У біографії Гаймана Ріковера є епізод, який змінив історію американського флоту. У 1929 році механіку Ріковеру довірили посаду головного інженера на USS S-48 — дизельному підводному човні, одному з перших, що будувалися серійно. Саме там він на власні очі побачив, яким небезпечним може бути підводний човен. Під час зарядки акумулятори човна виділяли водень — газ, що легко займається. Коли Ріковер був на борту, спалахнула пожежа. Капітан віддав наказ екіпажу піднятися на палубу і готуватися стрибати за борт. Ріковер же натомість спустився вниз і, ризикуючи життям, загасив вогонь. Цей момент став відправною точкою його карʼєри в підводному флоті.
Тоді Ріковер не послухався свого капітана. Пізніше він став керівником, який жорстко вимагав виконання своїх наказів. Ріковер ніколи не був зручним. Його стиль лідерства часто дратував підлеглих. Та коли справа доходила до переговорів з високопосадовцями, він виявляв чемність і дипломатичну хитрість, яких флот раніше не бачив. Усе це зробило його «батьком атомного флоту».
1
Атомний флот США зʼявився завдяки інженерному баченню, рішучості й організаторським здібностям Гаймана Ріковера. Спочатку його ідеї виглядали фантастичними. Ріковеру доводилося боротися з бюрократією, долати опір Міністерства оборони та командування Військово-морського флоту. Від перших кроків до запуску першої атомної субмарини минуло понад десятиліття, а за цей час у США змінилося три президенти. Нарешті в 1954 році Ріковер спустив на воду перший атомний підводний човен «Наутілус». Це без перебільшень був історичний момент.
21 січня 1954 року — спуск на воду USS Nautilus, першої атомної субмарини.
Getty Images / «Бабель»; Virginianuclear / «Бабель»
Ріковер почав іти до нього в 1939 році, коли потрапив до Бюро суднобудування (BuShips) — у підрозділ Військово-морських сил США, який проєктував і будував усю морську техніку. В електротехнічний відділ, де Ріковер працював заступником голови, він набрав молодих спеціалістів і попрощався зі старожилами. Разом вони розробили кілька нових технологій — систему аварійного живлення, інфрачервоний звʼязок між кораблями, який важко було перехопити ворогу, і систему для пошуку та підриву мін. Важливість його роботи стала по-справжньому зрозумілою в 1941 році, коли почалася війна на двох океанах.
Уже тоді Ріковер запамʼятався особливою манерою спілкування з постачальниками. Один з них приніс йому зразок ударостійкого розподільчого щитка. Ріковер кинув його в радіатор — і щиток розлетівся на друзки. Не промовивши й слова, Ріковер повернувся й пішов до свого кабінету.
2
У 1945 році США скинули на Японію дві атомні бомби. Їх створили в межах Мангеттенського проєкту, яким керував генерал Леслі Гровз. Проєкт включав десятки спеціальних заводів і лабораторій. На заводі комплексу «Оук-Ридж» — одному з найбільш відомих — виробляли збагачений уран. За рік після закінчення війни Ріковер потрапив туди на стажування. Там саме працювали з так званим реактором Деніелса, але прогресу в його будівництві не було. Ріковер намагався зрушити це з місця, але ситуація була непроста.
Промисловий комплекс Y-12 в місті Оук-Ридж.
Getty Images / «Бабель»
Після завершення Другої світової президент США Гаррі Трумен задумався, як використати ядерну енергію в мирних цілях, а не тільки для виробництва бомб. Для цього він створив Комісію з атомної енергії (КАЕ), яку очолили цивільні, а не військові. КАЕ мала контролювати розвиток ядерних технологій, але армія не поспішала віддавати їй контроль. Ще до того, як КАЕ почала роботу, генерал Гровз уклав угоду з компанією General Electric — лідером технічних інновацій того часу. Компанія мала дослідити, чи можливо створити ядерний реактор для військового корабля. Однак компанія не горіла бажанням братися за проєкт — ідея здавалася ризикованою і малоприбутковою.
Познайомившись із технологією, Ріковер зрозумів, що джерела живлення нового типу — ядерного реактора — потребують саме підводні човни. Як він переконався на власному досвіді, тогочасні дизельні субмарини були небезпечними для екіпажів. До того ж, їхні двигуни для роботи потребували кисню, і тому човни не були насправді підводними — скоріше це були надводні кораблі, які на обмежений час могли занурюватися та йти під водою на мінімальній швидкості.
Ріковер регулярно надсилав свої пропозиції до ВМС, переконуючи, що атомну субмарину можна побудувати за 5—8 років. Він домігся того, щоб його ідею розглянув секретар ВМС, але результатів це не дало.
В останній місяць роботи в Оук-Риджі Ріковер вирушив у тур по ядерних лабораторіях, намагаючись знайти однодумців для свого проєкту. Разом із командою він відвідав кілька ядерних лабораторій країни — Еймс, Аргонську, Берклі та Лос-Аламос. У поїздках він завʼязав важливі знайомства. Серед них — Вальтер Цінн, директор Аргонської лабораторії, Ернест Лоуренс із Берклі та Едвард Теллер з Лос-Аламосу. Останній навіть написав листа в Міністерство оборони, де відзначав, що Ріковер та його команда — «дуже розумні люди, яких гальмує флотська бюрократія».
