — уміння бути добрим батьком. Залицяючись, хлопці таких видів часто демонструють навички турботи: наприклад, самці папуг-нерозлучників ловлять черв’яків і вдають, що згодовують їх самичкам, із якими прагнуть створити сім’ю.

Обирати чоловіків, які стали б хорошими батьками, намагається також вид Homo sapiens, хоча він і не належить до класичних представників однолюбів. [У 1990-х роках] психолог Девід Басс із Техаського університету в Остіні опуб­лікував блискуче дослідження про те, чого люди шукають у партнері. Він розглянув понад 10 тисяч людей із 37 різних культур — представників різних рас, релігій та етносів, західних країн і тих, що розвиваються, капіталістичних і соціалістичних економік, моногамних і полігамних сімей, містян і селян. І в усіх цих суспільствах, як виявив Басс, жінки більше, ніж чоловіки, у виборі партнера схильні звертати увагу на економічні перспективи людини. Цей результат було проінтерпретовано так, що жінки в усьому світі прагнуть знайти собі чоловіків, які зможуть забезпечувати родину (можете уявити, як це збурило читачів і скільки звинувачень у неполіткоректності породило).

Та навіть серед тих видів тварин, що не формують стійких пар, самиці часто все ж обирають партнерів за тим, як вони ставляться до них і як могли б ставитися до потенційного потомства. Наприклад, для самички павіана анубіса справжньою удачею став би самець, який зганяє поганий настрій на інші мавпочці, а не на ній.

А як же ті види, у яких самиця не розраховує на батьківську опіку самця, з яким парується, ба навіть не зустрінеться з ним удруге в житті? Самці таких тварин не створюють соціальних груп (зазвичай гуртуються самиці, тримаючи у своєму колективі одного запліднювача; часто його витісняє інший, сильніший, іще до того, як перший дочекається появи власних нащадків. Таку соціальну структуру біосоціологи традиційно називають «гаремом», хоча приматолог Елісон Джоллі пропонує назву «група жиголо»). Усі самиці у групі отримують сперму, напаковану генами одного чувака. Чого в такому випадку можуть від нього бажати всі дівчата? Ясно, що хороших генів.

Отже, стара як світ проблема для самиць — визначити, в котрого жиголо гени кращі, тож представники чоловічої статі намагаються свої гени прорекламувати. Ось тут ми входимо у світ павичів, які розпускають хвости перед павичками, самців, що один поперед одного пишаються гривами чи яскравим пір’ям. Для таких видів визначні риси можуть слугувати кільком цілям. По-перше, допомагати в боротьбі з іншими самцями. По-друге, приваблювати самиць, сигналізуючи, що територія самця велика й багата на ресурси, або просто поціляти в серденько жіночих уподобань (наприклад, деякі самці птахів у процесі еволюції здобули червоні круглі латки на пір’ї, бо самицям подобаються червоні фрукти). Але в деяких випадках прикраси виникли внаслідок еволюції з єдиною метою: переконати самицю, що в самця хороші гени. І тепер еволюційні біологи мучаться важливим запитанням: чи прикраси самців і справді свідчать про кращу якість їхніх генів? Інакше кажучи, чи не бреше реклама?

Британський статистик і генетик Рональд Фішер, один із найвпливовіших еволюціоністів-мислителів свого часу, 1930 року стверджував: прикраси самців не повинні приваб­лювати самиць, оскільки на їхнє відрощування і догляд витрачається надто багато зайвої енергії, а отже — надто дорого доводиться платити за виживання й еволюційну пристосованість. За Фішером, якщо хлопець надміру зусиль витратив на плекання найбільшого чогось-там, йому, імовірно, не вистачило енергії на інші важливі моменти, скажімо, зміцнення імунної системи. Ця теорія останнім часом не надто популярна, але нещодавно вона отримала цікаві докази. Роберт Брукс і Джон Ендлер з Університету Джеймса Кука в Австралії вивчали сексуальну привабливість деяких видів самців рибок гупі. Спершу дослідження показували, що особини яскравого забарвлення найсильніше подобалися самицям і що вони породжували синів, які мали великі шанси стати дуже привабливими. Отже, зробили висновок науковці, забарвлення успадковується, а ще воно пов’язане зі статтю, бо кодується кластером генів у чоловічій Y-хромосомі. А потім Брукс і Ендлер зробили несподіване відкриття, варте пуб­лікації в журналі Nature: сини привабливих самців виживали значно рідше за середньостатистичного малька. І не тільки тому що, успадкувавши яскраве забарвлення, частіше ставали жертвами хижаків (за яскраву зовнішність часто доводиться платити життям). Рівень виживання був нижчим іще до досягнення статевої зрілості й появи помітного забарвлення. Отже, цей експеримент — свідчення того, що краса все ж потребує жертв.

