Трипільська культура отримала офіційну назву на початку ХХ століття. Як згодом з’ясувалося, вона — частина великої археологічної спільноти Кукутень — Трипілля, яка була східною межею світу Старої Європи. Упродовж останніх десятиліть ХІХ століття знахідки цієї культури незалежно один від одного виявляли дослідники на території різних держав. Ще впродовж 1876—1878 років білорусько-польський археолог Адам Гонорій Кіркор відкрив поблизу дванадцяти сіл Тернопільщини (на той час — територія Австро-Угорської імперії) місця з давнім розмальованим посудом. Серед них були відомі на сьогодні поселення Більче-Золоте й печера Вертеба.
Дивовижне переплетення мальованих орнаментів зачарувало чоловіка: попри відмінності, посуд явно належав людям однієї культурної спільноти. Біля села Верхняківці археолог натрапив на випалену глиняну обмазку, яку сучасні фахівці вважають залишками жител і одним з основних маркерів Трипілля. Після його археологічних досліджень кілька сотень цінних знахідок (переважно кераміка) поповнили фонди Національного музею в Кракові.
Згодом виявленій археологічній культурі дали назву «культура мальованої кераміки». Ще пів століття її паралельно з новою, трипільською назвою використовуватимуть археологи із земель колишньої імперії Габсбургів. У 1884 році румунський етнограф і фольклорист Теодор Бурада біля села Кукутені (Східна Румунія) поруч із кар’єром знайшов фрагменти керамічного посуду та фігурок, що дало шлях археологічним дослідженням у наступному році й відкрило нову археологічну культуру Кукутень.
tripillya.com
Згодом схожі знахідки виявили на території північного сходу Румунії та румунської Молдови. У 1889 році на міжнародній конференції в Парижі оголосили про відкриття нової археологічної культури Східної Європи.
У 1893 році киянин Вікентій Хвойка (чех за походженням), що починав як археолог-аматор, здійснив перші розкопки на Кирилівській вулиці Києва і зібрав колекцію кераміки, яку згодом назвав трипільською. У кінці ХІХ століття він досліджував кілька пам’яток цієї нової культури на правому березі Дніпра в районах містечка Трипілля (Стайки, Жуківці, Ржищів, Халеп’я, Верем’я). За кілька років археологічного матеріалу вже було достатньо, щоб ці пам’ятки зі схожими ознаками виділити в окрему археологічну культуру.
Санчата
Серед знахідок трипільської пластики іноді трапляються моделі саней. Вони невеликі — найчастіше не більші за долоню й дуже стилізовані. Виглядають такі санчата як невисока, овальної форми мисочка, поставлена на дві лижі. Спереду на ній прикріплена одна чи дві голови рогатих тварин.
Фантазія трипільських майстрів неймовірна: це водночас і короб саней, і, якщо глянути на нього збоку, профіль самої тварини — навіть інколи можна розрізнити хвіст. Тобто давні скульптори в одній художній формі поєднували тварину і транспортний засіб. Таких моделей керамічних санчат небагато: не більше ста на весь ареал поширення трипільської культури. Звісно, переважно вони дійшли до нашого часу фрагментовані.
Цілих моделей узагалі кілька одиниць. Більшість з них знайшли на поселеннях томашівської локальної групи. Кілька санчат датують ранішим часом. Загалом дослідниця цієї теми Наталя Чуб виділяє 19 трипільських поселень з такими знахідками. Проте ці місця дійсно сконцентровані в басейнах річок Бугу і Дністра. Але це ще не означає, що за цією територією не використовували сани як транспорт. Можливо, серед трипільського населення Подніпров’я чи Волині не було традиції ліпити їхні маленькі копії з глини.
tripillya.com
Колесо
Найстаріше колесо з території України (точніше те, що від нього залишилося) походить із кургану поблизу Одеси і зберігається в Одеському археологічному музеї. Розкопуючи курган у місці, яке мало йти під забудову, дослідники натрапили на поховання ямної культури, у якому збереглися залишки дерев’яного воза. Воно датується межею IV—III тисячоліть до н. е., що збігається з періодом пізнього Трипілля й уже з його занепадом. Добре фрагментований, колись цільний дерев’яний диск колеса мав у діаметрі 0,6 метра.
На сьогодні, на жаль, жодного трипільського колеса чи його частини не знайдено. Як і тогочасних малюнків воза з колесами. Проте трапляються знахідки трипільської пластики, де фігурки тварин мають у ногах наскрізні отвори, куди могли кріпитися коліщатка. Також є відповідні для того часу знахідки керамічних коліщаток, які могли використовуватися для такого виду пластики.
