Моє прощання з хлопцями було недовгим. Мої малі ще перебували у госпіталі, багатьох відправили на нові позиції кудись під Федорівку і Роздолівку сидіти біля залізничних колій під мінометними обстрілами. Там же був і Географ. У Слов’янську залишилися Джет, Худя та ще двійко хлопців із моєї бахмутської групи.
Я ліниво скинув у машину свої речі, яких у мене майже й не було, обійнявся. Ми зробили наостанок селфі, і я поїхав. За містом понад трасою висіла степова спека, дзвеніло у вухах. На панелі приладів лежав папірець, куди я вписав паролі, щоб потім не лізти в телефон і не шукати їх під час зупинок на блокпостах. Вода, снеки, кілька банок «Ред-Буллу». Попереду — Ізюм, Харків, звична дорога, що вела в ніч і залишала на собі лише фури і військові корчі.
Я увімкнув музику, виставив у вікно лікоть і помчав вулицею Літературною до іншого життя. В тому іншому житті на мене чекатимуть сотні нових людей, з якими мені доведеться говорити, часто мовчати, а іноді — жартуючи і сміючись — пояснювати, як же воно тим, хто залишився там, за прірвою, біля залізничних колій під мінометними обстрілами. А не змігши пояснити, знову мовчати. Ні, це не ображатиме, не тиснутиме на криваві мозолі і не запалюватиме в голові ветеранські флешбеки. Я, як і більшість тих, хто повертався звідти, охоче ділитимуся тим, що пережив, що бачив. Хоч і бачив, на своє щастя, небагато. Я говоритиму про самотність і про втому. Хтось інший — про ніжки і ручки в траншеях, тельбухи на гілках, смерті друзів, тваринний страх. Про це можна говорити. Не всі вміють, звісно. Але більшість говорять. Спокійно, з гумором — печальним і чорним, як очі полоненого цигана.
Ти не перенесеш свої емоції в голову іншій людині, але зможеш описати це. Для багатьох це прийнятна модель комунікації. І відповіді прості. Я відчував страх. Мені було боляче. Я хотів додому. Я весь час хотів спати.
Я ще не знаю, скільки всього мене дратуватиме — якщо це слово тут доречне... швидше дивуватиме. Коли з простого робитимуть складне. Коли ходитимуть довкола, говорячи до тебе, як до діда з деменцією, що замочив останні штани. Або як до дитини, що втратила довіру до дорослих. Обережно ходитимуть довкола, говоритимуть слизенько, мов змовники або переговорники.
І всі ці панельні дискусії — а вони ж будуть — туди ж. «Ми не хочемо завдати вам болю, але нам важливо почути... та ви можете не відповідати, якщо вам боляче». Та ні, не боляче. Своє боляче я потім виплачу.
Туди ж усі ці навколофілософські танці від далеких до війни і її розуміння людей. «Давайте проговоримо ротом ці їхні травматичні досвіди, тобто наші. Тобто їхні. Все-таки наші, бо ж ми всі в одному човні. Й задумливо схилимо голови».
Як же дратуватиме (дивуватиме) ця соплива ліберальна літургія, обережненьке це вичавлювання культурного соку з досвіду інших.
А потім там же після круглого столу зустрінуться двоє комбатантів і говоритимуть не підбираючи слів. Їм байдуже на підбір слів, вони не знають, що таке обережно. Бо бачили м’ясо. І лише вони вдвох зможуть говорити між собою, не думаючи про криваві мозолі один одного. А інші не зможуть. І в цьому ніхто не буде винен. Так буде. Так є. Тут може бути винним лише наш ворог, а все решта — логічний ланцюжок руйнувань. Економічне провисання, гуманітарні лакуни, соціальна нерівність і навіть у подальшому — несправедливість. І ця нерівність незабаром мене хвилюватиме чи не найбільше. Нові панівні страти, нові аутсайдери. Нові арбітри, що судитимуть з висоти свого гардероба, в якому висять пальта всіх відтінків білого. І мені доведеться з цим жити. І проживати це теж доведеться. Аж поки не стане настільки байдуже, що я про це більше не говоритиму. І навіть не думатиму. В якийсь момент, десь уже на четвертому році великої війни стане так рівно і сіро, що залишатиметься тільки вдень сидіти на службі, а ввечері заливатися вином, у вихідні тягати гантелі, у відпустку лежати на дачному ліжку та... заливатися вином і тягати гантелі.
