З дитинства Тія любила традиції свого регіону, а найбільше — День шахтаря. Її батько працював шахтарем. У родині любили святково вбратися й піти на місцевий парад. На Донеччині це справді було велике свято. Паради, в тому числі й патріотичні, були звичним явищем. Та й сама Макіївка завжди була доволі «живою» — у місті шахтарів працювало чимало палаців культури, де вирувало українське культурне життя. Але в квітні 2014-го частина цього ніби зникла з історії.
Далі — пряма мова Тії.
1
Коли моє місто окупували, мені було дев’ять. Поки російські війська сунули в Макіївку, мої родичі стояли на балконі, раділи, рахували танки на вулицях свого рідного міста й казали: «Наші хлопці їдуть!». А усе, що відчувала я, це страх. Більшість людей спочатку пересиджували окупацію вдома. Хтось радів, хтось — ні, але страшно було всім. Я теж певний час майже не виходила за межі двору.
У моїй родині радість із серії «наші хлопці їдуть» швидко змінилася на тишу — про політику ми більше не говорили. Це стало табу. Вибухи, які добре долинали, десь за рік окупації стали буденністю. Не було ні паніки, ні відчуття загрози. Із часом я відчула, що таке окупація: з’явився голод, довгі черги за гуманітаркою. Було важко, але не надто.
«День перемоги» в окупованому Донецьку.
Особисті архіви героїв / «Бабель»
У моєму «світі» мало що змінилося. У школі ми далі вивчали українську мову та літературу, але це відбувалось мляво, без особливого ентузіазму. Серед вчителів був популярним підхід «яка різниця, під яким прапором жити». Особливо це стало помітно, коли багатьох учителів української мови почали перевчати на викладачів російської: у 2014—2016 роках їх відправляли на курси в Донецьк. До того ж українську мову в школі часто викладали педагоги з інших дисциплін, не з української мови й літератури. Через усе це рівень викладання української був доволі слабкий.
Але від української мови ніхто не відхрещувався. І не було такого, щоб хтось казав, що він не українець. Просто почали з’являтися дивні уявлення: ніби «хохли» й українці — це різні народи. Чіткі політичні погляди тоді мали хіба що військові або їхні родини. Серед дітей у моєму класі максимум, що проскакувало — це якісь шовіністичні настрої. Дехто захоплювався Путіним, намагався знайти в ньому щось «смішне». Але не більше.
Заручницею російської пропаганди я стала, мабуть, лише в одному — у сприйнятті Другої світової війни, яку Росія трактує по-своєму. У школі було багато заходів на тему Другої світової. Наприклад, «День миру», на якому з іронією говорили: «Ми добре знаємо, як жити під час війни», або «День білих журавлів» — російський День пам’яті загиблих. З січня по квітень ми готували номери для конкурсу радянської пісні про військових. Про російських військових в освіті «ДНР» не згадували до 2023 року — допоки Росія не зайшла на ці терени «офіційно».
Шкільні заходи на військову тему.
Особисті архіви героїв / «Бабель»
В одинадцятому класі ввели тематичний блок з історії — «Як з’явилася Донецька народна республіка». Ще в якийсь момент у школах почали розвішувати меморіальні таблички на честь військових «ДНР». Чи змусила мене ця пропаганда відчути себе більше частиною Росії? Зовсім ні. Навіть після випуску зі школи мені було легше сказати, що я гречанка, циганка та українка, аніж росіянка.
2
Досить довго я сприймала Україну нейтрально. Це точно не була «ворожа» країна, бо я спілкувалася з людьми, які виїхали на «підконтрольну» частину, і більш-менш розуміла, як там живуть. І я сама відчувала себе частиною України — просто в окупації. Я приїжджала в гості до бабусі, яка теж жила в окупації, а в неї в родині говорили суржиком, не усвідомлюючи того. Я любила дивитися українське телебачення. Навіть ті, хто скаржився на «поганих хохлів», ввечері йшли дивитися українські телепередачі на «Новому каналі».