Найбільшу кількість таких коліщаток знайшли на зламі 1980‑х — 1990‑х років Трипільською експедицією Вінницького педагогічного інституту на поселеннях Ворошилівка, Немирів, Кароліна. Усі ці поселення розташовані на Середньому Побужжі й належать до середнього етапу трипільської культури.
tripillya.com
Крім коліщаток, у Ворошилівці знайшли фігурку бичка, з’єднані ніжки якого нагадували платформу з наскрізними горизонтальними отворами, зробленими ніби для спиць, на які можна кріпити такі коліщатка. Подібні зооморфні статуетки знайшли ще на кількох трипільських поселеннях різного часу. Вони не унікальні для мідно-кам’яної доби, але в археологічні сіті ловляться нечасто. Схожі фігурки є з території Месопотамії, Єгипту, Середньої Азії.
Особливо цікаві знахідки невеликого зооморфного посуду, ніжки якого теж проколоті для кріплення в них спиць для коліщаток (такий посуд на денці має чотири ніжки). Така собі миска на ногах, що мають по колесу. Іншого типу, але схожим є посуд на колесах баденської культури, що існувала паралельно трипільським етапам СІ–СІІ на території Верхнього Дунаю. Тобто такі штукенції були поширеними в той час, як і керамічні візки на колесах із території Середньої Азії.
Посуд
На території України (південь) гончарний круг уперше почали використовувати грецькі колоністи аж із середини І тисячоліття до н. е. Потім його впродовж двох сотень років активно крутили черняхівці у ІІІ—ІV століттях (черняхівська археологічна культура), і лише в часи Русі він став незамінним гончарським знаряддям.
Трипільці посуд робили ліпним способом, формуючи з підготовленої глиняної маси стрічки й вивершуючи з них потрібну форму, періодично підправляючи виріб. Уже закінчену посудину акуратно залощували по зовнішній стінці. Внутрішня ж могла потоншуватися чи підправлятися, але часто сліди пальців майстра чи інструментів залишалися там назавжди.
tripillya.com
Посуд також могли складати з частин. Це особливо чітко прослідковується на керамічному посуді томашівської локальної групи. Саме вона залишила після себе найбільше поселень-гігантів, і їхня численна людність напевне зіткнулася з потребою великої кількості гончарних виробів. Томашівські форми посуду стали чітко біконічними — два керамічних конуси ставилися один на інший і скріплювалися по широкому ребру. Тут уже ніхто не бавився, як раніше, у різноманіття форм горщиків, кришечок, мисочок, а ліпили по два конуси й із них складали майже однакові за формою біконічні горщики чи конусоподібні миски. Гостре ребро посередині — їхня прикметна риса. Вони, звісно, різні за розмірами й об’ємом, але схожі між собою.
Довгий час (ранній і частину середнього етапу існування трипільської культури) посуд прикрашали заглибленим орнаментом. На порівняно свіжі стінки сформованої посудини дерев’яним чи кістяним орнаментиром, а то і пальцем наносили малюнок. Це потрібно було робити в перші два дні з початку її підсушування. До чи після випалу такий посуд розфарбовували білою, червоною чи чорною фарбами.
Дністровський посуд середнього етапу трипільської культури, який зберігається в наших фондах, має сліди червоної фарби (вохри) на стінках і білої на заглиблених лініях. З мальованим посудом, що активно поширювався з початку середнього етапу, також потрібно було швидко працювати. Малювання мало відбуватися в день закінчення ліплення чи назавтра після цього. Стінки мали вже бути достатньо міцними, але ще вологими. Спочатку виріб покривали рідким ангобом (найчастіше — глиною яскравих відтінків) і трохи згодом наносили орнамент.
Тонкі й довгі лінії на ньому підказують, що пензлик вмочали у фарбу нечасто, а значить, поверхня посуду мала бути ще вогкою. Гончариня Анжела Драч, яка давно працює над копіями трипільського посуду, вважає, що такі лінії наносилися пензлем з людського волосся.
Фарбою була вохра (мінеральна червона фарба, схожа на порошок залізної іржі — гідрат оксиду заліза), біла глина, суміші перепалених кісток і тваринного жиру. Останні дослідження показали, що для виготовлення фарби для посуду використовували навіть живицю та сік деяких рослин — наприклад, молочаю.
Сушити посуд потрібно було не на сонці, вітрі чи протязі. Розкопки гончарної майстерні на поселенні Веселий Кут підказують, що посуд сушився якщо не в окремому приміщенні, то принаймні в будинку чи під навісом. Час сушіння залежав від величини виробу, точніше — від товщини його стінок. Маленький кубок хоч завтра можна було закладати до печі, а великий зерновик міг сушитися й до тижня. Зрозуміло, що горно розпалювали, коли його було чим повністю заповнити, і робилося це лише в теплу пору року.