Друга половина 1940-х: Нюрнберзький і Токійський трибунали (невдало) пробують карати за сексуалізоване насильство під час війни
Після Другої світової війни Нюрнберзький трибунал не виніс жодного вироку про сексуалізоване насильство, його навіть не згадують у рішенні Трибуналу, хоча прокурори надавали докази масових зґвалтувань німецькими військовими у Франції та колишньому СРСР. Під час Токійського трибуналу прокурори намагались висунути звинувачення в сексуалізованому насильстві у справі про Нанкінську різанину. Трибунал визнав, що протягом першого місяця окупації в Нанкіні японські військові скоїли приблизно 20 000 зґвалтувань. Однак жодних вироків про сексуалізоване насильство не було, оскільки такі дії не були прописані як злочини у Статуті трибуналу.
Трибунали показали, що цивільне населення потребувало більшого захисту. Женевську конвенцію, яка заборонила сексуалізоване насильство в умовах конфлікту, підписали лише в 1949 році.
Девʼяності та нульові роки: Міжнародний трибунал для Югославії судить за сексуалізоване насильство як за воєнний злочин і злочин проти людяності
Міжнародний трибунал для колишньої Югославії першим в історії виніс обвинувальні вироки за зґвалтування як воєнний злочин і злочин проти людяності. Він почав формувати судову практику стосовно сексуалізованого насильства у збройних конфліктах.
У Боснії і Герцеговині було два типи системного сексуалізованого насильства. Перший — тортури в концентраційних таборах, де жертвами були і жінки, і чоловіки. Створення таких таборів було частиною плану Великої Сербії вигнати несербів із захоплених общин. Вʼязнів принижували, змушували співати націоналістичних пісень, били, катували, ґвалтували та примушували до публічного сексу. У справі Душко Тадича вперше зафіксували сексуалізоване насильство над чоловіками, хоча прямих звинувачень не висунули. Окремо розглядали випадок, коли Тадич спостерігав за зґвалтуванням і каліцтвом.
Потерпілі слухають, як інші жінки розповідають про зґвалтування. У Боснії, за даними слідчої місії Європейського співтовариства, 20 000 жінок і дітей стали жертвами систематичних зґвалтувань з боку сербів під час війни.
Getty Images / «Бабель»
Другий тип ― це так звані табори для зґвалтувань. Вони були поширені в місті Фоча, яке у 1992 році захопили боснійські серби. Жінок тримали у школах і спорткомплексах, і кожен сербський військовий міг безперешкодно обирати їх там. У цій справі судили трьох боснійських сербів ― Драголюба Кунараца, Радомира Ковача і Зорана Вуковича. У справі понад 10 постраждалих жінок, більшості з них на той час не було й 20 років. У 1996 році фігурантів визнали винними за злочини проти людяності та воєнні злочини.
- Кунарац разом з підлеглим понад пів року утримував у квартирі двох 16-річних дівчат. Крім постійного сексуалізованого насильства, дівчат примушували готувати, прати речі військових і виконувати інші накази. Але вони були не єдині, кого зґвалтував Кунарац. Серед його жертв була й 19-річна дівчина. Суд визнав Кунараца винним у зґвалтуваннях, тортурах і поработінні. Оскільки Кунарац мав керівну посаду, його засудили до найдовшого увʼязнення — 28 років.
- Радомир Ковач входив до військового загону іншого командира. Він тримав у квартирі трьох жінок: двох сестер 12 і 15 років та 25-річну жінку. Крім типового сексуалізованого насильства він примушував їх танцювати стриптиз на столі під дулом автомата, возив до інших сербських бойовиків. А згодом продав наймолодших. Суд визнав Ковача винним у воєнних злочинах і злочинах проти людяності та засудив до 20 років увʼязнення.
Підозрювані у воєнних злочинах боснійські серби Драголюб Кунарац (ліворуч), Радомир Ковач (посередині) і Зоран Вукович (праворуч) у залі суду Трибуналу для Югославії.
Getty Images / «Бабель»
Дев’яності та нульові роки: Міжнародний трибунал для Руанди визнає зґвалтування і домагання як частину геноциду
У Міжнародному трибуналі щодо Руанди масові зґвалтування жінок тутсі розглядали у справі колишніх керівників правлячої партії Матьє Нгірумпатсе та Едуарда Каремери. Суд зазначив, що під час геноциду жінки й дівчата тутсі зазнали масових зґвалтувань і домагань по всій Руанді. Тож Палата зазначила, що зґвалтування і домагання були частиною геноциду. Палата також встановила, що Каремера та Нгірумпатсе хоч самі такого не робили, але з огляду на свої посади знали про це, могли це зупинити, але не зробили цього. Тож Палата визнала їх винними у злочині проти людяності.
