«Джоконда» — одна з моїх улюблених картин. Щоб полюбити її, мені знадобилося більше часу, ніж ті пʼять років, які витратив Леонардо да Вінчі на її написання. Мені знадобилося більше ніж двадцять років, щоб полюбити її. Я кажу саме про любов, а не про захоплення. Нині для мене це одна з найгарніших картин у світі, навіть якщо й не одна з найбільш зворушливих…
[Мені знадобилось багато часу], щоб зрозуміти, як вона, намальована в дуже особливих умовах, може досі справляти таке враження, майже через пʼятсот років. [Один з найкращих істориків мистецтва Кенет Кларк] пише, що Джоконда схожа на підводну богиню: ця жінка сидить у лоджії, на підвищенні, на фоні далекого пейзажу, а він її бачить як підводну богиню. Що відбувається в цій картині, щоб люди серйозні, надзвичайно обізнані, директори музеїв могли казати про неї такі речі? У цій картині однозначно шось було.
Особисто мене це не особливо цікавило, але коли мені довелося писати книжку про Леонардо да Вінчі, я не міг обійти «Джоконду». Я мусив спробувати зрозуміти, чим ця картина була важлива для цього художника. І в цьому моя праця була дуже плідна. Я захотів дізнатися, яким чином було створено цю картину. Я вам поясню — і ви побачите, як тут виявляється невидиме.
«Джоконда» Леонардо да Вінчі.
Wikimedia / «Бабель»
Перш за все, Джоконда сидить у лоджії, тобто обабіч неї стоять колони, на лівому і правому краях, обʼєднані за нею невисокою стіною. За її спиною дуже далекий пейзаж. По-друге, вона сидить у кріслі, я це знаю лише тому, що її ліва рука спирається на підлокітник паралельно плану зображення. Але цей підлокітник — єдиний слід крісла, спинки нема, і це дивно. До того ж і пейзаж оригінальний — адже він складається суто зі скель, землі й води. Жодної людської будови, жодного дерева, у цьому мало не долюдському пейзажі є лише міст, і саме він був для мене проблемою інтерпретації.
Цей міст, напевно, стоїть над річкою — але річки не видно. Однак як же так може бути, що в цьому первинному пейзажі є міст — але будь-яка інша людська присутність зникла? І я почав розуміти, що ця картина приховувала в собі надзвичайно напружені міркування Леонардо. Це не могло мене здивувати, бо да Вінчі сам казав, що живопис — це cosa mentale, «справа розуму».
До речі, коли він отримав це замовлення в 1503 році, залишалося якихось кілька місяців до великого замовлення фресок у Палаццо делла Сеньйорія, тому він так і не віддав картину замовнику — мeccepe Джокондо, а залишив собі назавжди. Він завершив цю картину для себе.
Ескізи фресок, якими Леонардо да Вінчі мав розписати стіни Палаццо делла Сеньйорія. Самі фрески втрачені. Деякі мистецтвознавці вважають, що вони знаходяться за стінами Зали п'ятисот у Палаццо делла Сеньйорія — їх перекрив своїми розписами художник і архітектор Джорджо Вазарі. Приблизно у 1603 році художник Пітер Рубенс створив копію фрески на основі ескізів митця Леонардо да Вінчі.
Wikimedia / «Бабель»
Є доказ того, що ідея долюдського заднього плану народжувалася дуже повільно. Треба було зрозуміти, що повʼязувало цю фігуру, яка так дивно сиділа в цьому кріслі без спинки, і цей пейзаж: чи це просте протиставлення між красою і принадами Джоконди з одного боку — і пейзажем на задньому плані з іншого? Чи є між ними якийсь стосунок? Я спробував краще побачити, як було написано цю постать. Якщо добре подивитися, її рука спирається на підлокітник паралельно плану зображення. Вона близько до нас, адже між цією рукою і нижчою зоною не видно простору, який би міг позначити відстань. Насправді вона сиділа перед парапетом, бо він традиційно в той час відділяв зображену постать від глядача…
Невеличка геніальна знахідка Леонардо: розмістити Джоконду в просторі глядача й перенести парапет за неї, і тоді її рука стає своєрідним барʼєром, що внеможливлює проникнення. Бюст повернений до нас на три чверті — вона злегка розвертається до нас. Її погляд, перпендикулярний до поверхні картини, завжди спрямований просто на нас, де б ми не були відносно неї. Отже, від низу картини до очей є певне викривлення постаті, тому здається, що вона за нами стежить. Ми перебуваємо під її поглядом, і це складова магії цієї картини, так само, як ми завжди під поглядом «Венери Урбінської» Тіціана…
«Венера Урбінська» італійського художника Тіціана, 1538 рік.
