Розповідає Наталія Лібет — українська кінопродюсерка, співзасновниця компанії 2Brave Productions, яка працювала над «Мілітантропосом»
Аудиторія була зворушена «Мілітантропосом». Це не той тип стрічки, про який можна просто сказати «мені сподобалось». Але це потужний фільм, і аудиторія була дуже зворушена. Його добре сприйняли. Я бачила, що на платформі Indivia фільм отримав найвищу оцінку «А».
Я брала участь у Marche du Film, у нас був проєкт під назвою «Прах, що осідає шарами на поверхні». Це робота сучасної художниці Зої Лактіонової, яка родом із Маріуполя. Цей фільм ми створюємо вже кілька років і плануємо завершити його восени наступного року. В основі проєкту — пам’ять про Маріуполь, яку Зоя відтворює через кадри з інших українських міст: шматочки вулиць, настрої. Наприклад, «Запоріжсталь» – аналог «Азовсталі». Ми презентували фільм у секції Spotlight Project. Там немає нагород, вона лише для того, щоб висвітлити проєкти, які очікуються наступного року. В нас була чотирихвилинна презентація, а далі ми обговорювали наші проєкти. Було класно.
Інтерес міжнародної аудиторії до українського кіно не згасає. Чим більше ми робимо потужних і якісних фільмів, тим більша цікавість до них. Творчість породжує увагу глядачів. Будь-яка тема, якщо вона подана по-новому — з художнім сенсом і творчим задумом — незалежно від того, чи це ігровий, чи документальний фільм, або розповідь про любов, смерть чи інші класичні теми, які хвилюють кожну людину, завжди буде цікавою. І завжди знайде свого глядача.
Розповідає Аліна Горлова — українська режисерка документальних та ігрових фільмів, зокрема й «Мілітантропосу», що дебютував у Каннах
Наші відчуття після прем’єри прекрасні. Те, що наш фільм відібрали в програму «Двотижневик режисерів», підтверджує його високу художню якість, над якою ми всі працювали. Це дуже престижна секція, вона зосереджується на тому, щоб привернути увагу саме до авторів стрічок. У правилах фестивалю навіть продюсерів не викликають на сцену. У нас дуже хороші відгуки, від критиків я поки що не бачила жодної поганої рецензії. Ми щасливі, що наш фільм так сприйняли. Його головна мета — [дати глядачу змогу] пережити емпатичний досвід, і після прем’єри ми побачили, що нам це вдалося. Він дійсно зачепив багатьох людей.
Розповідає продюсер Володимир Яценко, кавалер Ордена Мистецтв і Літератури
Ця нагорода для мене — це не про особисте визнання, а про визнання України на світовому рівні. Символ того, що українські митці можуть бути рівними серед європейців. Загалом Канни — це найкраще місце для того, щоб провести перемовини, знайти потенційні фестивалі й партнерів. Ми це робили і цього року.
Володимир Яценко отримує французький Орден Мистецтв і Літератури в Каннах.
Ukrainian Institute
Зараз ми разом з Валентином Васяновичем завершуємо фільм To the Victory («За перемогу»). Він створений без державної підтримки, виключно за кошти наших партнерів і європейських фондів. Фільм доволі короткий і не є комплементарним до українського суспільства чи влади, а радше навпаки — підіймає гострі та болючі питання. Ми ведемо перемовини з провідними кінофестивалями щодо його показу.
По-друге, ми працюємо над першим англомовним фільмом про Україну, що вже отримав численні нагороди на стадії розробки. Ми отримали підтримку від Screen Ireland — важливого державного фонду Ірландії, де плануємо знімати цей фільм. Це буде масштабний, гучний проєкт з відомими акторами, справжній Level Up для українського кіно.
Володимир Яценко і команда англомовного дебюту Антоніо Лукіча Screaming Girl отримують головну нагороду Berlinale Co-Production Market: €20 000 на створення фільму, 2024 рік.
Я щиро пишаюся роботою наших колег над фільмом «Мілітантропос». Вони знімали в надскладних умовах. Це справді подвиг і справжнє натхнення. Я вітаю колег з прем’єрою і бажаю не лише гучного старту, а й подальших успіхів у продажах. Цей фільм мають побачити всі, і саме таких людей має підтримувати і цінувати держава.
Для себе я відмітив повзуче повернення Росії на кінофестиваль, наприклад фільм Кирила Серебреннікова, а ще — Сергія Лозниці, який цьогоріч нарешті перестав представляти себе українським кінорежисером. Вочевидь він робив це тоді, коли сподівався отримати державне фінансування, а зараз у цьому немає сенсу. Для мене це історія про комплекс меншовартості, адже зрозуміло, що пан Лозниця ніколи не прагнув бути частиною українського кінопроцесу. Він існує в зовсім інших формах і, швидше за все, є радше пострадянським режисером, ніж українським чи російським.
Фільм «Два прокурори» Сергія Лозниці цьогоріч змагається за «Золоту пальмову гілку». На фото: режисер разом з російськими акторами Олександром Філіпенком та Олександром Кузнєцовим під час пресконференції щодо стрічки, 15 травня 2025 року.
Getty Images / «Бабель»
Загалом у європейському кінобізнесі спостерігається значна інфільтрація російського бізнесу через різні механізми. І ця стратегія «м’якої сили» (soft power) Росії лише посилюється. На жаль, крім поодиноких зусиль окремих кінематографістів, на нашому державному рівні протидія цьому виглядає досить слабкою.