2010-ті роки: рабині «Ісламської держави» шукають правосуддя в судах універсальної юрисдикції
У серпні 2014 року бойовики «Ісламської держави» захопили іракське місто Синджар, де жили єзиди — послідовники власної релігії. В ІД вважали їх «дияволопоклонниками» та намагались знищити: вбили 5—7 тисяч людей, здебільшого чоловіків, а дітей забирали в табори, де робили з них бойовиків і стирали їхню ідентичність, зокрема мову. Щоб знищити єзидську общину, бойовики ІД використовували сексуалізоване насильство: закликали ґвалтувати єзидок, перетворювали їх на рабинь і продавали. Єзидка, яку обезчестили, не може вийти заміж, а її дитину не прийме община, бо єзидизм передається лише у спадок. Тому юристи вважають це геноцидом і ще одним засобом війни.
Світ не створив механізмів для розслідування злочинів ІД, тому правозахисники звертаються до універсальної юрисдикції. Німецький адвокат Андрій Уманський представляв єзидку, яку за два роки продали щонайменше 35 разів. Вона була в рабстві у подружжя з ІД німецького походження: виконувала хатню роботу і зазнавала сексуалізованого насильства. Дружина бойовика це заохочувала. Суд у Дюссельдорфі, що тривав 94 засідання, визнав це злочином проти людяності — у формі сексуалізованого насильства і переслідування за релігійною ознакою. Про геноцид тоді ще не говорили. Ставлення до єзидок було частиною спланованої кампанії, яку організовували командири «Ісламської держави». Пропагандисти поширювали матеріали, що заохочували рабство і сексуалізоване насильство, зокрема збірку «запитання і відповіді» про використання рабинь. Серед бойовиків були й росіяни, але РФ не розслідує злочини своїх громадян, на відміну від інших країн.
Іракські жінки-єзидки понад 10 років шукають своїх зниклих безвісти родичів.
Getty Images / «Бабель»
Скільки справ розслідують в Україні?
В Україні з початку великої війни прокурори зафіксували 362 факти сексуалізованого насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК). 228 потерпілих — жінки, 134 — чоловіки. З них 19 неповнолітніх: 18 дівчат й один хлопець.
Офіс генпрокурора вже повідомив про підозру 82 російським військовим за сексуалізоване насильство, яке вони вчинили під час окупації селищ Київської, Чернігівської, Херсонської, Харківської та Миколаївської областей.
До суду скерували 40 обвинувальних актів щодо 53 російських військових. Девятьох російських військових засудили за СНПК як воєнних злочинців. Дві справи щодо ще чотирьох російських злочинців перебувають в апеляції.
Після 24/02: як у судах кваліфікують сексуалізоване насильство росіян щодо українців?
В Україні росіяни теж використовують сексуалізоване насильство як один з інструментів війни — щоб деморалізувати, залякати, примусити втекти, відмовитись від опору. Це ті самі інструменти й та сама мета, які були у злочинців із судових процесів, що описані вище. Керівниця Центру «ЮрФем: освіта» Вікторія Карпа зазначає, що сексуалізоване насильство в умовах конфлікту — це передусім про приниження, владу, контроль і ненависть. Але поки що всі відомі випадки такого насильства українські слідчі та прокурори кваліфікували як воєнні злочини.
Найпоширеніші злочини росіян в Україні ― це сексуалізоване насильство як катування в місцях, де утримують українських військових і цивільних, і напади на жінок на окупованих територіях в їхніх домівках.
Російські графіті на стінах майстерні, яку вони перетворили на катівню, Херсон, 16 листопада 2022 року.
Getty Images / «Бабель»
Про які саме злочини йдеться:
- У місцях незаконного утримання більшість потерпілих — чоловіки. Для катування росіяни підключають електрострум до геніталій, погрожують кастрацією, є випадки публічного зґвалтування чоловіків. Тільки в ІТТ № 1 в Херсоні 62 чоловіки стали жертвами такого насильства. Двох чоловіків закатували до смерті. Співвиконавча директорка Truth Hounds Оксана Покальчук пояснює це впливом тюремної культури в РФ, де насильство — спосіб домінування.
- Росіяни нападають на жінок в їхніх домівках, іноді погрожуючи їхнім рідним або їм самим. Або заходять в домівки, скоюють злочин та йдуть. Були випадки, коли росіяни селилися в їхніх домівках, ґвалтували та змушували обслуговувати. Вже є вирок за одним з таких кейсів, його кваліфікували як воєнний злочин. Після деокупації громада часто не приймає таких жінок, хоча вони були змушені це робити, щоб вижити.
В Україні до 1 січня 2025 року такі злочини кваліфікували лише як воєнні. Є дві причини, чому так. Перша ― це законодавство: в українському КК не було іншого складу злочину. Друга ― злочини проти людяності відрізняються тим, що вони мають бути системними, тобто в усіх областях мають бути однакові шаблони поведінки росіян.
Незалежна комісія ООН визнала системним і широкомасштабним насильство і тортури проти чоловіків в місцях незаконного утримання. Це дає підстави розглядати їх як злочини проти людяності. Тому правозахисники зараз збирають матеріали для Міжнародного кримінального суду, який має відповідну юрисдикцію в Україні з 2014 року. Напади на жінок в їхніх домівках поки не є системною практикою, тому такі злочини в Україні кваліфікують як воєнні.
Одна із жертв сексуалізованого насильства, яке росіяни чинили в Бучі у 2022 році.
theintercept.com