Дмитро та Діана познайомилися ще підлітками: йому було п’ятнадцять, їй — шістнадцять. Вони обоє родом із Кропивницького, зустрілися в компанії місцевої молоді, швидко здружилися й невдовзі почали зустрічатися. Це був 2017 рік.
«Ми гуляли разом, і я помітив, що Діана взаємно проявляє до мене увагу, — пригадує Дмитро. — І першим запропонував зустрічатися. Наші стосунки дорослішали разом із нами. Коли я пішов в армію, точно знав, що ми будемо разом. Я підписав контракт на три роки й був упевнений: щойно він закінчиться, ми одружимось».
Дмитро та Діана до повномасштабної війни.
З особистого архіву пари / «Бабель»
Після школи Дмитро вступив до коледжу, навчався на юридичному напрямі, планував перейти на бакалаврат, але зрозумів, що це не його. Дмитра приваблювало інше — військова служба. Недовго думавши, він підписав контракт. Вирішив долучитися до морської піхоти — саме туди його тягнуло найбільше. «Я переживав, як моє рішення вплине на стосунки з Діаною, — розповідає Дмитро. — Але я знав її характер і був упевнений, що вона чекатиме. І справді — Діана мене підтримала».
До 24 лютого 2022 року Дмитро прослужив лише чотири місяці. Спершу він проходив базове навчання, потім його підрозділ направили до Маріуполя. Далі мав початися фаховий вишкіл, але все змінило повномасштабне вторгнення. Востаннє Дмитро був удома 1 січня — взяв три дні відпустки, щоб зустріти Новий рік із бабусею, дідусем і Діаною.
Дмитро на військовій службі до повномасштабної війни.
З особистого архіву Дмитра Чорного / «Бабель»
Після цього вони спілкувалися лише онлайн — і так тривало майже до самого полону Дмитра.
Далі довгі три роки його рідні робили все можливе, щоб пришвидшити обмін. Його бабуся та Діана щонеділі ходили на акції в Кропивницькому. Діана відвідувала всі офіційні зустрічі, спілкувалася зі звільненими побратимами та збирала найменші звістки про нього. Для самого Дмитра ці роки минули в ізоляції — він намагався відгородитися від минулого, щоб не зламатися.
Діана на акції в підтримку військовополонених.
З особистого архіву пари / «Бабель»
Зараз він удома, пройшов початкову реабілітацію і готовий говорити про пережите. Далі — його пряма мова.
1
Двадцять четверте лютого я зустрів у Маріуполі. Моя родина залишалася вдома — у Кропивницькому. Від початку я виконував обов’язки водія. Спершу здавалося, що ситуація контрольована: машини працювали, пересуватися можна було відносно вільно. Наш підрозділ тримав околиці міста, але з часом ми почали втрачати позиції — ворог швидко наближався.
Я не хотів, щоб рідні знали, як усе насправді. Розумів, що в новинах багато не показують — і вважав це правильним. Особливо хвилювався за здоров’я бабусі та дідуся. Через Діану передавав їм, що в мене все гаразд. Завжди звітував, що поїв. Навіть писав, що їли борщ.
Зрештою ми опинилися в потрійному кільці, і боєпостачання до нас вже не надходило. Але ми стояли до останнього. Коли росіяни підбиралися ближче, обстріли посилилися — ми почали залишати позиції й відходити поступово на заводи. Наш підрозділ перебрався на «Азовмаш». Звідти ми ще могли вести вогонь, але ворог тиснув кількістю й авіаударами. Якби не авіація і якби нам підвозили боєкомплекти, ми протрималися б значно довше.
Машинобудівний концерн «Азовмаш».
Telegram
Коли ми пробували прориватися з заводу, нас накривали вогнем. Вийти організовано було неможливо — колону одразу розстрілювали. Тоді я воював з усвідомленням, що не виживу. Я вважав себе смертником. Але треба було триматися якомога довше — заради міста, заради країни.