Зрештою тур завершився, і команду Ріковера розпорошили по різних підрозділах флоту. Для нього це стало найгіршим моментом у карʼєрі.
3
Ріковер мав не найкращу репутацію через свою прискіпливість, тому на посаду координатора ядерного напряму в BuShips поставили іншу людину. Кілька радників навіть пропонували йому повернутися працювати в Оук-Ридж. Але, на щастя, адмірал Ерл Міллс, начальник BuShips і давній знайомий Ріковера, вирішив залишити його на посаді помічника з ядерних питань. Щоправда, без підлеглих.
Надворі був 1948 рік. У Міністерстві оборони США відбувалась велика повоєнна реорганізація, і всі керівники боролися за свої посади. Ніхто не звертав уваги на нові ідеї на кшталт ядерного підводного човна. Ріковер зрозумів, що єдиний шанс втілити цей проєкт — це переконати Честера Німіца, тодішнього начальника штабу ВМС. Німіц мав досвід служби на підводних човнах, тому міг зрозуміти Ріковера краще за інших.
Ріковер та його колеги з Оук-Риджу кілька місяців готували текст листа, який мав підписати адмірал Німіц. Багато разів обговорювали варіанти листа з офіцерами-підводниками, допрацьовуючи чернетки. Через два місяці Німіц підписав листа. Потім Ріковер склав іще два листи — до міністра оборони та до наукового радника США — і домігся їх підписання. Підписи впливових осіб дали ВМС сигнал, що проєкт ядерного підводного човна має сенс, і зрештою BuShips призначили Ріковера головним виконавцем.
Комісія з атомної енергії почала чинити опір. Там вважали, що контролювати ядерні технології мають цивільні, хвилювалися через дефіцит урану і вважали проєкт занадто складним. У той же час американська морська стратегія переживала кризу. Зі звітів розвідки було зрозуміло, що Радянський Союз вдосконалив свої субмарини. Нові радянські технології зробили американську стратегію повністю неефективною. Адмірал Міллс переконував КАЕ, що мати ядерний підводний човен — це питання національної безпеки.
У 1949 році Ріковер став офіційним звʼязковим між ВМС і Комісією з атомної енергії. Ця роль дозволяла йому виступати перед Комісією від імені флоту. Він підготував листа від імені адмірала Міллса, в якому по суті погрожував КАЕ: якщо вони не допоможуть флоту побудувати субмарину, ВМС самостійно укладуть угоди з промисловістю. Це не було блефом: Ріковер заздалегідь заручився підтримкою вищого керівництва флоту. Він також мав письмові заяви від енергетичних компаній General Electric і Westinghouse, де вони погоджувались разом розробляти ядерний енергоблок для підводного човна. Під таким тиском Комісія погодилась співпрацювати. Завдяки наполегливості Ріковера проєкт отримав зелене світло.
Щоб ефективно працювати з військовою та цивільною бюрократіями, Ріковер обійняв одразу дві посади — і у ВМС, і в Комісії. Далі він використовував ресурси та вплив однієї організації, коли інша бастувала. Він розповідав, що коли КАЕ відмовлялася підтримати його ідеї, він наголошував, що це «пріоритет ВМС», а коли ВМС сумнівалися, казав, що це «ключове завдання КАЕ».
Нарешті майбутній атомний флот отримав свого архітектора.
Ріковер іде коридором адміністративної будівлі у Вашингтоні, 1960-ті роки.
Getty Images / «Бабель»
4
Для роботи над ядерними реакторами в 1949 році Ріковер створив групу Naval Reactors. Його вимоги до співробітників були цікавими: кожен кандидат мав подати план самоосвіти й довести, що готовий занурюватися у складні тексти з металургії, фізики та хімії, а також працювати на обʼєктах КАЕ.
Ріковер любив мікроменеджмент. Оскільки всі документи у військових проєктах писали або друкували одразу в кількох екземплярах, щовечора він збирав копії всіх документів, читав їх вдома — і на нарадах влаштовував розбори найдрібніших проблем. Коли підлеглі скаржилися, що їм важко тримати все під контролем, Ріковер відповідав: «Ваша робота — знати про свій підрозділ більше, ніж знаю я». Крім того, він побудував надзвичайно пласку структуру управління: йому звітували десятки людей.
У 1949 році Ріковер координував роботу трьох команд: урядової лабораторії в Аргонні, компанії General Electric і компанії Westinghouse. General Electric працювала над складною технологією, де реактор охолоджувався рідким металом — це було перспективно, але ризиковано. А Ріковер разом зі вченими з Аргонської лабораторії вирішили, що краще зробити ставку на простіший і надійніший варіант — водяне охолодження. Цей напрям він доручив компанії Westinghouse. Саме водяна модель згодом стала основою для першого ядерного підводного човна.
