2022
Велику війну 15-річний Слава зустрів удома. Він закінчував дев’ятий клас і готувався до вступу в коледж, де мав вчитись на механіка. Його мати Ірина працювала економісткою у приватній компанії, а батько Ігор — водієм на продуктовому підприємстві. У місто, в якому вони виросли, російські війська зайшли в перші дні березня. Бої з бригадою Тероборони тривали кілька днів, останній бій був на кладовищі в центрі міста. Тіл чоловіків, які захищались майже без зброї, місцеві так і не знайшли. Росіяни замінували кладовище, загиблих містян доводилось ховати у дворах біля будинків.
Життя під новою владою для Слави почалося з вибуху — у квартирі вилетіли всі вікна, зникли опалення, світло і вода. Сімʼя хлопця та їхні сусіди по багатоповерхівці переїхали в підвал. Весна була холодною, люди намагались грітися свічками. Їжу готували в казані — тушкували все, що лишалось у холодильниках. У магазинах продуктів не стало майже одразу.
Батьки Слави вирішили залишитись у місті — вірили, що війна швидко закінчиться. Вперше з підвалу в квартиру вони піднялись лише наприкінці травня. Прибрали, забили вікна фанерою і приготували їсти, ввечері знову спустились у підвал і ночували там увесь рік. Лишатись вдома було небезпечно — поруч з будинком була лікарня, де лежали поранені військові. Територію навколо замінували, на даху патрулювали снайпери. Щоб не схопити кулю, місцеві виходили з дому лише з білими стрічками.
Російські військові патрулюють центральну площу Мелітополя, 2022 рік.
Getty Images / «Бабель»
У порожніх квартирах росіяни ламали двері, виносили все цінне, навіть дитячі іграшки, і самовільно заселялись. Багатоповерхівку Слави окупанти прозвали нацистською і щодня приходили з обшуками до її мешканців — шукали партизанів, зброю, українські символи та будь-який привід забрати людей на допити.
Під час обшуків Ірину й Ігоря завжди розпитували, чому вони досі не зробили російські документи. Подружжя обіцяло це виправити й вигадувало нові відмовки: завадили обстріли, зламалась машина, не було світла в найближчому паспортному столі. Через ротації обшуки щоразу проводили різні люди, тому ця схема працювала.
Іншим щастило менше. Військові рвали українські паспорти та видавали тимчасові довідки. Людей, яких вважали підозрілими, фотографували та вносили до бази. У неї потрапив батько Ірини через прописку в іншому місті. Росіяни остерігались, що хворий літній чоловік виявиться членом диверсійно-розвідувальної групи.
Попри обшуки, Слава продовжив готуватись до іспитів у коледж і в червні склав їх дистанційно. Коли український звʼязок остаточно зник, родина придбала сім-картки російського провайдера. У перші місяці вторгнення їх продавали всім, потім — лише людям з російськими паспортами.
Сюжет пропагандистського телеграм-каналу про черги за сім-картками російського провайдера, 2022 рік.
Telegram
У вересні Росія провела референдум у два етапи: на першому обрали місцеву владу, на другому — приєднали Запорізьку область до Росії. До всіх, хто не зʼявився на дільницях, прийшла виборча комісія разом із озброєними військовими. Родині Слави вкотре пощастило. Уперше волонтери з бланками зайшли без військових, ті чекали біля будинку. Ірина переконала їх, що не може голосувати, бо не знає жодного кандидата. Вдруге комісія не потрапила до будинку, адже ніхто з сусідів не відчинив двері в підʼїзд.
Цей рік Ірина зі Славою називають найважчим. Багато людей загинули від обстрілів і катувань на допитах. У селах навколо люди їли комбікорм, бо росіяни забирали їжу і не дозволяли виїхати в місто. Родина Слави вижила завдяки тому, що батьки Ірини зробили російські паспорти й отримували від окупантів харчі. Російську владу вони не підтримували.