Коли наші машини вийшли з ладу через численні пошкодження, я приєднався до піхоти. Іншого варіанту не було. Обстріли ставали щільнішими — ракети, скиди з літаків, артилерія. Багато близьких мені побратимів загинули. Я сам ніколи не пересувався пішки — завжди тільки перебіжками. Не знімав бронежилета, бігав за всіма правилами піхотинця: автомат біля обличчя, впритул до стіни. Я одразу розумів, куди може впасти снаряд, вираховував, як краще обійти. Рахував кроки. Можливо, саме це мене й врятувало. Скільки разів падало просто біля мене — але навіть не засипало.
З Діаною останній раз я спілкувався 2 квітня 2022 року. Це було звичайне SMS — написав, що зі мною все добре, що я не голодний. Це були такі контрольні повідомлення. Більше ми нічого не говорили — просто знали, що обоє живі.
Щоб написати, мені доводилося перебігати до певної точки між будівлями, де ловив вайфай — то була ділянка, яку постійно прострілювали. Згодом ця дорога перетворилася на справжню «дорогу смерті». І тоді я вирішив, що радше пожертвую зв’язком із рідними, аби зберегти життя. Я настільки був сконцентрований на боях, що про полон навіть не думав.
Як і про те, що не почую рідних ще три роки.
2
У полон нас взяли без принижень чи залякувань — ті військові, які нас полонили, дотримувалися правил війни. Згодом нас перевезли до Оленівки. Там усе було інакше — нас зустрічали співробітники з різних колоній і СІЗО Росії. Було, м’яко кажучи, «весело». А тоді нас повезли до Росії. Все це зайняло три-чотири дні. За три роки полону я змінив шість колоній.
Але звикнути до полону я так і не зміг. Морпіхів і бійців «Азову» там просто знищували, а до інших ставилися м’якше. Біля мене було кілька хлопців з інших бригад, мобілізованих — на них майже не звертали уваги. Але щойно дізнавалися, що ти морпіх або «азовець» — тебе починали обмежувати у всьому.
Щоб не збожеволіти, я читав книги, слухав радіолекції, шив. Але шити можна було лише потайки — бо це заборонено. Голки ми самі виточували з курячих кісток, а нитки скручували у тонке гостре «лезо», схоже на удавку — ним навіть можна було щось різати.
Дмитро у полоні, 2022 рік.
З російських каналів
З медичною допомогою було погано. Її треба було випрошувати декілька днів, а потім на тобі могли зірватися. У мене ще до війни були проблеми з тиском і серцем, але я в жодній колонії не звертався до лікарів — боявся, що зроблять тільки гірше. У колоніях сильна антисанітарія — навіть звичайна подряпина може перетворитися на серйозну рану. Максимум, що зроблять — вколють знеболювальне.
За весь час полону я зміг двічі написати листа додому, але дійшов тільки один. Від рідних я теж отримав декілька листів. Таку можливість зазвичай давали під час перевірок, які проводили від російського омбудсмена з прав людини. У ці дні нас тимчасово переставали бити, ставилися «по-людськи», навіть змінювали харчування. Це було показове шоу. Щойно перевірка відʼїжджала — усе починалося знову.
Рідні дізнавалися про мене від тих, кого вже обміняли. Лише у вересні 2024-го їм прийшов мій лист. А вже у 2025-му мені дозволили п’ятихвилинний відеодзвінок з Діаною. Його організували волонтери — вони приїхали записувати з полоненими інтерв’ю. Нашу розмову з Діаною записали та включили в це інтерв’ю.
У полоні я намагався забути родину й усе цивільне життя. Це допомагало не збожеволіти. Єдине — я ніяк не міг забути Діану. Я постійно думав про те, як саме хочу освідчитись їй коли повернусь.
Мені тоді прямо сказали: якщо хочеш побачити свою кохану — дай інтерв’ю. Я чудово розумів, яким буде його посил. Відмовитися міг, звісно. Але мені дуже хотілося побачити Діану. Вони казали: говори все, що думаєш. Але, крім волонтерів, навколо сиділи співробітники колонії. Я знав: зараз вони мовчать, але щойно ті «недоволонтери» поїдуть — я відповідатиму за кожне слово.