Wikimedia / «Бабель»
Нарешті, її усмішка… Насправді Леонардо винайшов усміхнений портрет. До «Джоконди» не існувало портретів із усмішкою — за винятком «Чоловіка, що сміється» Антонелло да Мессіна, який зберігається в Чефалу на Сицилії. Антонелло видатний художник, але посмішка в нього невдала і більше схожа на гримасу. А Леонардо, який знав його роботи, вирішив намалювати усмішку, оскільки людям хотілося усмішку. Чому цей вибір усмішки?
«Портрет невідомого моряка» або «Чоловік, що сміється» Антонелло да Мессіна.
Wikimedia / «Бабель»
Саме тут історія допомагає зрозуміти. Леонардо написав певну кількість портретів, у Мілані — Ізабелли дʼЕсте, рисунок, що зберігається в Луврі, і два флорентійські портрети: перший — «Портрет Джиневри де Бенчі», нині у Вашингтоні, а другий — Мони Лізи. Це єдині портрети, що їх Леонардо написав у Флоренції. І це єдині портрети, персонажі яких дивляться просто на нас.
В усіх інших погляд персонажа втікає, він скерований по косій відносно площини, і з ним неможливо зустрітися. Портрет Джиневри де Бенчі, написаний приблизно у 1480-му, екстраординарний — але сумний. У неї похмурий вираз обличчя, вона сумує. Якщо дослідити умови, у яких було написано картину, стає зрозуміло: це через те, що її коханець не з нею. Портрет, до речі, писався для цього коханця — для того, щоб він побачив, що його коханка за ним сумує.
«Портрет Джиневри де Бенчі» Леонардо да Вінчі, приблизно 1474—1476 роки.
Wikimedia / «Бабель»
Джоконда, навпаки, усміхається, бо її чоловік Франческо дель Джокондо замовив її портрет у найвидатнішого сучасного художника Леонардо да Вінчі. А чому чоловік замовив її портрет? Тому що вона йому народила двох гарних дітей, двох спадкоємців, і після цього родина переїхала в новий будинок у Флоренції. Ми знаємо, що таїна «Джоконди» не в тому, що вигадують навколо неї, а в самій картині. Її чоловік купив новий палац, розширив свою домівку, і от тепер дарує своїй дружині портрет від майстра Леонардо.
Портрет їй, правда, так і не дістанеться, адже Леонардо залишить його собі. Отже, це картина про щастя, на якій зображено молоду жінку — двадцять два чи три роки, — яка вже подарувала своєму чоловікові двох синів, живих і здорових по народженню, і яку він вшановує своїм коханням через цей портрет. Це історична деталь, але вона цікава, тому що все, що навигадували навколо усмішки Джоконди, розсипається від історичного аналізу.
Але не цим зачаровує її усмішка. Я вважаю, що причина глибша, і мені знадобився час, щоб помітити, у чому справа. Насправді мене зачаровує той звʼязок між постаттю й пейзажем на задньому плані. Якщо ви добре придивитеся до нього, ви зрозумієте, що він безладний, тобто в правій частині, з точки зору глядача, ви бачите дуже високі гори, а наверху озеро, пласке як дзеркало, і це дає дуже високу лінію горизонту.
В лівій частині, навпаки, пейзаж набагато нижчий, а перехід між цими двома частинами побачити неможливо. Насправді тут розрив прихований, перетворений самою постаттю й усмішкою Джоконди. Саме з боку вищого пейзажу Джоконда всміхається. Її губи ледь підняті з цього боку, і неможливий перехід між двома частинами пейзажу відбувається на її обличчі, через її усмішку.