2023
Після референдуму українським волонтерам заборонили завозити гуманітарну допомогу в місто. Із січня єдиною валютою став рубль. Обстріли зруйнували всі заводи, завдяки яким жило місто. Люди продавали овочі й худобу на базарі. Ті, хто мав російський паспорт, могли працювали на окупаційний уряд, наприклад, викладати у школі за новою програмою. Росіяни погрозами змушували батьків відправляти дітей на навчання. Щоб цього уникнути, Слава всім брехав, що вчиться на механіка в Мелітополі.
Дитячий центр у прифронтовому селищі Михайлівка, який відкрило Міністерство культури РФ. «Найменші громадяни Росії зможуть дізнатися більше про нашу багатогранну культуру і познайомитися з багатою історією нашої батьківщини», — пише російський політик Антон Тицький, який працює в окупаційній адміністрації Запорізької області. Святковий захід на честь річниці референдуму. Тицький пише, що «юні патріоти також зустрілись з героями Росії». Підлітки з руху «Юг Молодой» збирають гуманітарну допомогу.
Telegram
«Дітей у школі сильно зомбують. Заохочують переїжджати в глиб Росії, бо там їх зроблять великими людьми з великим майбутнім», — переповідає слова друзів Слава. З молодших класів діти співають гімн Росії, на заняттях відповідають, де вони народились. Єдина правильна відповідь — у Росії. На уроках історії старші школярі вчать «причини СВО». Хлопців ставлять на військовий облік, щоб після повноліття забрати на строкову службу в Росію. Повнолітні можуть підписати контракт, щоб воювати проти України. Ірина знає, що кількох з них українці вже взяли в полон.
У місті зʼявився мілітаризований рух для молоді «Юг Молодой». Підлітків вчать стріляти, керувати дронами, надавати першу медичну допомогу. Вони беруть участь у патріотичних заходах, де зустрічаються з «героями СВО». Кілька знайомих Слави доєднались до руху після того, як побували на гулянках російських військових. Їм розповіли про високі зарплати й перспективну карʼєру. Слава вважає, що на молодь також вплинули батьки, які працювали на окупаційну владу.
Російські військові навчають підлітків тактичної медицини. Члени мілітаризованих рухів показують на фестивалі, чого вони навчились. «Активісти самореалізуються, вчаться і творять», — пише Тицький. Члени мілітаризованого руху для підлітків «Юнармія», який у 2016 році заснував колишній міністр оборони РФ Сергій Шойгу. Відділення «Юнармії» є в Росії, Вірменії, Таджикистані та на окупованих територіях України й Грузії.
Telegram
У чому місту Слави пощастило, так це в тому, що через постійні обстріли закони росіян там вкорінюються повільно. Працівники паспортного стола, які приїжджали з Ростова, стали бувати там рідше. Більш безпечні міста неподалік, навпаки, заполонили росіяни, які очолили підприємства і різні державні структури. У Бердянську і Мелітополі зʼявився РАЦС, де місцеві можуть одружитись, отримати свідоцтва про народження і смерть. Раніше, щоб зареєструвати немовля, виписку з лікарні відправляли в Крим. У Бердянську запрацювали російські нотаріуси — відтоді українські документи, які оформили після 2022 року, не приймають. Попри суворі обмеження, багато людей отримують для дітей українські свідоцтва про народження через адвокатів на підконтрольних територіях.
На відміну від росіян Слава з батьками до вибухів звикли. «Коли чуєш, що десь бʼють, це нормально — значить, хлопці про нас не забули. Мене навпаки насторожувало, коли довго було тихо», — згадує Ірина.
2024
Усе життя в місті контролюють військові. Партизанів, які малювали патріотичні графіті та розвішували жовті стрічки, знаходять мертвими. Росіяни перевіряють документи на вулицях і зупиняють машини на блокпостах. У центрі міста відкриваються кавʼярні й магазини, але родина Слави уникає таких місць. Відрізняти своїх від колаборантів стає важко. З усіма, окрім найближчих друзів, вони спілкуються на нейтральні теми й не говорять про війну.
Плакати партизанів. З початку повномасштабного вторгнення на окупованих територіях активісти руху «Жовта стрічка» розвішують патріотичні листівки, українські прапори та жовті стрічки. Вони також передають українцям інформацію про окупантів.