Мого співкамерника під час такого інтерв’ю змушували плакати перед камерою. Їм важливо було, щоб ми, українські військові, виглядали слабкими, щоб дискредитували свою країну. Нам постійно казали, що Україна нас не хоче, що ми нікому не потрібні. Але я не злився на свою країну. Я розумів: за морпіхів та «азовців» росіяни просять надто багато. Ми для них — козир. А щодо нас мета у них була одна — скалічити і фізично, і психологічно.
У полоні багато людей ламалися. Хтось втрачав розум, хтось різав собі вени. Люди не розуміли, як вижити.
3
Перед обміном ставлення до нас покращилося. Тепер «отримували» ми вже лише за грубі порушення — було очевидно, що зверху на це є команда. Нам почали видавати волонтерські посилки: українське мило, пінку для гоління, бритви. До 2025 року такого не було, і ми навіть не уявляли, що це можливо. Але ми чекали не обміну, а чергової перевірки.
У день обміну нас переодягнули, привели в порядок. Серед співробітників був один «добряк» — людина, яка справді добре ставилася до українських полонених. Він першим почав питати, чи хочемо ми додому, натякав, що нас готують до обміну. Але я не вірив — думав, що нас просто знову етапують. Для мене це був би вже сьомий етап.
Нас посадили в автозаки, потім — у літак. Після кількох годин дороги почули команду: «Знімайте мішки з голів». Нам почали розв’язувати руки. Я вийшов з літака і побачив автобуси. Саме тоді зрозумів — це, певно, обмін. У мене відразу з’явилися сльози на очах. Поруч стояв мій друг, з яким ми разом підписували контракт про службу. Ми багато пройшли разом, але в полоні в якийсь момент нас розділили. Ми стояли поруч, дивилися одне на одного і ледь не плакали.
Далі я памʼятаю тільки те, як стояв на українській землі. Не одразу зміг усвідомити, що це — свобода. З Діаною зідзвонився майже одразу — щойно ми відʼїхали від місця обміну. З бабусею та дідусем поговорив вже, коли приїхали до лікарні. Жодних обмежень — можна було говорити з ким завгодно і скільки хочеш. Мене обміняли саме в мій день народження. Я не просто говорив у слухавку — я кричав від щастя.
День обміну, 19 квітня 2025 року.
З особистого архіву Дмитра Чорного / «Бабель»
З родиною ми зустрілися вже наступного дня. Це було всього 15 хвилин, але наступні вихідні ми провели разом. Фізично я почуваюся добре. А от психологічно — складніше. Потрібен час. У мене хороші психологи — про це подбала Діана.
Далі сталося те, про що я думав навіть у полоні, — пропозиція руки і серця. Я уявляв цей момент до найменших дрібниць. Але все відбулося інакше. Діана хотіла зробити мені сюрприз — запросила друзів зустріти мене після виписки з лікарні. Мої друзі дізналися про це й одразу попередили мене. Я поїхав купувати обручку. Коли повернувся в рідний Кропивницький, почав обдумувати, що саме скажу — як найкраще висловити почуття.
Дмитро Чорний сьогодні.
З особистого архіву пари / «Бабель»
Для цього ми приїхали на центральну площу міста. Я намагаюся пригадати все, що хотів сказати. Нас зустрічає натовп, мій друг починає знімати. Я повертаюся до Діани, і раптом усі слова просто вилітають з голови. Не вагаючись, дістаю обручку і прошу її руки. Діана не чекала цього, але відповіла «так».
Про велике весілля ми ще не думаємо — я тільки-но після реабілітації, і ми обоє це добре розуміємо. Та вже незабаром подамо заяву до РАЦСу і віримо, що найближчим часом розпишемося. Не хочеться втрачати час. Цьогоріч буде вісім років, як ми разом.
День, коли Дмитро освідчився Діані.
З особистого архіву пари / «Бабель»