Друга наукова теорія — що пишні деталі зовнішності не скажуть вам про генетику самця нічого суттєвого (ані хорошого, ані поганого). А от про моду — скажуть. Якоб Хьоґлунд і Арне Лундберґ з Упсальського університету (Швеція) провели цікавий експеримент на доказ цієї теорії. Вони звóдили самця і самицю тетерука європейського, між якими, на жаль, не спалахнуло кохання (дівчинка не зацікавилася хлопчиком), і за допомогою чудес науки перетворювали самця на дуже привабливого юнака: оточували «зачарованими» панночками (зграйкою опудал самичок). Тоді перша самичка також вирішувала, що не такий він уже й поганий парубок. Тут очевидний вплив середовища. Коли всі самиці з вашої соціальної групи вирішили, що самці з крапчастим пір’ям — круті мачо, то навіть якщо вам особисто крапочки раніше здавалися сміховинними, ви заради кращої пристосованості теж захочете спаруватися з їхнім носієм. Адже якщо всі навколо шаленіють від крапок, то вашим синам не завадить їх мати — так вони зможуть передати більше своїх генів наступним поколінням. За цією круговою логікою, якась риса стає привабливою, бо вона приваблива через свою привабливість… навіть якщо абсолютно випадкова й не несе інформації про здоров’я чи гени носія. [...]Прикметне, наприклад, дослідження качок — його провели Емма Каннінгем та Ендрю Рассел, які працювали тоді в Шеффілдському університеті (Велика Британія). Результати було опуб­ліковано в журналі Nature. Виявилося, що нащадки крижнів, які особливо подобалися самицям, мають особливість, яка суттєво збільшує їхній шанс вижити. Що ж це за особливість?

Після парування з привабливими крижнями качки відкладали більші яйця, що сприяло кращій пристосованості нащадків. Але ж розмір яйця визначають самиці, а не самці! Виявляється, після парування з гарним хлопцем дівчата вкладали більше енергії у формування яйця, тим самим підвищуючи шанси каченяти на виживання. Попри це, коли Каннінгем і Рассел оцінювали розмір яєць, то різниці між рівнями виживання каченят від більш і менш привабливих самців не виявилося.

У схожому дослідженні, опублікованому в Science, Дієґо Ґіл та колеги із Сент-Ендрюського університету в Шотландії дослідили пташок зебрових діамантиків і виявили, що нащадки привабливіших татусів активніше вимагали їжі, швидше росли й мали вищі шанси домінувати над іншими, коли виростали. Як так сталося? Науковці виявили, що коли самички паруються з красивими самцями, то відкладають яйця з більшою кількістю гормону росту. На цю саму тему є ще дослідження Фелікса де Лопе з Естремадурського університету (Іспанія) та Андерса Моллера з Університету П’єра і Марі Кюрі (Франція), що показують: коли самиці ластівки сільської паруються з привабливішими самцями, то краще дбають про їхнє потомство.

Усе це, по суті, логічне продовження впливу середовища, про який говорили ще Хьоґлунд і Лундберґ. Якщо всі самиці виду «хочуть» паруватися із самцями — носіями певної особ­ливості, яка може не подобатись окремим дівчатам, ці дивачки в інтересах генетики все одно паруватимуться з «модними» хлопцями, щоб передати бажані риси своїм синам. І якщо всі представники якогось виду «знають», що привабливіші самці породжують нащадків із кращою генетикою, то самиці, які з тими самцями спарувалися, намагатимуться вкласти якомога більше зусиль у розвиток їхніх нащадків. (Треба тільки дізнатися, як самиця визначає, що спарувалася з красенем, і перетворює це знання в різне ставлення до пташенят. Як це «знання» — чи на якому там рівні воно існує в мозку пташки — трансформується в синтезування більшої кількості гормону росту в потрібній залозі або в готовність пролетіти зайвий кілометр, щоб знайти дитині щось поїсти? Це поки що загадка.) [...]

Такі дослідження, як у Каннінгем і Рассела, не заперечують теорії, що привабливіші самці мають кращі гени (імовірно, у більшості випадків таки мають). Зате подібні наукові роботи пропонують альтернативне пояснення названим фактам.

Пояснення, яке треба брати до уваги щоразу, коли проводять дослідження: можливо, нащадки привабливих самців пристосованіші тому, що самиці вклали більше сил у забезпечення їхнього виживання?

Отже, це питання треба вивчати ще і ще: і щоб зрозуміти, наскільки вклад батьків важливіший за ймовірну хорошу генетику, і щоб дослідити фізіологію різного підходу самиць до виховання нащадків та як це пов’язано з привабливістю батька. Бо взагалі така ситуація дратує: погано вже те, що самці з довшим пір’ям на хвості привертають більше уваги, та ще і їм приписують кращу генетику в той час, як вони її, можливо, не мають. Несправедливо!

У житті часто трапляється, що пророцтва справджуються тільки тому, що в них усі вірять. Скажімо, усім «відомо», що хлопцям фізіологічно краще дається математика, ніж дівчатам, тому хлопчиків учителі частіше хвалять за успіхи в цій дисципліні, хай навіть ці успіхи такі самі, як у дівчат. І вже у старшій школі хлопці справді краще виконують стандартизовані тести з математики. Завдяки чому — біологічним відмінностям чи іншим умовам розвитку? А ось іще один приклад, який мене завжди вражав (з літератури на тему медичної антропології): у деяких традиційних культурах усім «відомо», що шамани вміють убивати за допомогою ляльок вуду (так звана психофізіологічна смерть). Тож коли на когось накладено закляття вуду, усі розуміють: та людина — не жилець, тож перестають її годувати (нащо даремно витрачати цінний ресурс?), і бідолаха знесилюється й помирає від якоїсь хвороби. То чому настала смерть: через закляття чи через названі додаткові чинники? Невідомо, але будьте певні, що відтепер шаман дорожче братиме за свої послуги.

У людському нелогічному світі такі неоднозначності виникають часто. Мене тільки розчарували качки й самички зебрових діамантиків — купилися на таку очевидну брехню. А мали б бути мудрішими.