Артем Чех неподалік від лінії фронту.
З особистого архіву Артема Чеха / «Бабель»
Проте я вже знаю, що тим, хто повернеться, буде важко, але буде найлегше. Бо вони нікому нічого не винні, їм буде байдуже на емоційні кніксени, вони опиняться у привілейованому становищі тих, хто там був. І це теж стане нам поперек горла ще тим соціальним викликом. І всім нам, тим, хто дотягне до миру, доведеться з цим жити. І вирішення цієї проблеми не буде.
Ми ж усі давно не відчуваємо одне одного. Ті, що вилізли з окопів, не відчувають тих, що втратили близьких. А ті, що втратили дім, — тих, що втратили свою честь. І вся ця мішанина досвідів, уся ця травмована маса житиме під одним дірявим дахом. І якось уживатиметься, й разом лагодитиме той дах, і разом зазиратиме за спини одне одному, оцінюючи досвіди одне одного, порівнюючи зі своїми і втрачаючи комунікаційний ґрунт під ногами.
Ми не знайдемо одне одного. Ми розгубимо одне одного. Ми втратимо одне одного. Не пробачимо одне одного, бо не навчилися жити разом, бо не могли жити разом, бо кожен із нас мав своє, бо кожен із нас жив своє, бо легше ненавидіти і не розуміти, вимагати і не пробачати, ніж мовчати, чекати, терпіти й любити те, що змінилося, а не те, що було до цих змін.
Жінки підуть від чоловіків, чоловіки залишать жінок і підуть у ніч. Діти розбіжаться країнами. Собаки, розриваючись між двома господарями, назавжди впадуть у глибокі шари психологічних депривацій.
Що ж... я мав цей досвід повернення, я знав, що чекатиме на мене, і знав, що ради тому всьому не буде. Бо як навчитися розуміти? Як навчитися приймати? Як полюбити чуже взуття, як притиснутися до нього своїми губами, перепросити у нього, говорити з ним, мов із домашнім улюбленцем? Наші шляхи такі різні, наш біль такий різний. Наш вимір один, і він розривається хрипким криком від усього, що є, від усього, що було, і всього, що буде. Ні, не буде спокою і розуміння, а будуть тривоги, поламаність і розчарування. І вибір, який ми ніколи не зробимо усвідомлено — бути ветераном «Таксиста» чи ветераном «Мисливця на оленів» — стоятиме перед нами високою стіною безнадії та неможливості дати собі раду в простих питаннях: любов, сім’я, побут...
Одне з фронтових фото Чеха.
З особистого архіву Артема Чеха / «Бабель»
Ми дочекаємося самогубців. Ми дочекаємося вбивць. Ми дочекаємося втікачів від смерті. Наших захисників, наших жінок і дітей. Ми житимемо всі разом, але кожен чекатиме нагоди втекти у свій звичний світ, такий глибокий і теплий, адже породжений війною — страшною, кривавою, безжальною, а від того безмежно сильною. Ця війна сильніша за нас. Навіть якщо ми її закінчимо. Навіть якщо закінчимо, здолавши абсолютне зло.
І я ставитиму дурні питання, на які ніхто не заслуговує.
— Як можете ви зневажати мій досвід? Як можете ви не любити мій досвід? Сахатися від нього? Не приймати його?
І що б ми не робили, скільки б оптимістичних промов не виголошували, скільки б добрих слів підтримки не виказували, ми не зрозуміємо і не відчуємо одне одного. І скільки б листів та смс не надсилали, скільки б не питали «Як ти?», відповіді ми не зрозуміємо. Бо не здатні.
Ми всі — норм.
З нами все ОК.
Така відповідь влаштовує всіх.