У Ріковера було багато підрядників — компаній, які виконували роботу для його проєкту. Більшість з них працювали недостатньо ефективно. Одні тягнули час, іншим бракувало людей. Тому Ріковер запровадив контроль виробництва: він відправляв на заводи спеціальних офіцерів, які стежили за їхньою роботою і щодня звітували йому особисто. Вони мали контролювати процес: чи ті встигають за графіком, чи не халтурять. Щоб офіцери не «змішалися» з підрядниками і не стали на їхній бік, він заборонив їм соціалізуватися: «Не ходіть з ними на обід. Ваші дружини не повинні дружити з їхніми дружинами. Ваші собаки не повинні дружити з їхніми собаками».
Майже одразу Ріковер здобув репутацію тирана.
5
Одна з головних проблем, з якою Ріковер зіткнувся під час розробки ядерної субмарини, — пошук матеріалу для паливних систем. Такий матеріал мав витримувати високий тиск і температуру, не заважаючи ядерній реакції, — тобто пропускати нейтрони. Ріковер звернув увагу на цирконій, який раніше вважали непридатним через домішки гафнію, що поглинали нейтрони. Після очищення цирконій ставав ідеальним матеріалом для стрижнів. От тільки його не виробляли в потрібних обсягах для військових потреб.
Поки Ріковер шукав спосіб налагодити виробництво цирконію, КАЕ почала передавати контракти на його виробництво стороннім компаніям-підрядникам. Але ці компанії працювали повільно, а Ріковер не міг їх контролювати. Через рік боротьби йому дозволили організувати виробництво цирконію безпосередньо на заводі Westinghouse у Беттісі. Там під його керівництвом команда розробила новий спосіб очищення металу і змогла масштабувати виробництво з мізерних обсягів до тисяч тонн.
Коли виробництво цирконію налагодили, Ріковер зосередився на контролі рівня радіації. Хоча підводники могли б витримувати більші дози радіації, ніж цивільні, Ріковер наполіг на тому, щоб рівень радіації в підводному човні був таким самим, як природний фон. У 1950-х роках під час деяких випробувань виникли підозри про витоки радіації, але перевірки показали, що всередині човнів рівень радіації був навіть нижчим, ніж на поверхні. Це було вражаюче.
Гайман Ріковер на обкладинці журналу Time.
До кінця 1950 року стало зрозуміло, що водоохолоджувальний реактор компанії Westinghouse буде готовий раніше за інші. Але перш ніж встановити його на підводному човні, потрібно було провести випробування. Для цього Ріковер вирішив побудувати наземний прототип — Mark I. Він наполіг, щоб той максимально точно повторював реальний корабельний реактор Mark II — з тими ж обмеженнями простору, кабелями, системами керування. Завдяки цьому команді Ріковера вдалося завершити проєкт першого атомного підводного човна вчасно і в межах бюджету.
Далі Ріковер узявся за створення атомного підводного флоту. Для цього йому були потрібні корабельні будівельники. Традиційно дві головні верфі — Electric Boat і Portsmouth Naval Shipyard — працювали з різними технологічними партнерами. Electric Boat співпрацювала з General Electric, яка відповідала за електричні системи, а Portsmouth — із Westinghouse, що займалася ядерними реакторами. Це дозволяло паралельно просуватися на обох напрямах.
У 1950 році Ріковер запропонував верфі Electric Boat побудувати перший атомний підводний човен. Вони охоче погодилися: проєкт обіцяв стабільні замовлення від ВМС. Натомість Portsmouth Naval Shipyard, яка належала самій армії, не поспішала підтримувати ідею. Коли її очільник відмовився співпрацювати, Ріковер просто повернувся до Electric Boat і запропонував їй побудувати замість одного два човни. Верф прийняла виклик.
Чотирнадцятого червня 1952 року на верфі урочисто заклали кіль — першу частину корпусу атомного підводного човна «Наутілус». Під час церемонії президент Трумен залишив свої ініціали на корпусі — жест, що символізував не лише старт будівництва, а й політичну підтримку проєкту. Найважче було позаду.
Гайман Ріковер з моделлю атомного підводного човна.
Getty Images / «Бабель»
Тридцятого травня 1953 року команда була готова запустити реактор Mark I на повну потужність. Спершу планували тримати його ввімкненим 48 годин для збору даних, але останньої миті Ріковер подвоїв час до 96 годин — саме стільки триває типовий трансатлантичний перехід субмарини. Запуск пройшов успішно.
Першого січня 1955 року «Наутілус» нарешті вийшов з доку. А 17 січня, коли підводний човен увійшов у гавань, історія зробила свій вирішальний крок. Відчуття прориву було неймовірним — оператор подав сигнал: «Підводний човен на ядерному паливі». Це був момент, коли світ змінився назавжди.
Парад на честь екіпажу USS Nautilus, Нью-Йорк, 1958 рік.
Getty Images / «Бабель»
Насправді світ змінюється щодня, а ми працюємо, аби встигати вам про це розповідати. Підтримайте нас: babel.ua/donate.