Однак з 2020—2021 років мій світогляд став однозначнішим. У мене з’явилася недовіра навіть до російської опозиції. Я слідкувала за протестами в Білорусі й помітила, як багато опозиціонерів намагалися «всидіти на двох стільцях». Відтоді я була скептично налаштована до російської політики, людей і опозиції.
Вулиці Донецька.
Особисті архіви героїв / «Бабель»
У 2021 році я вступила до «Донецького державного університету» — це було за пів року до повномасштабного вторгнення. Я думала вступити на українську філологію — не через велике бажання, а вже після того, як не змогла потрапити на англійську. На російську вступати не хотіла, бо мені не імпонувала їхня література: я вважала її консервативною та безликою.
Потім побачила варіант славістики, де можна було вивчати українську, польську, білоруську мови. Мене це зацікавило, бо в якийсь момент українська мова почала здаватися мені екзотикою. Тому зупинилася на українській філології. Та вступити не вдалося, оскільки моя родина, яка оплачувала навчання, була проти. Вони казали: «Свою українську ти нікуди не приткнеш». Кількість бюджетних місць теж була обмежена, і я не пройшла. Так я вступила на російську філологію.
Перший семестр навчання мені подобався — ми вивчали загальні дисципліни. Проте в другому семестрі, коли почалась повномасштабна війна, акцент на всьому російському почав відчуватися більше. Викладачі рідко озвучували свої політичні погляди на парах. Але ж ми були підписані на їхні соцмережі. Припустимо, є викладачка, яка, здавалося б, спокійно читає свій предмет. Але ти заходиш на її сторінку і бачиш закріплений пост: «Маємо знищити всю п’яту колону, яка тут сидить». Я зрозуміла, що це про мене, і мені стало моторошно. Вона не знала про мої проукраїнські погляди, але деякі мої одногрупниці знали — і були такі, що погрожували доносом.
Тія в університеті.
Особисті архіви героїв / «Бабель»
Я навчалась в університеті півтора року, але відчуття того, що я не на своєму місці, було сильнішим за відчуття необхідності вищої освіти. Так я покинула навчання і почала працювати.
3
У 2022 році в Макіївці посилився терор та переслідування людей, але це більше проявлялося через мобілізацію. Мені, як жінці, було простіше. Але відчуття тривоги передавалось від друзів-хлопців та батька. Чоловіки з лютого майже не виходили на вулицю, бо їх забирали в армію навіть з усіма їхніми хворобами. Родини цих чоловіків ніби не помічали, що щось відбувається. Макіївка перетворилась на майже жіноче місто.
Оголошення про місцевих, які відмовились служити проти України.
Особисті архіви героїв / «Бабель»
З початком повномасштабної війни я перейшла на українську, перемкнула на неї всі соцмережі. Виключила російськомовний контент зі своїх стрічок. Та була проблема — я працювала на людину, яка за часів АТО була військовим «ДНР». Він різко реагував на моє «шокання» і на мій суржик, який у мене інколи проскакував. Я почала боятися. Тоді я вже думала українською, і переживала, що випадково скажу «доброго дня» клієнту — і все, мене немає.
Я сподівалась, що з початком великої війни зміниться позиція моїх рідних. Але від них я чула лише фрази на кшталт: «Ось тепер вони [українці] зрозуміють, як це, коли тебе бомблять». Інколи вони розмірковували про те, що «тепер ми Росії теж не потрібні». Багатьом здавалося, що повномасштабне вторгнення відверне увагу від міст, які окуповані ще з 2014 року. Хтось говорив: «Тепер Маріуполь відбудують, а про нас забудуть».
Дитячі малюнки на асфальті у Донецьку.