Щоправда, не всі залишаться живими. Щоправда, не всі виживуть. І жити захочеться не всім.
Можна, я просто сяду на коня і пожену його вздовж дніпровських круч?
Я ж мав можливість усі ці довгі воєнні місяці жити на європейських резиденціях і не знати всього того, що пізнав. Я міг стояти 24.02 у заторі на виїзді з Києва. Я міг піти у внутрішню еміграцію і випірнути десь влітку 22-го й почати говорити від імені всієї країни на міжнародних майданчиках, не маючи на те підстав. У мене було безліч можливостей уникнути війни. Була навіть можливість не помітити її. Як це вдалося деяким моїм колегам.
У цій війні немає справедливості.
У цій м’ясній дійсності не може бути справедливості. Її не може бути там, де гинуть тисячі.
Там узагалі нічого не може бути, окрім бажання кричати. Але це не опишеш у жодному тексті про криваве багно та обгорілі рештки тіл у медеваках, що не доїхали. Можна лише написати про криваве багно та обгорілі рештки. Але не відчути. А відчути — коли прожити.
Це страшний досвід. І корисний він лише для сильних.
Але про все це я думатиму потім, так багато і так глибоко, що нудитиме, і зрештою відіб’є бажання думати взагалі. Раціонального залишиться не так багато. Більше буде бажань помститися. Особливо після слів Михеда, що для нашої літератури головне, аби не гинули письменники.
Ох, скільки ж я думатиму про рівнозначний обмін. Життя за життя. І я думатиму про ворогів та їхніх дітей. Про їхніх митців. Про поетів їхніх, що у білих водолазках наспів, під Мандельштама, декламують щось символічне й міжрядкове, аби ніхто не здогадався. Про їхні музеї думатиму і кіностудії, про ермітаж, про большой, про малий і навіть про лєнком і мхт. Щоб усе це враз — силою ненависті. Силою слова. Убий!
Убий, інакше він уб’є тебе.
Але ні, не рівноцінне. Не рівнозначне. Бо нікого там немає, нічого там немає, окрім калу і гною. Все закопчене і запліснявіле, обмазане ікрою білуги й присипане золотим пилом, здряпаним з їхніх церковних бань ще сторіччя тому.
Собачі голови і мітли. Водка з кокаїном і ресторани, де подають людські ембріони.
Не буде сатисфакції. Бо нічого й нікого там немає. І ніколи не було.
І полегшення ніколи не буде. Вони забирають прекрасних людей, і їм не відкупитися жодним горем, нічим не розплатитися, не спокутати до скону ніким і нічим. Ніколи.
Дитяче фото Артема — він із мамою в селі Софіївка на Черкащині. Згодом воно стало однією з декорацій у фільмі Ірини Цілик «Я і Фелікс» за романом Чеха «Хто ти такий?».
З особистого архіву Артема Чеха / «Бабель»
У мене залишиться не так багато після переведення до Києва.
Я ночуватиму вдома, засинатиму в своїй постелі, прокидатимусь теж у своїй, мокрій від нічного поту та зім’ятій від нічних жахіть. Вранці випиватиму каву, протеїновий коктейль, сідатиму в авто і їхатиму на службу, де проводитиму дев’ять годин з перервою на обід.
У моїй шафі лежатимуть три величезні сумки з військовим одягом і амуніцією. На балконі валятимуться бронежилет і каска. Я не хотітиму їх приміряти. Я хотітиму викинути все це і більше ніколи не брати до рук зброю. А ще я сподіватимусь більше ніколи не бувати на українському сході, оскільки звідти я взяв усе, чого не хотів брати, і залишив там усе, чого не хотів залишати. Навряд чи він погодиться на обмін. Навряд чи цей обмін можливий.
Можна, я просто житиму у вільній країні, що перемогла зло, і більше ніколи не писатиму про війну? Можна, я писатиму про любов, якої в моєму серці залишилося так мало?
Можна, я забуду про цю війну? Тягатиму залізо, писатиму романи, заливатимусь вином. І забуду про цю війну. Ніби не було її.
Бо війна — це залупа!