Ви скажете: ну і що з того? Так-от, я думаю, що тут треба прочитати тексти Леонардо, згадати, що він був великим прихильником Овідія та його «Метаморфоз». І для Леонардо, як для Овідія, краса ефемерна.
Саме цю тему розкриває Леонардо з надзвичайною космологічною щільністю, адже «Джоконда» — це благодать однієї усмішки. Але ж усмішка ефемерна, вона триває лише мить. І саме ця усмішка благодаті зʼєднує хаос пейзажу, тобто від хаосу ми переходимо до благодаті, а від благодаті знову до хаосу… Тобто ми переходимо, завдяки цій ефемерній усмішці Джоконди, від часу незапамʼятного хаосу до часу благодаті, теперішнього й плинного…
Листівка з копією «Джоконди», 1919 рік. На ній художник Марсель Дюшан, який висміював традиційне уявлення про мистецтво, домалював вуса. Напис «L.H.O.O.Q.» звучить французькою як вираз «у неї гаряча дупа» або «їй гаряче в дупі». У обох випадках це вульгарний вираз, який натякає на збудження жінки. В одному з інтервʼю Дюшан вигадав вільний переклад для напису: «унизу палає вогонь».
Wikimedia / «Бабель»
Залишався цей міст, присутність якого я не міг зрозуміти, аж доки не прочитав Карло Педретті — видатного експерта з Леонардо да Вінчі, який уміє писати, як сам да Вінчі, лівою рукою і задом наперед. Це шанована людина, яка все своє життя провела із Леонардо да Вінчі. На моє питання про присутність моста він сказав дуже просту річ, про яку я сам не подумав, а саме — що це символ плинного часу. Якщо є міст, то є й річка, а це — найбанальніший символ часу, що минає.
Це підказка глядачеві: дивний звʼязок, який існує між цим хаотичним пейзажем і цією усміхненою благодаттю, — час, що минає. Тема цієї картини — час. Саме тому постать повертається, адже рух відбувається у часі... І з цієї точки можна наново братися до аналізу. Ця картина зачаровує тому, що завдяки своїй щільності й стриманості вона постійно віддзеркалює думку і погляд глядача.
Утім, не думаю, що вона сподобалася б мессере Джокондо, якби він її побачив. Я вважаю, що Франческо дель Джокондо не прийняв би картину з однієї простої причини: для тієї доби це була скандальна картина. Нині це шедевр над шедеврами, але у 1503—1505 роках це була б неприйнятна картина.
Чому? Ось чесний флорентійський добродій, і то не пересічний, замовляє найвидатнішому художнику свого часу портрет дружини, бо вона йому подарувала двох дітей. А цей художник йому представляє замість портрета молоду жінку, яка всміхається — це вже некоректно, зовсім близьку до глядача, з вищипаними бровами й лобом — а добре ж відомо, що за тієї доби тільки розпусниці вискубували волосся, і до того всього він її зображує перед страшним, жахливим долюдським пейзажем.
Як може чоловік хотіти бачити свою кохану, чарівну дружину, котра подарувала йому двох дітей, перед таким пейзажем, а не перед лугами, деревами і пташечками, що їх ми бачимо як фон портретів Рафаеля, сучасника Леонардо? Він би не зміг зрозуміти. Я думаю, що Леонардо зобразив міст саме для Франческо дель Джокондо аби пояснити, що він не робить хтозна-що, а що тут насправді присутнє глибоке міркування про час.
«Пані з єдинорогом» Рафаеля Санті, 1506 рік. Автор лекції Арасс вважає, що саме такий фон Франческо дель Джокондо хотів би бачити на портреті дружини.
Wikimedia / «Бабель»
Я думаю, що ця картина була надто новаторською, вона вимагала такого кардинального переосмислення звичаїв портрета, що неможливо було її зрозуміти одразу… «Джоконда» конденсує в собі, на мою думку, міркування про портрет і про час, фундаментальне для західного мистецтва портрета. І водночас це одна з найбільш особистих картин Леонардо, адже він написав для себе портрет плідної жінки, дружини Франческо дель Джокондо.