Політична пропаганда — це очевидні кампанії навколо нас: передвиборча реклама, військові гасла, плакати та банери.
Соціологічна пропаганда, з іншого боку, сягає глибше, охоплюючи телевізійні шоу, фільми, мистецтво та літературу, які допомагають вплести індивідів у спільні міфи, що підтримують суспільство. Наприклад, [французький філософ та історик Жак] Еллюль стверджував, що Сполучені Штати — майже неймовірний експеримент з обʼєднання різних віросповідань, мов і релігій — які потрібно було обʼєднати за допомогою фільмів і комедійних серіалів навколо основних «міфів», таких як «американський спосіб життя», «прагнення до щастя» або «прогрес». Будь-яка пропаганда, що суперечила б цим міфам, навряд чи була б ефективною, оскільки суперечила б суті того, як люди розуміють світ. Коли ці міфи сприймаються бездумно, некритично, вони можуть бути токсичними, перетворюючи кожного, хто ставить їх під сумнів, на ворога.
«Американізація», один з муралів на стіні Центральної бібліотеки Лос-Анджелесу.
Wikimedia / «Бабель»
Але ця пропаганда, як стверджував Еллюль, була тим, чого люди потребували, чого хотіли, чого жадали. Вона не була просто навʼязана згори. Вона виникла внаслідок суспільних зрушень: розриву звʼязків між сільськими та міськими громадами, коли маси людей мігрували до великих індустріальних міст. Там вони перетворилися на гвинтики величезної, незбагненної машини — змін настільки радикальних, що люди відчували «найгострішу потребу знову інтегруватися в суспільство». Як писав Еллюль, «Пропаганда — це справжні ліки від самотності». І що більше ми живемо в суспільстві, де мало контролюємо своє життя, то більше потребуємо пропаганди, яка дає нам відчуття (ерзац) субʼєктності: «Людина не може стерпіти власну неважливість... Хоча пропаганда є масовим інструментом, вона звертається до кожної людини. Вона звертається до мене. Вона апелює до мого здорового глузду, до моїх бажань, викликає мій гнів і моє обурення. Вона пробуджує в мені бурхливі почуття і витягує мене з буденності». Пропаганда може дати вам як спільноту, так і ілюзію особистої сили.
«Обʼєднані ми переможемо». Американський постер 1943 року.
Wikimedia / «Бабель»
У Першій світовій війні німецькі газети та кінотеатри допомагали згуртувати нову націю, що стрімко індустріалізувалася, в єдину спільноту пропаганди. Те, що Еллюль описує як теорію, Делмер розповідає через історії та символи.
Він показує, як сільську ідилію в горах Гарц, де він спочатку міг гратися з іншими німецькими дітьми, порушує поява нових комунікаційних технологій у вигляді військових радіощогл і кінохроніки, що розпалювала ненависть, у кінонаметі на сільському ярмарку. Він показує, як розповіді та навчання про військовий героїзм і навіть мілітаризований спосіб, у який сімʼї ходили на прогулянки, підкріплювали основний міф про те, що Німеччина була великою військовою нацією, що вона дійсно була згуртованою нацією, визначеною мілітаризмом, приреченою бути імперією. Він протиставляє затишний світ у сільській місцевості та в районі, де він виріс у Берліні, применшуючим стереотипам «своїх» і «ворогів» у пресі, що підбурювала до війни, коли на його вулиці вибухали сварки навколо комунальної газети, яку вони читали разом.
Німецька пропагандистська листівка кінця XIX століття з написом «Єдині та сильні. Німці до мозку кісток». Пропагандистський постер 1921 року «Аншлюс», присвячений приєднанню Австрії до Німеччини.
Wikimedia / «Бабель»
Сьогодні ми маємо власні розриви в суспільстві, які змушують людей прагнути до пропаганди як «ліків від самотності».
Зліт підтримки політиків, як в Америці, так і в Європі, які буцімто представляють «справжній народ» проти реальних або часто уявних аутсайдерів, має тенденцію набирати обертів найшвидше у місцях, які соціологи називають «громадянськими пустелями». Це часто сільські райони, де традиційні інституції, які колись обʼєднували громади — місцеві клуби, міські ради та інші подібні місця, — зникли, залишивши по собі порожнечу, позначену особливо низьким рівнем громадянської активності.
Візьмемо до прикладу Росію — країну, де пропагандисти вбачали свою місію у створенні нової колективної ідентичності після розпаду Радянського Союзу. Під час мого перебування в Москві я брав інтервʼю у Гліба Павловського, одного з перших піарників Путіна. Він пояснив, як у 1990-х роках старі ідентичності, що визначали людей — комуністи, антикомуністи, колгоспники, робітники чи інтелігенція, — розпалися. Серед хаосу він створив для них новий колектив, до якого вони мали належати: «путінську більшість». Як згадував Павловський, «спочатку я вигадав ідею путінської більшості, а потім вона зʼявилася!».
2002 рік, російський парамілітарний дитячий табір «Каскад».
Getty Images / «Бабель»