Telegram
На околицях люди потайки ловлять український звʼязок, щоб поговорити з рідними на неокупованих територіях. Такі місця здають місцеві. Одну жінку заарештували просто під час розмови, відтоді ніхто не знає, що з нею сталось. Дзвінки через російський інтернет прослуховують: знайомій Ірини одного разу подзвонив невідомий і попередив, що вона забагато розмовляє.
Жити без російського паспорта майже неможливо. Лягти в лікарню, влаштуватись на роботу, викликати поліцію або швидку можуть лише громадяни Росії. Без паспорта не вийде продати квартиру або переоформити її на родича. Адвокат Олександр Розум каже, це те, що чи не найбільше хвилює його клієнтів.
Щоб Росія не відібрала житло під час «націоналізації», українці мають приїхати на окуповані території, отримати паспорт і піти до російського нотаріуса. Чи вдасться потім виїхати — невідомо. Жодних українських документів Росія не визнає.
2025
На початку року міська влада видала наказ: усі мають зробити російський паспорт до 30 квітня або оформитись як іноземці в міграційній службі в Мелітополі. Найбільше родина переймалась за Славу. У квітні йому мало виповнитись вісімнадцять — разом з паспортом він міг отримати повістку на строкову службу в Росії. «Це була безвихідь», — згадує Ірина.
14-річні діти отримують російські паспорти в Мелітополі, 2025 рік. Ця подія — частина програми «Ми — громадяни Росії», якою займається Міністерство внутрішніх справ РФ.
Telegram
Її сестра Марія, яка виїхала на початку вторгнення, звʼязалась з «Українською мережею за права дитини», що допомагає дітям вибратись з окупації. Менеджер організації підготував маршрут, знайшов і оплатив родині перевізника. На кожному блокпості Ірина повторювала одну легенду: їде до дядька в Москву, щоб знайти там роботу. Через батьків вона справді домовилась приїхати до родича, якого востаннє бачила в 1990-х.
У фільтраційний табір на українсько-російському кордоні родина приїхала пізно вночі. Працівник записав дані, номер і адресу родича, щоб перевірити їхню легенду. Допит тривав кілька годин, головною проблемою стало те, що у родини не було російських паспортів. Ірина переконувала прикордонників, що їхні документи загубили в паспортному столі — це типова проблема для окупованих областей. Росіяни їй не вірили та погрожували відправити на поліграф в Таганрог. Сімʼю тримали в таборі майже до ранку, але зрештою відпустили.
Дорога в Україну через Росію і Європу зайняла пʼять днів. На українському кордоні сімʼю зустріли волонтери та відвезли в тимчасове житло в Києві. Там родина не затрималась і поїхала в Запоріжжя, де живе сестра Ірини.
Запоріжжя
Чотирнадцятого березня Слава з батьками приїхав у місто. «Тут рідніше, ближче додому. Ти не почуваєшся відокремленим від інших», — каже хлопець. У Запоріжжі в нього є друзі, він часто зустрічає «маленьку діаспору своїх» — людей, які виїхали з його міста.
Деякі знайомі відвернулись від родини, бо ті три роки жили в окупації. Ірина каже, що не звертає на це уваги. Вона радіє простим речам: вільно гуляє містом і говорить телефоном без загрози, що її прослуховують.
Її батьки залишились в окупації — хворий батько не витримав б таку довгу дорогу. Якщо пощастить, Ірина говорить з ними раз на тиждень — у них майже завжди немає світла й зв’язку. Найбільше жінка боїться, чи не прийдуть росіяни до батьків, дізнавшись, що вона з родиною вже в Україні.
У квітні сімʼя була на реабілітації у Трускавці — там з ними працював психолог «Української мережі за права дітей». До нормального життя в Запоріжжі вони повертаються повільно. Через обстріли Слава вчиться в коледжі дистанційно. Ірина та Ігор шукають роботу — заощаджень їм вистачить на кілька місяців.
«У нас справді все нормально, — каже Ірина. — Знайдемо роботу і точно стане краще. Головне, щоб наш дім скоріше звільнили».
Плакати в селі Покровське в Запорізькій області, воно приблизно за 40 кілометрів від лінії фронту.
Getty Images / «Бабель»
Щоб Слава та його батьки могли повернутись додому, підтримайте ЗСУ.