Особисті архіви героїв / «Бабель»
Щоб втекти від реальності, я почала шукати українські спільноти. Шукала українські книжки, і все, що могла піратити — піратила через VPN. Це стосувалося й українського кіно. VPN у Росії заборонений, його дійсно перевіряли, але я не усвідомлювала, якого масштабу проблеми в мене могли виникнути. Адже там ще була не така радикальна окупація, яку ми бачимо зараз, а щось «м’яке» відносно того, що відбувається на тій же лівобережній Херсонщині.
Якось я пішла у філію бібліотеки імені Василя Стуса на своєму подвір’ї і запитала, чи є в них книги Василя Стуса. Це був такий собі «підлітково-молодіжний бунт». Мені їх знайшли. Потім працівниця зателефонувала голові філії, щоб уточнити, чи можна видавати таку літературу, особливо студентам. Вони перевірили мої документи і в якийсь момент ледь не викликали ментуру. З усім тим книгу мені видали, побачивши студентський квиток з російської філології.
Книга «Вибрані твори» Василя Стуса, яку Тія попросила в бібліотеці.
Особисті архіви героїв / «Бабель»
4
В якийсь момент я остаточно зрозуміла, що хочу виїхати. Проте у мене не було документів — лише ті, що видавали у «ДНР». Ще мені здавалося, що в Україні мені навряд чи будуть раді. Переломним став момент, коли я дізналась, що мої найближчі проукраїнські знайомі виїхали — їм допомогли волонтери. Я теж звернулась до них, і вони сказали, що можна виїхати навіть без документів. Я почала збирати гроші. Спочатку планувала їхати до Фінляндії, але дізналась, що туди не пускають тварин без вакцинації. А я планувала виїжджати зі своїм котом.
Втечу я планувала десь пів року. Батькам сказала, що виїжджаю, лише за вісім годин до відправлення автобуса. Вони не стали мені перешкоджати. В принципі, вони і так здогадувались: у мене з’явилась валіза, я потроху збирала речі. Як би це не звучало, але вони люблячі батьки.
Білборди у Донецьку.
Особисті архіви героїв / «Бабель»
Я підготувалася проходити російські блокпости. У мене був паспорт «ДНР», я їхала в бік Росії — це не викликало питань. Добралася до Бєлгорода. Як далі — не можу розповідати. Найстрашніше було на фільтрації на російському кордоні з Україною — там тиснуть психологічно, намагаються витягти з людини щось «цікаве». А з українського боку вже проходила фільтрацію в СБУ — допити, перевірки, все як треба. Українська фільтрація проходила без насмішок, подекуди — в неформальній обстановці, з абсолютно людським ставленням. На відміну від російської вона тривала довше і була більш прискіпливою. Але травматичних вражень не залишила.
Перший час я жила в шелтері під Харковом. Потім знайшла першу роботу в самому Харкові — туди й перебралася. Навіть без документів мені дозволили орендувати квартиру. Я проживаю з харків’янами найважчі часи: Макіївка всі роки війни була тиловим містом, і я не знала, що таке постійні масовані обстріли. Зараз я дуже міцно тут «осіла» попри все.
Тія у Харкові; День отримання українського паспорта.
Особисті архіви героїв / «Бабель»; Міграційна служба в Харківській області
Через майже рік очікування я нарешті тримаю в руках український паспорт. Це значно спростило мені побут: без документів я не могла навчатися, працювати офіційно, оформити банківську картку. Тепер я можу звертати увагу на більш важливі речі, ніж просто їжа та сон. Зараз я «в пошуку себе», обираю університет і пробую те, що було недосяжно в окупації.
Дев’ять років життя в окупації ніколи не стануть для мене пересічними. Їх не забути. Тим більше, я дуже сумую за своїм містом, за рідними териконами. Перед виїздом я об’їздила та сфотографувала всі пам’ятні місця. Ці фото — єдине цінне, що у мене зараз є з рідної Макіївки. Ну і, звісно, мій кіт.
Кіт Тії — Граф Віскі де Каркассон Третій.
Особисті архіви героїв / «Бабель»